У ремонтно-механічному цеху № 1 «Ливарно-механічного заводу» було замінено покрівлю основної виробничої будівлі на площі 986 квадратних метрів.
РМЦ-1 – один з найперших введених в експлуатацію цехів нашого підприємства. Перша доменна піч ще будувалася, а багато деталей для її оснащення вже вироблялися в цьому цеху. Спочатку будівля РМЦ знаходилася безпосередньо біля доменних печей. Відступаючи, у 1944 році окупанти її підірвали. А новий корпус цеху побудували в іншому місці у 1951 році. І з того часу повної заміни покрівлі не проводили, робили лише ремонти м’якої покрівлі».
«Дах над цехом був типовим для часів, в які його збудували, – розповідає начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний. – На металеві ферми трикутної форми приварені швелери, на які покладені важкі залізобетонні плити, до речі, не закріплені надійно. А поверх плит – м’яка покрівля з толі чи руберойду. М’яку покрівлю ремонтували багато разів. А от повної заміни, яка набагато дорожче коштує, не проводили. Але плити місцями почали нахилятися, а дах протікав. За кілька років до повномасштабного вторгнення ми почали поступову заміну плит на металеві щити. Природно, що почали з найпроблемніших ділянок. Але війна і пов’язане з нею важке фінансове становище призупинили цей процес. Зі старою покрівлею залишився чималенький східний проліт. Проблеми з безпековим станом покрівлі вимагали термінового вирішення».
Євгеній Гречаний розповів, що у східному прольоті знаходиться кілька важливих верстатів: фрезерних, стругальних, відрізних. А також наплавна установка та майданчики для зберігання готової продукції, яка тут же відвантажувалася замовникам на транспорт.
«Для повної заміни покрівлі знадобилися значні кошти, набагато більші, ніж на заміну лише м’якої покрівлі, – продовжив Євгеній Гречаний. – Чималенька сума, особливо в нинішніх складних умовах. Але ніякі гроші не варті безпеки для людей. Роботи зі встановлення нової покрівлі виконала підрядна організація. Спочатку ремонтники зняли всі шари м’якої покрівлі. Їх за всі роки було накладено 23 шари один на один. Потім демонтували плити. А на їхнє місце встановили та приварили металеві щити, набагато легші, ніж плити, що значно зменшило навантаження на ферми та опори. На щити поклали шар акваїзолу, сучасного ізоляційного матеріалу. На нього поклали 150-міліметровий шар граншлаку, виробленого нашими доменниками, який збереже тепло. Зверху додали 50-міліметрову бетонну стяжку, а над нею – ще два шари акваїзолу. Недешево, але надійно, для людей. Ми щиро вдячні керівництву первинної організації ПМГУ за сприяння у виділенні коштів та керівництву «АрселорМіттал Кривий Ріг» за інвестицію в нашу безпеку».
Очільник цеху додав, що нова покрівля добре зарекомендувала себе протягом січня-лютого-березня, є безпечною і добре захищає від вологи, а ще зберігає тепло. А у найближчій перспективі така ж заміна покрівлі чекає на одну з будівель ковальської дільниці РМЦ-1. Тож попри повномасштабну війну і поки що збиткове виробництво, підприємство вкладає кошти у безпеку та покращення умов для своїх працівників.
Володимир Копань став на захист України у перші дні повномасштабного вторгнення. Він був призваний на військову службу під час мобілізації 30 березня 2022 року. До мобілізації Володимир працював верстатником широкого профілю (бригадиром) в ремонтно-механічному цеху № 1 Ливарно-механічного заводу.
Змінний майстер дільниці унікальних верстатів РМЦ-1 Володимир Павленко згадує про Володимира Копаня, як про вправного, досвідченого фахівця та чудову людину. «Він був універсалом, – розповідає Володимир Павленко. – Добре працював на своєму карусельному верстаті, міг у будь-який момент підмінити колег на інших верстатах. Від роботи ніколи не відмовлявся. Робив її швидко, якісно, безпечно. Володимир мав веселу вдачу, завжди був енергійним, активним, міг жартами створити позитивний настрій у бригаді. Цехові старожили його любили, а новачки, молодь поважали, тяглися до бригадира, як то кажуть. Страшна звістка про загибель нашого колеги ошелешила кожного, хто знав Володимира. Дуже важка втрата. Не можу повірити, що нашого бригадира, нашого товариша вже немає з нами».
27 березня 2025 року оператор відділення ударних безпілотників взводу безпілотних авіаційних комплексів, старший сержант Володимир Копань отримав поранення, несумісне з життям, в результаті ворожого артилерійського обстрілу в районі Торецька Донецької області.
Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та колегам Володимира Копаня.
Максим Дубовик став на захист України учервні 2024 року. Він служив оператором-топогеодезистом артилерійської батареї. До мобілізації Максим працював у цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу.
Начальник зміни ЦМК Максим Сизов сказав, що страшна звістка про загибель електрозварника Максима Дубовика глибоко вразила його особисто та всіх, хто з ним разом працював. «Максим Дубовик був доброю і чуйною людиною, – говорить начальник зміни. – Завжди був спокійним і впевненим. Він без проблем знаходив спільну мову з колегами та співпрацював у команді. Не пам’ятаю, щоб хтось мав з ним конфлікти. Максим брав участь у ремонтах та виготовлені устаткування для доменного, сталеплавильного, коксохімічного та інших виробництв, для гірничого департаменту, та практично для всіх цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Свою роботу виконував якісно, професійно. Це дуже тяжка втрата для нас усіх».
Максим Дубовик отримав поранення, несумісні з життям 12 лютого 2025 року поблизу населеного пункту Удачне Покровського району Донецької області.
Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та колегам Максима.
На цій посаді Владислав Кузнєцов відповідатиме за стратегічний розвиток ТОВ «ЛМЗ», забезпечення ефективного та якісного надання комплексу послуг з проєктування, ремонту та відновлення деталей, вузлів та агрегатів, виготовлення запасних частин та змінного обладнання для підрозділів ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», підприємств групи «АрселорМіттал» та зовнішніх замовників.
Владислав Кузнєцов почав свою роботу на підприємстві «АрселорМіттал Кривий Ріг» («Криворіжсталь») у 1993 році слюсарем-ремонтником сортопрокатного цеху № 1.
З 2001 року він займав керівні посади. З серпня 2024 року за сумісництвом працював першим заступником директора ТОВ «Ливарно-механічний завод». Під його керівництвом вперше була виконана заміна футеровки шахти доменної печі № 6 власним персоналом ПП «Стіл Сервіс», раніше ці роботи виконували тільки спеціалізовані підрядні організації.
Владислав Кузнєцов здобув повну вищу освіту в Національній металургійній академії України за спеціальністю «Металургійне обладнання» та здобув кваліфікацію «спеціаліст інженерної механіки».
Цю фразу часто повторюють Олена та Сергій Лосі, адже вірять, що дійсно щаслива людина – це та, яка знайшла своє справжнє кохання та пронесе його через роки, відстані та обставини.
«Головне, щоб у чоловіка на фронті було все гаразд. Ми з донечками дуже чекаємо на татка, віримо, що війна скоро закінчиться, наші чоловіки повернуться додому і ми, як завжди, будемо радити звичайним повсякденним речам. Насправді це і є справжнє щастя, щоб улюблені люди завжди були поруч. Війна чітко дала нам це зрозуміти», – говорить Олена Лось.
У цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу подружжя працює разом. Олена – машиністкою крана, а Сергій електрогазозварником. «Я й на роботі хотіла бути ближче до чоловіка, тому і перейшла з СПЦ № 1, де раніше працювала, до ЦМК. Але в наше життя увірвалася повномасштабна війна. У 2023 році Сергій став на захист України. Він майстер на всі руки, тож служить у складі бригади, які прокладає понтонні мости на різних ділянках фронту», – розповідає Олена.
Олена та Сергій познайомилися ще студентами. Вони навчалися у тоді ще професійно-технічному училищі № 45. До того ж Олена набувала там навичок кухаря, і спочатку працювала за цією професією. Вона жартує, що вміння смачно готувати дуже стало у пригоді їй саме у сімейному житті, а от професію вона згодом змінила.
«Спочатку ми заглядалися одне на одного у транспорті, адже чомусь часто їздили разом. Вже потім зрозуміли чого так. Це я інтригу зберігаю, – усміхаючись, розповідає Олена. – А познайомилися ми на новорічному вечорі в училищі. Після дискотеки Сергій запропонував провести мене додому. Ось тут і виявилося, що ми мешкаємо в одному будинку. Уявляєте, ми, навіть і не знали, що увесь час знаходилися поруч, нехай і у величезному багатоквартирному будинку. Відтоді стало зрозуміло, чому ми часто зустрічалися у транспорті. Ще на початку 1990-х родина Сергія переїхала до Кривого Рогу з Криму, бо тут жили батьки його батьків. Ми з Сергієм почали зустрічатися. Я дочекалася його з армії і ми продовжили зустрічі. Так тривало довго, поки його матуся врешті-решт не тупнула ногою: «Скільки можна, нумо, до РАЦСу!» Ось так і народилася наша родина».
А далі було звичайне повсякденне життя: турботи одне про одного, робота, домашні справи. А ще часто були квіти та цукерки, Сергій знав, як порадувати Олену.
Яскравим спогадами довоєнного життя стали поїздки на море за путівками від підприємства – відпочинок на пляжі, романтичні вечори біля моря. От тільки діточок у пари довго не було.
«Перша донечка у нас народилася після 10 років нашого спільного з Сергієм життя, – продовжує Олена. – Коли я дізналася, що вагітна, це така радість була, що ніякими словами не передати! Сергій саме прийшов з нічної зміни, а тут така новина! Першу донечку так і назвали, Вікторією, тобто Перемогою. А згодом у нас народилася і друга донечка Даринка. Зараз старшій 15, а молодшій 13 років. Дівчата зростають гарними, розумними та дуже самостійними. Молодь зараз така (усміхається). Ми з чоловіком їх дуже любимо. Зараз з дівчатами ми особливо тримаємося разом, адже переживаємо за нашого татка та усіляко підтримуємо його».
Родина дуже зраділа, коли Сергій прийшов у відпустку. Це був лише тиждень, але він був надзвичайно насичений емоціями. Родина поїхала відпочивати до Одеси, ближче до моря, якого давно не бачила, до яскравого сонечка, приємних подій, яких за останній час їм усім дуже бракувало.
«Чомусь приємне так швидко минає, – підкреслює Олена. – Тепер ми знову далеко одне від одного і спілкуємося телефоном. 14 лютого, у День закоханих у нас обов’язково буде дзвінок і привітання – це вже наша традиція. Головне, щоб зв’язок був, коли його немає, а на фронті таке трапляється, я дуже нервуюся з цього приводу. На свята ми завжди бажаємо чогось хорошого. Сьогодні у мене, і я впевнена, що і в інших українців також, одне бажання – скоріший мир. Нехай ця війна закінчиться, а чоловіки, жінки повернуться додому, до своїх рідних, до мирних справ. Говорять, якщо чогось дуже бажати, то це неодмінно здійснюється. Я в це вірю, а ще вірю в те, що кохання переможе!»
Заходжу до кабінету. Технологи Ливарно-механічного заводу зустрічають привітними усмішками. Над одним з робочих місць під стелею – яскраві повітряні кульки на честь дня народження. За столом з комп’ютером сидить сивочолий пан з розумними проникливими очима. Усміхаюся йому, вітаємося, втаємничено неголосно кажу: «Вас замовили». Співрозмовник розуміє гумор, усміхається у відповідь, і мовить: «Ну що ж, сідайте, поговоримо».
Напередодні до редакції «Металурга» зателефонували працівники ЛМЗ і повідомили, що найдосвідченішому, найкваліфікованішому їхньому технологу Володимиру Демидову виповнюється 70 років, 25 з яких він пропрацював в «АрселорМіттал Кривий Ріг» та на ЛМЗ. Він розробляє технології для цехів ЛМЗ, «АрселорМіттал Кривий Ріг». За його технологіями виготовляються вироби для сторонніх замовників, серед яких є й іноземні підприємства. І цей чоловік, як ніхто інший, заслуговує на те, щоб про його життєвий шлях, талант та сумлінну працю, надзвичайно корисну для підприємства, дізналося якомога більше людей. Бо хто ж тоді приклад, якщо не Володимир Олексійович? І з цим важко не погодитися.
ЛМЗ виготовляє або ремонтує деталі, вузли та інші вироби, необхідні для ремонтів металургійного, гірничого, коксохімічного устаткування. А провідний інженер-технолог Володимир Демидов разом з колегами розробляють технології для виготовлення виробів та ремонтів.
«Це виглядає приблизно так: я отримую креслення того, що необхідно виготовити чи відремонтувати, – почав Володимир. – Правильно прочитати креслення – це задача № 1. А далі ми готуємо детальні документи для того, щоб цей виріб виготовили якісно й швидко з урахуванням всіх вимог замовника, так би мовити – детальну покрокову інструкцію. В технології важливо зазначити все: матеріали та схеми їх розкрою, допуски, схеми з’єднань та багато-багато іншого. І тут дрібниць не буває. Помилка технолога дуже дорого коштує. Особливо, якщо це габаритні, матеріаломісткі вироби, такі, наприклад, як засипний пристрій для доменної печі або кесон для конвертерного цеху. На основі загального креслення технолог виконує креслення окремих деталей, з яких складається виріб. І ці креслення мають бути розгорнутими та деталізованими, щоб у цехах не витрачали зайвого часу на їх розшифровку».
Розробляти точні, чіткі технології, де все враховано, Володимиру допомагає майже 45-річний досвід. А до того, як стати технологом, він, тоді ще молодий слюсар, сам брав участь у виготовленні металоконструкцій.
«Після технікуму та служби у війську, під час якої працював на військовому заводі, я влаштувався в цех металоконструкцій одного з криворізьких заводів, – згадує Володимир, – то була серйозно школа. Я виконував роботи з підготовки деталей для виробництва металоконструкцій. За кілька років довелося опанувати різання металу, його згинання та ще багато різних операцій. Саме тоді я навчився працювати з прес-ножицями, верстатами для згинання металу, гільйотинними ножицями та ще з двома десятками видів устаткування. Тобто спочатку я застосовував виробничі технології, а вже потім став технологом, який їх розробляє. І така робота мені дуже подобається. На неї я йду із задоволенням!»
Різнобічний досвід допомагає Володимирові якісно й швидко виконувати виробничі завдання. А ще він впевнений, що без добре розвиненої просторової уяви гарним технологом не станеш.
«Коли я читаю креслення, які отримав від замовника, то у голові виникає вже готовий виріб, – говорить Володимир. – Він об’ємний, деталізований. Я можу уявити його з різних боків, під різними кутами. І лише уявивши це все і вивчивши технічні вимоги замовника, починаю розробку технології. Деякі вироби прості, а з іншими доводиться поморочити голову, Наприклад, нещодавно ми розробляли технологію виробництва патрубків для гірничого департаменту. Це виріб приблизно 2Х2Х2 метри з гнутими деталями, які ще й кріпляться одна до одної під різними кутами, ще й з нахилом. Довелося робити складне креслення у чотирьох проєкціях. Така технологія – непросте завдання, але цікаве».
Володимир зізнався, що він за те й любить свою роботу, що вона творча, постійно тримає мозок у тонусі.
«Колись послали мене у відрядження на Запорізький автозавод, – згадує технолог. – Цікаве було саме відрядження. Тоді «Таврії» вже почали випускати, а «Запорожці» ще продовжували виготовляти. Але сама робота мені здалася надто нудною. Конвеєри, серійне виробництво, все однакове. Мабуть, я не зміг би довго так працювати. У нас – інша справа. Є, звичайно, й типові вироби, але багато технологій, які розробляємо з нуля. Дуже цікава робота! Але все одно мозок потребує перезавантаження. Для цього я їду на риболовлю. Або у дворі біля будинку граємо з товаришами у шахи чи нарди. Тобто також робота мозку, але іншого типу. Інколи граю на гітарі. Ще молодим навчився. Але зараз не дуже часто, лише коли дружина Галина попросить».
А ще Володимир Демидов – щасливий дідусь. Він обожнює онучку Сашу і з самого її народження став ще й наставником.
«Мені дуже подобається займатися її розвитком. Я її навчав з самого малечку. Намагався зацікавити. Вже у три з половиною дівчинка могла читати, писати, рахувати, – розповідає Володимир. – Зараз вона єдина відмінниця у своєму восьмому класі! Моя гордість. Я навіть палити кинув завдяки онучці. 14 років тому пообіцяв доньці Каті, що як когось мені народить, то кину. Як зараз пам’ятаю: прокинувся 15 вересня 2010 року, дізнався, що народилася Саша, і відчув себе так, ніби ніколи й не палив. І до сьогодні – жодної цигарки. Мрію підтягти своє здоров’я, щоб ще порадуватися, як онучка успішно закінчить школу, а потім і виш, знайде хорошу роботу. Вона дуже талановита, у художній школі навчається».
Колеги надзвичайно поважають Володимира Олексійовича. За майстерність, професіоналізм, за величезний досвід, яким він щедро ділиться. «Він дійсно найкращий фахівець у своєму напрямку, – говорить начальник бюро ЛМЗ Олексій Ніколаєв. – Володимир стояв у витоків розробки програмного забезпечення, яке вже з десяток років допомагає нам швидше і точніше розробляти технології. З ним можна порадитися з найскладніших питань. Чудова людина, що ще додати?»
