А ви знаєте як колись Новий рік зустрічали криворіжці? Гайда з нами на святкових санчатах у подорож минулими роками.
Новорічні свята – часи радості та веселощів. Святково-казковій атмосфері сприяє усе – процес підготовки, вибір та вбрання ялинки, прикрашання своєї домівки, планування святкової вечері та, звичайно, саме свято. Йому вже стали притаманні свої традиції – загадування бажань у нульову мить переходу з року в рік, «колюче» ігристе вино, добрі побажання під дзенькання келихів, подарунки і, звичайно, олів’є – куди ж без нього! Саме таким ми сьогодні знаємо Новий рік. Але так було не завжди.
Забороняли та відновлювали
На початку минулого століття більшовики скасували новорічні свята, називаючи їх буржуазним мракобіссям. Під забороною була навіть святково вбрана ялинка, адже вона асоціювалася із Різдвом та його традиціями. Замість новорічних свят більшовики ввели свято «Червоної хуртовини» – це день початку світової революції. Але така маячня не прижилася, люди підпільно продовжували відзначати свої улюблені свята.
На щастя, переважно це миналося без наслідків. А тим, кому «пощастило» бути впійманим, «світив» публічний осуд, людину могли і ув’язнити. З хронік тих часів можна дізнатися, що ті родини, у яких відзначали Різдво та Новий рік, ловили в тому числі і… через дітей. У школах або просто на вулиці активісти або ідейні вчителі вивертали їм кишені і, якщо знаходили в них зернини жита або пшениці, це означало, що люди святкували, і їх треба за це покарати.
Реабілітували свято у 1935 році. Було знято тавро і з ялинки. Її дозволили встановлювати не тільки у будинках людей, а й на центральних площах. Також влада дозволила людям радіти, накривати святковий стіл, поздоровляти одне одного.
Так було по всій країні, і у Кривому Розі, який з початком будівництва металургійного комбінату, як на дріжджах зростав та розбудовувався.
Святкова марля й кукурудза
«У війну людям було не до гучних святкувань Нового року. В ніч з 31 грудня на 1 січня у родинах поздоровляли один одного, заїдали урочисту мить тим, що є та лягали спати. Про це розповідала моя матуся Катерина Тимофіївна Подгора, яка після Другої світової війни працювала прибиральницею в заводоуправлінні КХВ, – розповідає ветеранка КХВ Галина Каряжа. – Я ж пам’ятаю наші святкові дні у 1946-му році. Я маленька, тато не повернувся з війни, ми з мамою та з молодшою сестрою живемо у бараці біля КХВ. Коли наближалися новорічні свята, мама вже планувала як нас з сестрою нарядити і збиралася до… аптеки. Готового дитячого одягу тоді не було, те, що можна було знайти на барахолці, купити ми не могли, адже маминих 36 рублів зарплати на нього точно б не вистачило. Матерії та швейної машинки, щоб пошити одяг, теж не було. А от дешевої марлі в аптеках було досхочу. З неї і шили вручну бальні наряди. Фасони придумували, які хочеш. Плаття міцно крохмалили, оздоблювали багатствами зі старовинних шкатулок, розмальовували кольоровими олівцями або фарбами, і виходило справжнє вбрання принцеси. А яка ж принцеса без корони. Її теж робили з марлі, вати, проволоки-основи та прикрашали чим прийдеться».
Як розповідає Галина Каряжа, 31 грудня ближче до опівночі мешканці кімнат у бараку виносили столи, ставили їх біля своїх дверей і починали накривати. На столах переважно були хліб, картопля, квашена капуста. У родині Галини головною стравою була кукурудза. Ще восени матусі вдалося нею запастися. Кукурудзу вона зберігала у старовинній скрині, в якій колись було її придане. Зерно відварювали, робили з нього кашу, або просто цілу заливали молоком. Галина Іванівна згадує, що це було дуже смачно. До речі, запасів кукурудзи родині вистачило й на голодні роки кінця 1940-х. Кукурудза тоді врятувала їм життя.
«Яке там олів’є, ми тоді й слова такого не знали. Після війни ми жили емоціями, раділи простим речам. На Новий рік співали усім бараком, ходили в гості, дарували одне одному сніжинки із паперу (робили з вирваних аркушів із зошита). Спиртного багато не вживали, бо 1 січня вихідного тоді не було, людям треба було йти на роботу, – продовжує Галина Каряжа. – Ялинок ми дома не ставили, їх тоді мало продавали. А от у місті прикрашена ялинка була біля театру імені Тараса Шевченка. Ми приїжджали туди завдяки мамі, якій на роботі давали квитки-запрошення на дитячі ранки. Пам’ятаю, якими зачарованими очима ми з сестрою дивилися на цю велику, прикрашену іграшками зелену красуню. А навколо були фігурки звіряток, маленькі будиночки, гойдалки. Та найочікуванішим для нас було отримати новорічний солодкий подарунок. В ньому були цукерки, вафлі та навіть екзотичні мандарини. Це були для нас неймовірні смаколики!»
Починаючи з 1947 року, 1 січня нарешті стало вихідним. До цього свята люди почали ставитися по-особливому, готуватися до нього. Зросла й потреба у ялинкових іграшках. Їх почали масово робити у великих містах, зокрема у Києві. Події в країні значно впливали на їхній дизайн. Були скляні фігурки овочів, представників різних робітничих професій, космонавтів тощо. А Діда Мороза взагалі саджали то у ракету, то у літак. Святкування Нового року поступово «обростало» новими традиціями. Та то вже інша історія. І ми нею з вами обов’язково поділимося згодом. А, можливо, й у ваших родинах теж є свої святкові звичаї та цікаві історії? Ми охоче їх почуємо та розповімо усім.
Фото з архівів газет «Металург», «Червоний гірник», «Домашня газета»
