Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

«Дбаємо, щоб бійцям на фронті не холодно було»

Так перед новорічними святами говорив начальник дільниці ЗЦ № 3 Олександр Прудніков, який від початку війни займається волонтерством.

Новорічні бажання здійснюються. Варто лише правильно їх загадувати. Головним бажанням Олександра Пруднікова та його колег по цеху є найскоріша перемога України та настання миру. А щоб це бажання швидше втілилося, він продовжує працювати на підприємстві, дбаючи про економічний фронт, та активно волонтерить.

«Наприкінці року усі ми згадуємо найяскравіші моменти нашого життя. Але, на жаль, у році, що минає, все гарне затьмарилося однією трагічною подією – ранком початку війни, – говорить Олександр Прудніков. – Мій ранок 24 лютого почався з телефонного дзвінка моїх колег-бійців, які на той час воювали на Сході. «Україну бомблять, російські війська рушили через кордони, почалася війна…» – пролунало з телефону. Згодом, на роботі, ми вже самі почули вибухи перших ворожих «прильотів». Відчуття розпачу не було, навпаки, одразу прийшло   зосередження і постало питання що робити для захисту країни. Ми з колегами із цеху зв’язалися із військовими і вже наступного дня усім миром збирали для них найнеобхідніше: воду, рукавиці, різні інструменти, засоби для будівництва захисних споруд тощо».

До волонтерства залучилися також рідні та друзі Олександра. Від військових почали надходити різні запити, тож турбот у залізничників стало вдосталь. Олександр все координує та організовує логістику доставки допомоги.

Він каже, що бути організатором – це частина його роботи, адже на підприємстві він займається ремонтом залізничного шляху на Сталеплавильному районі. Олександр організовує заміну шпал, колій, кріплень та іншого обладнання. Це мирна та важлива робота для безпечного залізничного руху, який є частиною виробничого процесу «АрселорМіттал Кривий Ріг». Тож під час війни організаторські навички згодились Олександру і у волонтерській справі.

«Війна триває вже більше 300 днів, зараз наші військові забезпечені необхідним, але ми продовжуємо допомагати їм. Я бачу, що з часом волонтерський рух тільки зміцнився, у мене таке враження, що зараз волонтерить уся наша країна. Кошти збирають буквально на все – на дрони, автомобілі та навіть на зброю. І я пишаюся тим, що ми з колегами із третього залізничного цеху теж у волонтерських лавах, – продовжує Олександр Прудніков. – Зараз ми збираємо найнеобхідніше: медичні турнікети та інші засоби першої допомоги, теплий одяг, воду. Також військовим потрібні інструменти для облаштування своїх позицій. Звичайно, із зібраними речами на фронт поїдуть і наші привітання з новорічними святами. Святкувати їх так, як ми звикли, зараз не на часі. Хоча б світло було (посміхається). Але ми маємо підтримувати наших захисників ще й морально. Щоб додати святковості поздоровленням, порадимося з нашими жінками, можливо, вони приготують для бійців якісь смаколики – щось спечуть, або, наприклад, салат «Олів’є» приготують. Подумаємо над цим. А кращим привітанням від них будуть перемоги і звільнення українських міст та селищ. Над цим зараз в лавах ЗСУ працюють і 38 робітників ЗЦ № 3. Вони воюють на «гарячих» Бахмутському, Краматорському, Одеському та іншому напрямках.

Хочу привітати усіх захисників а також усіх, хто працює в тилу, зі святами! Нехай Новий рік принесе нам таку очікувану перемогу! А захисникам я ще й побажаю обов’язково залишатися живими та здоровими!»

Категорії
Наші люди Новини

«Став ялинку – нехай тішить», або Дива трапляються

Знайти на передовій в Донецькій області стабільний інтернет, аби побачити відеоролик нагородження своєї коханої і привітати її з цим майже неможливо. Але таке справжнє передноворічне диво сталося з Юлією Зінченко, сепараторником рудозбагачувальної фабрики № 2 та її чоловіком-захисником.

Юлю відзначили як одну з найкращих працівниць підприємства до Дня компанії. Нагорода стала для дівчини приємною несподіванкою. Та насолодитися нею сповна заважала відсутність коханого. Він зараз в ЗСУ, боронить спокій родини та країни. Але, як то кажуть, кохання творить дива. Він зміг, він побачив, він привітав!

«Це напевно один з найважчих років у моєму житті. Лічені дні залишилися до новорічних свят, які ми всі раніше так любили. Цього року я навіть ялинку ставити не хотіла. Донька в нас вже доросла – 15 років, коханий на фронті. Не до ялинки. Але чоловік навпаки сказав: «Став ялинку, нехай тішить вас, а я буду радіти за вас». А ось найкращий новорічний подарунок я вже отримала – дзвінок-привітання з передової. Уявляєте? Чоловік побачив, як мене нагороджують, і привітав, сказав, що пишається мною. Ось найкраща відзнака за мої 18 років праці на підприємстві», – усміхається Юля.

Юлія працює сепараторницею на 13-й секції РЗФ-2. Але в містику цього числа не вірить. 13? То ж щаслива цифра. А як інакше, адже саме на цій секції почали виготовляти концентрат-«чемпіон» – з вмістом заліза 68%.  Але, здається, щось магічне в цьому таки є, адже як пояснити, що вдалося саме тут зібрати найкращі кадри, які й видають «олімпійський» концентрат?

«За якість концентрату відповідають всі «фабриканти». У нашому випадку ланцюг чарівників складається з машиніста млина, машиніста насосних установок та сепараторника. У мене в «підпорядкуванні» сім сепараторів та чотири дешламатори, – говорить наша героїня. –  Вони мої помічники, а головні чарівники – це мої колеги. Для мене фабрика – то родинна справа. Тут працювали мої батьки: машиністом насосних установок – батько Василь Шкляренко, а мама, Олена Миколаївна, на фільтрації. Тому я про фабрику знала майже все. В дитинстві мріяла спочатку стати інспектором по роботі з неповнолітніми, але доля мене привела таки на фабрику. Ніколи не шкодувала про це. Тепер ось «виховую» сепаратори та дешламатори. І вони слухаються мене! Он які результати видаємо».

Зазвичай у передноворічні дні в розмовах часто звучать слова про підсумки року, досягнення, перемоги. Головна Перемога в нас ще попереду, вважає Юлія, адже ми – непереможна нація. Але і в цьому році були моменти щасливих зустрічей, радісних повернень і теплих обіймів. «Майже всі мої друзі та колеги повернулися до рідної України. І це щастя. Зараз донька у свої 15 років – моя найголовніша підтримка тут, і це щастя. Моя праця потрібна, її помічають та відзначають, і це щастя, – продовжує Юлія. –  І як би я не казала, але «під ялинку» бажання таки загадаю: Перемоги, повернення коханого та подорожі за кордон усією родиною. Та не втечі від вибухів, а подорожі-відпочинку. Але, перш за все, ми вирушимо мандрувати нашою Україною – чарівною країною прекрасних людей. Хай новорічне диво прийде до кожної родини, зігріє хлопців у окопах, малечу біля домашніх ялинок, тих, хто біля верстата і за компом, хто у полі і в цеху. Хай у наступному році у всіх буде дім і всі повернуться до нього живими та будуть щасливими!»

Категорії
Наші люди

Найвідоміший херсонський Кавун має коріння на нашому підприємстві

Як це може бути? А так. Адже ця пам’ятка на межі Херсонської області була зроблена руками майстра Василя Паська, який свого часу працював електрозварником на доменній печі № 9.

Фото з символом Херсонщини

Напевне, усі, хто до війни їздив до Азовського та Чорного морів або в той бік по інших справах, бачили на трасі Херсон-Нікополь велику пам’ятку Кавуну – символу херсонських степів. Без позитивних емоцій повз нього ніхто ніколи не проїжджав! Дехто милувався ним з вікна авто або автобусу, а хтось зупинявся та фотографувався з ним. В сезон там можна було купити цю смачнючу справжню ягоду. Втім, не цього літа. Бо наш Кавунчик досить довго був окупований.

На початку жовтня, під час звільнення від ворога правого берегу Херсонщини, фотокартки Кавуна рясно облетіли новинні пабліки та соцмережі. З ним фотографувалися наші визволителі та відомі українці, які їхали підтримати мешканців звільнених територій та бійців. Люди на цих фото були усміхненими, а от Кавунчик – змарнів. За час російської окупації він зазнав чималих «поранень» від куль та артилерійських снарядів. Йому також треба буде відновлюватися, щоб знову дарувати гарний настрій та нагадувати кожному про родючість і щедрість Херсонщини.

З Кавуном фотографувалися бійці-визволителі

Народжений у Кривому Розі

Висота арт-об’єкту, виконаного у формі розрізаного червоного кавуна, становить понад 2 метри. Таку ж висоту має і його постамент з бетону та залізних палей. А зробили це все ще у 1988 році на замовлення тодішнього колгоспу-мільйонеру «Україна» та за рішенням, ухваленим головою сільської ради села Осокорівка Віктора Волченка. Цей колгосп виділяв значні площі землі саме під баштанні культури. Знамениті херсонські кавуни машинами та баржами розвозили в усі куточки колишнього Радянського Союзу.

Макет Кавуна – залізну кулю – замовили на одному з промислових підприємств Кривого Рогу. А от зробити Кавун з цієї заготівки вже в Осокорівці доручили місцевому майстру Василю Паську. Свого часу він працював зварювальником на доменній печі № 9 доменного цеху № 2 тоді ще «Криворіжсталі».

Василь Васильович пишався тим, що був причетний до такого великого підприємства, адже саме тут він навчився працювати з металом. Ці навички дозволили йому згодом втілювати в життя різні цікаві проєкти, найяскравішим серед яких стало виготовлення херсонського Кавуна.

Майстер-умілець та колишній працівник ДП № 9 Василь Пасько

Історію народження Кавунчика нам розповіла Людмила Євтушенко, колишня вчителька української мови та літератури, заступник директора з виховної роботи Любимівської школи а зараз громадська діячка. Досліджувати історію сталевого Кавуна їй допомагали діти – учасники туристсько-краєзнавчого гуртка.

«Наприкінці 1980-х років з Кривого Рогу до Осокорівки і приїхала ця величезна металева куля, – говорить Людмила Олександрівна. – Її треба було розрізати, зробити скибочку та інші більш дрібні деталі, розфарбувати. Над дизайном майбутнього Кавунчика мудрували тоді усі разом: наш майстер Василь Пасько, Петро Бондаренко, який йому допомагав у зварних роботах, художник Сергій Полінок та керівник встановлення пам’ятника Олександр Топчій, а у самому становленні Кавуна брали участь і жителі села Осокорівка».

Тільки-но Кавун з’явився поблизу дороги, він одразу ж став знаменитим.

«Я дуже рада, що за часи окупації Кавун вцілів, хоча зараз і пошкоджений, – продовжує Людмила Євтушенко. – На відміну від нього, багато будинків нашого селища взагалі розбиті, жити там неможливо. Пошкоджений також і мій будинок, тож тимчасово я мешкаю у місті Покров. Тут безпечно, але часто доноситься відлуння вибухів, які долітають до нас із Нікополя. Але нічого, ми віримо, що скоро це скінчиться, ми переможемо і  відбудуємося. Поновимо і наш Кавун, буде, як новенький. Наступного року йому виповниться вже 35 років. Майстер Кавуна Василь Пасько, на жаль, відійшов у вічність кілька років тому. А Кавун стоїть і надалі залишатиметься візитівкою Нововоронцовщини, символом щедрої Херсонщини та її незламності».

Категорії
Наші люди

Любитель великих «котів»

Нагорода до Дня компанії  стала приємною несподіванкою для водія навантажувача рудоуправління гірничого департаменту Віталія Музиченка, і саме її він вважає однією з небагатьох приємних подій цього складного року.

Віталій на підприємстві працює понад 20 років. І коли на підприємство прийшов перший потужний навантажувач «Катерпілер», то саме Музиченко став одним з перших його «напарників». Водій завжди був небайдужним до колісних велетнів. А цей «кіт» (так з англійської перекладається CAT – скорочена назву «Катерпілера»), що красується на боці навантажувача, підкорив серце Віталія раз і назавжди.

«У 6 років я сів за кермо мотоцикла, звісно ж, під наглядом батька, а у 8 вже гасав на тракторі степами біля Кам’янки, звідки я родом, – розповідає водій навантажувача (бригадир) РУ ГД Віталій Музиченко. – Та мене завжди тягнуло до великих машин. Перша зустріч з ними відбулася саме на нашому підприємстві. Починав я працювати слюсарем у цеху водопостачання, та метою було керувати велетнями у кар’єрі. Я цього домігся. А ще зрозумів, що в кар’єрі не лише машини велетенські, а й відповідальність не менша за них. Моя робота – це відвантаження гірничої маси у самоскиди. Мій «котик» має лапу – десятикубовий ківш. Вантажити треба акуратно, чітко та безпечно, щоб ніхто ані під колеса, ані під породу не потрапив. На щастя, нам з моїм годувальником-навантажувачем все це вдається».

Колеги та керівництво цінують Віталія за професійну роботу, вміння виконати найскладніше завдання та за ставлення до техніки. Він знає CAT до гвинтика, дбає про нього, адже тепер працює на машині, на якій працював колега, який зараз на передовій.

«Для мене це особлива відповідальність – працювати на цій машині. Наші хлопці там бережуть нас, тож ми маємо тут стояти за них, – продовжує Віталій. – Ми – міцної породи. Нас не зламати. Цей рік вороги позбавили мене, мою родину та тисячі інших родин мирного життя, спокійних вечорів, поїздок на улюблену рибалку та інших приємних моментів звичайного життя. Але позбавити віри у Перемогу та надії на майбутнє ніхто не зможе. Якщо нам підкорюється міцна гірська порода, то вже все інше ми точно подолаємо».

Категорії
Наші люди

«Честь і гордість» – за точність

Коли лаборанта газорятувальної служби Тетяну Філоненко запросили на урочистості з нагоди 85-ї річниці департаменту з охорони праці та промислової безпеки, то вона й гадки не мала, який стрес на неї чекає!

«В залі була чудова атмосфера, – згадує Тетяна. – Спочатку вручали найвищу нагороду підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». І раптом називають мене! Ой, як я злякалась спочатку! Але подітись нікуди, пішла отримувати нагороду. Поки йшла, все трудове життя промайнуло перед очима».

Зовсім юною Тетяна прийшла на підприємство на практику до газорятувальної служби. «На заводі працювали мої батьки, на третьому прокаті, – говорить Тетяна. – Непогана стабільна зарплата, путівки. Вирішила й я спробувати, а там життя покаже. Вступила до училища на лаборанта хіманалізу. Хімію любила, вчитись подобалось. А коли вперше побачила завод, то стало страшно. Все величезне! Гримить, шипить, грюкає! Але що ж я, даремно вчилася? Як кажуть, очі бояться, а руки роблять». І робили руки, вочевидь, непогано. Тож Таню по завершенню навчання взяли на постійне місце роботи.

З теплотою та вдячністю згадує вона своїх наставників, подружжя Соловйових – лаборантку Антоніну та газорятівника Василя. Саме вони майстерно перетворили знання дівчини у стійкі виробничі навички. Сама ж вона також знайшла родинне щастя на підприємстві. Після служби у війську влаштувався до ГРС газорятівником один парубок. «Молодий був, гарний, – розповідає Тетяна. – Не можна було не закохатися. Володею звали. Весілля відгуляли 17 вересня, якраз у День рятівника. Народився син Костя, а згодом син Юра… На жаль, Володимира вже немає». У очах Тетяни заблищали сльози.

Газорятівники і лаборанти завжди працюють єдиною командою. Одна з важливих функцій ГРС – моніторинг повітря у газонебезпечних місцях на території підприємства. Чітке своєчасне  визначення концентрації вибухонебезпечних та отруйних газів у повітрі та газопроводах рятує людські життя. Саме це й роблять лаборанти. «Серед відповідальних задач – вимірювання концентрації кисню у газопроводах природного, доменного, коксового газів, – продовжує наша героїня. – Бо якщо кисню забагато, може статися вибух. Також вимірюємо високовідсотковий кисень у балонах газозахисної апаратури. Від того, як точно ми це зробимо, залежить життя людей, які з нею працюють. Взагалі то всі заміри відповідальні. Ціна можливої помилки – здоров’я, життя працівників. З метаном, киснем, СО не жартують».

Задачі, які виконують лаборанти, незмінні. Змінюються лише методи вимірювань та прилади. Устаткування вдосконалюється, а відтак зростають швидкість та точність аналізу. «Декілька років тому ми отримали газоаналізатори, – каже Тетяна Філоненко. – То був прорив! Невеличкий і доволі точний прилад. Його можна носити з собою. Тож зараз багато вимірювань проводять газорятівники безпосередньо на виробничих майданчиках. Це дозволяє виявити ризики отруєння чи вибуху газу набагато оперативніше, ніж при відборі проб та проведенні аналізів у лабораторії. У нас, лаборантів, з’явилась ще одна функція – калібрування газоаналізаторів. Маємо зразки суміші газів із заданою концентрацією, за допомогою якої і налаштовуємо прилади».

Колеги з радістю вітали Тетяну Філоненко з нагородою, а вона зізналася, що багато років успішної праці заради безпеки людей були б неможливими без них, без її колективу. «Дійсно, у нас колективна робота, – розповідає Тетяна. – Працюємо пліч-о-пліч з лаборантами Наталею Савченко, Оленою Касянчук, комірником Юлією Пархоменко. Постійно взаємодіємо зі всіма хлопцями-газорятівниками з другої бригади, з нашим в.о. старшого змінного майстра Євгеном Сушком. Начальник лабораторії Дмитро Родіонов, керівник ГРС Сергій Леонов нам допомагають в організації, забезпеченні устаткуванням, хімікатами. Тому мій успіх – це успіх кожного з нас. Роботи багато, і ми робимо її сумлінно, бо відповідаємо за життя людей. Та й вдома нудьгувати не доводиться. 2 січня цього року народився мій перший і єдиний поки онучок Даня. Допомагаю у вихованні, тож життя заграло новими яскравими фарбами».    

Категорії
Наші люди

Навіщо «мацають сепарацію» та який колір говорить про якість

Наталя Секрета

Відповіді на ці питання ми отримали від однієї з найкращих працівниць гірничого департаменту – сепараторниці рудозбагачувальної фабрики № 2 Наталі Секрети, яка стала «Людиною року-2022».

Палкий погляд, м’яка усмішка та тендітність Наталі захоплюють майже з перших хвилин. Але за всім цим стоїть міцний характер та залізна витримка, які дозволяють жінці працювати у нелегких умовах сьогодення. І працювати так, щоб отримувати продукцію найвищої якості.

Найкращими помічниками для Наталі є її колеги, а ще досвід та «підлеглі» – сепаратори. Ці потужні великі агрегати, наче діти, говорить сепараторниця, за кожним з них потрібен догляд та постійна увага. Не зайвим буде погладити, сказати добре слово, а обладнання на це озивається такою віддачою, що дає змогу отримати концентрат «золотої проби» – з масовою часткою заліза 68%. Щоб отримати його, часто потрібно буквально «промацати сепарацію», тобто аби побачити, впевнитися у якості промпродукта на третій стадії сепарації, пробуєш його руками. М’який, еластичний, масний, дрібнозернистий, ніжний, схожий на густі вершки – все це про продукт з вмістом заліза у 68%. Безумовно, головним підтвердженням якості стануть лабораторні висновки, але, якщо чесно, «ручний» результат ще ніколи не підводив, усміхається Наталя.

«Можливо, хтось вважає, що сепараторник – це нудна та одноманітна робота: стій та кнопочки натискай на сепараторі. Але ні, адже ти маєш стільки всього знати! – говорить Наталя. – Не лише про те, як влаштовані ці агрегати, а й володіти усім виробничим ланцюгом – від автостели до подрібнення. Сепарація не може існувати без води, але її може бути забагато, і тоді сепаратор може «захлинутися». Вода допомагає відділяти корисний продукт від хвостів. А от про те, що ти можеш отримати наприкінці, може сигналізувати навіть колір у дешламаторах (пристрій, призначений для видалення шламу з пульпи шляхом відмивання, декантації, класифікації та згущення пульпи). Помаранчевий є не лише нашим корпоративним кольором, а ще й сигналом, що продукт вийде якісний, а ось зелень сигналізує, що над ним доведеться ще добряче попрацювати. Та все це приходить з досвідом».

А досвіду у Наталі Секрети вистачає. Вона працює на підприємстві понад 20 років.

«На фабрику я прийшла за порадою батька, який працював на підприємстві монтажником-висотником. Замолоду думала, що ця робота в мене на пару-трійку років, а закохалася в неї на все життя. Вперше це відчула, коли пішла в декрет зі старшим сином, а ще одне підтвердження отримала цього року, коли ми відправилися у вимушений простій. Тоді мої сепаратори почали мені навіть снитися. За ці роки в мене було багато різних змін, але нічна з 23 на 24 лютого запам’яталася назавжди. Тоді вже на шляху додому мені зустрівся чоловік із якимось напруженим і наче закам’янілим обличчям, який приголомшив короткою фразою: «Нас бомблять!», – згадує Наталя Секрета.

Попри всі жахіття війни думки покинути рідне місто у Наталі не виникало. Вона говорить, що її рідна домівка та українські захисники є для неї найкращим оберегом. Цей рік видався складним, став тим періодом, який проявив людей наче лакмусовий папірець.

«Я стала менш негативно реагувати на все, ображатися, почала більше цінувати кожну хвилину свого життя та спілкування з родиною. І як би там не сталося, а на Новий рік ми поставимо вдома ялинку, адже цього так хоче мій п’ятирічний син Давид. Він сказав, що на свято саме так і має бути, а зимовий добрий чарівник обов’язково прийде не лише до діточок, а й до кожного нашого захисника і принесе їм всім подарунки. Я щиро на це сподіваюся. І вірю, що найголовнішим словом наступного року для всіх нас стане Перемога. Тоді зберемося усі-усі десь на природі – рідні, друзі, колеги – і гучно та весело все відсвяткуємо. З нетерпінням чекаю на це!».