Позначка: наші люди

Категорії
Наші люди

«Мотайте все на вус»

Молодий моряк повертався додому. Серце калатало від радості. Три роки він служив, і от скоро побачить рідних та друзів! Спочатку відзначатимуть його приїзд. Потім з місяць він відпочине, відгуляє, як то кажуть. А далі знову повернеться до свого технікуму, де до служби навчався на шахтаря. Все лише починається!

Спочатку так воно й складалося. А за кілька днів після «дембелю» далекий родич Сергія, металург Іван, взявся провести екскурсію на «Криворіжсталь». «Іван працював у прокатному цеху № 3. Охорони на прохідних тоді не було, тож ми з родичем без проблем пройшли на підприємство і потрапили до цеху, – згадує вальцювальник Сергій Когут. – Атмосфера мені сподобалася. Потужна техніка, гарний вогняний метал, привітні й працьовиті люди. Іван познайомив мене із старшим майстром. Його звали Віталієм Щуром. «Ну то що, підеш до нас працювати?» – запитав Віталій. «Чом би й ні? – відповів я. – Але дайте мені відпустку догуляти та все добре обмізкувати».

Сорок років минуло з того часу. Наразі Сергій Когут – один з найкращих вальцювальників третього прокату. Нещодавно він отримав найвищу нагороду підприємства – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Майже 30 років поруч із Сергієм працює старший майстер зміни Сергій Герасимчук. «Коли я прийшов до цеху в дев’яносто шостім, Сергій Когут вже давно там працював, – розповідає  Сергій Герасимчук. – За роки сумлінної праці він, безумовно, заслужив звання «Честі та гордості…». Його величезний досвід нам дуже допомагає. Сергій небагато розмовляє, він більше робить. А ще він ніколи не поспішає, працює безпечно, роботу виконує якісно, за ним ніколи не треба переробляти».

Спочатку Сергій працював слюсарем провідкової майстерні. Вони з колегами ремонтували й виготовляли привалкову арматуру. Це важливий елемент прокатного стану, який утримує розігрітий метал (розкат) на стані під час прокатки. Вже тоді за Сергієм переробляти не треба було. Він прагнув стати вальцювальником. Вальцювальників ще називають робітничою елітою. Саме вони налаштовують прокатні стани і разом з операторами головних постів керування ведуть процес виготовлення прокатної продукції. Але пробитися до еліти не так вже й просто.

«Я уважно спостерігав за роботою вальцювальників, за їх діями в різних ситуаціях. Спостерігав та мотав на вус, – згадує Сергій Когут. – Потім звільнилося місце слюсаря з перевалки, і мене перевели. Це вже робота не в майстерні, а на стані. У мене було більше можливостей вчитися. Але конкуренція за місця вальцювальників була чималою, бо престижно, та й зарплатня вища ніж у слюсаря. Приходили хлопці з відповідною освітою. Тому особливих ілюзій на швидке просування у мене не було. Це стало несподіванкою. Мене покликав той же Віталій Щур, який потім став начальником цеху, і сказав: «Пиши заяву на вальцювальника, я вірю, що ти впораєшся». Я дуже зрадів!».

Сергій працює на чистовій групі клітей. Саме з його клітей виходить готова продукція. Робота надзвичайно відповідальна, а ще цікава та творча. «Точно! Нудьгувати нема коли, – усміхнувся досвідчений вальцювальник. – Буває, що все йде по накатаній, а буває така ситуація, що жодного разу за сорок років не траплялась. Тут треба увімкнути винахідливість на повну і шукати рішення. І приймати їх треба миттєво! Не забуду ту ніч, коли сім «штук» за зміну «поклали» (сім сталевих заготовок зіпсували, не отримавши готової продукції – примітка автора). Але все-таки знайшли причину! Техніка буває примхливою, і наша задача – миттєво на те реагувати».

Сергій Когут вважає, що у людини має бути мета. «Життя без мети порожнє. Треба завжди ставити перед собою цілі й досягати їх, – говорить Сергій. – На роботі то одні цілі – прокатати без збоїв, опанувати нову продукцію, зробити план тощо. А за прохідною вже інші. Наприклад, ми нещодавно придбали будинок. Я сам корінний мешканець Кривого Рогу, але коли був школярем, мене щоліта на три місяці відправляли до бабусі в село. Тож наробився роботи по господарству так, що довго не кортіло. І от захотілося мешкати у власній оселі. Невеличкий наче будиночок, а роботи – непочатий край. Я вже навіс зробив, ворота зварив і поставив, та ще багато чого треба зробити. Але є мета – облаштувати житло так, щоб було комфортно. І я йду до мети. А молоді, яка приходить на комбінат і хоче розвиватися, вивчитися на професію чи обійняти посаду, яка подобається, пораджу з власного досвіду. Ставте ціль, дослухайтеся до колег з досвідом, не бійтеся розпитувати і мотайте все на вус, і у вас все вийде!».

Категорії
Наші люди

Дорога, що привела до підприємства

Життя прокладає свої маршрути. У цьому впевнилася Тетяна Сільгета. Діловий костюм вона змінила на спецодяг, а паперову роботу за столом – на постійний рух за кермом автомобіля, нові враження, спілкування з людьми, адже вона стала водійкою таксі АТУ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«У мене було, як і у багатьох жінок: спокійно живеш, працюєш і зовсім не чекаєш змін. І тут, бац, зненацька – різкий поворот, і твоє життя кардинально змінюється! У моєму випадку – на краще, адже зараз я можу займатися справою, яка мені подобається. Раніше вміння керувати автомобілем було просто моїм хобі, корисною навичкою для зручності пересування. Зараз – це моя робота», – говорить водійка таксі АТУ Тетяна Сільгета.

Навіть за дощової погоди автомобіль блищить чистотою, спецодяг – наче щойно підпрасований, увага зосереджена на роботі, а щира усмішка додає настрою собі та іншим. З цього тепер починається кожен робочий день Тетяни Сільгети. Справ у неї багато: треба встигнути важливі документи доправити до адресатів, вирішити різноманітні організаційні справи, численних пасажирів-працівників довезти до різних цехів та підрозділів підприємства й міста.

«Зараз у мене період, коли картинка перед очима постійно змінюється, кожен день приносить нові події, враження, знайомства, – розповідає Тетяна. – І це дуже круто! Хоча буває й важко, адже цілий день ти працюєш за кермом та відповідаєш за безпечну поїздку пасажирів. А колись життя у мене було зовсім іншим. 13 років я провела за столом з паперами, бо працювала у таможні офіс-менеджером. За фахом я менеджер-організатор, свого часу закінчила Міжрегіональну академію управління персоналом. Потім був декрет, а поки виховувала дитину, на роботі все змінилося і моєї посади не стало. Довелося шукати роботу, але я вже хотіла таку знайти, де б не було одноманітності. Я маю дев’ять років водійського стажу. За кермо власного автомобіля сідаю щодня – він мій вірний помічник у справах і дозволяє економити сили та час. Тож я вирішила шукати роботу водійки. Зробила резюме, «закинула» його в інтернет і… мені зателефонували з «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Тетяна відгукнулася, хоча ще не знала, водійкою якого автомобілю їй запропонують бути, в яких умовах доведеться працювати, яку заробітну плату отримуватиме. Для жінки, у якої є родина, це дуже важливо. Хоча вже тоді Тетяна підсвідомо відчувала, що умови їй влаштують і все буде добре. Так воно і сталося. Тетяні запропонували роботу у службі таксі 10-ї колони автотранспортного управління.

«Так, без цікавих поглядів чоловіків не обійшлося, і я була до цього готовою – я ж новенька, та ще й жінка, – усміхаючись, продовжує Тетяна. – Через декілька днів ми з колегами роззнайомилася так, наче усе життя разом працювали. Начальник автоколони, водії – усі старалися мені допомогти. Це так приємно! Мене стажували, возили по маршрутах, допомагали вивчати підприємство та його «закони», адже це справжнє місто у місті. До цього, що воно собою уявляє, я взагалі не знала, бо ніхто у моїй родині тут не працював. Виходить, я стала першою».

Перший самостійний робочий день для Тетяни був надзвичайно напруженим, поїздок було багато. Вже тоді вона відчула, що водіїв на підприємстві не вистачає, і через це навантаження на тих, хто тут працює, велике. Тоді, після першого робочого дня, вона подумала, як же всього багато. А зараз, коли вже звиклася, то все нормальним здається. Пройшло і хвилювання від адаптації – новий колектив, обстановка, автомобіль та ще й спецодяг треба носити.

«До речі, щодо спецодягу мені пощастило з розміром, костюм одразу мені підійшов і його не треба було вшивати, – усміхається Тетяна. – Зараз усі емоції вгамувалися і моя увага повністю зосередилася на роботі. Я не знаю, як би склалася моя доля, якби не війна, закриття різних посад на підприємствах, в  установах і, водночас, кадровий голод, необхідність замінювати чоловіків у різних галузях. Але я знаю головне, мені моя справа подобається. Можливо, моя історія комусь стане у пригоді, коли перед ним або нею постане питання де працювати».

Категорії
Новини

Залізна клешня підпирає шарніри

Просте й надійне застосування, виготовлене власноруч, уберігає від травм під час ремонту вагонів в управлінні залізничного транспорту гірничого департаменту.

Вагони-думпкари широко використовуються для транспортування гірничої маси (залізної руди та скали). «Руду вагони везуть до дробарних фабрик, а порожню породу на відвали або до карт зі зберігання відходів, – розповідає в. о. начальника дільниці з ремонту вагонів УЗТ ГД Павло Мариничєв. –  Ремонтують та обслуговують вагони працівники нашої дільниці та здебільшого підрядники. Це вагони-самоскиди. Вони оснащені механізмом перекидання, який у потрібний момент нахиляє кузов думпкара, і гірнича маса розвантажується. Перекидання відбувається завдяки стислому повітрю. Ремонт деяких вузлів думпкарів донедавна супроводжувався ризиком, який нам вдалося повністю нейтралізувати шляхом впровадження одного з проєктів Виробництва світового класу WCM».

Річ у тім, що ремонти самого механізму перекидання, системи розвантаження або деякі ремонти кузова вагона виконуються при нахиленому кузові, інакше доступу до цих вузлів немає. Донедавна перебування ремонтників під нахиленим кузовом (для виконання робіт) було небезпечним. Бо у будь-який момент кузов міг почати опускатися у горизонтальне положення, затискаючи при цьому руки, голову, шию, корпус працівника, який виконує роботи.

У документах з охорони праці зазначається, що для запобігання травмуванню кузов необхідно зафіксувати, – продовжив Павло Мариничєв, – але як саме зафіксувати – не пояснюється. Ми пробували різні імпровізовані підставки, наприклад, шматки металу. Але такі «ноу-хау» вилітали або ламалися, тобто стовідсоткової безпеки не гарантували. Тоді команда із впровадження  WCM у складі працівників УЗТ, підрядників та інженерки  WCM Катерини Гаврилюк вирішила впровадити проєкт «0 нещасних випадків», який би усунув проблему. Визначили, що треба сконструювати та виготовити запобіжні опори. Розрахувати оптимальні розміри та розрахувати навантаження допомогли співробітники технічного відділу УЗТ. А виготовили таке приладдя наш слюсар-ремонтник Микола Зернов разом з колегами-підрядниками». Опори було виготовлено з відходів металопрокату – швелерів, труб, штрипсів. Вони порівняно неважкі, їх може переносити одна людина, користуючись зручною ручкою. Нижньою частиною (головкою) опора фіксується у сідлі поворотного шарніру вагону, а верхня підпирає сам шарнір, охоплюючи його такою собі залізною клешнею. На опори нанесена яскраво-жовта попереджувальна розмітка, щоб ніхто помилково їх не вибив під час ремонту. Кажуть, що все геніальне – просте. Може й не все, але рішення з опорами – якраз цей випадок. Просто й дуже надійно.

Категорії
Новини

Удачі та безпеки за кермом

В останню неділю жовтня в Україні відзначається День автомобіліста і дорожника. Це офіційне свято усіх працівників дорожньо-транспортної галузі в цілому. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» воно охоплює майже 700 професійних водіїв, але насправді тих, хто щоденно сідає за кермо власних авто набагато більше.

На нашому підприємстві водії керують різними видами автотранспорту, який є невід’ємною частиною технологічного процесу. За кермом автомобіля – вантажного, легкового, пасажирського – водії щоденно виїжджають на лінію, щоб виконувати свої робочі завдання.

«Без автотранспорту на підприємстві жоден технологічний процес буде неповним. Щодня водії підприємства виводять на роботу вантажні авто, бульдозери, автокрани та інший спецтранспорт. Автомобілі також залучені до ремонтних робіт на підприємстві та у місті. А автобуси продовжують перевозити працівників до їхніх робочих місць у віддалені підрозділи. Ми робимо свою щоденну роботу, продовжуємо допомагати та підтримувати економіку нашої країни, пишаємося нашими 88-ми працівниками, які зараз захищають Україну у лавах ЗСУ та допомагаємо пришвидшувати омріяну Перемогу, – говорить в.о. заступника директора транспортного департаменту АТУ Рамазі Давітадзе. – Звичайно, автотранспортники підприємства зараз працюють не у такому ритмі, як було до війни. Дається взнаки й зниження виробництва, і нестача кадрів. Зараз нам не вистачає майже 100 працівників. Але ми продовжуємо свою справу. Я хочу поздоровити з нашим професійним святом усіх водіїв, які щодня попри усі перешкоди за кермом  здійснюють робочі рейси, перевозять людей, забезпечують логістику та роблять усе можливе для плідної та безпечної праці. З Днем автомобіліста та дорожника вас, колеги!».

Жіноче таксі

Повномасштабна війна та відсутність фахівців у багатьох галузях стали серйозним викликом для багатьох підприємств, наше – не виключення.  Справитися з викликом нестачі чоловічих рук допомагають жінки. Представниці прекрасної статі з успіхом освоюють все більше чоловічих професій, і водійську справу також. Нещодавно на допомогу чоловікам автотранспортного управління прийшли три чарівні жінки. Дві вже працюють  водійками таксі, ще одна дівчина зараз проходить стажування.

Поліна Мельничук впевнено та швидко припарковує автомобіль на стоянці. Відчувається, що за кермом вона не новачок.

Бажання керувати автомобілем  в неї ще з дитинства. Про це в родині знали усі, тож нікого не здивувало, коли Поліна вирішила піти навчатися до автошколи та згодом успішно отримала права. Та стати професійною водійкою вона тоді ще не планувала. Як і для більшості жінок вміння водити авто було для Поліни корисною навичкою, яке допомагало бути мобільною і всюди встигати. Свою увагу вона зосередила на отриманні освіти – спочатку навчалася на дизайнера, а згодом на вчителя образотворчого мистецтва. Згодом Поліна три роки викладала цей предмет дітям та була педагогом-організатором у ліцеї.

«Бути педагогом цікаво, відповідально, престижно, але платять за це не так вже й багато, – розповідає Поліна Мельничук. – Спочатку я пробувала знайти собі підробіток у таксі. Виявилося, що цьому є безліч перешкод. Автомобіль нашої сім’ї не відповідав критеріям таксі, а брати машину в оренду було невигідним. Та й графік роботи у ліцеї не дозволяв мені сповна займатися водійською справою. Там я працювала до вечора, а дома, вже до ночі, готувалася до наступних уроків. Мені дуже захотілося щось кардинально змінити у своєму житті. В інтернеті я почала переглядати усі водійські вакансії. Мою увагу привернула пропозиція «АрселорМіттал Кривий Ріг». «Приїжджайте, все розкажемо та пояснимо», – почула я телефоном від кадровиків підприємства. Співбесіда пройшла успішно, і я почала оформлення, знайомство з колективом, автомобілем, підприємством, тобто, почала проходити стажування. І нарешті – перший самостійний робочий день. До цієї миті з підприємством я була знайома тільки з розповідей батька, він працює машиністом тепловозу в гірничому департаменті. Із зупинки Червона я часто дивилася на труби, градирні та на будівлю заводоуправління, не знаючи, що воно таке. Зараз мій робочий день починається від заводоуправління, адже наша автоколона розташована поряд. А підприємство виявилося таким великим, цікавим, гарним, що на початку роботи я їздила ним і дивилася на все, наче зачарована. А якщо треба щось запитати по роботі або розпитати, де який цех чи підрозділ знаходиться, то завжди допоможуть колеги-чоловіки».

«За всю історію нашої колони жінки працюють водіями у нас вперше, – зауважує Олександр Червінський, начальник автоколони № 10. – Поліна одразу влилася в колектив і стала своєю. Кожен з наших водіїв був готовий допомогти порадою, підказати куди їхати, як краще це зробити, розповісти про особливості підприємства, адже дороги проходять як поруч з промисловими майданчиками, так і через них. Дівчата виявилися кмітливими, розумними, вони швидко адаптувалися і вже на рівних з досвідченими водіями виконують свої робочі задачі».  

«Мені сподобалося у колективі, а також сподобалося відчуття рівності. Я вважаю, що не має значення хто керує автомобілем, чоловік або жінка, головне, щоб водій був досвідчений та безпечно довозив людей до місця призначення, – відзначає Поліна Мельничук. – На підприємстві я працюю вже два місяці і жодного разу не пожалкувала про своє рішення. Можливо мій досвід вмотивує і інших на кардинальний крок у житті. Я вважаю, якщо хочеш щось змінити в ньому, то боятися не треба. Я це перевірила на власному досвіді».

Розповідь про інших жінок-водіїв читайте у наступних номерах «Металургу».

Категорії
Наші люди

«Мисліть позитивно, адже як подумаєш, так і здійсниться»

говорить Валерій Сорухан, змінний майстер основної виробничої дільниці (експлуатація доменних печей №№ 6, 7, 8), який з нагоди 90-річчя нашого підприємства отримав нагороду «Сталь». Валерій додає, що зараз на роботі треба діяти швидко, але кожен свій крок ретельно вивіряти, адже за тобою – люди, складне обладнання, процеси.

Спекотний літній день. Набережна у парку на Соцмісті гуде від привітань та поздоровлень. Тут проходять святкування 90-річчя нашого підприємства. Найурочистіший момент – вручення нагород найкращим працівникам «АрселорМіттал Кривий Ріг». Валерій Сорухан серед тих, хто отримав нагороду «Сталь».

«Про те, що мене будуть нагороджувати я знав заздалегідь, керівник цеху мені повідомив. Ще напередодні святкування я був спокійний, а потім став хвилюватися. Коли ти на роботі у цеху, там тобі вже все звичне, зрозуміле, ти з колегами просто виконуєш свої робочі завдання. А тут – урочисте нагородження, під час якого буде присутня і моя родина! Зі мною були мої найулюбленіші жінки – дружина та дві доньки, одній 18 років, другій 13. Моя дружина теж працівниця нашого підприємства. Вона працює оператором насосних установок на восьмій доменній печі нашого першого доменного цеху. Мої рідні аплодували мені під час вручення нагороди. Потім були фотки, поздоровлення тощо. Це був незабутній та дуже приємний день. Подібні емоції були ще до війни, коли ми з нашим колективом брали участь у змаганнях доменників імені Зусмановського. Два рази ми виборювали перше місце, і це були дуже яскраві враження. На жаль, війна все перекреслила, але у спогадах все живе», – розповідає Валерій Сорухан.

За кожним святом настають будні. Вони у Валерія надзвичайно насичені. Головні задачі – це безпека людей на виробництві та дотримання технології виплавки чавуну. За цими фразами стоїть робота цілої команди фахівців першого доменного цеху.

«Багатьом відоме відчуття, коли ідеш на роботу, а в голові вже народжуються думки, які крутяться навколо виробничих завдань, – продовжує Валерій Сорухан. – Так потроху  вимальовується основна модель дня, яка може бути скоригована поточними завданнями. Звичайний день у мене починається близько  6-ї ранку, коли я проводжу змінно-зустрічні збори. Найперше ми обговорюємо охорону праці, проводимо мінітренінг з ОП. Теми в нас розписані, над ними працюємо щоденно. Потім аналізуємо виробничі процеси, проговорюємо завдання на зміну. Робота продовжується на виробничому майданчику, там на нас чекає завантаження доменної печі, дотримання дуттьового режиму, виплавка чавуну, випуск продуктів плавки тощо. Ще раз підкреслюю, над цим працюю не я один, цим опікується ціла команда фахівців».  

На підприємстві Валерій працює вже 21 рік. Прийшов до першого доменного після закінчення Криворізького технічного університету за спеціальностю «Чорна металургія». Згодом Валерій закінчив ще й Металургійну академію. На вибір професії доменника вплинув його рідний брат, який вже працював горновим. Він казав, що професія доменника несе з собою стабільність, добрий заробіток, можливість вчитися та розвиватися. Але він одразу мене попередив, що робота у доменному цеху важка.

«За усі ці роки я жодного разу не пожалкував, що став доменником. Професія цікава, у нас ніколи не буває сумно, адже завжди доводиться приймати оперативні та неординарні рішення. З початком повномасштабної війни це відчуття помножилося в рази. Перший блекаут – усі напружилися, зосередилися, «розрулили» ситуацію. Раніше про подібні аварії ми лише в інструкціях читали, нам і на думку не спадало, що це може статися у реальному житті. На жаль, сталося. Зараз ми вже самі інструкції можемо складати та доповнювати їх непрописаними нюансами (усміхається). Другий блекаут – усі в колективі спокійні, зосереджені. Буває важкувато, але, як у нас кажуть, усі тихо роблять свою справу. Я впевнений, важкі часи минуть, а після нашої перемоги до цеху повернуться мої колеги, які зараз воюють, виробництво зростатиме, а у колективу цеху й підприємства все буде добре. Нам зараз так не вистачає оптимізму. А я вважаю, як подумаєш, так і здійсниться, тому налаштований винятково на оптимізм».

Категорії
Новини

13 так 13

24 жовтня 13 років тому в конвертерному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» почалося безперервне розливання сталі.

У порівнянні з розливанням сталі у виливниці з подальшим виготовленням заготовок на блюмінгу, ця нова на той час для нас технологія мала ряд переваг. Литі заготовки мають кращі параметри якості, їх виробництво не таке енергомістке, металурги отримують  менше відходів металу. Починалося безперервне розливання з однієї машини безперервного лиття заготовок. Зараз же ми маємо потужний комплекс з трьох МБЛЗ, за допомогою яких вже виготовлено 16 млн тонн сталевих заготовок. З них в наших прокатних цехах виробили мільйони тонн прокату. Та й самі наші заготовки всі ці роки користувалися й користуються попитом на металургійних ринках.

Як розповів заступник начальника конвертерного цеху з безперервного розливання сталі Олександр Лук’янов, наше відділення безперервного розливання сталі продовжує працювати, розвивається і вдосконалюється попри негаразди, викликані війною. «Проблем дуже багато, – зізнався Олександр Лук’янов. – Серед них – перебої у постачанні електроенергії, значне погіршення якості води, яка широко використовується в технологічних процесах, втрата постачальників феросплавів та інших необхідних матеріалів, нестача кваліфікованих фахівців, проблеми з постачанням запчастин тощо».

Олександр відзначив, що весь цей масив проблем вдається вирішувати лише завдяки загальній мобілізації зусиль та злагодженій роботі команди, куди крім металургів входять енергетики, транспортники, фахівці департаменту автоматизації технологічних процесів, співробітники виробничого і технічного управлінь та багато інших. Звичайно ж, виробничі показники набагато нижчі, ніж до лютого 2022 року. Але вже цього року працівники відділення виготовили мільйон тонн заготовок.

Є й плани на майбутнє. «Запланований капітальний ремонт першої МБЛЗ, – продовжив Олександр Лук’янов. – Впроваджується технологія, яка дозволить разом із заготовками перетином 150х150 мм виготовляти заготовки 160х160 мм, що дуже важливо для задоволення потреб наших замовників. Для мене особисто число «13» не є чимось магічно-негативним. Навпаки, це важливий етап як у житті людини, так і виробничого підрозділу. Я вірю в нашу перемогу і в те, що повернуться на виробництво наші хлопці, які захищають країну, і ми перевершимо наші довоєнні показники. Бажаю всім своїм колегам миру й можливості міцно виспатися, особливо перед зміною, достойної зарплати та досягнень у роботі. Наприклад, таких, як нещодавно встановлений працівниками ВБРС рекорд – 59 плавок у серії! Такого не було навіть у найкращі, благополучніші наші часи. Тож тримаймося та працюймо далі!».