24 лютого стало для Сергія Письменного третім днем роботи на посаді майстра з устаткування КЦ-1. А взагалі він вже 17 років працює на нашому підприємстві.
Оновлення у кар’єрі у Сергія прийшлося на складний період: третій день вторгнення, навколо розгубленість, у багатьох опускалися руки. Але дозволити собі такого майстер не міг. Вдома на нього чекала родина, на роботі – колеги, яким треба було показати: все під контролем, з усім впораємося, а перемога –лише питання часу.
Сергій розповідає: «І зараз прихожу до цеху і хочу почути, як працює техніка, як гримить, гуркотить, рухається все коксохімічне виробництво. На жаль, поки що цієї робочої музики немає. Але робота в нас є, і це головне. Навіть за апаратами та агрегатами, які зараз перебувають на вимушеному відпочинку, потрібно доглядати. Ми використовуємо цей час, аби ретельно проінспектувати коксовиштовхувачі, дверез’ємні та вуглезавантажувальні машини. Я відповідаю за електричну складову цих велетнів».
Саме велетенськими Сергій сприйняв розміри устаткування коксохіму, коли вперше прийшов до цеху 17 років тому. До цього часу гадав, що цех – це стіни та стеля, а потрапив на відкритий майданчик, де рухалися машини розміром з три- або п’ятиповерхові будинки. Не злякався тоді, впорався. Сьогодні ця витримка та наполегливість допомагають йому у роботі за воєнних умов. Працювати під сиренами непросто. Але Сергій говорить, що в його робочій практиці взагалі легко не буває.
«Ми наче екстрена допомога. Пам’ятаю аварійну ситуацію на трансформаторних підстанціях декілька років тому. Мене тоді вночі підняли. Адже від цих підстанцій живилися всі машини наших коксових батарей, тож довелося і ночувати на роботі. Тесть та теща мені приносили «тормозки», вони теж працювали тоді на заводі. Додому не пішов, доки не ліквідували небезпечну ситуацію. Я впевнений, що ми можемо впоратися з будь-яким авралом», – каже Письменний.
Але найскладнішим у своїй роботі майстер вважає не роботу з технікою, а вміння підібрати ключик до кожної людини та змінювати думку інших про… недобросовісних електриків. Колись почув від колег-заводчан: «О, один електрик до тебе вже тут був, йому все «до лампочки». І тоді найкращою подякою для Сергія стали слова тих самих людей: «Сергій, де ти був раніше?». Тепер в них все працює, як швейцарський годинник. Майстер цінує свою робочу репутацію, вона є його візитівкою.
«Сьогодні двоє моїх підлеглих служать у ЗСУ, ми кожного дня працюємо під сиренами, але це наша країна, наш фронт, на якому ми маємо вистояти. Моїм синам подобається майструвати літаки, човни, програмувати, але вже доводилося разом робити «спецкоктейлі», плести сітки. Ми любимо наш Кривий Ріг, із задоволенням ходили на екскурсії містом у мирний час. Чекаю нагоду це все повторити ще не один раз. Усі в моїй родині вірять у сили наших захисників, міць міста і його людей. І ця віра та впевненість у власних силах – для мене найкращі інструменти, які безперечно допоможуть нам не лише вистояти та вберегтися, а й рухатися далі», – говорить майстер Сергій Письменний.
Праця цих людей важка й небезпечна, та цього року особливо надважлива.
Видобута шахтарями «АрселорМіттал Кривий Ріг» багата руда потрібна для виробництва якісного металу, який буде необхідний після перемоги. Тому сьогодні, попри складну економічну ситуацію їхній підрозділ працює.
Частина безстрашного колективу пішла захищати свій дім і багатства рідної землі на передову. Шахтарі-бійці тримають свій фронт і на поверхні, й на глибині 1135 метрів.
Вдячні вам за мужність і надпотужну працю. Цінуємо кожного з вас і віримо у перемогу!
Нехай у всіх сферах вашого життя будуть нові горизонти і підйоми.
В останню неділю серпня в Україні відзначають професійне свято представників однієї з найбільш небезпечних мирних професій – День шахтаря.
Щоб бути шахтарем треба мати сильний характер, говорить підземний електромеханік Юрій Карамушка. «Я з шахтарської родини, тому й не вагався, куди піду працювати. В шахті вже 30 років. Працював кріпильником, слюсарем, скреперистом, зараз електромеханіком. Під землею я вдома. Вже давно навчився навіть на око відрізняти найкращу породу, вона в нас синього кольору. Якісна порода, як і люди, що тут працюють. Напередодні свята бажаю миру, спокою та здоров’я всім колегам!», – сказав Юрій.
Цьогоріч напередодні Дня шахтаря найкращих представників гірничої справи у шахтоуправлінні ГД привітали та відзначили грамотами міського та Саксаганського виконкомів.
«Місто вдячне шахтарям підприємства, яке від перших же днів війни долучилося до захисту Кривого Рогу від окупантів. Сьогодні шахтарі працюють без зупинки, і це вже економічний захист нашої країни. Тільки разом ми всі здобудемо перемогу», – сказав заступник Криворізького міського головиОлександр Катриченко.
Героями свята стали:
– Олександр Жихарєв, машиніст бурової установки,
– Юрій Карамушка, електромеханік,
– Олександр Резінкін, електрослюсар черговий та з ремонту устаткування,
– Ігор Стеценко, прохідник,
– Олександр Сьомік, прохідник,
– Володимир Муленко, гірник очисного забою,
– Роман Швайдак, машиніст конвеєра.
В шахтоуправлінні «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює майже 900 сильних духом, міцних тілом, щирих та відвертих професіоналів підземної справи. 108 з них зараз мобілізовані до лав ЗСУ і захищають нашу країну на передовій. А ті, хто залишився у Кривому Розі, теж з когорти сміливців, адже шахта не приймає слабких та невпевнених, говорять шахтарі.
«Я впевнений, що в нас працюють люди з особливим характером, перед якими не може встояти найміцніша гірська порода. З такими колегами ми впораємося з будь-яким завданням, вистоїмо, переможемо і побудуємо ще не один новий горизонт, – сказав директор ШУ Антон Чирва. – Дякую всім, хто наділений особливим шахтарським геном, який допомагає у роботі, надає сили та витримки. Бажаю міцного здоров’я, спокою та затишку у домівках і щасливої вдачі!»
Агломераційне виробництво – своєрідний перехід від гірничо-збагачувальних до металургійних процесів. Саме тут завершується підготовка залізорудної сировини для виробництва чавуну і печуться гарячі чорні агломератні пироги.
Горілки агломераційної машини
Що ж таке агломерат? Його основа – це дроблена і потім збагачена залізна руда, тобто залізорудний концентрат – майже чорний пил, який здатен розлетітися від потоків повітря. Щоб ці крихітні часточки трималися купи, концентрат спікають у шматки на агломераційних фабриках. Його змішують з різними додатками, сильно нагрівають і за допомогою гарячого повітря підтримують необхідну для спікання температуру. Навіть саме слово «агломерація» походить від латинського agglomero – тобто приєдную, накопичую.
Гарячий агломерат
Якщо вдатися до історії, то агловиробництво стало відоме з кінця 19 століття. Винахід цього процесу пов’язують з англійцями Ф. Геберлейном і Т. Хантінгтоном. У 1887 році вони отримали патент на «екзотермічний процес огрудкування пилуватих руд у змішуванні з коксом, що здійснюється шляхом просмоктування повітря через шар зверху вниз».
Перша агломераційна стрічка називалася ґраткою. Вона почала роботу у 1906 році і використовувалася для спікання мідної руди.
Агломерат
Прорив у сфері огрудкування руд зробили два американські інженери – А. Дуайт і Р. Ллойд. У 1906 р. вони розробили конструкцію, а 1911 р. ввели у експлуатацію першу конвеєрну агломераційну машину безперервної дії у Бердсборо (штат Пенсільванія, США).
З того часу агломерація отримала широке промислове використання. Вона допомагала забезпечувати продуктивність доменного виробництва мінімум на 25-30 відсотків, впливала на інтенсивність плавки та дозволяла економити кокс щонайменше на 20 відсотків.
Агломераційна машина барабанного типу Дуайта і Ллойда, 1891 рік
З того часу і до сьогодні без агломерату неможливо виробити чавун, адже він є однією з головних його складових. Тому можна сказати, що від якості агломерату безпосередньо залежить і якість металу, який виробляє наше підприємство.
Aглокухня «АрселорМіттал Кривий Ріг»
Геометрія виробничих споруд агломераційного виробництва
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» агломерат для доменних печей виробляють чотири агломераційних цехи. Найстарший з них – аглоцех металургійного виробництва – почав роботу в далекому 1951 році. В період з 1960 по 1962 роки запрацювали ще три – №№ 1, 2, 3, які на той час були у складі Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату і доєдналися до нашого підприємства у 1996 році. Напередодні війни, у січні 2022 року, цехи виробили майже 850 тисяч тонн агломерату для трьох доменних печей.
Чорний пиріг з агломерату
Як готують пироги з агломерату, ми дізналися від досвідчених металургів.
Старший змінний майстер агломераційного цеху № 2 Олександр Петров за 22 роки роботи вже на відмінно вивчив кожен етап виробництва . Олександр водить нас «вулицями», «провулками» та «дворами» свого цеху, показує його велетенські агрегати та комунікації, розповідає про квіти, турботливо висаджені на клумбах та в горщиках робітниками. Працівники цеху кажуть, що тут навіть білки бігають, випрошують в агломератників горішки та інші смаколики.
«Останні кілька років наш цех значно реконструювали, – розповідає Олександр Петров. – Це помітно навіть неозброєним оком. Корпуси газоочисток блищать, нові установки працюють, як годинники. А бетонні майданчики біля виробничих дільниць регулярно миють водою зі шлангів – гарненько, під тиском, щоб пилу під ногами не було! Брудна вода теж стікає «з розумом» – спеціальними стоками, а далі у… «Байкал». Так між собою робітники жартома називають шламосховище, куди надходить уся вода, що була використана у виробництві».
Замішуємо основні інгредієнти
На першому пункті агломераційної «пекарні» – дільниці з вагоноопрокидувачем агломераційного цеху № 3 нас зустрів змінний майстер АЦ № 3 Олександр Заїка.
Змінний майстер АЦ № 3 Олександр Заїка
Саме в аглоцеху № 3 замішується правильне «тісто» для подальшого успішного випікання аглопирога. «Залізничними складами до нас привозять шихтові матеріали – основні інгредієнти: різного виду вапняки, кокс, вугілля, аглоруду. Вивантаження їх відбувається за допомогою вагоноопрокидувача. Вагон розміщується всередині спеціального ротора, міцно затискається і перевертається. Сировина висипається на спеціальну решітку приймального бункеру. Потім мережею конвеєрного транспорту сировина спрямовується на склад шихтових матеріалів», – розповів фахівець.
Вагоноопрокидувач аглоцеху № 3
Перше, що впадає в око на цьому відкритому складі – величезні конусні піраміди сировини, кольорові купи: руда купа – це аглоруда, чорна – коксова дрібниця, сіруваті – вапняки тощо.
Склад шихтових матеріалів
Зі складу сировини сипкі матеріали подаються на дроблення. Дробарки розбивають грудки продукту: вапняки, паливо (коксову дрібницю) або вугілля. Це роблять п’ять молоткових дробарок та вісім чотирьохвалкових. «Що і де дробиться, можна визначити по кольору дробарок. Де вапняк, вони аж білі, чорні – де подрібнюється паливо», – говорить дробарник Андрій Рогалін.
Дробарник Андрій Рогалін
На наступному етапі грохочення матеріал висипається на спеціальні сита і розділяється за розмірами шматків або частин (фракцій). Фракція гідного вапняку, який іде на дозування, за розмірами складає від 1 до 5 мм, інше повертається і знову проходить увесь ланцюг обробки.
У корпусі дроблення вапняку
Дозуємо – і в «блендер»
Щоб спекти якісний агломерат, усі складові шихти потрібно ретельно відміряти, тобтозважити та видати у потрібних пропорціях.
«Компоненти шихти транспортуються конвеєрами до корпусу шихтових бункерів – розповідає Олена Хібіна, старший майстер основної виробничої дільниці АЦ № 3. – До речі, довжина конвеєрів нашого цеха складає майже 15 кілометрів. З операторського пункту керується робота конвеєрного транспорту, вагодозаторів, тарілчастих живильників, автостел. Потрібна кількість сировини потім транспортується до першого та другого агломераційних цехів для подальшого виробництва».
Компоненти шихти на транспортерних стрічках перевіряє Олена Хібіна
Відомо, що під час приготування будь-якої страви чи не найголовнішу роль грає змішування. У виробництві агломерату так само: усі компоненти потрібно ретельно змішати, щоб склад сировини став максимально однорідним. Інакше спікання буде неможливе.
Після змішувальної «каруселі» готова шихта конвеєром їде до корпусу спікання. Там вона розподіляється по бункерах кожної агломераційної машини. В першому і другому аглоцеху їх по шість.
Лише маленька частина обладнання аглоцеху
До речі, корпуси спікання – це доволі високі споруди. Висота у найвищих точках дорівнює майже дев’ятиповерховому будинку, але ці будинки мають дуже складну «начинку» з різних агрегатів. Головні з них, звичайно, агломераційні машини. Це своєрідні духовки з рухливою стрічкою спікальних візків, на які безперервно рівним шаром завантажується агломераційна шихта.
«Коли шихта надходить до бункерів агломашин, вона дозується живильниками до вторинних змішувачів, – пояснює Олександр Петров. – Туди подається вода для зволоження шихти та газ для її підігріву. Температура перед спіканням має бути 52 градуси за Цельсієм. Потім шихта огрудковується і з пилоподібного матеріалу утворюються вологі грудочки розміром 3-12 мм, так шар шихти стає газопроникним. Завантажена на візок частина вирівнюється «гладилкою» і прямує під запалювальний горн».
Рухаючись по рейках візок проходить крізь запалювальний горн, де спалюється газ, який у свою чергу запалює паливо у шихті. Крізь шихту за допомогою ексгаустерів безперервно просмоктується повітря. Температура в горні досягає 1150 градусів Цельсія. Тільки уявіть, приблизно така ж температура всередині мантії Землі або розжареної вулканічної лави! Завдяки горінню палива у шарі шихти, в ньому відбувається часткове відновлення залізної руди і спікання окремих грудочок матеріалів у більші за розмірами грудки готового агломерату.
Агломашинами і взагалі всім обладнанням керують оператори пульта керування. А безпосередньо процесом спікання опікується агломератник, він головний «шеф-кухар».
«Я контролюю процес спікання агломерату, визначаю подачу необхідної кількісті газу для запалення, підтримую необхідну температуру, вологість, подачу шихтових матеріалів, – розповідає агломератник Ігор Подколодній. – Допомагають прилади і досвід, бо працюю тут вже 15 років. Спочатку, коли тільки навчався, трохи боявся, чи впораюсь з процесом. Зараз почуваюся впевнено і вже навіть на око можу побачити, чого і скільки потрібно для спікання, та визначити якість агломерату».
Відбувається процес спікання агломерату. Агломератник Ігор Подколодній контролює процес
«Пиріг», який добре пропікся, охолоджують у спеціальній зоні охолодження. Встановлені там вентилятори продувають агломерат і знижують його температуру з 800-1000 до 90-100 градусів. Готовий продукт скидають з візків, дроблять, відсівають на грохотах і відправляють до доменного цеху для виготовлення чавуну. А дрібні шматочки агломерату повертають в змішувач для підготовки шихти – вони наново пройдуть увесь процес обробки при приготуванні іншої порції «пирога» від «а» до «я».
Пульт керування агловиробництвом
Гідна альтернатива
Але агломерат – не єдиний базовий інгредієнт для чавуну. Зараз країни з розвиненою металургією мають високий інтерес до залізорудних окатишів, як до одного з основних видів сировини для доменного виробництва. Наприклад, у Швеції до 100% окатишів складають залізорудну частину доменної шихти, у США й Канаді – 70-80%.
Окатиші – це рудний матеріал, отриманий з дрібної (пилоподібної) руди або тонкоподрібнених концентратів, у вигляді кулястих гранул діаметром 2-3 до 30 мм (зазвичай 10-15 мм). Залізорудні окатиші застосовуються головним чином у доменній плавці.
Окатиші
Металурги розглядають залізорудні окатиші як якісну сировину, що наближається по однорідності властивостей до агломерату. Ця сировина здатна транспортуватися на будь-які відстані без втрат ними металургійних властивостей. До того ж, газопроникність їхньої насипної маси більша, ніж в агломерату. Та і сам процес їх виготовлення значно екологічніший.
Саме тому «АрселорМіттал Кривий Ріг» з жовтня 2020 року розпочало будівництво нової суперсучасної фабрики огрудкування. Цей проект є уособленням та важливим кроком компанії у напрямку «зеленої металургії» – виробництва зі світовими стандартами щодо рівня викидів та забруднення навколишнього середовища.
Початок будівництва фабрики огрудкування
Передбачається, що нова фабрика огрудкування буде виробляти 5 млн тонн окатишів на рік, потужність за годину – 621 тонна. Там планується встановити потужні газоочисні та аспіраційні установки за європейськими екологічними стандартами.
Інвестувати у будівництво фабрики огрудкування компанія «АрселорМіттал» планувала понад 250 млн доларів. Так би воно і було. Перешкодила втіленню цих планів у життя війна. На сьогодні будівництво фабрики поки що призупинено. Найважливішим на часі є питання виживання підприємства і збереження трудового колективу.
Втім, будемо оптимістами. Війна обов’язково скінчиться, підприємство запрацює, а нові «зелені» проекти в агломераційному виробництві обов’язково будуть втілені в життя. Це зробить підприємство більш сучасним та ефективним.
Ольга працює акушеркою в поліклініці метвиробництва «Стіл-Сервісу». Напевне, її знають більшість жінок нашого підприємства, адже вона стоїть на варті жіночого здоров’я. Вона завжди приємно посміхається і дуже уважно ставиться до людей.
– Першого жовтня виповниться чотири роки, як я влилася до колективу лікарів нашого медцентру. До цього встигла закінчити Криворізький медичний коледж, попрацювати у першому пологовому будинку, у поліклініці, яку більшість мешканців району Першої дільниці знають, як «Будівельник».
Нам, хто народився 31 рік тому, довелося бути першими у багатьох сферах. Наприклад, ми першими відчули реформу середньої школи. Пам’ятаєте, коли «перестрибували» через клас? У нашому випадку – це був четвертий клас. Також наше покоління першими вже в обов’язковому порядку здавали ЗНО. З отриманими балами без усіляких виснажливих іспитів ми вступали до різних навчальних закладів. З комп’ютером наше покоління, як кажуть, народилося. Отже, опановувати будь-що нове, бути однією з перших у різних справах – це для мене легко, природно, нормально.
Я завжди хотіла працювати у медцентрі підприємства. Наші поліклініки вони якійсь інші, розумієте. Тут цікаве обладнання, все комп’ютеризоване, чисто, гарно, затишно. А колектив який! І я не перебільшую. Крім того, з підприємством пов’язана уся моя родина – дідусь Олег Гордієнко (а згодом і мій батько Андрій Гордієнко) працювали в ЦРМО-3. Мама Таїсія Петрівна працює токарем у вальцетокарному цеху.
День Незалежності завжди у моєму житті був святом, по-іншому не було ніколи. Ми збиралися родиною та йшли до парку ім. Мершавцева, до водички, човникової станції. Та цього року день народження незалежності нашої країні відзначимо на роботі, бо триває війна, тут не до веселощів. Але я хочу усім побажати скорішого миру, щастя та, звичайно ж, міцного здоров’я!
Ірина Мядіна – медична сестра поліклініки МВ «Стіл Сервісу». Вона з посмішкою говорить, що напевне риса допитливості притаманна кожному з людей, народжених у 1991-му, тому їй хочеться все спробувати, всьому навчитися, все, як кажуть, пропустити крізь себе.
– Я ніколи не хотіла йти в медицину. Мріяла стати вчителем, потім перукарем, майстром манікюру. Останні дві професії вже потім успішно опанувала, тож, якщо потрібно, можу навести красу будь-кому. Але на початку (після школи) працювала санітаркою в 11-й міській лікарні. Мене там запримітили і сказали, щоб йшла вчитися до медколеджу. Так я і зробила, і тепер цим дуже задоволена, бо, як виявилося, допомагати людям – це моє покликання. Але роздивлятися навколо – що і чому ще можна навчитися – я не припинила. От тепер, наприклад, хочу опанувати косметологію та ін’єкційну медицину.
Я народилася вже у вільній країні і знаю її саме такою, якою вона є зараз. Дідусь розповідав, як жили люди за радянських часів, з якими складнощами стикалися. Наприклад, слухаєш, наче казку, про величезні черги в магазинах, про пусті полиці там, про дефіцит, про заборону вільно говорити. Хочеться, щоб подібного в нашій історії вже більше ніколи не було.
Нам треба орієнтуватися тільки на все краще та сучасне. А для цього треба вчитися, розвивати себе, відстоювати у різних питаннях свою точку зору. Та перш за все треба очистити нашу землю від ворога, відстояти нашу волю та незалежність. Ми зараз всі, кожен на своєму місці, робимо це, і ми обов’язково переможемо!
