6 жовтня під час виконання бойового завдання загинув молодий працівник ПП «Стіл Сервіс».
Солдат, навідник кулеметного взводу Артем Теплинський воював на Донбасі, захищав Україну від російської навали.
«Він прийшов до нас в цех влітку 2017 року, – розповідає начальник цеху вогнетривких робіт Олег Щокін. – Працював вогнетривником, роботи не цурався. Брав участь у ремонтах конвертерів та міксерів, нагрівальних колодязів блюмінгу, методичних печей прокатних станів, обертових печей. Якийсь час служив у війську, знов повернувся в цех. Хлопець вчився у старших колег, вдосконалював майстерність, мав гарні перспективи. І ось ця страшна звістка. Йому не було ще й двадцяти п’яти. Дуже сумуємо з приводу загибелі Артема».
Щирі співчуття рідним та друзям захисника України.
Зараз кожен українець може впевнено назвати себе волонтером-аматором, а дехто – навіть волонтером-професіоналом. Волонтерський рух захопив країну в єдиному бажанні допомогти військовим перемогти ворога. Так можна сказати і про працівників нашого підприємства. Сьогодні ми розповідаємо про одного з волонтерів – Арама Галустова.
Інфікований вірусом волонтерства. Саме так можна назвати стан майстра цеху з ремонту ланцюгів управління технологічними процесами «АрселорМіттал Кривий Ріг» Арама Галустова. Про це свідчать декілька ознак: очі, що постійно «палають», звичка збирати все, що є навколо (адже хлопцям на передовій згодиться) та майже повна відсутність вільного часу.
Друзі й колеги Арама кажуть, що він і раніше був серед перших, хто завжди приходив на допомогу іншим. Каталізатором стало повномасштабне вторгнення агресора на наші землі 24 лютого.
«Перші дні всі відчували себе розгубленими. Та досить швидко виникла непереборна потреба – діяти. А що робити, підказали обставини, – розповідає «Металургу» Арам Галустов. – Додому з роботи я повертався повз один з блокпостів, які тоді почали лише будувати. Запитав у хлопців, чим їм можу допомогти. У відповідь: фізичною силою. З того часу після зміни і по вихідних я, мої колеги та друзі почали працювати на будівництві блокпосту. Ми вантажили пісок, копали, складали, носили колоди. Але я розумів, що можу більше, і що це не єдине, чим хочу і можу допомогти. Згодом виникла потреба у «їжаках»-розтяжках. Почав шукати та збирати скрізь металобрухт, а хлопці – колеги-зварники – варили «їжаків» із зібраного залізяччя. Під час таких трудових вахт знайомився з іншими людьми, хто теж допомагав хлопцям із ЗСУ. Отак непомітно і підхопив «вірус» волонтерства».
Про багатонаціональну допомогу
Цю історію Арам згадує з усмішкою. Розповідає її як відповідь тим, хто говорить, що українці є «нациками», які не визнають інших національностей, й інші народи їх не дуже вітають.
Ще на самому початку своєї волонтерської практики майстру для допомоги одному з блокпостів необхідно було за два дні знайти три тонни піску та цементу. А де їх взяти? Купити? Де взяти кошти? Ось тоді Арам почав продивлятися волонтерські групи і кинув «кліч» по допомогу.
Відгукнулися волонтери з групи з району «кільце Косіора», підказали, у кого є пісок. Арам поїхав до чоловіка на ім’я Олександр, бо він обіцяв безкоштовно допомогти з піском для наших військових. Він згодом й цементу підкинув. А як доставити оці цінні тонни?
«Я знайшов в інтернеті оголошення з перевезення вантажів – 25 грн за кілометр. Порахував відстань і зрозумів: таких коштів у мене немає. Але Рустам – водій машини – почувши, для кого це потрібно, погодився відвезти безплатно, – розповідає Арам Галустов. – От й вийшла така багатонаціональна допомога, бо я – вірмен, Рустам – азербайджанець, а допомагали ми українським військовим».
Про поширення вірусу
Сьогодні в цеху з ремонту ланцюгів управління технологічними процесами майже немає тих, хто не залучений до волонтерської допомоги. Тут вірять, що у кожного є можливість бути корисним. І для цього, говорить майстер, потрібні не стільки кошти, а щире бажання.
З часом завдяки «сарафанному радіо» до Арама почали звертатися військові з різних частин. Одного разу хлопці попросили обереги. Їм на першій лінії оборони хотілося мати щось душевне, рідне. Тож майстер купив стрічок і приніс до цеху дівчатам-електромонтерам. «Нумо свій обід з користю проведемо – сплетемо стрічки-обереги!» І справа пішла. А потім електромонтери Наталя Сіркова та Олена Чудновська почали в’язати теплі шкарпетки.
«Хоча в мене коштів небагато, але кожну вільну хвилину використовую, щоб хлопцям теплі шкарпетки в’язати, – розповідає електромонтерка Олена Чудновська. – Хай вони бережуть здоров’я наших захисників, адже до теплих ниток я ще вплітаю кохання, тепло душі та молитви. В мене брат мобілізований, тож знаю, що хлопцям складно. Але речі з дому зігрівають та радують їх. Це наша допомога та підтримка, які кожному до снаги».
Про магічні перетворення речей
Сьогодні дім та подвір’я Арама нагадують склад. Старі холодильники, ліжка, металобрухт, матраци… Ці всі речі можна перетворити на корисні та такі, що оберігатимуть та захищатимуть наших воїнів. Старий килим захистить у бліндажі від протягів, холодильник можна відремонтувати і запаси харчів не псуватимуться, каркасні матраци нададуть змогу не так відчувати холод та захистять від вологи в укритті, а зі старих газових балонів та бойлерів можна зробити «буржуйки». Волонтерська діяльність Арама Галустова вже так розширилася, що в його телефоні тепер десятки номерів військових. «Телефонують з багатьох частин, у хлопців різні потреби. Всім хочеться допомогти, тому все, що зноситься на моє подвір’я, в умілих руках волонтерів перетворюються на надзвичайно корисні речі. Я кажу хлопцям: озвучуйте, що вам треба. Потрібен буде Байрактар, то почнемо збирати кошти й на нього, а якщо не зберемо, то зробимо власноруч», – усміхається майстер.
Про помічників
Галустов розуміє, що гуртом робити будь-яку справу краще, тож збирає навколо себе однодумців, співпрацює з іншими волонтерами.
Сьогодні серед його компаньйонів у плетінні захисних сіток є колективи навчальних закладів міста, майстерня «Кікімора» . Результат – вже понад 3000 сіток на фронті!
У У одному з ліцеїв шиють подушки, а ще роблять окопні свічки. Завжди допоможе з транспортом і фізично колега з цеху Дмитро Останній. Сергій Хоміч допоможе у збиранні електронних сигарет для виготовлення світлових шашок. Колеги з цеху завжди відгукуються, коли потрібно зібрати їжу, одяг, смаколики для військових. Серед помічників є чимало інших працівників заводу.
«Був випадок, коли до мене звернулися військові по харчі та тепле взуття, то за добу ми все необхідне зібрали. Колеги несли своє з дому, адже розуміли, наскільки це життєво необхідно для хлопців. В нас на заводі чудові люди. З ними до снаги зробити все, такий тил – надійне плече для своїх захисників. Саме своїх, бо кожен з них наш, рідний. Хоча це навіть не тил – це справжній волонтерський фронт! Он тільки з нашого невеличкого цеху вже четверо хлопців воюють на передовій. Разом ми все витримаємо! А от !епідемію! волонтерства хіба що Перемога може зупинити, – усміхається Арам Галустов. – Та й то не впевнений, адже завжди комусь буде потрібна допомога, і ми її надаватимемо безвідмовно!»
На наше підприємство Владислав Велесик прийшов працювати в шахтоуправління перекидальником (підземним) на дільницю внутрішньошахтного транспорту. Юнак пройшов усі необхідні інструктажі та мав вже виходити на роботу, але його мобілізували до лав ЗСУ. 5 жовтня Владислав загинув в боях у Харківській області. Захиснику було лише 23 роки.
Начальник дільниці № 28 внутрішньошахтного транспорту Валерій Чепеляк – один з тих, хто встиг поспілкуватися з Владиславом, говорить: «Було добре видно, що хлопець дуже хотів працювати саме в шахті. Все розпитував, з’ясовував, як працювати, щоб не підвести колег, тому й попросив у мене найкращого наставника у шахтарській справі. Спокійний, рішучий та добрий, про таких говорять «світла людина». На жаль, війна забирає людей, не розбираючи віку, навіть зовсім молодих».
Вдовою залишилася молода дружина.
Колектив підприємства висловлює щирі співчуття родині та близьким захисника.
У конвертерному цеху виконано роботи з заміни кесону конвертера № 2
Працівники конвертерного цеху, користуючись неповним завантаженням потужностей та змушеним простоєм ряду агрегатів, виконують роботи з відновлення обладнання. На початку жовтня був замінений кесон на другому конвертері. «Кесон служить для відведення та первинного охолодження конвертерних газів, які потім через екранований газохід надходять до газоочисток, – розповідає енергетик конвертерного цеху Сергій Петренко. – Це масивний елемент конвертера, що важить близько 30 тонн, має діаметр 4 метри та довжину 11 метрів. Його заміну ми виконали об’єднавши зусилля ремонтників конвертерного цеху та цеху з ремонту металургійних агрегатів № 2, за участі бригади цеху з ремонту енергетичного обладнання».
Це перший значний крок до відновлення конвертора № 2, який поки що знаходиться у резерві. Кесон, який відпрацював свій термін, зняли за допомогою електромостових кранів, а на його місце встановили робочий, відремонтований працівниками цеху металоконструкцій. «Нажаль, цех не працює зараз на повну потужність, – говорить Сергій Петренко. – Це дало нам змогу використати зразу два крани замість одного як у довоєнний період. Тому заміну виконали швидше. А майстерність бригадира слюсарів-ремонтників Олександра Носика, майстра з ремонту устаткування Андрія Дарми та інших працівників цьому посприяла. Для наших хлопців це звична справа, адже зазвичай заміна кесонів у цеху виконується 8-9 разів на рік. Роботи з відновлення обладнання будемо продовжувати, сподіваючись на Перемогу, та на те, що а з нею запрацюють всі наші конвертери».
6 жовтня під час виконання бойового завдання загинув працівник нашого підприємства, командир відділення стрілецького взводу, молодший сержант Дмитро Стельмах. З 1 березня зі зброєю в руках він захищав Україну.
Дмитро Стельмах працював слюсарем-ремонтником у конвертерному цеху, ремонтував енергетичне обладнання. Як розповів майстер з ремонту устаткування Ігор Кузьменко, Дмитро був людиною працьовитою, справжнім професіоналом. Він часто виконував обов’язки майстра, легко знаходив спільну мову з колегами, вміло організовував роботу, багато уваги приділяв своєму розвитку, успішно виконував будь-які виробничі завдання. Дмитро мав веселу вдачу, жив на позитиві, був душею компанії.
«Ми багато років працювали поруч, – говорить бригадир слюсарів Олександр Хлєбов. – Це була дуже порядна та добра людина з великим серцем. Це велика втрата для всіх нас. У нього залишилося два сини 7 та 15 років і дружина. Ми з хлопцями з бригади ніяк не можемо повірити, що Діми вже немає».
На початку жовтня своє 25-річчя відзначив цех з обслуговування та ремонту електрообладнання коксохімічного виробництва.
Втім «коріння» цех має набагато довше, адже свій родовід веде від енергетичного цеху криворізького коксохімічного заводу, згодом КХВ. У 1997 році після організаційних змін цех змінив назву на ЦОРЕО. А от його основна функція залишилася незмінною: безперебійне забезпечення електроенергією усіх цехів КХВ.
ЦОРЕО фактично «годує» усе, що рухається, пересувається і виготовляє кокс на коксохімі. Без електроенергії потужне обладнання зупинилося б назавжди. Навіть коли комплекси батарей були переведені на «гарячу консервацію», роботи у працівників цеху менше не стало. Тому що електроенергія потрібна коксохіму і тоді, коли обладнання не працює на повну, адже воно живе і потребує живлення, незважаючи на вимушену фазу «сну».
«Ми отримуємо електроенергію від зовнішніх електромереж, за допомогою трансформаторів перетворюємо її на потрібну нам «дозу» і передаємо безпосередньо цехам, – розповідає начальник ЦОРЕО Юрій Диннік. – Крім того, обслуговуємо та ремонтуємо електрообладнання, залучене у виробництві коксу. Цех складається з чотирьох дільниць: мереж і підстанцій, електротехнічної лабораторії, електроремонтної та спеціалізованої дільниці з ремонту основного коксохімічного обладнання».
Колектив цеху здебільшого жіночий. Справжні господині вдома, вони й в цеху все тримають у взірцевому порядку. Не відстає й чоловіча частина цеху. Зараз троє працівників ЦОРЕО боронять країну у лавах ЗСУ, і весь цех за них переживає. А ще майже кожен працівник або працівниця волонтерять.
«Нам всім непросто, але саме робота і є моїм порятунком, – розповідає начальник зміни Наталя Волошина. – Сумую за робочою атмосферою, яка була, коли завод працював за звичайним графіком, і вірю, що скоро все повернеться. Та й вдома намагаюся не сидіти склавши руки. Біля мене у школі плетуть сітки для наших захисників, тож теж долучаюся до цього корисного процесу. Ювілей цеху ми відзначили не так, як хотілося б, звісно, війна… Але зараз для нас найголовніше свято – Перемога. Ми всі чекаємо на неї».
Постійно на ногах і під напругою, жартуючи так говорить про свою роботу електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування Галина Слюзар. «Дуже люблю свій колектив, адже ми наче одна родина. Знаю, що тут мене завжди підтримають та допоможуть. Робота в нас відповідальна, бо від неї залежить не лише якісна робота обладнання, а й життя та здоров’я працівників заводу. Коли потрібно виконати ремонт чи ревізію електроустаткування, то саме ми робимо місце роботи для ремонтного персоналу «електробезпечним». Я в цеху не один десяток років, за цей час багато чого змінилося. На власні очі бачу, як розвивається цех, а разом з ним і ми. І цей прогресивний рух мені дуже імпонує», – говорить Галина.
25 років для людини – розквіт, молодість, коли попереду ще багато подій, перемог та досягнень. «Я вірю в наш цех, в наших людей, в наше підприємство, в нашу Перемогу на всіх фронтах. Адже на передовій – хлопці з мого цеху, я знаю, що вони не підведуть, – говорить начальник ЦОРЕО Юрій Диннік. – В цеху працює надійна команда, з нею ми вже не один рік поспіль поряд, тож перевірені часом. Щиро сподіваюсь, що наступний день народження цеху ми зустрічатимемо по-іншому, по-святковому і в мирній країні!»
