Категорії
Серце професії

Їхня справа – рятувати

Газорятівники газорятувальної служби (ГРС) «АрселорМіттал Кривий Ріг» захищають працівників підприємства від дії небезпечних газів, рятують під час аварійних ситуацій, викликаних різними причинами та беруть участь у виробничих процесах, пов’язаних з використанням газозахисної апаратури. Їх головний здобуток за роки існування підприємства – сотні врятованих життів.

Олег Івлєв прийшов на підприємство 14 років тому. Вакансій тоді було небагато, а серед них місце газорятівника. Він вирішив спробувати, і не пошкодував.

«Те, що робота вимагає певної фізичної підготовки та моральної стійкості, я зрозумів зразу, – згадує Олег. – Тоді я займався боксом, і це допомогло мені впоратися з труднощами. У колективі зустріли привітно. Закріпили за досвідченим В’ячеславом Нестеруком, який зараз воює за Україну. В мене було бажання вчитися, а Славик виявився чудовим наставником. Тож вже за кілька місяців я вже самостійно проводив профілактичну роботу: перевіряв газопроводи, слідкував за виконанням газонебезпечних робіт, проводив профілактику устаткування, допомагав цехам в організації робіт з газозахисною апаратурою. Але найскладніше – це порятунок людей під час надзвичайних ситуацій. Для того, щоб впевнено діяти у таких випадках – треба практика».

Олег згадує свій перший по-справжньому екстремальний виклик. Він працював рятівником вже кілька років. І от надійшов сигнал з доменного цеху: на колошнику доменної печі сталася біда – працівника придавило металоконструкціями.

«Чоловік кричав так, що стало моторошно. Вочевидь, він мав чисельні переломи. Ми почали надавати першу долікарську допомогу. Він благав не торкатися до нього, бо дуже боляче. Але ж ми мали його врятувати. Дуже акуратно поклали на жорсткі ноші, бо на м’яких з такими травмами транспортувати не можна. Зносили потерпілого сходами, де жорсткі ноші не мали б пройти, але пройшли, бо ми всі дуже того хотіли. Чоловіка передали медикам. Потім вже дізналися, що людина має численні переломи та інші ушкодження, але для життя загрози немає. Рятувати людей – це, мабуть, найбільше, за що я люблю свою роботу, і ще ніколи не пошкодував, що пішов у газорятівники».

Були й інші випадки, коли Олег з колегами рятували людей. Один з них стався на ТЕЦ. Люди працювали у загазованому приміщенні. Раптом працівникові стало погано. Потім стало серце. Івлев з колегами прибули вчасно. Під’єднали кисневий апарат, вміло виконали закритий масаж серця. Людина була врятована.

«З кожним подібним випадком ти дієш все впевненіше, – пояснює Олег. – Мандраж зникає, є лише чітке усвідомлення того, як маєш діяти. Дуже добре, що новачків не задіюють у надзвичайних ситуаціях самих. Лише разом з досвідченими колегами. Обов’язково в команді є бригадир або майстер, рятівник з досвідом, який дає команди. А молодь вчиться, набирається майстерності. Багато наших колег зараз воює, тож нам як ніколи треба смілива, цілеспрямована молодь».

Один з таких молодих і вмотивованих, що прийшов у службу два роки тому – Павло Калінчук. Зараз він вже не лише проводить профілактику, а й кілька разів був задіяний у аварійних виїздах, рятував людей.

«Я швидко призвичаївся, знайшов спільну мову з газорятівниками, – каже Павло. – Чудові, доброзичливі люди. Вони діляться досвідом. Всі докладають зусилля, щоб новачок швидше навчився і якомога краще все опанував. Моїм наставником був Іван Васько, і я вдячний йому за науку. Я намагаюся вчитися у всіх колег, чий досвід мені корисний. Багато цікавлюсь, запитую, навіть у працівників інших змін, у цеховиків. Головне – хотіти».

Батько Павла також газорятівник. Зараз він на фронті. Коли юнак ще вчився у металургійному технікумі на прокатника, просив у батька взяти його до своєї служби. Але той відказував, що ще рано.

«А коли почалося повномасштабне вторгнення, батько сам допоміг мені з працевлаштуванням, – говорить Павло. – Вчився я з нуля безпосередньо на робочому місті. Наполегливо відпрацьовував на манекені надання першої допомоги, тож під час першого надання допомоги потерпілому під час аварійного виїзду я не відчув особливого хвилювання. У голові, наче комікс, виникли фрагменти, що й за чим робити, і я правильно під’єднав кисневий апарат. Людину ми врятували. Всім, хто хоче спробувати цікаву чоловічу роботу, хоче рятувати людей, я рекомендую нашу службу. Спробуйте. Краще шкодувати за тим, що не вийшло, ніж за тим, що не наважився спробувати. Зробіть перший крок, а досвідчені колеги допоможуть».

Ігор Беліченко – один з найдосвідченіших газорятівників. Працює у ГРС більш ніж 30 років

«Я є свідком того, як підприємство розвивається, як впроваджуються нові технології, – розповідає Ігор Беліченко. – Колись ми лише говорили про безперервне розливання сталі, а зараз вже у роботі три машини безперервного лиття заготовок. Те ж саме й з газорятувальним оснащенням. Пам’ятаю стару газозахисну апаратуру, простенькі аналізатори. Зараз маємо прилади світової якості, дуже надійні й точні. Начальник ГРС Сергій Леонов, керівництво служби постійно дбають про сучасні станції заправки балонів, про наші побутові умови. Ось кімната прийому їжі. Холодильник, електроплитка, рукомийник. А ось тренувальна кімната. Сюди напускається дим, і ми відпрацьовуємо виконання робіт в умовах загазованості».

Ігор Беліченко впевнений, що працює серед найкращих людей. Що серед найвагоміших цінностей ГРС – повага одне до одного.

«У мене дуже цікава робота, – усміхається Ігор. – Я буваю в цехах і бачу, що у багатьох робота однотипна. Одні й ті ж виробничі операції щодня. А робота газорятівника – це цікава книга. Кожен день, як нова перегорнута сторінка. Різні цехи, різні процеси, різні люди, різні ситуації. Я вдячний кожному, з ким довелося разом працювати. Особливо вдячний тим, хто нас зараз захищає. У коридорі є стенд. Там загиблі наші герої. З кожним з них я працював протягом багатьох років. Йду, дивлюся на портрети, і навертаються сльози. Вони пішли добровольцями. Вони загинули, щоб ми жили. Я впевнений, що ми переможемо варварів, які прийшли на нашу землю грабувати і вбивати. Хлопці б’ються на передовій, а ми тут маємо робити все, щоб їм допомагати, щоб підприємство працювало, щоб зберегти життя наших працівників».

Категорії
Наші люди Серце професії

Петро Петрович і місце сили

Слюсар-ремонтник – це людина, без якої досить швидко все зупинияється і може більше ніколи не закрутитися.

Петро Петрович повертався з риболовлі. Карасі, кілька окунців – непоганий здобуток. А головне – відпочив душею на березі мальовничого ставочка. А коли рибка вже апетитно шкварчала на сковорідці під пильним наглядом дружини, господар вийшов у садочок, обдивився невеличку пасіку. «Гудуть бджілки, будемо з медом». У цім дворі, у батьківській хаті, у тихому українському селі він виріс. Але своє доросле життя пов’язав з містом, з великим промисловим підприємством. Сьогодні останній день відпустки, а завтра – на фабрику.

Петро Бешевець – один з найдосвідченіших, найкращий слюсар-ремонтник рудозбагачувальної фабрики № 2 гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Так про нього сказав начальник РЗФ-2 Сергій Гіль. Не випадково ж саме його нагородили найвищою нагородою підприємства – «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Він ремонтує і обслуговує устаткування, без якого неможливе збагачення руди та отримання залізорудного концентрату. А батьківська хата у селі – це для нього місце сили, де Петро Петрович відпочиває душею й набирається енергії. А почалося все зі своєрідного батькового благословення.

«Майже всі хлопчаки у селі мріяли стати водіями вантажівок. І я не виключення. Але коли добігав до завершення останній мій шкільний рік, батько обійняв мене і сказав: «Нема чого тобі тут ловити, синку. Тут же не бачиш ні білого світу, ні дня, ні ночі. Тож збирайся і їдь до міста». І поїхав я вчитися на електрогазозварника, – згадує Петро Бешевець. – Потім три місяці пропрацював у ремонтно-механічному цеху № 1 тоді ще «Криворіжсталі», відслужив у війську, попрацював у домобудівельному комбінаті, а у 1997 році влаштувався слюсарем-ремонтником на НКГЗК (нині гірничий департамент «АрселорМіттал Кривий Ріг» – примітка автора)».  

З тої пори Петро Бешевець ремонтує устаткування РЗФ-2. Перелік цього устаткування чималенький. В ньому чотири автостели, які розвозять залізну руду по секціях, 40 конвеєрів, що транспортують цю руду до млинів, гідроциклони, які беруть участь у процесі збагаченні, а інколи доводиться ремонтувати й самі млини. Також Петро Петрович налаштовує це устаткування. Дякуючи майже 30-річному досвіду, він знає, що якщо своєчасно та правильно виконувати обслуговування та ППРи (планово-попереджувальні ремонти), то техніка ламається значно рідше.

«Любов до техніки у мене з дитинства. Спочатку був велосипед, потім мопед, потім мотоцикл. Так йшло моє кар’єрне зростання, – усміхається наш герой. – Це все я намагався ремонтувати власноруч. Дійсно, ми намагаємося добре проводити профілактику устаткування РЗФ, щоб не доводити до аварійних ремонтів, але інколи воно все одно ламається. Багаторічний досвід дозволяє швидко визначатися з більшістю поломок. Наприклад, якщо почало гупати, значить, не надходить мастило. Але трапляються несправності такі, що поки не розбереш вузол, нізащо не здогадаєшся, що трапилося. Як у нас жартують: «Розтин покаже». Буває, що одне відремонтували – не воно, інше – не працює, третє… І тут наче приходить прозріння: «Так он воно що!» Полагодили, і закрутилося. У такі хвилини відчуваєш неймовірне задоволення і з полегшенням видихаєш: «Слава Богу!»

Професію слюсаря-ремонтника Петро Бешевець опановував безпосередньо на підприємстві. Спочатку пройшов курс навчання при НКГЗК, а далі вчився вже на робочому місці. Збагачувальне устаткування – це не велосипед і не мопед, а набагато складніше. З вдячністю згадує Петро Петрович свого наставника, механіка дільниці Анатолія Новосьолова.

«То знаний майстер. Він будував комбінат, запускав РЗФ-2. Здавалося, що він знає все, – каже Петро Бешевець. – Тож я часу не втрачав і ґав не ловив, а запитував, запам’ятовував, заглиблювався у деталі, у кожну дрібницю. До речі, молодим хлопцям, які хочуть стати класними фахівцями, я раджу те ж – не сидіти у смартфонах, а заглиблюватися у дрібниці, бо у виробництві дрібниць не буває. Ви вважаєте, що коли я сюди прийшов, то був у захваті від роботи? Не дуже. Але спочатку вчишся, потім у тебе починає виходити. І от нарешті твоя робота, твій цех стають для тебе рідними».