Позначка: історія

Категорії
Новини

Звідки беруться помідори?

А також інша сільськогосподарська продукція. Про це та ще багато іншого цікавого на теренах Софіївщини дізнавалися молоді металурги, гірники та коксохіміки «АрселорМіттал Кривий Ріг» – учасники проєктів «Амбасадори» та «3Dільниця».

Передісторія

«До нашого музею приходить багато учнівської молоді, яка цікавиться розвитком комбінату, його людьми, подіями, – розповідає Микола Чухрай, завідувач музею історії нашого підприємства. – Та біля стенда із сільськогосподарськими плугами та іншим домашнім крамом, яким колись користувалися криворіжці у господарстві, чимало хто спантеличується – що це, навіщо воно було потрібно? У розмові стає зрозумілим, що молоді люди, які народилися та виросли у місті, мало знають про сільське господарство. На питання звідки беруться помідори або картопля, відповідь – із супермаркету. Для того, щоб молоді металурги, гірники, коксохіміки, а також ті, хто збирається ними стати, були більше обізнані й у цьому, мали змогу більше дізнатися про наш металургійно-сільськогосподарський край, й виникла ідея пізнавальних подорожей до аграрників. Яким, своєю чергою, ми розповідатимемо про промисловий Кривий Ріг та можливості роботи на нашому підприємстві».

Зернові полюбляють бренди    

Пілотними екскурсантами стали учасники проєктів «Амбасадори» та «3Dільниця». А екскурсійний супровід маршрутом здійснював фахівець музею історії підприємства Сергій Карасюк.

А першою туристичною локацією було Софіївське фермерське господарство «Добробут», яке очолює досвідчений аграрник Анатолій Куліш. Він єпочесним професором Дніпровського державного університету, має державні нагороди.Анатолій розповів проісторію заснування фермерського господарства, про етапи його розвитку. А також про ґрунтообробні агрегати та іншу техніку, яка допомагає у вирощуванні сільськогосподарських культур: пшениці, ячменю, соняшнику, цукрових буряків.

«Анатолій Куліш провів нас ангарами де чекала на роботу нова сучасна  сільськогосподарська техніка відомих світових брендів таких,  як John Deere, New Holland, Masseu Ferguson, – розповідає Сергій Карасюк. – А в мінімузеї, що на території господарства, молодь нашого підприємства побачила механізовані знаряддя ХIХ століття: плуги, борони, культиватори, сівалку тощо. «Щоб це все задіяти треба було десь взяти пару волів або коней», – жартували учасники».

Екскурсанти побачили і приклад ощадливого використання води. У фермера дощова вода збирається у спеціальні ємності й використовується для потреб господарства.

А от щодо питної води, то вона в господарстві із власного джерела. Глибина свердловини сягає 45 метрів. Також тут встановлена система очищення та фільтрації води.

І, нарешті, про помідори. Вони у господарстві вирощуються у спеціальних теплицях. Їхніми сусідами по грядках є огірки, а також квіти. Учасники екскурсії мали змогу продегустувати овочі та самим пересвідчитися, наскільки вони смачні та запашні.

На млині та в лісі

Наступним об’єктом екскурсії був млин. Про його роботу молоді розповів Григорій Слюсар, який у минулому працював залізничником. Господар показав як шляхом розмелювання зерна пшениці на спеціальному обладнанні виробляють борошно. Цей процес непростий та багатоетапний: очищення, зволоження, помел, сортування, просіювання тощо. Молодь потримала в руках висівки та навчилася відрізняти борошно вищого, I та II гатунків.

«Екскурсія була дуже цікавою та пізнавальною, адже ми більше дізналися про те, як вирощується хліб, якими стадіями він проходить: від обробки землі, посіву, вирощування, розмелювання тощо. Це як і у металургії – багатоетапність від видобутку руди до виробництва сталі. Тепер зрозуміла справжня ціна буханця хліба, який продається у супермаркеті, – ділиться враженнями Валерій Федорченко, учасник проєктів «Амбасадори» та «3Dільниця». – Багато нового та цікавого ми дізналися й про сільськогосподарську техніку. А у теплиці було не тільки цікаво, а й смачно. Ми ласували помідорами та огірками, вони, до речі, були дуже смачними».

Подорож продовжилася у Хортичанському лісі на турбазі біля ставку. Працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг» привітав голова Софіївської  громади Петро Сегедій. А лісничий Софіївського лісництва ДП «Ліси України» Володимир Сметанюк  визначив місце для вогнища, забезпечив дровами та розповів про тварин, які тут мешкають. Директор Софіївського краєзнавчого музею Артур Мірзоєв подарував учасникам екскурсії книжки та буклети про Софіївщину, розповів історію краю. Тим часом завідувач нашого музею Микола Чухрай в екстремальних умовах (під дощем), приготував у великому казанку смачну кашу на усіх.

Дорогою до Кривого Рогу хлопці та дівчата жваво обговорювали почуте та побачене. Усім поїздка припала до душі, тож першим питанням, коли автобус підприємства заїхав до міста було: «А коли і куди поїдемо знову?».

Категорії
Новини

Екологи підкорювали місце сили

Учасників екскурсії затягнуло у воронку історії, а згодом – підняло на скелі.

Напередодні Всесвітнього дня навколишнього середовища екологи «АрселорМіттал Кривий Ріг» з родинами мандрували стежками ландшафтного заказника «Скелі МОДРу», що над річкою Інгулець.

«Про скелі МОДРУ чули багато, а коли побачили їх – це стало справжнім відкриттям, що в нас, на Криворіжжі є свої унікальні Карпати, своє справжнє місце сили», – поділилася враженням провідна інженерка департаменту зі сталого розвитку Світлана Пашиста.

Такі враження були і у більшості учасників активного вихідного – екологів підприємства та членів їхніх сімей. Майже усі вони вперше побачили цю унікальну геологічну пам’ятку природи. Серед учасників був навіть чотирилапий домашній улюбленець – пес Оскар, який щоразу від захоплення голосно казав своє «гав».

Провів екскурсантів стежками-доріжками, гротами та печерами МОДРу і, навіть навчив безпечно підкорювати 15 метрову скелю їхній колега – досвідчений скелелаз Володимир Тимченко, який в «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює провідним інженером з охорони навколишнього середовища департаменту зі сталого розвитку.

«Скелі МОДРУ – це справжній музей природного походження просто неба, – розповідає Володимир Тимченко. – У давнину річка Інгулець була набагато повноводнішою, а коли вода відступила, увійшовши у сучасне річіще, нам відкрилися ось ці гранітні велетні та унікальний ландшафт. Природний масив розкинувся на території 62-х гектарів та складається із двох масивів. Перший розташувався на правому березі Інгульця, він називається «Орлине гніздо». По лівому березі річки ми маємо «Малу Орлинку». Саме вона приваблює туристів своїми печерами та гротами, в яких залізну руду добували ще скіфи та слов’яни-уличі. Є легенда, що у 14-18 століттях козаки ховали тут свою скарбницю. Під час дослідження цих місць геологи відкопали плавильні шлаки. Радіоізотопний аналіз показав, що їм понад три тисячі років! Це свідчення того, що залізним промислом тут займалися ще наші пращури – кіммерійці, що мешкали у цих степах. Унікальність скель МОДРу і в тому, що виходи сланців та залізистих кварцитів, які народилися ще за докембрійського періоду, зім’яті під впливом тектонічних процесів, вони мають розломи та тріщини. Там добре видно «зустріч» двох тектонічних плит, коли земля «кипіла». Вони наштовхувалися одна на одну та від удару підіймалися вгору. Це яскрава демонстрація того, як природа створює скелі».

Щодо незвичних назв місцевості, то орлина тематика походить від твердження, що тільки орли можуть створювати гнізда на такій вражаючий висоті скель. А МОДР –то абревіатура, яка народилась за радянських часів. За першою версією це «Міжнародна організація допомоги революціонерам». За другою – від поєднання перших літер назв місць видобутку руди на початку 20 століття: Металургійний, Орджонікідзевський, Довжанський, Рудничний.

Зараз ця унікальна природно-історична пам’ятка є улюбленим місцем відпочинку, туристичною «зіркою» Криворіжжя, місцем тренування та змагань скелелазів. Підкорювати орлині скелі альпіністи та скелелази почали ще з середини минулого століття. І зараз майже кожні вихідні на кам’яних уступах можна бачити туристичне захисне знаряддя, а біля них спортсменів різного віку.

Доєдналися до скелелазів і екологи «АрселорМіттал Кривий Ріг». Володимир Тимченко провів для колег майстер-клас з підйому на висоту, а також розповів про заходи безпеки при підкоренні скель.

«Ця екскурсія стала не тільки можливістю більше дізнатися про рідний Кривий Ріг, а й зняти стрес, який у кожного з нас накопичився від початку повномасштабної війни. Мене вразило все: унікальні місця нашого міста, яскраві моменти відкриття нового, усмішки та гарний настрій від спілкування. Як же тут гарно зустрічати схід сонця, або проводжати його захід. Також такі заходи – це можливість згуртуватися колективом, що теж важливо для плідної командної роботи», – поділилася враженнями Тетяна Дейнега, начальниця групи атомно-емісійного аналізу (управління з охорони водного басейну) департаменту зі сталого розвитку «АрселорМіттал Кривий Ріг». 

Цікаво

На території Криворіжжя знаходяться 16 заповідних об’єктів. Серед них 3 ландшафтних заказники, 8 геологічних пам’яток природи, 2 ботанічні пам’ятки, пам’ятка садово-паркового мистецтва, ботанічний сад та дендрологічний парк.

Категорії
Новини

Запрошуємо до історії

У музеї історії нашого підприємства завжди вільний вхід для тих, кого цікавить  досвід, нові знання, можливості та дослідження.

Музей історії «АрселорМіттал Кривий Ріг» долучився до міських заходів з нагоди Міжнародного дня музеїв.

Днями музейні працівники світу відзначили своє професійне свято – Міжнародний день музеїв. З 1978 року цей день відзначається щорічно більш ніж у 150 країнах. Цим самим наголошується на важливості роботи музеїв, як охоронців історії, культури та людської пам’яті.

Музей історії нашого підприємства найкраще відповідає цим критеріям, адже він зберігає не лише інформацію про минуле комбінату, а й дозволяє познайомитися з його сьогоденням, більше дізнатися про людей, які будували підприємство, працювали на ньому, а також про підприємство, яке завжди сприяло розвитку Кривого Рогу.

Валентина Дудкіна уважно слухає екскурсовода та фотографує експонати. Вона каже, що за декілька годин у музеї отримала безліч цікавої інформації. Та й нафотографувалася досхочу, бо таких локацій, як тут, важко де й знайти.

«Я вчителька, викладала фізику, та вже 15 років на пенсії. Виростила дітей, онуків, а тепер присвячую час собі – своєму саморозвитку. У музеї історії підприємства я вперше, і мені дуже все сподобалося. Тут я розширила свої знання про свій рідний Кривий Ріг та його серце – металургійний комбінат», – поділилася враженнями Валентина Дудкіна.

Гостями музею історії підприємства стали пенсіонери, нові криворіжці та пересічні мешканці Кривого Рогу, які бажають знати більше про своє місто. Багато хто приходив з дітьми та онуками. Екскурсію епохами нашого підприємства та історією Кривого Рогу для них провів фахівець музею Сергій Карасюк.

«Нам дуже цікаво познайомитися з «АрселорМіттал Кривий Ріг», адже у нас, у Маріуполі, теж було металургійне підприємство, поки його не зруйнував ворог, – розповідає Наталя Мирончук-Таушан. – Тепер ми з сином Миколою мешкаємо у Кривому Розі, тож нам цікаво все, що пов’язано з його історією, розвитком металургії, традиціями вашого підприємства».

«Музеї – це дуже важлива частина туристичної інфраструктури Кривого Рогу, бо там зберігається важлива інформація про наше минуле, без якого не буває сучасного, – зазначила Ганна Літвінчук, начальниця відділу розвитку туризму Інституту розвитку міста Кривого Рогу. – Тому ми вже другий рік поспіль проводимо криворізький музейний марафон, щоб більше людей познайомилося з різноманіттям музеїв міста, історією нашого Кривого Рогу та його видатними особистостями. Кожен музей міста має свої особливості, кожен – унікальний. Серед них і музей «АрселорМіттал Кривий Ріг», де показана історія нашого краю, розвитку металургії, промислові процеси, продукція, зразки унікальної техніки та ще багато чого цікавого. Кожна екскурсія сюди – це пізнання, гарні емоції, які зараз дуже важливі для усіх нас. Також такі екскурсії важливі для дітей, які відкривають для себе технічні дисципліни».

Музей історії нашого підприємства теж має свою історію, адже цього року він відзначатиме свій 41-й рік народження. Спочатку він називався Музеєм бойової та трудової слави «Криворіжсталі», а перші експонати збирали ветерани на чолі з колишнім директором Миколою Северенчуком. У музеї одразу розпочалася активна діяльність: дослідницька, аналітична, співпраця з багатьма навчальними закладами, громадськими організаціями, поповнення фондів тощо. Але важкі часи початку 2000-х років наздогнали і наш музей. Він залишився без свого приміщення. Відновлення роботи нашого джерела історії відбулося з березня 2008 року, коли на  конференції трудового колективу було вирішено поновити роботу закладу. Перша екскурсія в оновленому музеї відбулася 8 травня 2009 року для ветеранів праці та Другої світової війни.

«Хоча музей – це переважно про минуле, але подання інформації, наші експозиції –  сучасні, – говорить завідувач музею історії підприємства Микола Чухрай. – У залах музею – історичному, присвяченому пріоритетам компанії, видатним людям, екології, питанням якості, виробництву – відвідувачі можуть дізнатися про цікаве, корисне, побачити та познайомитися з унікальними виробничими родзинками, отримати безліч позитивних емоцій. Крім того, деякі експонати у нас інтерактивні, тож відвідувачі зможуть особисто протестувати, наприклад, як працює телефонний комутатор, побачити роботу прокатної кліті, одної з перших установок для тестування на знання правил дорожнього руху тощо.

Також увагу багатьох привертає Антарктида – виставка Миколи Маковія, який розпочав свій шлях у полярники саме з нашого підприємства. А біля макета підприємства люди надовго зупиняються, щоб роздивитися масштаби виробництва та зрозуміти, яке ж воно у нас велике та різноманітне».

Робота музею історії нашого підприємства продовжується, тут завжди раді гостям, тож приходьте, у нас цікаво. 

Категорії
Новини

Голокост не повинен повторитися

Починаючи з 2005 року, 27 січня щорічно в Україні та світі вшановують пам’ять жертв Голокосту.

Ця дата обрана тому, що саме в цей день 1945 році війська Першого українського фронту звільнили в’язнів одного з найбільших таборів смерті – концентраційного табору Аушвіц-Біркенау, що поблизу міста Освенцим у Польщі. Голокост є нагадуванням людству про один із найкривавіших і найжорстокіших злочинів людства, адже у Другій світовій війні за різними даними нацисти закатували близько шести мільйонів європейських євреїв, з них півтора мільйона євреїв було вбито на території України.

89-річний одесит Роман Шварцман, який вижив під час Голокосту і був свідком нацистських злочинів. Цими днями, виступаючи у німецькому Бундестазі з нагоди 80-ї річниці Голокосту, він сказав, що раніше фашисти вбивали його за те, що він єврей, а тепер, вже рашисти вбивають його за те, що він українець. Тому тема злочинів проти людства надзвичайно актуальна сьогодні.

«Ніколи знову!»  Пам’ятаєте гасло, яке стало відомим, як висновок після завершення Другої світової війни? «Можемо повторити», – через десятки років почув світ від росіян, які розв’язали війну в Україні і вчиняють, подібні до нацистських, злочини проти людяності. Саме зараз, коли у світі вшановують пам’ять безневинно загиблих євреїв, світ знову бачить моторошні прояви геноциду та ненависті до людей.

Чого нас вчить єврейська трагедія

З нагоди Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту про події минулого та реалії сучасності говорили у Музеї культури єврейського народу та історії Голокосту «Музей Михайла Мармера».

Представники єврейської громади Криворіжжя, члени НСЖУ, «Союзу підприємців Кривого Рогу» та небайдужі мешканці міста вшанували пам’ять мільйонів загиблих людей. Головний рабин Кривого Рогу Лірон Едері закликав пам’ятати історію та ніколи більше не повторювати її страшні сторінки.

«Суспільство має нещадно боротися з варварством, коли така країна, як росія, вирішує, що їй можна знищувати українців, бо вони їй не до вподоби. Це те ж саме варварство, як у нацистів, коли вони знищували євреїв. День пам’яті жертв Голокосту – це день пам’яті про безневинних людей, які не зробили нічого поганого, а були вбиті лише тому, що вони були євреями. Зараз людей вбивають тому, що вони живуть в Україні», – зазначив Лірон Едері.

«Убивства євреїв в Україні почалися з літа 1941 року. Дослідники говорять про дві хвилі масового знищення людей, – розповідає Роман Шляхтич, кандидат історичних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних наук ДУЕТ, згадуючи історію Голокосту. – Перша хвиля прийшлася на літо-осінь 1941 року, коли «антиєврейські акції» спрямовувалися на єврейську інтелігенцію, державних службовців та тих, хто чинив активний опір окупантам на території Західної України. Друга хвиля тривала з весни 1942 до зими 1943 років. За цей час було вбито майже 90 відсотків євреїв, які мешкали в інших регіонах України».

Криворізький «Бабин Яр»

Печальним символом Голокосту в Україні став Київський Бабин Яр, де було розстріляно біля 100 тисяч осіб. В історії Кривого Рогу теж був свій «Бабин Яр», і навіть декілька.

Фашистські війська зайшли до Кривого Рогу 14 серпня 1941 року. З перших днів окупації місто опинилось у зоні управління 538-ї польової комендатури, якою керував майор Реглер. Євреям було заборонено з’являтися на вулицях, їм було наказано носити на одязі жовту шестикутну зірку, євреїв примусили робити найважчу роботу. Свідки тих подій, наприклад, згадують, що багатьох людей примушували просто так, без мети перекидати каміння біля річки Саксагань, що у районі площі Захисників України (Визволення). З серпня почалися розстріли. Євреїв страчували у районі траси Кривий Ріг-Нікополь та селища Широке. На початку жовтня до Кривого Рогу приїхав райхсфюрер-СС Генріх Гіммлер, після чого у нашому місті почалися ще жорстокіші вбивства.

Наймасовіше страчення євреїв сталося 14 або 15 жовтня (точна дата не встановлена) 1941 року, коли фашисти вбили майже дві з половиною тисячі людей, до того ж не тільки з Кривого Рогу, а і приїжджих. Разом з ними було вбито понад 800 військовополонених євреїв з криворізького концтабору Шталаг 338, який розташовувався неподалік Гданцівки біля цегельного заводу. 

Під час окупації Кривого Рогу
Еврейських військовополонених ведуть на розстріл, жовтень 1941 рік, Кривий Ріг

Зі спогадів місцевого поліцая стало відомо, що напередодні вбивства євреям було оголошено взяти з собою цінні речі та зібратися біля синагоги. Людям казали, що їх перевезуть у Палестину або у трудові табори. 14 жовтня людей зібрали у велику колону і повели у напрямку станції Червона. Але коли повернули убік від неї, люди здогадалися, що їх ведуть на смерть. Плач, крики, прощання, галас, молитви. Жінки у відчаї клали немовлят на узбіччя, щоб їх підібрали добрі люди. Біля шурфу жертв вбивали з кулеметів, автоматів, пістолетів. Дітей травили, підносячи їм до обличь палиці з ганчірками, просоченими отрутою. Страти тривали кілька днів. Трупи, а подекуди ще живих людей, фашисти скидали на дно шахтного ствола. Потім у шурф кинули гранати та засипали сіллю. 

Останній шлях криворізьких євреїв, 14 жовтня 1941 рік

«Ми не маємо права забувати проГолокост, тим більш ставитися до цього формально. Нам треба досліджувати події минулого, встановлювати імена закатованих людей, вшановувати їхню пам’ять, щоб подібне більше ніколи не повторювалося», – наголосила Світлана Піддубна, директорка Музею культури єврейського народу та історії Голокосту «Музей Михайла Мармера».

У лекції «Чого нас вчить єврейська трагедія» Світлана розповіла про причини виникнення ненависті до євреїв у нацистській Німеччіні, їх демонізації у суспільстві, де навіть дітям пропаганда вбивала в голови розповіді про небезпечність євреїв.

Вам це нічого не нагадує? Сьогодні та ж сама картина, от тільки вбивають та катують росіяни українців, за їхнє прагнення свободи жити на українській землі, за повагу до рідної культури та бажання бути вільною нацією.

Ми схиляємо голови перед пам’яттю мільйонів жертв Голокосту. Нехай вічною буде пам’ять про усіх, хто загинув від російської агресії, нехай ніколи ні на якій землі не буде повторення Голокосту.

Наша пам’ять – це наша зброя і наш захист від повторення подібних злочинів проти людства!

Фото з Музею культури єврейського народу та історії Голокосту «Музей Михайла Мармера» та відкритих джерел

Категорії
Новини

У січні народився перший криворізький кокс

Ця подія відбулася 9 січня 1936 року. Саме цього дня на новозбудованому коксохімічному виробництві були отримані перші тонни криворізького коксу.

Перші кроки

Разом з коксом отримали і перші його супутні компоненти: смолу та аміачну воду. Вони були необхідні для розвитку промисловості та народного господарства. І хоча офіційною датою народження Криворізького коксохімічного заводу є 2 серпня 1936 року, коли на державному рівні був підписаний «Акт прийомки Криворізького КХЗ у складі вуглепідготовчого, коксового та хімічного цехів», 9 січня 1936 року є надважливою датою в історії нашого підприємства – саме тоді коксохімічне виробництво Криворіжжя було введено в експлуатацію.

У своїй назві КХЗ мав номер 28, але він став третім коксохімічним виробництвом на півдні України.

Перший кокс вироблявся на перших коксових батареях №№ 1 і 2. За історичними даними, вони не були схожими на сучасні коксові батареї. Наприклад, КБ № 1 складалася з 61-ї печі системи коксування Беккер-Гіпрококс та 5 печей системи професора Грум-Гржимайло. Об’єм камер коксування складав 20 кубометрів, корисна висота – 4 метрів, завдовжки вони були понад 12 метрів, а завширшки – 407 метрів. Періоди коксування у двох батареях складали 16 годин.

За 20 діб після пуску КХЗ вийшов на проєктну потужність – 6 390 тонн коксу. З жовтня по грудень 1936 року на КХЗ були введені в експлуатацію сульфатне відділення з двома сатураторами (апаратами для насичення рідини вуглекислим газом), та бензольне відділення. Тож до списку супутньої продукції додалися ще й бензол та сульфат амонію.

«Чорний хліб» у степу

Давайте зазирнемо у часи початку будівництва КХЗ. Необхідність створення коксохімічного виробництва у Кривому Розі виникла у 1929 році разом із рішенням побудови тут металургійного заводу, адже чавун без коксу отримати неможливо. Кокс так і називали – «чорний хліб» металургії.

Цікавий факт – КХЗ став одним з перших коксохімічних заводів, який будувався за вітчизняним проєктом – ГІПРОКОКСа та під керівництвом тоді ще радянських спеціалістів. До цього коксохімзаводи зводилися лише за проєктами закордонних фірм, звичайно ж, під наглядом їхніх фахівців.

Як пише у своїй книзі ««Хліб» металургії» Володимир Бухтіяров, на початку 1930-х років величезне, тихе та поросле бур’янами місце на південно-східній околиці Кривого Рогу ожило. Степ ще не бачив такої великої кількості людей. Перш ніж будувати промислові майданчики, майбутні коксохіміки зводили тут житло, майстерні, складські бараки, прокладали залізничні шляхи. На це знадобилося два роки – 1932 та 1933-й.

У жовтні 1934 року бетонники бригади Рильського (імена першобудівників не збереглися) уклали перші кубометри бетону фундаментної плити коксової батареї № 1. У цій справі також брали участь столяри Телегіна, каменярі Щокіна, монтажники майстра Расторгуєва. Начальником будівництва був Куюмджи.  

Коксовиштовхувачі для нового КХЗ були привезені з Дніпровського коксохімзаводу, що у Кам’янському. Їх лише за п’ять діб демонтували звідти майстри бригади Ларина. На Криворізькому КХЗ коксовиштовхувачі були змонтовані за 18 днів.

Життя на будівельному майданчику кипіло. З кожним днем на будівництво приїжджало все більше людей. За історичними даними, з розвитком промисловості почала зростати чисельність населення міста. За переписом 1939 року в Кривому Розі проживав 197 621 мешканець.

Про подальші етапи будівництва Криворізького коксохімічного виробництва, людей, які його розвивали читайте у наших наступних публікаціях.

Категорії
Новини

31-го до півночі та після

А ви знаєте як колись Новий рік зустрічали криворіжці? Гайда з нами на святкових санчатах у подорож минулими роками.

Новорічні свята – часи радості та веселощів. Святково-казковій атмосфері сприяє усе – процес підготовки, вибір та вбрання ялинки, прикрашання своєї домівки, планування святкової вечері та, звичайно, саме свято. Йому вже стали притаманні свої традиції – загадування бажань у нульову мить переходу з року в рік, «колюче» ігристе вино, добрі побажання під дзенькання келихів, подарунки і, звичайно, олів’є – куди ж без нього! Саме таким ми сьогодні знаємо Новий рік. Але так було не завжди.

Забороняли та відновлювали

На початку минулого століття більшовики скасували новорічні свята, називаючи їх буржуазним мракобіссям. Під забороною була навіть святково вбрана ялинка, адже вона асоціювалася із Різдвом та його традиціями. Замість новорічних свят більшовики ввели свято «Червоної хуртовини» – це день початку світової революції. Але така маячня не прижилася, люди підпільно продовжували відзначати свої улюблені свята.  

На щастя, переважно це миналося без наслідків. А тим, кому «пощастило» бути впійманим, «світив» публічний осуд, людину могли і ув’язнити. З хронік тих часів можна дізнатися, що ті родини, у яких відзначали Різдво та Новий рік, ловили в тому числі і… через дітей. У школах або просто на вулиці активісти або ідейні вчителі вивертали їм кишені і, якщо знаходили в них зернини жита або пшениці, це означало, що люди святкували, і їх треба за це покарати.

Реабілітували свято у 1935 році. Було знято тавро і з ялинки. Її дозволили встановлювати не тільки у будинках людей, а й на центральних площах. Також влада дозволила людям радіти, накривати святковий стіл, поздоровляти одне одного.

Так було по всій країні, і у Кривому Розі, який з початком будівництва металургійного комбінату, як на дріжджах зростав та розбудовувався.

Святкова марля й кукурудза

«У війну людям було не до гучних святкувань Нового року. В ніч з 31 грудня на 1 січня у родинах поздоровляли один одного, заїдали урочисту мить тим, що є та лягали спати. Про це розповідала моя матуся Катерина Тимофіївна Подгора, яка після Другої світової війни працювала прибиральницею в заводоуправлінні КХВ, – розповідає ветеранка КХВ Галина Каряжа. – Я ж пам’ятаю наші святкові дні у 1946-му році. Я маленька, тато не повернувся з війни, ми з мамою та з молодшою сестрою живемо у бараці біля КХВ. Коли наближалися новорічні свята, мама вже планувала як нас з сестрою нарядити і збиралася до… аптеки. Готового дитячого одягу тоді не було, те, що можна було знайти на барахолці, купити ми не могли, адже маминих 36 рублів зарплати на нього точно б не вистачило. Матерії та швейної машинки, щоб пошити одяг, теж не було. А от дешевої марлі в аптеках було досхочу. З неї і шили вручну бальні наряди. Фасони придумували, які хочеш. Плаття міцно крохмалили, оздоблювали багатствами зі старовинних шкатулок, розмальовували кольоровими олівцями або фарбами, і виходило справжнє вбрання принцеси. А яка ж принцеса без корони. Її теж робили з марлі, вати, проволоки-основи та прикрашали чим прийдеться».

Як розповідає Галина Каряжа, 31 грудня ближче до опівночі мешканці кімнат у бараку виносили столи, ставили їх біля своїх дверей і починали накривати. На столах переважно були хліб, картопля, квашена капуста. У родині Галини головною стравою була кукурудза. Ще восени матусі вдалося нею запастися. Кукурудзу вона зберігала у старовинній скрині, в якій колись було її придане. Зерно відварювали, робили з нього кашу, або просто цілу заливали молоком. Галина Іванівна згадує, що це було дуже смачно. До речі, запасів кукурудзи родині вистачило й на голодні роки кінця 1940-х. Кукурудза тоді врятувала їм життя.

«Яке там олів’є, ми тоді й слова такого не знали. Після війни ми жили емоціями, раділи простим речам. На Новий рік співали усім бараком, ходили в гості, дарували одне одному сніжинки із паперу (робили з вирваних аркушів із зошита). Спиртного багато не вживали, бо 1 січня вихідного тоді не було, людям треба було йти на роботу, – продовжує Галина Каряжа. – Ялинок ми дома не ставили, їх тоді мало продавали. А от у місті прикрашена ялинка була  біля театру імені Тараса Шевченка. Ми приїжджали туди завдяки мамі, якій на роботі давали квитки-запрошення на дитячі ранки. Пам’ятаю, якими зачарованими очима ми з сестрою дивилися на цю велику, прикрашену іграшками зелену красуню. А навколо були фігурки звіряток, маленькі будиночки, гойдалки. Та найочікуванішим для нас було отримати новорічний солодкий подарунок. В ньому були цукерки, вафлі та навіть екзотичні мандарини. Це були для нас неймовірні смаколики!»

Починаючи з 1947 року, 1 січня нарешті стало вихідним. До цього свята люди почали ставитися по-особливому, готуватися до нього. Зросла й потреба у ялинкових іграшках. Їх почали масово робити у великих містах, зокрема  у Києві. Події в країні значно впливали на їхній дизайн. Були скляні фігурки овочів, представників різних робітничих професій, космонавтів тощо. А Діда Мороза взагалі саджали то у ракету, то у літак. Святкування Нового року поступово «обростало» новими традиціями. Та то вже інша історія. І ми нею з вами обов’язково поділимося згодом. А, можливо, й у ваших родинах теж є свої святкові звичаї та цікаві історії? Ми охоче їх почуємо та розповімо усім.

Фото з архівів газет «Металург», «Червоний гірник», «Домашня газета»