Позначка: наші люди

Категорії
Новини

Вулиця, де зараз люди не живуть

А раніше все було інакше… Ми продовжуємо вивчати історію вулиць нашого міста, які мають промислові назви та ті, що пов’язані з історією підприємства, його видатними людьми. Цього разу мова про вулицю Прокатників, яка починається від першого ставка по Нікопольському шосе та тягнеться до цементного заводу.

Осінній ранок. На вулиці ледь світає, а люди вже поспішають на трамвайну зупинку, щоб сісти до вагона-«дев’яточки» та вирушити на робочу зміну. Після зупинки Третя дільниця трамвай проїжджає через невеличку посадку та повертає на вулицю Прокатників. Вона веде до прохідних коксохімічного виробництва, допоміжних цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг», інших підприємств міста й тягнеться до цемзаводу.

Сучасну вулицю Прокатників ми знаємо, як виключно промислову, тут немає житлових будинків, дитячих садочків, шкіл. Але так було не завжди…

«Машиною часу» до середини минулого століття

Тільки уявіть, що за тих часів на вулиці Прокатників було доволі велике селище коксохіміків, яке почало будуватися з 1936 року. Люди жили у бараках, розрахованих на 12 сімей, вільну годину проводили у Клубі, грали в футбол на стадіоні, поралися на власних городах неподалік будинків. Ближче до цемзаводу був кінний двір, а трамвай 9-го маршруту з Третьої дільниці і до сучасної трамвайної зупинки їздив човником – туди-сюди.

Про все це детальніше «Металургу» розповіли ветеранки нашого підприємства, які жили і працювали тут, на вулиці Прокатників. Хоча тоді свій район вони неофіційно називали дуже просто – Коксохім.

Родина ветеранки КХВ Антоніни Фролової теж мешкала у бараці. Він був розташований за їдальнею. Як відомо, ця їдальня добре зберіглася і продовжує годувати коксохіміків та й усіх охочих. Поруч з їдальнею була алея, по обидва боки якої і знаходилися житлові бараки.  

Примітним місцем була і стара будівля трамвайної зупинки. Вона з обох боків була закритою і мала куполоподібний дах. Зараз трамвайна зупинка знаходиться на тому ж місці, але має вже інший вигляд.

Антоніна Фролова

Адміністративний комплекс КХВ в середині минулого століття знаходився біля коксового цеху. А на місці стоянки розташовувалися баня, перукарня, ательє, пошта, школа ФЗН. Поруч були бібліотека, архів та магазин. Далі – гаражі. Кімнату в бараці батьку Антоніни Івану Гребенюку дали від КХВ одразу після Другої світової війни. Для відновлення підприємства тоді дуже були потрібні кваліфіковані робітники. Батько Антоніни перед тим, як працювати в енергослужбі КХВ опановував професію слюсаря-ремонтника у школі фабрично заводського навчання (ФЗН). Це щось на кшталт професійно-технічного училища. Такі школи діяли у країні з 1940 по 1963 роки.

«Біля бараків знаходився дитячий садочок, там були і ясла. За тих часів декретна відпустка у жінок була короткою, менше як два місяці, тож у жінок було два виходи – або здавати малечу до яслів та йти працювати, або, як кажуть, сидіти вдома і жити на зарплату чоловіка, – розповідає Антоніна Фролова. – Була у нас і поліклініка. Як і бараки вона була одноповерховою, але мала усе необхідне для допомоги людям. А за іншими бараками працював театр, саме так ми називали наш Клуб. Він також був барачного типу, а відрізнявся від інших будинків афішами, в тому числі і кінофільмів. У нас тоді часто «крутили» кіно – це було головною розвагою.

Та були у нас не тільки бараки, а і два двоповерхових багатоквартирних будинки, у мене подружка там мешкала. Вони розташовувалися на початку вулиці, як їхати на КХВ від ставків. До речі, саме ці будинки простояли аж до початку 1990-х років, адже починаючи з 1960-х років бараки потроху почали зносити, а людей розселяти по інших мікрорайонах міста. Моя родина отримала квартиру у Червоному будинку по сучасній вулиці Вадима Гурова. Пам’ятаю, що поряд з кінотеатром «Космос», де жило багато коксохіміків, були залишки фундаменту. Старі люди казали, що там був якийсь театр, який розбомбили у війну. Дітьми ми бігали у підвал, що зберігся у фундаменті і, уявляєте, влітку знаходили там лід у тирсі. Зараз на цьому місці знаходиться братська могила. А вулиця Прокатніків, наш Коксохім, поступово ставав промисловою зоною навколо підприємств».

Антоніна Фролова виросла та вивчилася, згодом вона працювала табельницею в лабораторії КХВ. На роботу добиралася переважно пішки. Трамвай дев’ятого номеру ходив до Коксохіму дуже рідко, тож Антоніна з колегами збиралися разом і йшли на роботу навпростець через посадку, що починається біля великих літер «Криворіжсталь».

І пошта була, і пляж з озером-вирвою

Вулиця Прокатників була рідною і для ветеранки КХВ Галини Каряжи. Спочатку вона працювала електриком у цеху мереж та підстанцій, а потім перейшла до цеху вловлювання апаратником сульфатного відділення.

Галина Каряжа

«Ми теж жили одразу за їдальнею, адже там знаходилася основна житлова зона – три вулиці бараків ліворуч алеї та одна вулиця праворуч, – розповідає Галина Каряжа. – Я намалювала схему нашого житлового району, хто добре знає це місце, то може уявити що там колись було. У моїй родині після війни нас залишилося троє: я, матуся та сестра. Наш батько з війни не повернувся. До речі, після війни було багато родин, в яких залишилися тільки жінки. Але життя поступово відновлювалося. На КХВ приїжджало багато молоді і життя у нас кипіло. Телевізорів на той час не було, тож люди не сиділи вдома, а йшли на вулицю, багато спілкувалися. Вечорами лунали українські пісні. Пам’ятаю, наша сусідка привезла перший телевізор. Це була справжня подія для усіх. Ми виносили телевізор у коридор і його дивилися усім бараком, приходили гості і з інших бараків. А ще у нашому Клубі-театрі були танці. Я була ще молода і мені теж туди хотілося, але мати пізно ввечері мене не пускала (сміється). А вихідними у нас були концерти силами самодіяльних артистів. За театром знаходився стадіон з лавочками-трибунами. Там  проходили різноманітні змагання, відбувалися урочистості на свята. А за стадіоном були городи. У цьому ж районі була і початкова школа. Там ми вчилися до 4 класу, а потім переходили до школи № 16 або № 17».

Галина Каряжа у молоді роки

Галина Іванівна згадує, що у літні спекотні дні мешканці вулиці поспішали на власний пляж, він був неподалік від школи. Під час війни там впала бомба. Від неї залишилася величезна вирва. Припускають, що бомба відкрила якийсь струмок або навіть декілька. Вирва швидко поширилася та наповнилася чистою водою. Глибина вирви була чималенька, тож після війни мешканці району із задоволенням купалися там. Зараз цього озера вже немає, його засипали під час створення санітарної виробничої зони.

Схема селища коксохіміків (1940-1960 роки)

Сьогодні цей район суто промисловий, звичайно, люди тут не живуть. Але, якщо ви будете їхати на роботу трамваєм-«дев’яткою», уявіть яке життя тут вирувало на початку та в середині минулого століття.

Категорії
Наші люди

Провідний «автоматизатор» металургійного виробництва

Олександр Бойченко, який керує однією зі служб департаменту автоматизації технологічних процесів, отримав найвищу нагороду підприємства «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Впродовж останніх десятиліть рівень автоматизації в цехах «АрселорМіттал Кривий Ріг» злетів на кілька левелів вгору. Зараз ми маємо високоавтоматизований конвертерний цех з машинами безперервного лиття заготовок, реконструйований і з новими системами автоматизації прокатний стан ДС 250-4, нашпигований сенсорами, контролерами та іншим подібним устаткуванням комплекс коксових батарей №№ 5,6. І цей перелік можна продовжувати. Автоматизація на виробництві – це безпека, якість, продуктивність та економність. Олександр Бойченко брав безпосередню участь в автоматизаційному прориві на підприємстві.

«Мені таланило опинятися у потрібний час у потрібних місцях, – усміхається Олександр. – Мабуть, лише на коксохімічному виробництві та в гірничому департаменті я не працював. А так скрізь брав участь у цікавих перетвореннях. А почалося все зі школи. Тоді з’явилися перші простецькі комп’ютери з примітивними програмами. І це мене зразу зацікавило. Коли батьки спитали, на яку спеціальність я буду йти вчитися, я довго не думав: пов’язану з комп’ютерами і автоматизацією. По-перше, це нове та цікаве, а по-друге, мені було очевидно, що за цим – майбутнє».

Конкурс був величезний, але Сашко вдало пройшов вступну кампанію, а за п’ять років отримав диплом з відзнакою. Першим його місцем на нашому підприємстві була посада інженера- електроніка. Він налагоджував комп’ютери в управлінні. Але хотілося у цехи. І через рік Бойченко перевівся до прокатного департаменту налагоджувальником контрольно-вимірювальної апаратури та автоматики. Це саме те, чим він мріяв займатися. Талановитого та завзятого молодого працівника помітили. І ось він вже змінний інженер ДАТП в доменному цеху № 2, а потім – старший майстер. Згодом почався капітальний ремонт першого розряду на легендарній дев’ятій домні, про який Олександр згадує дуже позитивно.

«Пів року тривав ремонт, під час якого багато уваги приділялося й автоматизації, – розповідає Олександр. – Мені випала нагода попрацювати поруч з крутими професіоналами цієї справи, людьми з, можна сказати, космічним досвідом. За ті пів року я дуже виріс як фахівець і як керівник. Піч ми успішно запустили, і я продовжив працювати старшим майстром. А потім мене перевели до сталеплавильного департаменту начальником дільниці автоматизованих систем керування конвертерного цеху. Тоді рівень автоматизації там був не надто високим, і моїй команді випала нагода покращити ситуацію. Як зараз пам’ятаю, почали з другого конвертера, і так далі один за одним. Встановлювалися вимірювальні прилади, контролери для обробки даних, сервери. Ми брали участь у налаштуванні, вивчали цю складну техніку, програмне забезпечення, почали обслуговувати устаткування».

Олександра Бойченка призначили керівником служби автоматизованих систем керування всього сталеплавильного департаменту, і знов він опинився в епіцентрі непересічних подій. Почалося будівництво першої МБЛЗ з безпрецедентним на той час рівнем автоматизації. І знов це все треба було налаштувати, вивчити та забезпечити стабільність.

«Потім була робота із запуску ще двох машин безперервного лиття заготовок. Не скажу, що було легко, але дуже цікаво, – каже Олександр Бойченко. – Був такий період, коли я керував підрозділом, який опікувався системами автоматизації сталеплавильного й прокатного департаментів та ще й кисневого виробництва. Але потім все ж вирішили, що таке широке і різнопланове поєднання є не дуже ефективним. І відтоді я – начальник служби з експлуатації засобів АСКТП і мехатронних систем прокатного департаменту ДАТП. Тут також нудно не буває. Наприклад, був цікавий досвід взаємодії з фахівцями всесвітньовідомої компанії «Даніелі» під час реконструкції прокатного стану ДС 250-4, щоотримав сучасні системи автоматизації».

А разом із такими масштабними проєктами триває щоденна цілеспрямована робота з вдосконалення систем та підвищення їх надійності. Наприклад, саме зараз триває модернізація систем безперервного живлення на підприємстві.  Це дозволить автоматизованим системам керування працювати без збоїв навіть у теперішній складній ситуації з перебоями електропостачання. Тож команда Бойченка працює у режимі безперервного вдосконалення. Сам Олександр жартує, що вже давно звик до постійних змін, і коли їх немає, то починає нудьгувати.

«Життя у постійному режимі змін непросте, і мене надихає моя родина – дружина Світлана і двоє синів, – говорить Олександр. – До речі, старший, Ярослав, вчиться у виші за напрямком мікро- і наносистемна техніка, що близько до мого профілю, і мене це не може не тішити. А ще я при нагоді люблю поплавати чи покататися на велосипеді. Це допомагає зняти стрес і налаштуватися на роботу».

Категорії
Наші люди

Вісімнадцятий «заряджений» на світло

Забезпечити безперебійну роботу електрообладнання цеху водопостачання – це головне завдання електрика цеху Валентина Куберського. За плідну роботу у тяжкі воєнні часи та під час блекаутів, активну громадську позицію та з нагоди 90-річчя нашого підприємства Валентин отримав почесну нагороду «Сталь».

«Звичайно, отримувати нагороди – це дуже приємно. А якщо нагородження відбувається так урочисто, як це було 4 серпня на святкуванні 90-річчя заводу, то в рази приємніше. Взагалі, літо, тепла осінь – особливий час для мене. Після роботи можна спортом на свіжому повітрі займатися, ходити в походи. Ось тільки війна внесла в це свої корективи. В ЦВП у нас працює 17 електромонтерів, я вісімнадцятий. Війна чи не щодня «підкидує» нам такі ситуації, які треба вирішувати негайно. І помилятися не можна, адже від нашої роботи залежить праця інших людей, тож ми усі заряджені на світло, на те, щоб підприємство за будь-яких умов було з електрикою та водою», – говорить Валентин Куберський.  

У цеху водопостачання Валентин разом з колегами опікується обслуговуванням як високовольтних, так і низьковольтних ліній електромереж, мереж освітлення цеху, електродвигунів, розподільчих приладів тощо. Від цього обладнання залежить робота насосних станцій, які забезпечують водою металургійні агрегати підприємства, зокрема, доменні печі, теплоелектроцентралі, конвертерний, прокатні цехи.

До цеху водопостачання Валентин Куберський влаштувався після 13 років роботи у електрокущовому цеху. До речі, там він почав активно займатися профспілковою роботою. У ЦВП Валентин спочатку був майстром, потім став електриком цеху. Валентин жартує, що на цій посаді він має знати та вміти майже все: від «техніки» вкручування лампочок до заміни головних приводів, а також творчо підходити до своєї справи, приймати нестандартні рішення.

Від початку війни роботи у Валентина та його команди побільшало. Чи не щодня їм доводиться зустрічатися з різними викликами: блекаути, перепади напруги, пошкодженнями обладнання через це. А ще дається взнаки зменшення кількості фахівців-електриків, адже багато хто з них зараз захищають Україну.

«До викликів війни, які б вони не були, ми пристосовуємося. Якщо неприємність «на порозі», ми вже знаємо, як її зустрічати, – говорить Валентин Куберський. – Наприклад, «завітав» непроханий блекаут, а ми його – генераторами (усміхається). А взагалі кожен працівник цеху вже добре знає, як діяти у разі повної відсутності енергії, ми вже відпрацювали свій алгоритм відновлення світла та води. А після роботи ми допомагаємо нашим хлопцям-захисникам, я маю на увазі колег по цеху, які зараз стоять на захисті України. На початку війни це була допомога одягом та амуніцією, зараз – донатами та необхідним обладнанням: раціями, тепловізорами тощо. Допомагати нашим хлопцям будемо і надалі, припинити це може тільки закінчення війни нашою перемогою».

Навіть за таких складних часів Валентин не кинув зайняття спортом. Його стихія – це футбол та туризм. Звичайно, про походи у «далекі краї» зараз мови не йде. Але і в Україні є місця-магніти для туристів. Це Мігія з її порогами та скелами, мальовничі карпатські гори, наша річка Інгулець, по якій можна робити сплави, а також унікальні МОПРовські скали, де є траси для скелелазів-початківців та для більш досвідчених альпіністів.

«Хочеться спробувати себе у різних видах туризму, подорожувати: і самому побачити нові цікаві місця, і показати їх своєму синові. Він теж навчається електричної справи, тож у нас виходить справжній сімейний підряд, адже і моя мати теж колись працювала електриком. Я вірю, що скоро у всіх нас буде можливість подорожувати, отримувати нових вражень, головне – здобути омріяну перемогу. Щоб прискорити цей момент, кожному з нас треба докладати чимало зусиль: працювати на своєму місці, допомагати захисникам, бути небайдужими до інших, проявляти ініціативу, робити життя кращим і вірити, що все у нас буде добре», – сказав Валентин Куберський.

Категорії
Новини

З борщем у холодильнику, з ланч-боксом – у рюкзаку

Як забезпечити повноцінне харчування школярів вдома та в школі, в умовах стресу та під час тривалих відключень електроенергії? Говоримо про це з психологинею підприємства Оленою Шевчук.

З початком вересня традиційно розпочався новий навчальний рік і тисячі дітей взялися до занять. Цього сезону «гризти» науку учні будуть як онлайн – з дому, так і на консультаціях у школах. Всюди їм потрібно забезпечити якісне харчування. Якщо вдома батькам це зробити набагато легше, запропонувавши, наприклад, борщ з котлетами у холодильнику, то у шкільний ланч-бокс зазвичай кладуть продукти для швидких перекусів: печиво, бутерброди, фрукти або сухофрукти, горішки тощо. Звичайно, це не замінює повноцінного харчування, але не дає дітям зголодніти у школі, і стає у пригоді під час повітряних тривог, коли школярі спускаються до укриттів.

«В якому б форматі не навчалися діти, їм потрібно харчуватися повноцінно та збалансовано – від цього залежить не тільки їхнє самопочуття, а й імунітет, – говорить Олена Шевчук. – За часи пандемії та майже трьох років війни ми вже адаптувалися до «похідних» умов харчування, навчилися годувати дітей під час блекаутів, віялових відключень електроенергії в умовах обмеженого доступу до різноманіття продуктів. Але відчуття ситості – того замало, харчування дітей має бути корисним для організму, адже воно впливає не лише на здоров’я, а і на психоемоційний стан дітей, дає їм сили навчатися. Війна створила нам нові умови. Наприклад, діти стали більше рухатися, бігаючи в укриття. При цьому вони переживають стрес. Дитячі запаси енергії швидко витрачаються, тож батькам треба знати, які продукти краще використовувати, як їх поєднувати, щоб все було лише на користь».

«Будівельний матеріал»

Основа для організму – це амінокислоти, з яких, немов на конвеєрі, «збираються» різноманітні білки. Вони допомагають переносити корисні речовини до клітин, допомагати скорочуватися м’язам та серцю, утворювати гормони, ферменти, імунні клітини тощо.

Хороше джерело амінокислот – яйця. Вони засвоюються на 99%, тому готуйте різноманітні яєчні, омлети, скрембли. Нежирне м’ясо, риба, а також бобові мають бути в раціоні щодня – тоді ваша дитина гарантовано отримає всі необхідні їй «будівельні блоки».

Продукти, які містять білок, особливо корисно їсти на сніданок, тільки не давайте одразу після білкових продуктів солодке та фрукти. А також не слід давати червоне м’ясо на вечерю, оскільки воно дуже довго перетравлюється і заважатиме глибокому сну.

Окрім білків у «будівельний матеріал» входять складні вуглеводи. Це овочі, фрукти, ягоди, каші, зерновий та висівковий хліб, макарони з твердих сортів пшениці. Вони дають енергію та клітковину. 

Для роботи мозку, синтезу гормонів та повноцінної роботи всіх клітин тіла потрібні так звані хороші жири. Вони є у сметані, салі, твердих сортах сиру, вершках, вершковому маслі, зварених жовтках, оливковій олії, горіхах, різних сортах риби.

Збільшуємо концентрацію

Як би дитина не навчалася, онлайн чи офлайн, увесь день її потреба в енергії залишається високою. Але, як правило, в середині дня у багатьох знижується концентрація. Може погіршитися настрій (через загрозу обстрілів зокрема). Головне не піднімати настрій цукром, булочками, печивом, цукерками, солодкою газованою водою. Вони не тільки погіршують концентрацію, а і можуть викликати сонливість або навіть біль у животі. 

Покращити настрій та сконцентруватися допоможе ситний обід – вже згаданий борщ або інші перші блюда, паста з твердих сортів пшениці, каші, картопля, м’ясо, риба, овочі, зелень. А також прогулянка на свіжому повітрі та легкі фізичні вправи.

«А ще привчіть дітей пити просту чисту воду, особливо під час фізичної активності та після неї. Якщо дитині хочеться чогось смачненького – запропонуйте їй трав’яні чаї з лимоном і воду, настояну на ягодах і травах, наприклад, м’яті, тархуні, базиліку. Показуйте дітям приклад, а вони вам будуть вдячні, коли зрозуміють, що правильне харчування — це основа міцного здоров’я, життєвої енергії та радості», – підсумувала Олена Шевчук.

Категорії
Новини

Меддопомога для захисників

«АрселорМіттал Кривий Ріг» допомагає демобілізованим працівникам наших підприємств відновлювати здоров’я. Безплатно обстежитися та пролікуватися захисники можуть у медичному центрі ПП «Стіл Сервіс», а також у лікувальних закладах Кривого Рогу та України.

Наші захисники – учасники російсько-української війни – пройшли багато випробувань на полі бою, захищаючи нас та майбутнє України. Тепер, коли вони повертаються до мирного життя, ми маємо підтримати їх, приділити максимальну увагу та надати підтримку і допомогу, яких вони потребують.

З червня поточного року в «Єдиному вікні» «АрселорМіттал Кривий Ріг» працюють координатори по роботі з демобілізованими працівниками, яких на сьогодні повернулося на підприємство понад 200 людей. У центрі надання послуг ветеранам надають різноманітну консультативну допомогу та спрямовують їх до фахівців різних напрямків. Головна мета – зробити усе можливе, щоб повернення ветеранів до цивільного життя було зручним та комфортним. 

Серед пріоритетних питань – реабілітація ветеранів, відновлення їх фізичного та психологічного стану. Цим опікується лікар-координатор медичного центру ПП «Стіл Сервіс».

«Ми працюємо з ветеранами і під час  профоглядів, і по запрошенню ветеранів до лікаря-координатора фахівцями медичного центру та «Єдиного вікна». У медцентрі ветерани можуть отримати додаткові медичні послуги, – розповідає Яна Хорольська, директор медичний медцентру ПП «Стіл Сервіс». – Для обстеження проводимо лабораторні аналізи, робимо загальний, біохімічний аналіз крові, які допомагають оцінити стан печінки, нирок, виявити запалення, зміну рівня цукру у крові. За потреби ветерани проходять кардіограму, рентген легень, хребта, інших органів, ультразвукове обстеження – УЗД внутрішніх органів, аудіограму – вимірювання гостроти слуху тощо. Звичайно, ветерани можуть отримати консультації профільних лікарів: невропатолога, окуліста, отоларинголога, хірурга, терапевта та інших спеціалістів. Також прийом ветеранів проводить психолог нашого підприємства та фахівців сервісу психологічної підтримки Wellbeing Company».

У медцентрі проводяться і лікувальні послуги. Ветерани можуть отримати різноманітні фізіотерапевтичні процедури, масаж, як ручний, так і механічний на термо- ліжку  «Нуга Бест», ін‘єкції, крапельниці, процедури у ЛОР- кабінеті.

Відвідування медцентру здійснюється за попереднім записом у зручний для ветеранів час. Людина приходить до лікаря-терапевта, який після огляду спрямовує ветерана або на додаткове обстеження, або на лікування.

Якщо ветеранам потрібне інше лікування, яке не можна надати у нашому медцентрі, їм пропонується пролікуватися в інших медичних закладах міста. Це для ветеранів – наших працівників також буде безплатним, адже з 01.07. 2024 для демобілізованих працівників діє додатковий пакет страхування від СК «Країна». 

Робота з ветеранами здійснюється за адресою: ЦНП «Єдине вікно», к. 106, з 8:00 до 16:45.

Більше інформації за телефонами: (067) 450 73 68, (056) 499 18 93, (056) 499 18 98.

Категорії
Наші люди

Кар’єрні гіганти – під надійною опікою

Тоді їй було 22 роки. Випускниця машинобудівного вишу їхала з рідного міста, де народилася й виросла, до далекого Кривого Рогу назустріч майбутньому.

«Кривий Ріг вибрала сама, – згадує інженерка гірничотранспортного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» Марина Мушик. – Хоча варіантів розподілу для студентів було достатньо. Були й недалеко від дому. Але хотілося довести собі, що вже самостійна, що можу жити далеко від мами з татом. Думала, що їду на три роки, які треба було обов’язково відпрацювати, але життя вирішило інакше. Технічний відділ ГТЦ став моїм першим і поки що єдиним місцем роботи. А Кривий Ріг – моїм рідним містом, де зустріла справжнє кохання, де виросли мої діти, де живуть і працюють люди, які фактично стали мені рідними».

У дитинстві Марина мріяла стати машиністкою локомотива. Машиністом працював її тато. Вона з гумором згадує, що у знайомих були авто, а у їхньої родини – цілий локомотив, на якому навіть їздили до лісу по ягоди та гриби. Тому ніким, крім машиніста, дівчинка себе не уявляла. Але тато заперечував: жінок-машиністів не буває. Тож коли настав час вступати до вишу, знайшли компроміс. Автомобілебудування виявилося непоганою альтернативою. І ось п’ять років навчання промайнули, і у 1986 році новоспечена інженерка прямує до Кривого Рогу.

«До того моменту я ніколи не бачила кар’єрів, – розповідає Марина. – Я була в захваті від такого видовища. І вперше побачила величезні самоскиди, хоча й виросла у Білорусії. Особливе захоплення викликали Komatsu – японські велетні-самоскиди, які тоді працювали у нашому ГТЦ. Саме з ними й була пов’язана моя робота у техвідділі. Я розраховувала, скільки шин, акумуляторів, палива, інших запчастин, вузлів та матеріалів треба закупити для того, щоб ці гігантські вантажівки справно працювали, транспортуючи руду та розкривні породи з кар’єрів. Це складна аналітична робота. Адже треба зберегти баланс між тим, щоб коштовні запчастини та матеріали не втрачали своїх властивостей на складах, і у той же час все необхідне для роботи, ремонтів, обслуговування техніки було під рукою. Дуже мені допомагав начальник колони Komatsu, який на відміну від мене, недавньої випускниці, мав досвід у плануванні ремонтів. Ми з ним спрацювалися». 

А між суто виробничою взаємодією дівчина почала помічати знаки уваги від молодого колеги. Та й він їй не був байдужим. Яскравий, чорнявий, кароокий, енергійний… За деякий час вони обидва відчули, що між ними спалахнула іскра, як у системі запалювання автомобіля.

«Олександр дізнався про моє свято і приніс в цех 23 троянди, – усміхається Марина. – І що цікаво – сам не наважився мені їх подарувати, а передав через товариша, хоча до цього моменту особливої сором’язливості за ним не помічалося. Мабуть, це й була та іскра, той знак кохання для нас обох. Далі ми зустрічалися і через деякий час відгуляли весілля. У нас народилося двоє чудових дітей – син Саша та донька Юля. Щасливі роки летіли, діти зростали. Саша деякий час працював на одному з криворізьких ГЗК. А Юля й зараз працює там, операторкою у диспетчерській. Можна сказати, вона продовжує нашу гірничу династію».

Молода інженерка Марина набиралася досвіду. Поступово вона з молодої недосвідченої випускниці стала одним з гуру інженерної думки ГТЦ. Для цього доводилося постійно розвиватися, вчитися нового. Вона пояснила, що розвиватися, опановувати нове, рухатися вперед – це в її характері. А одне й те саме щомісяця й щороку – це нудно.

«Спочатку ми вели весь облік роботи і ремонтів транспортних засобів вручну на папері, – згадує Марина. – На початку 2000-х з’явилися комп’ютери. Тож опановували їх та комп’ютерні програми. На початку 2010-х я навчилася працювати з SAP, і це мені стало у пригоді, бо коли близько трьох років тому нас з колегами перевели до команди впровадження системи ARMP, ці знання та вміння допомогли мені відносно легко перекваліфікуватися. Досвід та знання дозволяють мені комфортно почувати себе в ARMP. Ми співпрацюємо з підрядниками, які зараз виконують переважну більшість ремонтів великовантажних самоскидів, бульдозерів, грейдерів, навантажувачів та іншої техніки, яка задіяна в кар’єрах. Наше завдання, підготовити ремонти так, щоб вони були своєчасними, якісними, за розумні гроші, щоб техніка не ламалася, а працювала».

Понад 30 років разом з Мариною працює інженерка техвідділу Ольга Ляміна. «Марина не лише класна працівниця, – говорить Ольга. – Вона ще й привітна, добра, чуйна людина. З нею цікаво спілкуватися. Різні були часи, але не було такого, щоб ми не порозумілися. Ми вже як рідня, можна сказати, що вона моя сестричка».

Вже чверть століття Марина працює разом з теперішнім керівником технічного відділу Андрієм Жежером. Вона говорить, що з Андрієм цікаво працювати та приємно спілкуватися. «Нас пов’язує багато років спільної роботи, важких та успішно вирішених виробничих задач, – каже Марина. – Та й поза виробництвом є спільні інтереси. Наприклад, ми обидва – завзяті грибники. Андрій – ще одна рідна для мене душа у цьому місті».

А інженерка Вікторія Гумен у техвідділі лише три роки. «Хоча Марину я знаю набагато довше, бо в ГТЦ я вже 14 років, – розповідає Вікторія. – Після переходу у відділ було нелегко опановувати нову роботу, до цього я курувала охорону праці в ГТЦ. Але Марина допомогла мені отримати необхідні знання та вміння, щедро поділилася багатющим досвідом». Я й зараз багато що у неї запитую і отримую потрібні відповіді».

Та й найдосвідченіша працівниця техвідділу продовжує вчитися, і не цурається запитати у колег про те, чого ще не знає. «Абсолютно не варто соромитися поставити запитання. Ми всі працюємо на результат, – каже Марина Мушик. – Підтримуємо цехові традиції та марку ГТЦ. І не хочеться відставати від молоді. Саме вони своєю енергією спонукають нас рухатися вперед і завжди бути в формі».

Щиро вітаємо Марину з її особистою круглою датою. Бажаємо їй ще багато років працювати на користь цеху, підприємства і отримувати задоволення від роботи та спілкування з колегами!