Робота чергової по станції Породна управління залізничного транспорту гірничого департаменту Зої Авраменко нагадує професію диригента. От тільки замість оркестру вона вже понад 40 років вправно керує рухом на залізничних станціях.
Зоя розповідає, що коли отримала відзнаку «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», в неї аж на душі потеплішало. Звісно, приємно, що твою працю помічають, шанують та гідно оцінюють. Але для неї це не головне. Зоя Авраменко насправді дуже любить свою залізничну справу.
«Я прийшла на підприємство одразу після технікуму, – говорить чергова по станції. – Мені завжди подобався рух потягів, а тут ще й можливість ним керувати є! Професія чергової по станції цікава. Керувати – це непросто, адже за кожною моєю командою, кожним натисканням кнопки на пульті стоїть безпека моїх колег. Допомагає досвід. От зараз я знаходжусь на станції Розвантажувальній, тут я на підміні. Але моє постійне місце роботи – це станція Породна. А взагалі за ці роки працювати довелося на багатьох станціях».
Чергові на залізничних станціях підприємства відповідають за безпечний рух поїздів, контролюють їхнє прибуття та відправлення, розподіляють на потрібні та вільні місця. Наприклад, через станцію Розвантажувальну постійно рухаються думпкари з рудою, вони прямують з кар’єрів до рудозбагачувальних фабрик ГД. На станції є 44 стрілочних переводи, п’ять переїздів.
«Чергова по станції відповідає за стан залізничних колій, перевіряє сигнальні системи та забезпечує безпеку руху, веде облік вагонів, складає звіти та документи про рух вантажів. Для цього потрібно завжди тримати в голові величезний обсяг інформації, а ще вміти читати стенд-схему станції, де відображено все наше господарство і стан руху в реальному режимі. Все це наша Зоя Авраменко робить віртуозно, – говорить начальниця розвантажувального району Вікторія Токарєва. – Активна, завжди у гарному настрої, надійна, відповідальна. Цей перелік можна продовжувати».
На станції йде постійне спілкування. Зоя Авраменко впевнено вказує, кому й куди прямувати. ЇЇ руки «бігають» по пульту, натискають численні кнопки, а назовні за її командою загоряються світлофори, відкриваються шляхи для руху вагонів.
«Звичайно, фізично втомлююсь від такого режиму, але більше психологічно, через велику відповідальність. Зміна – це 12 годин ретельної уваги до кожної дрібниці на станції. Все чути, все бачити, знати, де і що знаходиться у реальному часі, – це про нас, про чергових, – говорить Зоя. – Я впевнена, що черговий має бути свого роду психологом. Ти постійно спілкуєшся і з машиністами, і з ремонтними бригадами, і з черговими по інших станціях, а люди з різним настроєм на роботу приходять. Я, наприклад, завжди за позитивний настрій. А от способи налаштування на позитив у кожного свої. Наприклад, у мене це спілкування з котом та вирощування квітів. Але безперечно найголовніше – це спілкування з сином. Він у мене зараз служить у ЗСУ. Щодня о 20.00 у мене з ним зідзвон. Його «мамо, у мене все добре» – це найкраща афірмація дня. Мені дуже хочеться, щоб ці слова ми чули кожного дня від наших близьких. І щоб нарешті всі наші захисники повернулися додому. Щоб в одне зі своїх найближчих чергувань я змогла сказати по рації усім колегам-залізничникам: «Вітаю з Перемогою! Шлях відкрито!»
Під час ремонтної зупинки в шахтоуправлінні гірничого департаменту замінили гумово-тросові канати (ГТК), які є частиною підіймальної установки шахти Східної.
І хоча цю шахту називають запасним входом до робочих горизонтів, але її будні «сонними» не назвеш. Підіймальну кліть у цій шахті постійно використовують для спуску-підйому вантажів до найглибших шахтних горизонтів, кріпильники нею добираються на огляд ствола, спускаються слюсарі та стволові, а ще працівники підрядних організацій доставляють матеріали та обладнання для будівництва шахтного горизонту. Шахтарі ретельно доглядають за своїм шахтним транспортом, зокрема, за кліттю, аби всі спуски-підйоми відбувались максимально безпечно.
У процесі руху кліті залучені потужні «нитки» безпеки – канати, серед них є і врівноважуючі гумово-тросові.
«До ГТК у нас завжди підвищена увага, вони раз на п’ять років проходять перевірку на спеціальних випробувальних станціях, раз на два роки їх перевіряють фахівці спеціалізованої електротехнічної лабораторії, проводиться і щотижневий, щодобовий огляд, – говорить головний механікшахтоуправління Андрій Сідлерук. – У процесі експлуатації ГТК зазнають активного навантаження з боку кліті, впливу агресивного середовища корозії. Термін придатності цих канатів становить 10 років. У 2024 році настав час замінити канати в шахті Східній. Роботи ми виконали власними силами. Це було дуже непросто зробити, адже чимало операцій проводилися на глибині 1135 метрів під землею. Плюс розміри самих канатів – це вам не звичайну нитку на котушку намотати».
За антуражем, розмірами та складністю робіт цю заміну сміливо можна назвати підземною спецоперацією, жартують шахтарі. Але, як кажуть, у кожному жарті… Тільки уявіть собі, що під землю потрібно було доправити три канати, кожний довжиною 1250 метрів і вагою понад 13 тонн! А перед цим від’єднати аналогічні старі канати та підняти їх на поверхню. Потім нові ГТК закріпили на місці старих. Роботи ускладнювались ще й воєнними умовами: періодичні сирени та загроза блекаутів.
«Я вперше беру участь у такому ремонті. І для багатьох моїх колег заміна канатів сталася вперше, – розповідає електромеханік дільниці підйому Роман Стеценко. – Були операції, які нам доводилося здійснювати вручну. Наприклад, відкручувати та закручувати болти вантажних зажимів-жимків, якими фіксуються канати. А за розмірами це навіть не болти та гайки у цеху. Вони величезні! Майже всі роботи виконувалися на рівні 1135 метру під землею, коли, до того ж під ногами знаходилося 33 метри зумпфа, який ми перекрили дерев’яним перекриттям. Звісно, ми працювали з дотриманням усіх норм безпеки. Тому усі роботи виконали швидко і, що надзвичайно важливо, безпечно. За це хочу подякувати своїм колегам: машиністці підіймальної машини Світлані Вороні, бригаді кріпильників на чоліз Євгеном Лисенком, електрослюсарю Ігорю Тарасевичу, електрику дільниці підйому Віталію Голубу та працівникам дільниці доставляння матеріалів. Цією заміною ми закрили всі питання по гумово-тросовим канатам у шахтоуправлінні гірничого департаменту, щоб наші спуски та підйоми були безпечними, принаймні на найближчі роки».
На рудозбагачувальній фабриці № 1 гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг» замінили майданчики обслуговування вакуум-фільтрів.
Дільниця фільтрації рудозбагачувальної фабрики – місце, де залізорудний концентрат зневоднюється та набуває товарного вигляду, аби потім вирушити до аглофабрик нашого підприємства та зовнішніх клієнтів. І це доволі мокра справа у прямому сенсі, адже у процесі збагачування використовується вода, утворюється шлам та пил, які раніше шаром вкривали майданчики. Відповідно, існував реальний ризик послизнутися, перечепитися. Щоб уникнути цього, фільтрувальникам постійно доводилося витрачати додатковий час на очищення цих майданчиків. Тому їх вирішили замінити. Ці роботи виконали підрядники під час модернізації дільниці фільтрації та заміни вакуум-фільтрів на РЗФ-1.
«Перш за все, ми мали потурбуватися не лише про якісну роботу обладнання, а й про безпеку персоналу, тому старі проіржавілі майданчики для обслуговування замінили на нові, сучасного зразка, з решітковим настилом з оцинкованої сталі, що суттєво подовжило термін їхньої експлуатації та запобігло накопичуванню шламу, – говорить начальник РЗФ-1 Олександр Дениско. – Також ми замінили сходові клітини та перильну огорожу. Її виробили з труб відповідного зразку, аби під час руху за огорожу не чіплявся одяг працівників, не травмувалися руки, щоб огорожа навіть на дотик сприймалася краще. В результаті ми зробили цю ділянку максимально безпечною та зручною зоною для контролю та експлуатації вакуум-фільтрів».
«Ми не вічні, а ці хлопці – наше майбутнє, майбутнє дробарної фабрики. Це найкращі студенти, які проходили стажування за ті два десятки років, протягом яких я тут працюю», – заступник начальника ДФ ГД Ігор Боярин поділився враженнями про своїх нових колег. Артем, Микита та Олександр стали працівниками цеху, успішно пройшовши стажування.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, металургійне виробництво на деякий час зупинилося, а гірничий департамент продовжував працювати. Дробарна фабрика дробила руду, з якої на рудозбагачувальних фабриках виробляли концентрат. Багатьох працівників фабрики мобілізували. «Робочих рук не вистачало, – згадує Ігор Боярин. – Ми просили дати людей. Так у цеху з’явилась нова група стажерів. Хлопці виявилися завзятими та сумлінними. Вони не лише навчалися, а й допомогли переобладнати систему нагріву та подавання води в наші душові відповідно до вимог Виробництва світового класу WCM».
А почалось все з мотивації. За словами Ігоря, стажерів не стали зразу навантажувати горами інформації та непідйомними завданнями.
«У перші дні стажування у мене не було особливого натхнення до роботи, – згадує випускник «Нової фабрики», учасник проєкту GoPro Микита Лоза. – Хотілося скоріше відбути зміну і мерщій додому. Саме завдяки правильним діям наставників мені почала подобатися моя робота».
Ігор Боярин та майстер Олександр Кузьменко розуміли, що стажерів треба перш за все зацікавити. Починали з елементарного, наприклад, розібрати й зібрати простеньку електросхему. Давали нескладні творчі завдання, які вимагали нових знань. І хлопці не у ТікТоку сиділи, а шукали потрібні знання та застосовували їх на практиці.
Олександр Залесов вчився у коледжі ДУЕТу. «Мені запропонували роботу в «АрселорМіттал», і я погодився, – згадує він. – Електрикою я зацікавився тоді, коли вперше побачив батарейки, точніше те, як вони запалювали лампочки та рухали іграшки. Мені малому здавалося, що це магія. І зараз здається. І в чомусь я вже сам маг, можу трохи керувати цією суперсилою. Але ще треба пройти довгий шлях. І чим більше дізнаюся, чим далі йду, тим більше нових доріг відкривається. Поки що я не зустрів на шляху ні шлагбаума, ні стіни. Лише невеличкі перешкоди, які допомагають долати наставники, колеги. Найважче мені було фізично. Дистанційне навчання не додає сили та витривалості. А тут ще літо настало, спека. Але звик, підкачав м’язи і зараз працюю із задоволенням».
Олександр та Микита вже не стажери, а чергові електромонтери. Вони обслуговують та ремонтують електроустаткування, розбирають електросхеми в цеху, допускають до ремонтних робіт бригади.
«Це величезна відповідальність, – зізнається Микита. – Адже ти відповідальний за життя багатьох людей. У бригаді може бути 5-6 людей, а таких бригад може працювати дві і навіть три. Трохи страшно». Досвідчений Ігор Боярин у цьому страху нічого поганого не вбачає: «Як казав мій наставник Віктор Калинович: електрик завжди повинен трішки боятися. Аж до пенсії. Тоді він розуміє, що робить, і не лізе туди, куди не треба. Якщо електрик перестав боятися, то йому треба шукати іншу роботу, щоб не наробити горя».
Артем Шведов – наймолодший з групи. У коледжі він вчився ремонтувати та експлуатувати гірниче устаткування. А на дробарній фабриці опанував нову професію – слюсаря-сантехніка. «З трубами та засувками я вже був знайомий, бо працював деякий час на шахті сантехніком на подачі кисню. – А тут познайомився зі складнішим устаткуванням, наприклад, насосами. Серед моїх перших завдань було розібрати та зібрати насос. Не ідеально, але я впорався. Я дуже ціную наш колектив, батьківське ставлення наставників. Особливо вдячний Сергію Шемету, який вчив мене. У цеху багато сантехнічного обладнання: подавання кисню, технічної та питної води, каналізація. Тут більше 10-ти кілометрів труб і майже 30 насосів. Хотілось би спробувати себе у самому цеху, там цікавіше. Але поки що обслуговую системи адміністративно-побутового комплексу, бо готуюся вступати до вишу, треба час на підготовку, а графік день-ніч-48 (як у сантехніків АПК) – це більше можливостей».
Разом з Микитою та Олександром, Артем брав участь у переоснащенні цехових бань. Хлопці змонтували труби, встановили автоматичні клапани, датчики, частотні перетворювачі та багато іншого. Зараз нагрів і подавання води максимально автоматизовані. Завдяки кращому світовому досвіду WCM набагато менше витрачається води, електроенергії, менше зношуються насоси. Системи запускаються та регулюються мобільним телефоном..
«Я пишаюся цими хлопцями, – підсумовує Ігор Боярин. – Якщо вони будуть рости такими ж темпами, якщо не втратять завзяття, то багато чого досягнуть. Олександра ми вже влітку плануємо спробувати на посаді виконуючого обов’язки майстра. А далі йому будуть до снаги більш високі керівні посади, якщо забажає. Микита зізнався, що поки що боїться відповідальності керувати людьми. Тільки-но він переможе страх, то також спробуємо майстром. Артем працює, набирається досвіду. Коли закінчить відповідний виш, то перед ним також відкриються перспективи зростання. Я впевнений в тому, що якщо Олександр, Микита та Артем не збавлять обертів, то у них вийде все, чого забажають».
Біля пам’ятника, присвяченого воїнам-працівникам «АрселорМіттал Кривий Ріг», які боролися проти російської агресії і загинули за Україну, а також тим, хто своєю працею наближає перемогу в тилу, зібралися найрідніші люди загиблих воїнів – родини захисників.
Підприємство надало автобуси, щоб родини могли зібратися та дістатися пам’ятного місця. Це був особливий візит, особлива зустріч. Квіти рясно вкрили пам’ятник, біля підніжжя якого схилилися діти, матері, дружини, рідні наших захисників.
Ганна Гончар, мати загиблого Максима Гончара:
– Ви відчуваєте у повітрі цей особливий світлий смуток? Я прийшла на побачення до сина. Максим працював слюсарем-ремонтником в СПЦ-2. Він не став чекати на повістку. Зібрався і сам пішов, аби захистити нас, нашу країну, незалежність та свободу. Для нього це були особливі поняття. Він загинув одним із перших з підприємства – 26 лютого 2022 року. Максима поховали волонтери поблизу Новоайдара Луганської області. Він ще й досі не повернувся додому. Тому для мене цей пам’ятник – це поки що єдине місце, де я можу прийти до сина, вклонитися йому. Дякую, що створили це пам’ятне місце. Майбутні покоління мають знати та шанувати наших хлопців, щоб їхні життя та загибель не були даремними.
Тетяна Гора, дружина загиблого Сергія Гори:
– Ця війна відібрала у мене не просто чоловіка, а друга, рідну людину, з яким мріяла прожити все життя, ростити двох синів. Виявляється, що не все знала про Сергія. Добрий, спокійний, він став воїном-захисником. Він навіть не дочекався повістки, зробив свій вибір. Коли планувала поїздку до пам’ятника нашим захисникам, вагалася. Мені важко побачити на плитах ім’я коханого, загибель якого ще й досі болісно переживають сини та я. Але тут відчула та зрозуміла, як це важливо. Дякую керівництву підприємства, гірничого департаменту, що встановили цей пам’ятник. Мені здається, що це потрібно нам усім. І родинам героїв, і всім криворіжцям. Шанувати, пам’ятати про захисників, які ціною свого життя подарували нам можливість жити далі і будувати майбутнє – це найменше, що ми можемо зробити для наших загиблих.
Ще на відкритті пам’ятника Сергій Жеребило, заступник комбата 7-го батальйону «Арей» 129-ї бригади ЗСУ, зазначив, що пишається, що цей пам’ятник відкрили в Інгулецькому районі, який він очолював до війни. Він сказав, що «АрселорМіттал Кривий Ріг» одним з перших у місті зробили таку важливу справу. І цьому мають наслідувати інші підприємства та райони міста. З дня відкриття пам’ятника захисникам його підніжжя ніколи не залишається без квітів. Вічна шана загиблим героям!
У січні своє 55-річчя святкував гірничотранспортний цех гірничого департаменту.
Офіційна історія ГТЦ стартує з 1969 року. Хоча у паспорті цеху мав би стояти інший рік народження, адже за виконання свого головного завдання – вивезення гірничої маси – гірничі транспортники взялися ще у п’ятдесяті роки, але у складі автотранспортного цеху.
Якщо сьогодні породу перевозять великі та потужні БелАЗи та «Катерпілери» , то починалося все з самоскидів 25-тонників. Зараз автопарк цеху нараховує близько 150 одиниць транспорту. Серед нього не лише велетні-самоскиди, а й бульдозерна та шляхобудівна техніка, поливально-зрошувальні автомобілі, бортові маніпулятори, вахтові авто. І навіть за складних воєнних часів у цеху турбуються про поповнення автопарку сучасними авто. Зокрема минулого року придбали чотири 136-тонних «Катерпілери» та новий вахтовий автомобіль на базі «Рено».
«Підлегла» територія ГТЦ величезна. Наприклад, якщо викласти усі шляхи цеху в одну лінію, то вона становитиме завдовжки 45 км. Впоратися з усім цим великим господарствам можуть лише висококваліфіковані фахівці, говорить начальник ГТЦ Ігор Савченко, а в гірничотранспортному тільки такі і працюють.
«Цифрове» кохання
Коли говоримо про персонал транспортного цеху, то зазвичай згадуємо водіїв, слюсарів з ремонту техніки. Але колектив цеху має набагато більший професійний спектр. Наприклад, начальник технічного відділуАндрій Жежер точно знає, що без нього та його колег не обходиться жоден рейс потужних авто. Це підтверджує його 26-річний досвід роботи.
«Колись в дитинстві я захоплювався аграрництвом та лісництвом, але за професію для себе обрав справу, пов’язану з автотехнікою. Спочатку так вирішили на родинній нараді, – розповідає Андрій. – Мої батьки працювали у шламовому господарстві, їм теж хотілося, щоб я пов’язав своє майбутнє з технікою. А через те, що я люблю точні науки і просто закоханий у цифри, то працювати для мене у технічному відділі ГТЦ – це одне задоволення, адже тут я бачу, як цифри перетворюються на конкретні справи. Наш відділ працює над тим, щоб собівартість робіт була низькою, а от якість роботи цеху – найвищою. Ми вираховуємо пробіг шин, тривалість роботи акумуляторів, проводимо аналіз зношення різних елементів авто, якості марок мастил та палива, визначаємо найкращі варіанти, щоб згодом саме з ними і працювали в цеху. Все це задля того, щоб наша техніка працювала ритмічно та безвідмовно».
Начальник технічного відділу ГТЦ Андрій Жежер
Про космос на землі
Інженерка з ремонту, графікування та планування Марина Мушик приїхала до Кривого Рогу з Білорусі за розподілом від Могильовського машинобудівельного інституту, в якому вона навчалася на експериментальному факультеті «Автомобілі та автомобільне господарство». Цей вибір нежіночої професії був невипадковим. Марина з дитинства мріяла стати, як батько, машиністом тепловозу. Але він колись сказав, що жінок на цій посаді не бачив, і порадив обрати щось інше, але також близьке по духу. Для Марини це були авто.
«До Кривого Рогу я їхала не надовго, відпрацювати три роки та повернутися додому, але кохання затримало мене тут назавжди, – розповідає інженерка. – Саме в ГТЦ я познайомилася з веселим молодим чоловіком, з яким невдовзі ми одружилися. Олександр тоді теж працював у цеху. Він завжди мене підтримував, бо спочатку мені дійсно було нелегко. Пам’ятаю, як перший раз мені показали кар’єр. Це був просто космос на землі! Я звикала до масштабів і не помітила, як закохалася у цех, який тепер вважаю одним з найкращих на підприємстві. Мені дуже приємно, що я беру участь у розвитку цеху, бачу як він змінюється».
Наприклад, сьогодні витрати паливно-мастильних матеріалів та пробіг автомобілів допомагає вимірювати система «Дельта». А колись, щоб визначити, скільки виїздив автомобіль за зміну, скільки часу витратив на завантаження, доводилося сідати до кабіни та мандрувати з водієм, відмічати все вручну, згадує Марина Мушик. Вдосконалюється і сам автотранспорт. Головне, що залишається незмінним – це люди, які працюють в ГТЦ. Можливо, тому серед найголовніших бажань, як зізнається Марина, це зібратися після Перемоги на природі усім колективом та привітати усіх захисників, серед яких сьогодні 107 працівників ГТЦ.
Інженер з ремонту, графікування та планування Марина Мушик
«Мене рятують квіти»
У складі гірничотранспортного цеху є й заправна станція. На ній працює оператором Неля Бука. З8 років тому вона прийшла на підприємство, а в ГТЦ вона вже понад 20 років.
«Ми заправляємо весь наш транспорт, постійно працюємо з людьми, тож я не можу дозволити собі поганий настрій на роботі, – говорить Неля. – З одного боку потрібно бути уважним і суворим, все ж постійно тримаєш на контролі облік палива та мастила, з іншого – хочеться заправляти машини мастилом, а людей – позитивом. Я живу поряд з роботою, недалеко тут моя дача, тож вважайте, що я постійно вдома. Зараз непрості часи, а мене рятують квіти. В мене їх на дачі безліч. Першими весняними квітами у мене розпускаються проліски та крокуси, потім з’являються тюльпани, нарциси, гіацинти, троянди. Від квітів я заряджаюся енергією, а потім несу її людям».
Оператор заправної станції Неля Бука
Про крокодилів та раціоналізаторство
Слюсаря з ремонту колісно-тракторних засобів Валерія Лялюшко в гірничотранспортного цеху вважають аксакалом. Він пам’ятає, як кар’єрами їздили «сорокачі» (сорокатонні вантажівки), щозміни виїздили на роботу близько 100 одиниць. Потім прийшли Komatsu, і Валерій їх ремонтував. Робив він це не просто за відпрацьованою схемою, а привносив свої «новинки». На рахунку Валерія є кілька сотень раціоналізаторських пропозицій. А починалося все з кепкування. Одного разу йому, тоді ще молодому майстру, начальник техвідділу сказав, що, мовляв, у молоді на щось нове та розумне не вистачить мізків.
«От тоді й понеслося, – згадує слюсар. – Хоча, напевне, у мене ця жилка завжди була всередині. Я не можу пройти повз, коли бачу, що можна зробити щось кращим та безпечнішим. От, наприклад, перейшов я слюсарем на шиномонтажне відділення, а там на стенді хлопці знімали та розбирали шини з вантажівок за допомогою у прямому сенсі лому та кувалди. А гума буває міцно прикипить до ступиці. Небезпечно, складно, довго так робити. Я розробив пристрій, за допомогою якого все це робиться в рази легше, швидше і безпечніше. І таких винаходів було чимало, адже доробляти доводилося й за виробниками. От, наприклад, колись у нас працювали в цеху «крокодили» – так ми називали 75-титонні БелАЗи, дуже була сира модель, доробляли ми її часто на місцях. На щастя, досить швидко на заміну їм прийшли новіші та сучасніші автівки. Зараз ми працюємо з БелАЗами інших моделей та «Катерпілерами». І хоча зараз складні часи, проте я навіть на пенсії не можу без роботи. Це моє життя, можливість бути корисним. Саме з цим рідним для мене колективом я хочу зустріти перемогу. А цеху в його 55 років бажаю лише розквіту та поповнення новими кадрами. У нас все ще точно попереду!»
Слюсар з ремонту колісно-тракторних засобів Валерій Лялюшко
