Заступник начальника парогазового цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» Ірина Водоп’янова та оператор верстата ремонтно-механічного цеху ТОВ «Ливарно-механічний завод» Ольга Вакуленко взяли участь у провідному форумі жінок Tempo delle Donne (Час жінок), який відбувся у Мілані, Італія. До їхнього виступу також доєднався генеральний директор ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» Мауро Лонгобардо.
Особливу увагу на форумі було приділено життю й роботі жінок в Україні під час війни. Цій проблемі була присвячена секція «СТАЛЕВІ МРІЇ: Українські жінки і заводи працюють, коли йде війна», яку модерувала відома журналістка видання Corriere della Sera Марта Серафіні.
Співробітниці «АрселорМіттал Кривий Ріг», які зараз працюють на посадах мобілізованих чоловіків, розповіли свої особисті історії. Чи складно їм працювати? Чому вони погодилися працювати на такій чоловічій професії та що спонукало їх до цього? Що означає бути жінкою та працювати у воєнний час? Про що вони мріють?
«Я вже 20 років працюю на підприємстві, – розповідає Ірина Водоп’янова. – Мій трудовий шлях розпочався зі слюсаря-інструментальника, з робочої професії. Після 5 років роботи я перейшла в охорону праці. Коли розпочалася війна, я працювала інженером з надійності. Моя основна робота була пов’язана з виробництвом, з виконанням ремонтів. Так вийшло, що заступника начальника з ремонтів забрали до ЗСУ, а мені запропонували виконувати його обов’язки спочатку місяць, потім два, і ось я тут вже два роки. Спочатку було страшно – працювати на такій чоловічій посаді! Через те, що зараз у нас навіть жінки знаходяться на полі бою, захищаючи Україну, то ми не маємо вважати, що це чоловічі професії, ми маємо просто працювати, не дивлячись ні на що. Ми маємо бути сильними не лише там, а й тут».
Бути жінкою саме у воєнний час – це значить бути сильною, не здаватися, вірити у завтрашній день і віддати усі сили, щоб пришвидшити нашу перемогу, працювати на повну силу на виробничому фронті, вважає Ірина.
«У мене є донька, їй 16 років, вона вчиться на дизайнера, – продовжує наша героїня. – Своє майбутнє вона бачить у цій професії. Від початку, коли я закінчила школу, то в мене були теж інші плани. Я теж мріяла стати геологом, дизайнером, але життя все змінює. Можливо життя внесе свої корективи, і донька теж захоче стати кимось іншим».
«Бути жінкою саме у воєнний час для мене значить – бути підтримкою нашим чоловікам, нашим воїнам, – підхоплює Ольга Вакуленко. – Ми, українки, намагаємося бути сильними, позитивними. Ми маємо їх підтримувати, підтримувати порадою, допомагати психологічно та фізично. Робити все, щоб у наших захисників були сили та натхнення скоріше закінчити війну нашою перемогою. Коли розпочалася війна, то я вирішила перейти на це підприємство. Тут працювали мої батьки, бабусі, дідусі. Завод завжди асоціювався у нас в родині зі стабільністю. Ще раніше у важкі 90-ті роки ми завдяки цьому підприємству у прямому сенсі вижили, адже тут платили зарплату, тож в мене була мета – я йду на підприємство, де є стабільність.
Раніше, через те, що в мене не було профільної освіти, я не могла працевлаштуватися на завод. Коли надіслали повістки батьку, чоловікові, я залишилася одна і вирішила спробувати влаштуватися на «АрселорМіттал Кривий Ріг». На жаль, розпочалася війна і багато хлопців забрали на війну, але в мене з’явилась можливість працевлаштуватися на комбінат навіть без спецосвіти.
Складна професія в мене, можна сказати, що чоловіча, але я вдячна, що мене взяли на цю роботу. Професії я вчилася безпосередньо на місці роботи. Це було нелегко, адже ти приходиш на дуже велике підприємство, де не розумієш, як і що працює. Великі верстати, все гуде, обертається, рухається, але тобі потрібно працювати. Адже ти розумієш, що допомагаєш батьку, чоловікові на фронті. Я впевнена, що маю бути сильною особистістю, що ми переможемо і все витримаємо.
Я зовсім не рада, що розпочалася війна, що наших рідних та близьких чоловіків забирають воювати, можуть забрати і жінок. Я просто хочу, щоб швидше настав мир».
Ольга пишається своєю роботою. «Мені цікаво, я постійно дізнаюсь щось нове. В мене є можливість, якщо не сподобається працювати на цьому верстаті, то перенавчитися і перейти на інший.
Дітей в мене поки що немає. Мені здається, що ми втілюємо у дітях свої мрії. Мені, наприклад, хотілося, щоб моя дитина стала архітектором. Але хто знає ким вона стане? Я сподіваюся, що коли в мене будуть діти і вони зростатимуть, то війна вже закінчиться, і ми всі разом будемо розбудовувати Україну».
Мауро Лонгобардо зазначив: «Я радий, що мої колеги виступили справжніми амбасадорками в Італії щодо необхідності підтримки України. На третій рік війни ми спостерігаємо, що подекуди в країнах Європи інтерес до війни в Україні та підтримка України починає знижуватися. Але громадяни країн заходу мають знати, в яких умовах через російську агресію працюють українські жінки, наші співробітники та українці в цілому. Агресора має бути зупинено. Тому підтримка України на заході не повинна згасати. Участь моїх колег-жінок у цьому важливому жіночому форуму привертає увагу до необхідності подальшої підтримки України у її боротьбі за свободу та виживання».
