В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександр працював помічником машиніста тепловозу залізничного цеху № 2. Захищати країну вирішив ще у 2020 році, коли був прийнятий на військову службу за контрактом.
«Він був гарною людиною, гарним працівником з чудовими перспективами. Він завжди переживав за свою справу, намагався все робити якнайкраще, – розповідає Валерій Руденко, заступник начальника ЗЦ № 2. – А ще Олександр був патріотом, тому й вирішив стати на захист країни ще до початку повномасштабної вторгнення. На жаль, війна забирає найкращих людей. На кладовищі, проводжаючи наших хлопців в останній шлях, ми бачимо багато могил, в яких лежать молоді люди. Серце стискається від болю, їм би жити і жити, працювати, розвиватися. Але вони віддали своє життя за мир та свободу. Завдяки їм у Кривому Розі ми маємо змогу вільно жити та працювати. Ми віримо, що незабаром вся наша країна буде звільнена».
Олександр Татарчук був солдатом навідником механізованого відділення окремої механізованої бригади. Його життя перервалося поблизу населеного пункту Сулигівка Ізюмського району Харківської області. Довгий час Олександра вважали зниклим безвісті. На жаль, дива не сталося, і його смерть була підтверджена.
У Олександра залишилися дружина та донька.
Колектив підприємства висловлює щирі співчуття рідним та близьким Олександра Татарчука.
На жаль, маємо ще одну сумну новину. У місті Мар’їнка Донецької області загинув наш колега Леонтій Романовський, який працював в агломераційному цеху № 1.
До аглоцеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг» Леонтій влаштувався наприкінці 2021 року. Плани у нього були серйозні: розвиватися у професії, набувати нових знань та навичок. В роботі проблем не було, свого часу хлопець опанував електрогазозварювальну справу, швидко вивчився на агломератника і вже працював самостійно.
«Романовський швидко влився до колективу, був ініціативним, товариським. Без вагань відгукувався, якщо потрібно було допомогти колегам. На жаль, разом нам працювати довелося лише декілька місяців. На початку 2022 року його призвали на військову службу, і Леонтій без вагань став на захист України. Його загибель стала шоком для колег та непоправною втратою для цеху», – говорить Сергій Клімас, начальник АЦ № 1.
Леонтій Романовський служив старшим солдатом, механіком-радіотелефоністом. Внаслідок артилерійського та мінометного обстрілів він загинув від осколкових уражень.
Колектив підприємства висловлює щире співчуття рідним та близькім Леонтія Романовського.
19 жовтня під час наступальних дій у Бериславському районі Херсонщини загинув старший стрілець піхотного відділення Денис Алексин.
Як розповів старший майстер основної виробничої дільниці стан ДС 250-4 СПЦ-2 Павло Житникович, Денис був дуже працьовитим і відповідальним, мав авторитет серед колег по цеху. «Денис Алексин спочатку працював слюсарем-ремонтником, – говорить Павло Житникович. – Пізніше завзятий та наполегливий хлопець опанував професію оператора поста керування на сучасній лінії оновленого стану. Він був представником металургійної династії. Його мама, Світлана, також працює в сортопрокатному цеху № 2, бригадиром з переміщення сировини. З перших днів війни, ще з 27 лютого він став на захист України. Це важка втрата для цеху, для всіх нас».
Щиро сумуємо з приводу загибелі Героя! Висловлюємо співчуття рідним та близьким полеглого захисника України.
Ветерану Юрієві Діденку цього року виповнилося 75. Завзятий мандрівник, що до цього побував у 32 країнах, планував у свій ювілейний рік додати до списку ще й Португалію. Але війна внесла корективи.
«Звичайно ж, після повномасштабного вторгнення про Португалію годі було й мріяти, – почав розповідь Юрій Діденко. – Але без 33-ї країни у своєму туристичному списку я таки не залишився. Фірму моєї доньки Вікторії на початку війни у терміновому порядку евакуювали з Києва до Кіпру. І от у вересні вона прислала мені квитки на літак з Варшави до цього мальовничого острова. Більш ніж піврічна розлука з рідними плюс моя непереборна жага до мандрівок зіграли свою роль… Я не зміг встояти. Вирішив, що просто відпочивати наразі недоречно, що зроблю свою подорож не лише приємною, а й корисною для людей, для країни».
І ось швидкий поїзд з нашим героєм вже мчить на захід: Львів, потім Варшава. Тепер треба швидко знайти аеропорт, саме той, що треба, та ще й зекономити на трансфері. «Мова – то дуже важливо, – каже Юрій Тихонович. – Але виручають і жести. Не обійшлось без курйозів. «ШОпін, ШОпін?» – питаю у людей. Розводять руками: що то ще за шопінг? Показую квитка. Ооо! З’ясовується, що Shopin у квитку – то Шопен! Композитор, ім’ям якого зветься аеропорт. Стоїмо, сміємося… Переїзд, літак – і я вже у повітрі. Нарешті після 30 годин дороги курортна Ларнака – райський куточок».
Виявляється, на Кіпрі, зокрема, у Ларнаці, діє активна українська громада з наших співвітчизників, які змушені були евакуюватись, рятуючись від війни. Місце зустрічі – якір на набережній. «Той старовинний бронзовий якір жителям цього міста подарували одесити, – продовжив ветеран. – Виявляється, Одеса і Ларнака – міста побратими. І саме біля якоря збирається наше товариство. Щовечора, а інколи й вдень. Діляться новинами, підтримують одне одного, а головне – діють. В місті багато туристів з усіх усюд. Так от наші всіма можливими способами намагаються донести до іноземців та кіпріотів правду про війну, агресію, наш спротив, щоб вони потім понесли ту правду своїм співвітчизникам».
Юрій Діденко також долучився до цього руху і на два тижні став його активним учасником. «10-11 жовтня, коли російські агресори наносили масовані ракетні удари по Україні, по нашій інфраструктурі, я був на Кіпрі, – розповідає Юрій Тихонович. – Там всі дуже переживали і активно діяли. Спочатку ми вийшли на мітинг до якоря з гнівними плакатами, які самі ж і зробили. Потім ходою пройшлися вулицями міста, вигукуючи фрази, спрямовані проти агресора. Майже всі навколо підтримували нас, співчували, фотографували, знімали на відео. Були й російські провокатори, що намагалися зірвати акцію. Але поліціянти швидко ставили їх на місце. Таке єднання! Така підтримка! Відчуваю гордість за наших людей».
А ще Юрій Тихонович зі сльозами на очах зізнався, що дуже пишається своєю правнучкою, восьмирічною Маринкою, яка з мамою і бабусею, тобто онучкою та донькою ветерана, також декілька місяців була на Кіпрі в евакуації, брала активну участь у заходах громади і навіть отримала Подяку від посла України в Республіці Кіпр за участь у благодійному концерті «Душа моя – Україна», який відбувся у травні. Ввечері – мітинги та акції, а вдень непосидючий ветеран-мандрівник завзято знайомився з Ларнакою та її околицями.
«Вражень багато, – зізнався Юрій Діденко. – Вразила велична церква Святого Лазаря. Виявляється, цей біблейський персонаж, якого воскресив Ісус, переселився з Палестини до Кіпру. Саме тут, у Ларнаці, він став першим єпископом, тут і похований, тут зберігаються його мощі. Сподобалася давня фортеця, яку побудували франки у 14-му столітті. Побував я у католицькому монастирі з красивою церквою, яка датується 16-м століттям. Тут дуже гарні старовинні мечеті, одна з яких побудована на честь тітки пророка Мухамеда. Дуже сподобалась площа Європи з пам’ятником філософу Зенону та будинками епохи Британського правління. А ще я побував в гостях у археологів, які розкопують давнє місто за 20 кілометрів від Ларнаки. О! Це, мабуть, найяскравіше враження з моєї подорожі!»
Занурившись у історію Кіпру, Юрій Тихонович дійшов висновку, що вона схожа на історію нашої країни. «Яких тільки колонізаторів тут не було, – розводить руками мандрівник. – Франки, венеційці, турки-османи, британці… Але врешті-решт волелюбні кіпріоти вибороли таки собі незалежність і утворили державу в 1960 році. Отак і ми постійно боремося за свою свободу. І ось черговий етап цієї боротьби. Ворог потужний. Але ми встоїмо, бо прагнемо цього всі як один!»
Серце героя зупинилося 7 листопада під час запеклого бою біля смт Білогорівка в Луганській області.
Захисник багато років працював на нашому підприємстві. Останнє його місце роботи – шахтоуправління гірничого департаменту. Він був досвідченим прохідником. Про нього колеги кажуть – справжній козак. Для чоловіка дуже важливим було питання незалежності України, тому прохідник з готовністю долучився до лав ЗСУ, коли був мобілізований 13 жовтня, і служив вже як солдат, стрілець окремої аеромобільної бригади.
«Микола був відкритою, позитивною людиною, яка завжди підтримувала інших, – згадує Микола Лимаренко, головний інженер ШУ ГД. – Посмішка, гарний настрій, щедрість та гостинність – це все про нього. Фахівець гірничої справи, він в усьому намагався бути досконалим. Справжній патріот Батьківщини, Микола дуже любив і Кривий Ріг, і своє рідне село, де народився. Наше підприємство, робочий колектив захисник вважав своєю другою родиною. Загибель Миколи Мазурика для нас велика втрата, пам’ять про нього назавжди залишиться в наших серцях».
У загиблого воїна залишилася мати, брат, дружина.
Висловлюємо щирі співчуття родині та друзям героя!
Кореспонденти газети «Металург» здобули перемогу у творчому конкурсі ім. Рема Суворова у номінації «Краща журналістська робота на військово-політичну тематику».
Понад 10 років поспіль Дніпропетровська журналістська організація Національної спілки журналістів України проводить конкурс імені відомого письменника та журналіста Рема Суворова. Цьогоріч тематикою конкурсу стали події, героїзм та відвага українців у боротьбі за свою країну.
Всі роботи, представлені на розсуд компетентного журі, яке складалося з авторитетних та відомих медійників Дніпровщини, мали вийти «в ефір» після 24 лютого цього року. 32 роботи презентували 16 авторів з різних видань та сайтів Нікополя, Дніпра, Синельникова, Криничок, Кривого Рогу. Під час відбору з метою неупередженості та об’єктивності журі не знало, хто є автором тієї чи іншої роботи.
«Всі роботи цього року були особливими. Неординарні герої, неповторні історії! Читали ці статті із захопленням, від букви до букви, тому визначати переможців було надзвичайно складно, – розповідає Тамара Котишева, заслужена журналістка України, член журі. – Хочу подякувати авторам публікацій за те, що знайшли таких героїв, розкрили та показали їх. Про кожного варто написати окрему книгу, а не окрему статтю чи репортаж! Вітаю переможців!»
У фіналі була визначена четвірка найкращих робіт, серед авторів яких троє криворіжців. І, що особливо приємно, двоє з них – кореспондентки газети «Металург» Тетяна Бабенко та Вікторія Головко.
«Це моя перша участь у цьому конкурсі і вона стала успішною, – говорить Вікторія. – Перемогти в ньому мені допомогли люди нашого підприємства – професіональні, талановиті, працелюбні, ініціативні, творчі. Писати про наших робітників – це честь та велике задоволення. Зараз кожен з нас тримає свій робітничий, волонтерський, творчий фронт».
«За все хочу подякувати героям моїх публікацій. Серія матеріалів «Сталеві захисники» – це статті про наших працівників, які захищають майбутнє України на передовій, – розповідає Тетяна Бабенко. – З такими героями не перемогти було просто неможливо. Тож свою перемогу у цьому конкурсі я присвячую, перш за все, їм».
Переможці отримали дипломи, пам’ятні монети-відзнаки, а незабаром найкращі статі конкурсу планується видати окремою збіркою.
Кореспондентки газети “Металург” Тетяна Бабенко і Вікторія Головко
