Позначка: гірничий департамент

«У чому полягає моя робота? Я відповідаю майже за все, що рухає БелАЗи», – говорить бригадир слюсарів з ремонту колісних транспортних засобів гірничого департаменту Артур Градовий, якого відзначено почесною нагородою підприємства «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Артур Градовий походить з родини музикантів. Сам він теж певний час вчився у музичній школі грати на фортепіано та гітарі. Але більше хлопцю подобалося поратися з електропроводкою, ніж з нотним станом. Батько Артура працював на весіллях, у той час з апаратурою було не дуже, тож «електричну» частину музичного супроводу хлопець взяв на себе. Поступово хобі привело його до ремонтної справи. Свою ремонтну діяльність Артур починав з роботи на СТО. Та одна справа – реанімувати автомобілі, двигун яких в п’ять разів менший за двигун велетня БелАЗа, і зовсім інша – мати справу з «тепловозами» на гумовому ходу, саме так слюсар-ремонтник називає кар’єрні самоскиди. Тож коли прийшов працювати до гірничотранспортного цеху, довелося багато чому вчитися.

«БелАЗ, як на мене, дуже схожий з тепловозом. У них однаковий принцип роботи. Тільки перший коліями їздить, а самоскид – автошляхами у кар’єрі. І там, і там є дизель-генератор, який виробляє електрику. І там, і там – тягові двигуни. Та й розміри деталей та вузлів вражають на обох транспортних засобах, – розповідає Артур Градовий. – Мені подобається моя робота. Тут моя професійна різноманітність і універсальність практично не має меж. Адже на агрегатній дільниці, де я працюю бригадиром слюсарів-ремонтників, доводиться й на верстатах працювати свердлувальником та токарем. Ми ремонтуємо та замінюємо все, окрім двигуна, що рухає великовантажними велетнями, відновлюємо й допоміжний транспорт: поливальні авто, вахтовки та інше».

У слюсарів-ремонтників роботи завжди вистачає. Адже навіть попри складнощі воєнного сьогодення гірники працюють і рух кар’єрних велетнів не припиняється. У ці часи робота стала для багатьох своєрідним порятунком, який дозволяє відволіктися від емоційної напруги, а ще – це можливість бути корисним, допомагати тим, хто зараз на передовій. Понад 100 працівників ГТЦ зараз перебувають у лавах ЗСУ. Артур з друзями у вільний час допомагає нашим захисникам з ремонтами авто і мріє після перемоги з’їздити до Естонії, аби особисто сказати дякую усім тим людям, які підтримали та підтримують його родину зараз у цій країні.

«Ми в цеху намагаємося допомагати нашим колегам-захисникам максимально, чим можемо, – говорить Артур. – Підтримуємо зв’язок з кожним. Це важливо і для них, і для нас. У 2022 році 24 лютого стало вирішальною датою для всіх українців і багато чого змінило у нашому житті. В цей день моєму синові виповнилося 11 років, а ще ми мали їхати оформлювати йому закордонний паспорт. Хотіли це зробити для мирних подорожей, а довелося йому виїжджати в евакуацію. Він та донька тоді виїхали до матері в Естонію. Зараз Максим вже повернувся до мене. Він в мене оптиміст, постійно підтримує батька. Мої діти – це найголовніше, чим я пишаюся у своєму житті. Це наше майбутнє. Заради нього ми захищатимемо країну і точно переможемо. Ми ж наче пучок арматури – міцні та незламні, одним словом – сталеві люди з гарячими серцями».

Свою нагороду – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг» – машиніст конвеєра Денис Сухоруков вважає родинною. Його батько колись працював на аглофабриці, а Денис продовжив його справу, але вже на рудозбагачувальній фабриці № 2.

«На жаль, батька не стало, коли я був зовсім малим, але в родині постійно згадували про його роботу на аглофабриці, про відданість та любов до заводу. І це в нас, напевне, родинне, – говорить Денис. – І хоча я спочатку пішов вчитися на помічника машиніста електровоза та слюсаря рухомого складу, але працювати вирішив все ж на фабриці. Мене одразу тут прийняли до своєї робочої родини, і я відчув: це моя справа, яка мені до душі та в якій я хочу розвиватися далі. На машиніста конвеєра я вчився безпосередньо на РЗФ-2. Дякую моїй наставниці Інні Шевченко, вона щедро ділилася зі мною секретами майстерної роботи з сотнями роликів та кілометрами конвеєрних стрічок. Тепер щозміни ми вдвох з колегою відповідаємо за якісну роботу понад 10 конвеєрів, бункерів, дискових живильників. Мені така робота до вподоби. Я ніколи не втрачаю професійного азарту, адже на фабриці я, наче риба у воді!»

До речі, риболовля серед захоплень Дениса посідає основне місце. Під час участі у змаганнях зі спортивної риболовлі Сухоруков встановив власний рекорд – впіймав коропа вагою у 20 кг. І на рибалці, і на фабриці, вважає машиніст конвеєра, надзвичайно важливо бути сконцентрованим, мати швидку реакцію та неабияку витримку. Ці якості допомагають Денису у його щоденній роботі. Він наглядає за стрічковими конвеєрами з концентратом, який згодом вже зі складу концентрату вантажать у думпкари та відправляють замовникам. Все «підопічне» устаткування Денис вивчив так, що може на звук визначити, як воно працює. Він вже інтуїтивно відчуває всі слабкі місця, де може статися збій. Для конвеєра, як і для людини, перевантаження шкідливі, тому машиністу конвеєра доводиться інколи й лопатою попрацювати, аби виробничий процес не зупинявся, і кмітливість застосувати, щоби запобігти можливим неполадкам.

«У Дениса є важлива риса: його не зупиняють складнощі, він не чекає вказівок, а здатен самостійно прийняти рішення, коли потрібно діяти професійно та негайно, – говорить начальник РЗФ-2 Анатолій Свєтлов. – Це людина, яка прагне покращень у всьому. Він готовий вчитися нового, активний і виважений водночас. Вже зараз ми оформлюємо його на посаду майстра, адже Денис вміє працювати сам і здатен вести за собою інших. Тому ця почесна нагорода його по праву».

Коли розпочалася активна фаза вторгнення до нашої країни Денис теж не сидів склавши руки. Багатодітний батько, він відправив малечу до більш безпечного місця, а сам з друзями почав виготовляти славнозвісні антиворожі коктейлі, потім діставав парафін та передавав його для виготовлення окопних свічок.

«Виїхати з країни, хоч і маю на це право як батько трьох дітей, думки не було, – говорить Денис Сухоруков. – Я бачу своє майбутнє та майбутнє своєї родини лише в Україні. Зараз я доглядаю стареньку матір, їй потрібна моя турбота, але готовий взяти зброю до рук, якщо буде потрібно. Мені хочеться, щоб мої діти не чули звуків сирен, зростали у мирній та вільній країні. Тому я не зупиняюся у підтримці наших хлопців на передовій. Вони – справжні герої, я вірю в їхню перемогу і роблю все, аби в ній була і моя частка теж. Незабаром ми зустрічатимемо новий рік, і я вже загадав бажання – хай він буде переможним! А ми над цим вже працюємо».

Ельвіра Меньшикова, механік кранового господарства цеху технологічного водопостачання гірничого департаменту, навіть не мріяла про отримання найвищої нагороди підприємства – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Вона на власному досвіді переконалася, як важко бути кращою і скільки для цього потрібно працювати.

Ще в дитинстві Ельвіра вирішила, що працюватиме на тоді ще НКГЗК, адже там працював її батько, заслужений металург України Володимир Кошовий. Він часом брав доньку з собою на роботу, тоді це було дозволено. Ельвіру вражало все: великі механізми аглоцеху, сильні люди, які там працюють, безперервний рух, який нагадував їй мурашник. Тоді їй хотілося стати частиною цього гірничого царства.

Її мрія здійснилася. Ельвіра прийшла до ЦТВ на стажування під час навчання в університеті. Вже за рік вона працювала слюсарем-ремонтником на дільниці водопостачання. Ще за кілька місяців – інженером. Але її як магнітом тягнуло до величезного насосного компресорного обладнання, хотілося докопатися до того, як працює єдиний механізм, що забезпечує гірників та агломератників такими необхідними для їхньої роботи енергоресурсами.

«Я впевнена, що все устаткування працюватиме якісно та безперебійно, якщо за ним доглядати, вчасно попереджати всі «хвороби», – розповідає механік кранового господарства, змащування та малої механізації ЦТВ ГД Ельвіра Меньшикова. – Я декілька років пропрацювала механіком ППР, тож впевнилася у цьому на власному досвіді. Зараз я механік кранового господарства. На новій посаді під мій нагляд та опіку потрапили крани, талі, підйомні механізми. Тепер я дбаю, щоб вони працювали, як годинники. Величезні труби водоводів, великі деталі насосів та іншого компресорного обладнання завантажити під силу лише цим велетням. Тож у цій справі без потужних помічників –ніяк. Так і в житті. Без досвідчених людей поряд – великих перемог не здобути».

Ельвіра говорить, що ніколи не припиняє вчитися. Нещодавно, наприклад, пройшла курс з роботи на висоті, адже тепер серед її «колег» – крани та талі. А ще вона із радістю вчиться у своїх більш досвідчених колег. Їй приємно, що до неї теж дослухаються. Ельвіра говорить, що її бажання здійснилося – зараз вона працює у найкращому місці, про яке мріяла, і в найкращій команді.  

«Все позитивне в моєму житті так або інакше пов’язане з комбінатом, – говорить механік. – Тут працював мій батько, тут працюю я, працює мій чоловік. Я така людина, яка раз і назавжди робить свій вибір. І так у всьому. Наприклад, з лютого 2022 року я зробила свій вибір і тепер розмовляю виключно українською мовою. Я не можу і не хочу розмовляти мовою агресора. І майбутнє своїх дітей я бачу лише в цій країні. До речі, це і їхнє рішення також. Тому зараз своїм головним завданням бачу – працювати так, щоб наша країна була найкращою у світі. На жаль, зараз ми мусимо це право відстоювати зі зброєю в руках, ціною життів наших захисників. Але я вірю в нашу Перемогу! Наразі це моє найголовніше бажання «під ялинку». Отже, нового року чекаю з нетерпінням, бо вірю, що мрії здійснюються».