В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Ігор Іванов працював машиністом шихтоподачі у доменному цеху № 2.
«У Ігоря був багатий професійний досвід. Спочатку Ігор працював бригадиром установки брикетування у ДЦ №1, потім перевівся до другого доменного цеху, де працював машиністом шихтоподачі на ДП № 9, він був задіяний у завантаженні доменної печі. Звідти його і мобілізували, – розповідає Євген Терьохін, старший майстер дільниці підготовки шихти та завантаження доменних печей ДЦ № 1. – На дев’ятій доменній печі ми з ним кілька років працювали в одній бригаді. Ігор був дуже відповідальним, вболівав за свою справу, вдосконалював майстерність, завжди цікавився чимось новим. А ще на Ігоря завжди можна було покластися, він був надійним, спокійним, розсудливим. Важко усвідомлювати, що гинуть такі люди».
Життя Ігоря Іванова обірвалося 30 серпня 2024 року під час бойових дій біля населеного пункту Ківшарівка, що на Харківщині.
Висловлюємо щирі співчуття рідним та друзям загиблого.
Олександр Бойченко, який керує однією зі служб департаменту автоматизації технологічних процесів, отримав найвищу нагороду підприємства «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Впродовж останніх десятиліть рівень автоматизації в цехах «АрселорМіттал Кривий Ріг» злетів на кілька левелів вгору. Зараз ми маємо високоавтоматизований конвертерний цех з машинами безперервного лиття заготовок, реконструйований і з новими системами автоматизації прокатний стан ДС 250-4, нашпигований сенсорами, контролерами та іншим подібним устаткуванням комплекс коксових батарей №№ 5,6. І цей перелік можна продовжувати. Автоматизація на виробництві – це безпека, якість, продуктивність та економність. Олександр Бойченко брав безпосередню участь в автоматизаційному прориві на підприємстві.
«Мені таланило опинятися у потрібний час у потрібних місцях, – усміхається Олександр. – Мабуть, лише на коксохімічному виробництві та в гірничому департаменті я не працював. А так скрізь брав участь у цікавих перетвореннях. А почалося все зі школи. Тоді з’явилися перші простецькі комп’ютери з примітивними програмами. І це мене зразу зацікавило. Коли батьки спитали, на яку спеціальність я буду йти вчитися, я довго не думав: пов’язану з комп’ютерами і автоматизацією. По-перше, це нове та цікаве, а по-друге, мені було очевидно, що за цим – майбутнє».
Конкурс був величезний, але Сашко вдало пройшов вступну кампанію, а за п’ять років отримав диплом з відзнакою. Першим його місцем на нашому підприємстві була посада інженера- електроніка. Він налагоджував комп’ютери в управлінні. Але хотілося у цехи. І через рік Бойченко перевівся до прокатного департаменту налагоджувальником контрольно-вимірювальної апаратури та автоматики. Це саме те, чим він мріяв займатися. Талановитого та завзятого молодого працівника помітили. І ось він вже змінний інженер ДАТП в доменному цеху № 2, а потім – старший майстер. Згодом почався капітальний ремонт першого розряду на легендарній дев’ятій домні, про який Олександр згадує дуже позитивно.
«Пів року тривав ремонт, під час якого багато уваги приділялося й автоматизації, – розповідає Олександр. – Мені випала нагода попрацювати поруч з крутими професіоналами цієї справи, людьми з, можна сказати, космічним досвідом. За ті пів року я дуже виріс як фахівець і як керівник. Піч ми успішно запустили, і я продовжив працювати старшим майстром. А потім мене перевели до сталеплавильного департаменту начальником дільниці автоматизованих систем керування конвертерного цеху. Тоді рівень автоматизації там був не надто високим, і моїй команді випала нагода покращити ситуацію. Як зараз пам’ятаю, почали з другого конвертера, і так далі один за одним. Встановлювалися вимірювальні прилади, контролери для обробки даних, сервери. Ми брали участь у налаштуванні, вивчали цю складну техніку, програмне забезпечення, почали обслуговувати устаткування».
Олександра Бойченка призначили керівником служби автоматизованих систем керування всього сталеплавильного департаменту, і знов він опинився в епіцентрі непересічних подій. Почалося будівництво першої МБЛЗ з безпрецедентним на той час рівнем автоматизації. І знов це все треба було налаштувати, вивчити та забезпечити стабільність.
«Потім була робота із запуску ще двох машин безперервного лиття заготовок. Не скажу, що було легко, але дуже цікаво, – каже Олександр Бойченко. – Був такий період, коли я керував підрозділом, який опікувався системами автоматизації сталеплавильного й прокатного департаментів та ще й кисневого виробництва. Але потім все ж вирішили, що таке широке і різнопланове поєднання є не дуже ефективним. І відтоді я – начальник служби з експлуатації засобів АСКТП і мехатронних систем прокатного департаменту ДАТП. Тут також нудно не буває. Наприклад, був цікавий досвід взаємодії з фахівцями всесвітньовідомої компанії «Даніелі» під час реконструкції прокатного стану ДС 250-4, щоотримав сучасні системи автоматизації».
А разом із такими масштабними проєктами триває щоденна цілеспрямована робота з вдосконалення систем та підвищення їх надійності. Наприклад, саме зараз триває модернізація систем безперервного живлення на підприємстві. Це дозволить автоматизованим системам керування працювати без збоїв навіть у теперішній складній ситуації з перебоями електропостачання. Тож команда Бойченка працює у режимі безперервного вдосконалення. Сам Олександр жартує, що вже давно звик до постійних змін, і коли їх немає, то починає нудьгувати.
«Життя у постійному режимі змін непросте, і мене надихає моя родина – дружина Світлана і двоє синів, – говорить Олександр. – До речі, старший, Ярослав, вчиться у виші за напрямком мікро- і наносистемна техніка, що близько до мого профілю, і мене це не може не тішити. А ще я при нагоді люблю поплавати чи покататися на велосипеді. Це допомагає зняти стрес і налаштуватися на роботу».
Все просто: діти ідуть до садочків, а батьки – на роботу. Це не лише зручно, а й актуально, особливо зараз, за часів війни, коли на більшості підприємств та установ відчувається кадровий голод .
Для багатьох родин, чиї діти вперше пішли до садочків, крапкою відліку у новому житті стало перше вересня. Для малечі ця дата принесла нові враження, знайомства, оточення. Для батьків – низку організаційних питань, які потребують вирішення та поточнення. Про це та інше – у розмові з директоркою міського департаменту освіти і науки Тетяною Кріпак.
– Тетяно Петрівно, з якого віку дитину вже можна віддавати до садочка?
– До садочків діти зараховуються з трьох років. Чому так? Навіть якщо дитина, яка менше цього віку, вже може елементарно себе обслуговувати, то в разі повітряної тривоги і спуску до укриття вихователю з нею буде дуже важко. І така дитина в групі не одна, а приділяти увагу треба кожній. У три роки діти вже більш-менш самостійні та емоційно міцніші, ховатися в укриття вони вже можуть без сліз.
– Скільки у нашому місті дитячих садочків та як вони працюватимуть з початку нового навчального сезону в умовах війни?
– У Кривому Розі зараз налічується 152 дитячих садочки, ще два приєднані до шкіл. А також 10 закладів загальної середньої освіти де є дошкільні підрозділи. Садочки працюють в офлайні і групи наповнюються згідно тієї кількості дітей, яка може розміститися в укриттях. Своє укриття мають 105 дитячих садочків, інші використовують сусіднє укриття, зокрема, у школах або інших закладах. Укриття обладнані таким чином, щоб дошкільнятам там було безпечно, зручно та затишно.
– Хто має першочергове право влаштувати дитину до дитячого садочку?
– В Україні йде війна. Навіть тут, у тилу, ми відчуваємо її вплив. Тож у першу чергу влаштувати дитину до дитячого садка мають родини військовослужбовців, тих, хто, на жаль, загинув під час захисту країни або знаходиться у полоні.
Також велика увага надається дітям з родин нових криворіжців, тобто людям, які приїхали до міста з окупованих територій або тих, де зараз тривають бої.
Звичайно, у пріоритеті дітки працівників підприємств усіх форм власності, наших закладів, установ тощо. Зараз батькам треба працювати, тримати економіку, допомагати нашим захисникам. Тож батьки мають бути спокійними, знаючи, що з їхніми дітьми все буде гаразд.
– Як визначається, в який саме садочок можна піти?
– Ніякої прив’язки до місцевості, прописки немає. Батьки можуть влаштовувати дитину в той садок, який самі оберуть і який їх влаштовує.
– Який режим роботи дитячих садків?
– Зазвичай вони працюють з восьмої ранку до сімнадцятої години. Але й у багатьох працюючих батьків такий же графік роботи. Тож у кожному садочку є чергові групи . Навіть є групи з 12-годинним режимом роботи.
– Серед поширених питань батьків : «За що ми платимо у дитячих садочках?»
– Почнемо з того, за що батьки взагалі не платять. Це за роботу вихователів, за наявність тепла, світла, прибирання, вивіз сміття та інші комунальні послуги. Батьки сплачують лише за харчування своїх дітей, і це лише 50 відсотків від вартості харчування, другу частину сплачує місто. А якщо родина входить до пільгової категорії, то вона взагалі нічого не платить. За них це, знову ж, сплачує місто. Зараз таких родин у нас багато, адже переважно це сім’ї військовослужбовців – наших захисників.
– Садочок – це не лише місце, де можна залишити дитину поки батьки на роботі. Які переваги у дошкільної освіти?
– У садочках діти вчаться комунікувати з іншими дітьми, спілкуватися, розв’язувати конфлікти, грати та працювати у команді тощо. Тобто тут вони набувають навичок спочатку шкільного, а потім і дорослого життя. Згадайте себе у дитинстві, свої думки, мрії, плани. У більшості з нас здібності логічно мислити почали формуватися у дошкільний період, коли мозок швидко адаптується до нового. Дошкільнята легко вбирають нову інформацію, навчаються, тож нам усім – батькам, вихователям, вчителям – треба зробити усе можливе, щоб у наших дітей навіть під час війни були позитивні емоції, щоб вони зростали у нормальних безпечних умовах та могли вільно навчатися та зростати.
Капітально відремонтоване фахівцями Ливарно-механічного заводу устаткування для доменної печі № 8 справно виконує свої функції.
Працівники цеху металоконструкцій та ремонтно-монтажного цеху № 3 капітально відремонтували гуркоти коксу та агломерату, скіп для транспортування шихти, виготовили чотири затвори коксу і стільки ж затворів агломерату. Деякі роботи в межах цих ремонтів виконали працівники РМЦ-1 і РМЦ-2.
Гуркоти коксу й агломерату використовуються для сортування цих матеріалів перед виготовленням шихти для виплавки чавуну. Короби для них виготовили з біметалу, тобто сталі, наплавленої твердим зносостійким сплавом. Такий матеріал допомагає протистояти механічному зношуванню цих виробів та високим температурам. Наплавлення сталевих листів для гуркотів та інших виробів виконали у РМЦ-3. Потім їх відвезли до ЦМК і там розкроїли на необхідні деталі. Як розповів начальник ЦМК Микола Грицан, для різання біметалу використали машини плазмового різання та термічного різання.
«Біметал твердіший за звичайну сталь, тому важче ріжеться, – пояснив Микола Грицан. – Основні роботи були виконані саме з допомогою плазми, яка утворюється зі стислого повітря та електричного струму. З роботою добре впоралися газорізальники цеху Богдан Ганов та Руслан Глаголєв. Деталі для гуркотів і затворів ми передали знову до РМЦ-3, а корпус для скіпа, який подає шихту з шихтового двору на верх доменної печі, зварили наші зварники Олександр Тинок, Євген Обжелянський, Ігор Струц, Артем Корнілов, Мирослав Романчіч».
Збирали гуркоти і затвори працівники РМЦ-3. Як розповів начальник цього цеху Андрій Караман, у гуркотах здебільшого використовувалися болтові з’єднання. Це дозволяє їм витримувати величезні навантаження під час просіювання матеріалів.
«Усередину виготовлених коробів ми вставили решітки для просіювання, а також приводи, які приводять їх у рух. Виготовленням гуркотів та затворів займалися бригадири слюсарів-ремонтників Василь Машошин, Андрій Зальотов, а також газорізальники Андрій Рошка та Євгеній Чевичелов, електрозварник Василь Ярема, старший майстер Сергій Разживін та інші. Але спочатку фахівці проєктного відділу ЛМЗ створили технічну документацію разом з кресленнями на гуркоти», – сказав Андрій Караман.
Скіп – це складний виріб. За суттю це залізничний вагончик, який рейками витягається на верх ДП-8. Він має так звану упряж, за яку зачіпляється. А ще упряж бере участь у розвантажуванні шихти в засипний пристрій печі, який також виготовили в ЛМЗ. Виготовляли упряж в РМЦ-3, а от механічну обробку корпусу скіпа виконали у РМЦ-2. Скіп має колеса, які називаються бігунами. Вони виготовлені зі сталі, міцнішої, ніж у звичайних залізничних коліс, тому заготовки для бігунів довелося купити, а от заготовки для осей викували на ковальській дільниці РМЦ-1. Обробили їх і отримали готові запчастини працівники РМЦ-3. «Збиранням скіпа займалися бригадир слюсарів-ремонтників Юрій Шибилист, слюсар-ремонтник Віталій Удалов, електрозварник Віталій Стовба, газорізальник Валерій Курило та їх колеги», – додав Андрій Караман.
А бригадир Юрій Шибилист зізнався, що найскладніше було футерувати задню частину візка біметалом. Виготовлення й футерування корпусу скіпа біметалом має продовжити термін його використання. Електрозварник РМЦ-3 Володимир Кулак був серед тих, хто виконував наплавлення.
«Я ще тільки опановую роботу на наплавлювальній машині, – розповідає Володимир. – Хлопці, які раніше на ній працювали і написали програми для неї, зараз воюють. Тож хочу скористатися нагодою і передати їм найкращі побажання. Дмитро Магльований та Максим Гнідаш, величезна вам подяка за те, що нас захищаєте! А ми намагаємося тут в цеху вас не підводити. Чекаємо вас з перемогою!»
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» капітально відремонтували 22 стрілочних переводи, що суттєво підвищило рівень безпеки під час залізничних перевезень.
Станцію Східна-Сортувальна називають воротами комбінату. Через неї на підприємство потрапляє вугілля, флюси та інші матеріали, проходять перевезення залізорудного концентрату та агломерату. Начальник залізничного цеху № 3 Дмитро Борисов сказав, що ця станція має чи не найінтенсивніший рух з усіх наших станцій.
«Тож не дивно, що колії при такому русі зношуються, – говорить Дмитро Борисов. – А особливо – стрілочні переводи, які містять найбільше елементів, серед яких є й рухомі. І саме несправність переводів становить найбільшу загрозу щодо сходу потягів з рейок. Тому й вирішено було спрямовані кошти, виділені за програмою GAP-2 на підвищення рівня безпеки, на ремонт переводів в районі цієї станції, а також станції Східна-Приймальновідправна».
Сходи потягів є смертельною загрозою як для машиністів та їхніх помічників, так і для людей, які знаходяться поблизу. Тому до ремонтів поставилися дуже серйозно. Технічне завдання та документацію підготували фахівці ЗЦ-3. А самі роботи виконала спеціалізована підрядна компанія. Старі переводи були повністю демонтовані. Спочатку під кожен перевод готували земляне полотно. Самі ж стрілочні переводи збирали на території ЗЦ-3 і вже у готовому вигляді вантажили на залізничні платформи і везли на місця, розвантажували, встановлювали, засипали щебнем та розрівнювали.
«Роботи виконали досить швидко, – продовжив начальник цеху. – На 11 днів раніше запланованого. Ми перевірили якість і залишилися задоволеними. Наші працівники – електромонтери СЦБ та колійники – займалися налаштуванням систем СЦБ, тобто сигналізації, централізації, блокування».
Система СЦБ – сукупність технічних засобів, використовуваних для забезпечення безпеки і регулювання руху потягів. Вона значно підвищує пропускну спроможність станцій, дозволяє повністю освоїти інтервали попутного руху потягів на коліях та перегонах, покращує експлуатаційні показники станції. Також працівники ЗЦ-3 відновили контроль роботи рейкових кіл в які входять стрілочні переводи з пультом -табло станції, щоб диспетчер отримував інформацію про рух потягів, бачив зайняті та вільні колії і міг керувати переводами безпечно без загрози життю та здоров’ю працівників. Всю цю важливу роботу з налаштування СЦБ виконали монтери колії Віталій Молдаван (бригадир), Юрій Шокало, старша майстриня СЦБ Наталя Опришко та їхні колеги.
«На капітальні ремонти було витрачено більше 45 млн гривень, – підсумував Дмитро Борисов. – 38 на матеріали і 7,6 – за роботу. І воно того варте, адже безпека людей понад усе. Та й стабільність роботи залізниці також дуже важлива. Тож мені стало легше на серці – це точно. А нещодавно почався третій етап впровадження програми – GAP-3. Він ще масштабніший. У наших планах – відремонтувати 151 об’єкт, а це майже втричі більше, ніж у рамках GAP-2. Добре, що попри всі складнощі сьогодення підприємство фінансує і впроваджує безпекові проєкти».
Забезпечити безперебійну роботу електрообладнання цеху водопостачання – це головне завдання електрика цеху Валентина Куберського. За плідну роботу у тяжкі воєнні часи та під час блекаутів, активну громадську позицію та з нагоди 90-річчя нашого підприємства Валентин отримав почесну нагороду «Сталь».
«Звичайно, отримувати нагороди – це дуже приємно. А якщо нагородження відбувається так урочисто, як це було 4 серпня на святкуванні 90-річчя заводу, то в рази приємніше. Взагалі, літо, тепла осінь – особливий час для мене. Після роботи можна спортом на свіжому повітрі займатися, ходити в походи. Ось тільки війна внесла в це свої корективи. В ЦВП у нас працює 17 електромонтерів, я вісімнадцятий. Війна чи не щодня «підкидує» нам такі ситуації, які треба вирішувати негайно. І помилятися не можна, адже від нашої роботи залежить праця інших людей, тож ми усі заряджені на світло, на те, щоб підприємство за будь-яких умов було з електрикою та водою», – говорить Валентин Куберський.
У цеху водопостачання Валентин разом з колегами опікується обслуговуванням як високовольтних, так і низьковольтних ліній електромереж, мереж освітлення цеху, електродвигунів, розподільчих приладів тощо. Від цього обладнання залежить робота насосних станцій, які забезпечують водою металургійні агрегати підприємства, зокрема, доменні печі, теплоелектроцентралі, конвертерний, прокатні цехи.
До цеху водопостачання Валентин Куберський влаштувався після 13 років роботи у електрокущовому цеху. До речі, там він почав активно займатися профспілковою роботою. У ЦВП Валентин спочатку був майстром, потім став електриком цеху. Валентин жартує, що на цій посаді він має знати та вміти майже все: від «техніки» вкручування лампочок до заміни головних приводів, а також творчо підходити до своєї справи, приймати нестандартні рішення.
Від початку війни роботи у Валентина та його команди побільшало. Чи не щодня їм доводиться зустрічатися з різними викликами: блекаути, перепади напруги, пошкодженнями обладнання через це. А ще дається взнаки зменшення кількості фахівців-електриків, адже багато хто з них зараз захищають Україну.
«До викликів війни, які б вони не були, ми пристосовуємося. Якщо неприємність «на порозі», ми вже знаємо, як її зустрічати, – говорить Валентин Куберський. – Наприклад, «завітав» непроханий блекаут, а ми його – генераторами (усміхається). А взагалі кожен працівник цеху вже добре знає, як діяти у разі повної відсутності енергії, ми вже відпрацювали свій алгоритм відновлення світла та води. А після роботи ми допомагаємо нашим хлопцям-захисникам, я маю на увазі колег по цеху, які зараз стоять на захисті України. На початку війни це була допомога одягом та амуніцією, зараз – донатами та необхідним обладнанням: раціями, тепловізорами тощо. Допомагати нашим хлопцям будемо і надалі, припинити це може тільки закінчення війни нашою перемогою».
Навіть за таких складних часів Валентин не кинув зайняття спортом. Його стихія – це футбол та туризм. Звичайно, про походи у «далекі краї» зараз мови не йде. Але і в Україні є місця-магніти для туристів. Це Мігія з її порогами та скелами, мальовничі карпатські гори, наша річка Інгулець, по якій можна робити сплави, а також унікальні МОПРовські скали, де є траси для скелелазів-початківців та для більш досвідчених альпіністів.
«Хочеться спробувати себе у різних видах туризму, подорожувати: і самому побачити нові цікаві місця, і показати їх своєму синові. Він теж навчається електричної справи, тож у нас виходить справжній сімейний підряд, адже і моя мати теж колись працювала електриком. Я вірю, що скоро у всіх нас буде можливість подорожувати, отримувати нових вражень, головне – здобути омріяну перемогу. Щоб прискорити цей момент, кожному з нас треба докладати чимало зусиль: працювати на своєму місці, допомагати захисникам, бути небайдужими до інших, проявляти ініціативу, робити життя кращим і вірити, що все у нас буде добре», – сказав Валентин Куберський.
