Щиро вітаю вас з 65-річчям підрозділу! Ми відзначаємо цю дату в умовах війни – але ми разом, гірники й металурги, розділяємо і свята, і будні та йдемо до Перемоги.
Гірничий департамент – це підтвердження унікальності нашого підприємства, адже запаси криворізької руди розпочинають виробничий ланцюжок «АрселорМіттал Кривий Ріг», який стартує в кар’єрах і фінішує в прокатних цехах. З руди, яку ви видобуваєте, збагачуєте, народжується славетна криворізька сталь, відома в усьому світі. Без неї – неможливий подальший розвиток підприємства.
Сьогодні ми всі проживаємо непрості часи. І гірничий департамент є прикладом стійкості та незламності, підрозділи департаменту, хоч і працювали на зниженій потужності, але майже не зупинялися з початком війни. Своєчасне переорієнтування підприємства на експорт залізорудного концентрату допомогло втримати на плаву увесь комбінат у 2022 році. Проєкт «Третя карта» став фактично єдиним, в який ми не припиняли інвестувати, адже він є життєво необхідним для роботи підприємства.
Гірничодобувна та сталеливарна промисловість складають основу економіки України. Ми працюємо, щоб нашим захисникам, які виборюють свободу та незалежність, було куди повертатись. І за всім цим стоїте ви – працівники і працівниці, люди з відданими серцями і міцною силою духу, які ходять на роботу попри повітряні тривоги, обстріли, економічні кризи.
Я щиро дякую вам за вашу працю і вірність обраній професії. Бажаю усім, хто працює у гірничому департаменті – витримки, можливостей розвиватися, досягати успіху. І найголовніше – всім нам Перемоги!
Зі святом!
Мауро Лонгобардо, генеральний директор «АрселорМіттал Кривий Ріг»
За підсумками дослідження «Провідні юридичні департаменти України — Best Legal Departments 2024» департамент з правових питань та взаємодії з державними органами «АрселорМіттал Кривий Ріг» здобув перемогу в номінації «Найкращий юридичний департамент у сфері земельного права».
Дослідження «Провідні юридичні департаменти України» проводиться авторитетним виданням «Юридична практика» з 2013 року та базується на комплексному оцінюванні діяльності юридичних служб за якісними та кількісними показниками, включаючи експертне оцінювання представників професійної спільноти. Дані, надані учасниками дослідження під час анкетування, доповнювалися інформацією, отриманою дослідницькою групою з відкритих джерел.
Нагородження переможців відбулося в рамках XII Щорічного форуму юрисконсультів.
В рамках форуму відбулися також інші заходи, професійні сесії. Зокрема, в одній із дискусій взяла участь директорка департаменту з правових питань та взаємодії з державними органами АрселорМіттал Кривий Ріг» Олена Бізяєва. Разом з колегою Оленою Коноваловою, заступницею директора департаменту з питань праці – начальницею відділу нагляду за додержанням законодавства про працю Державної служби України з питань праці вони розповіли про типові порушення трудового законодавства під час війни.
«Зараз ми всі живемо в нових реаліях, до яких треба адаптуватись і працівникам, і роботодавцям. Дуже важливо розуміти, що факт наявності воєнного стану не є підставою для допущення порушень, в тому числі і в сфері трудового законодавства. Важливо приділяти увагу ретельному веденню кадрової документації, підвищенню рівня обізнаності щодо прав та обов’язків працівників та роботодавців, а також вибудовувати конструктивний соціальний діалог, – сказала директорка департаменту з правових питань та взаємодії з державними органами «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олена Бізяєва. – Хочу привітати свою команду з департаменту з правових питань та взаємодії з державними органами із визнанням та завдячити експертам, що високо оцінили юридичну службу нашого підприємства».
Коли синові виповнилося 16 років, у нього ніби розблокувався ген туризму. До того я багаторазово пропонував Іванкові піти зі мною в похід, але хлопчик був категоричним: «Мені це нецікаво». І ось він згодився. Я був щасливим! І зразу вирішив зайти з козирів – Чорногора.
Отже, маршрут розроблено, рюкзаки складені, і поїзд з Кривого Рогу-Головного стартує до смт Ясіня Закарпатської області. Саме звідти розпочалося наше сходження на хребет. Ось і стежка на Петрос – перший карпатський двотисячник на нашому шляху. Зразу ж на схилі зустрічаємо коней. В Карпатах їх багато. Вони й домашні улюбленці, і транспорт, і робоча сила, а ще – фотомоделі. Нам трапився якийсь сором’язливий коник, ледь встигли зробити з ним трохи світлин, поки він не втік. Галявини всіяні різнобарв’ям квітів. А ось і перше джерельце. Насолоджуємося кришталевою гірською водою! Мрії здійснюються!
Поступово набираючи висоту, милуючись навколишніми вершинами, кудлатими хмарами та барвистими полонинами, ми дійшли до підніжжя Петроса (висота 2020 м). Його вважають чи не найпримхливішим що до погоди. На жаль, це твердження ми перевірили на собі. Почали підйом сонячним схилом, а завершили на вершині, закутаній у густі хмари. За десять метрів нічого не вгледіти, крім хреста та невеличкої каплички на вершині. Волога з хмар залазила під одяг, ставало холодно, тому ми швиденько пішли вниз. Спуск з Петроса крутий, кам’янистий і затяжний. Раптом хмари розірвалися, і далеко внизу розкрилися залиті сонцем долини.
Вечоріло. Спустившись, ми почали шукати місцину з джерелом та площиною під намет. Обрали місце неймовірної краси. Праворуч – вершина Петроса, ліворуч – легендарна Говерла, яка вже впала у тінь і, здавалося, дрімала. І ось воно, маленьке диво! Хмарки над горою розступилися, нижня половина Говерли залишилася у тіні, а верхню залило яскраве сонячне світло. А над вершиною – шапка з пухнастих рожевих хмар. Дивовижно! А над Петросом небо грало картатим різнобарв’ям. Догоряв перший день…
Вночі був сильний вітер, який навіяв дощу та туману. Наступного дня ми брели у тому тумані. Не збитися з дороги допомагали фарбовані мітки на стежці, та GPS. Як без нього мандрували раніше? А Колумб ще й Америку відкрив! На вершини ми підійматися не стали. Обійшли Говерлу, Брескул, Данцер окружними стежками (траверсами). Все одно в такий туман нічого не видно. Тож не втрачали сили та дійшли до озера Несамовитого. Ставили намет і готували їжу в тумані. В тумані й поснули. А наступного ранку дідуган-туман куди й подівся. Значить, сьогодні буде день, наповнений чудовими краєвидами! А на сніданок до нас завітало кілька місцевих пташечок. Вони дзвінко пищали, зовсім не боялися і навіть намагалися поцупити їжу з тарілок.
З Несамовитого ми пішли на скелясті Шпиці, гострі й фактурні, взагалі не дуже властиві Карпатам. А далі було сходження на вершину гори Ребра (2001 метр). Гора схожа на величезного кабанця, якого погано годують, тому під шкірою просвічуються ребра. Так постаралися вода й вітер, вилизавши на схилі гори широкі довгі борозни. З Ребер продовжили рух на Гутин Томнатик. Він має висоту 2016 м. Біля його підніжжя – найвисокогірніше озеро України – Бребенескул. Воно вабить своєю синьо-зеленою красою на висоті 1801 м.
А далі – гора з такою ж назвою. Вона друга після Говерли – 2035 метрів. Під час нашого сходження на Бребенескул дув такий вітрюган, що здавалося, зараз звалить і понесе, як кущик степового кураю. Ми спустилися з вершини і знайшли чудове місце для стоянки. Вечеряли, споглядаючи з висоти нижчі карпатські хребти, які нескінченими хвилями зникали в далечіні. Три двотисячники за день – це було нелегко. Заснули зразу й до ранку, який привітав нас гарним світанком та розсипами чорниці й брусниці на залитих сонцем галявинах.
Наступна мета – гора Піп Іван Чорногірський висотою 2028 метрів. Вона нижча, ніж Бребенескул на 7 метрів, але виглядає потужніше. Річ у тім, що у Попа немає таких високих сусідів, як Гутин Томнатик чи Ребра, тому на контрасті Іван такий могутній. А ще солідності надає стара обсерваторія Білий Слон, яка, ніби середньовічна фортеця, стоїть на вершині. З Попа Івана нам відкрилися неймовірні пейзажі. Кажуть же, що лише піднявшись на найнеприступнішу вершину можна узріти найгарніші краєвиди.
Всі шість карпатських двотисячників у нас за плечима, і наче вже нема чому дивуватися. Але кінцева гора в цьому поході – Вухатий Камінь – неабияк здивувала. Здивувала своїми химерними скелями, що ніби повилазили з-під землі погрітись на сонечку. У цьому дивовижному кам’яному царстві ми зробили, мабуть, найкрутіші світлини за весь похід. А коли спускалися з вершини до найвисокогірнішого українського села Дземброня, обабіч стежки нас також супроводжували величезні камені, а нижче – невеличкі мальовничі Дзембронські водоспади. Ночували біля села на березі гомінкої гірської річки, яка своїм голосом швидко нас заколисала. Снились зелені полонини, сині вершини та різнобарвні світанки…
А зранку чекає швидкий спуск до смт Верховина, далі автобусом до Ворохти, з якої йде поїзд на Кривий Ріг. До наступних зустрічей, Карпати!
Якщо ви любите подорожувати чи лише мрієте розпочати, насолоджуєтеся чудовими краєвидами, фотографуєте їх і не проти поділитися враженнями та світлинами з оточенням, послухати цікаві розповіді про мальовничі гори, безмежні моря, багаті історією міста, тоді саме для вас наша нова щомісячна сторінка «Мрій та мандруй з «Металургом»!» (скорочено «МММ», але це не развод😊).
Ми будемо творити її разом. Тож якщо у вас є бажання поділитися розповідями та фото з подорожей, лайфхаками куди і як цікавіше мандрувати, краще оздоровитися, на чому і як доцільно зекономити, а де навпаки – витратитися та отримати незабутні враження, телефонуйте нам:
098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA або https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів та надихнемо тих, хто лише мріє про це, але ще не наважився. І не важливо, про що це буде – гірський похід, поїздку до Львова чи відпочинок в Одесі, оздоровлення в Моршині чи екскурсія на криворізькі відвали, мандрували ви вчора чи багато років тому. З часом цінність вражень не зменшується, скоріш навпаки. Тож подорожуймо разом.
А відкрити рубрику дозвольте нещодавнім гірським походом по найвищому карпатському Чорногірському хребту.
Жоден капітальний ремонт на гірничо-металургійному підприємстві неможливий без зварювальних робіт, та й ремонти меншого масштабу нечасто проходять без зварників. Від їх якісної роботи залежать не лише виробничі здобутки, а у багатьох випадках – життя людей. Сергій Грицюк – зварник найвищого розряду, який має своє тавро – особистий знак якості, який засвідчує, що цей майстер допускається до виконання найскладніших, найвідповідальніших робіт. А почалося все понад чотири десятиліття тому.
«Я виріс у Новоюліївці Софіївського району, – згадує Сергій. – Як майже всі хлопчаки, мріяв стати відомим футболістом. У нас була команда, яка вигравала у районних змаганнях, ми грали на область. А коли настав час вибирати професію, то товариш порадив вчитися на зварника. Так я став студентом гірничо-механічного технікуму. Отримавши диплом техніка-технолога, пішов працювати до підрядної організації, яка ремонтувала устаткування на найбільшому металургійному підприємстві України. Основам професії мене вчили досвідчені Василь Калмиков та Іван Галак. Дуже я їм вдячний. Саме їхня наука допомогла мені за недовгих два роки стати самостійним фахівцем».
Сім років Сергій працював зварником. За два роки він досяг найвищого розряду та отримав власне тавро, яке підтверджує найвищий клас зварника. Його майстерність та лідерські якості оцінили. Сергія призначили старшим майстром. Того, як організовувати безпечне та якісне виконання зварювальних робіт, Сергія вчили у Києві у відомому інституті Патона.
«Знаходити спільну мову з людьми та вміти організувати – це у мене з дитинства, – Говорить Сергій. – Мабуть, недаремно ж мене обирали капітаном шкільної футбольної команди. А якщо серйозно, то керувати людьми – це непросто. У моєму підрозділі працювало 65 людей, за кожного з яких я відповідав особисто. Керівникові треба слухати людей, ловити найкращі ідеї. Але остаточне рішення – за керівником. Він не має права перекладати свою відповідальність на інших».
Сергій Грицюк має досвід роботи в багатьох цехах підприємства. Він брав участь як зварник та керівник зварювальних робіт у багатьох капітальних та поточних ремонтах. Грицюк ремонтував всі наші доменні печі, які були в роботі, конвертери в обох конвертерних цехах, мартенівські печі та двованні агрегати в мартені, устаткування всіх прокатних цехів та блюмінгів. Він заслужив неабиякий авторитет серед колег. А життєвим правилом «Все робити по совісті» він керується з початку свого виробничого шляху.
«Коли я прийшов на підприємство Сергій Сергійович вже був легендою, – усміхається заступник начальника ЦРМУ-2 Євген Лєжепьоков. – Він один з найдосвідченіших, найкращих наших фахівців. Він завжди знає що робити, тому ми впевнені, що доведе до завершення будь-яку справу. Досвід керівника також для нас дуже цінний. Він часто виконує обов’язки майстра і робить це на найвищому рівні. Сергій Грицюк без сумнівів «Честь і гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»». Вітаємо його з цим вагомим здобутком!
Свій непересічний виробничий досвід Сергій передає молодшим колегам, а життєвий – улюбленим онукам. Їх у Сергія троє. Кірі три роки, Лізі шість, а найстаршому, Кирилу, аж сім! Про них наш герой розповідає з неприхованою гордістю.
«Нещодавно були в гостях на дачі, казали, що скоро ще завітають, – розповідає дідусь Сергій. – Дуже полюбляють полуницю, малину, різні фрукти. Зараз всі вони у Кривому Розі. А на початку повномасштабного вторгнення двоє онучат були у Харкові, ховалися у підвалах від бомб та ракет, насилу виїхали. Я дуже радий, що вони у безпеці. Я зробив для малечі дитячий майданчик на дачі. Дуже їх люблю! Це моє продовження і наше майбутнє».
Будильник як завжди задзвенів о пів на четверту ранку. Катерина прокинулася і почала збиратися на роботу. Перед виходом вона ніжно поглянула на сина, який міцно спав, і швидко вийшла.
Ще кілька років тому вона навіть не уявляла, що працюватиме у кар’єрі, і що це їй буде неабияк подобатися. Катерина Шевченко працює гірничим майстром в рудоуправлінні гірничого департаменту. Вона стала до роботи, замінивши майстра Олега Дмитришина, який зараз боронить Україну від російської агресії. А нещодавно їй довірили виконувати обов’язки началькика добичної дільниці в кар ері №3. Вона організовує роботи з добування залізної руди, з якої починається весь виробничий гірничо-металургійний ланцюг.
Перша робота Катерини також була пов’язана з металами, але коштовними. «Після школи я пішла працювати до ломбарду, – згадує наша героїня. – І робота мені подобалася. Спілкування з людьми, непогана зарплата… Але йшли роки. Конкуренція між ломбардами зростала, а зарплата навпаки. І от настав момент, коли дуже захотілося стабільності, захищеності, щоб була змога сину Андрію взяти путівку до дитячого табору. Тоді мої мама й сестра, які працювали в аглоцехах нашого підприємства, порадили приєднатися до них. Насправді вони давно мене кликали, і от я, як-то кажуть, дозріла».
Першим робочим місцем Катерини на підприємстві стала робота дозувальниці в аглоцеху № 1. Вона згадує, що попри пил, бруд, фізичні навантаження та втому ця робота їй сподобалася, хоча й не зразу.
«У перші зміни було трохи лячно. Величезна техніка, яка гучно гуде та гуркоче! Та скоро я звикла, –розповідає Катерина. – Зрозуміла важливість своєї роботи, і це мене неабияк мотивувало робити її якомога краще. Згодом мені запропонували спробувати себе оператором. По суті він керує технологічним процесом. Ця робота також давала мені задоволення. Я взагалі не можу робити справу, яка мені не подобається. Завжди шукаю плюси і знаходжу».
У Катерини Шевченко виходило добре. І коли старший диспетчер аглодоменного департаменту став на захист України, то їй запропонували спробувати себе на цьому місці. Вона координувала процеси виробництва агломерату та чавуну, а також взаємодію з гірничим, сталеплавильним, транспортним департаментами. Через два роки захисник повернувся на своє місце, а перед Катериною відкрилися два варіанти.
«То був один з ключових моментів у моєму житті. Став вибір між коксохімічним виробництвом та гірничим департаментом. Я вибрала шлях гірника, і поки що жодної секунди не шкодувала, – продовжила Катерина. – І зараз у мене у смартфоні замість котиків та рецептів – кар’єр, забої, техніка, запчастини. Почалась робота машиністкою конвеєра дробарної фабрики № 3. Я виросла у Кривому Розі, але до того моменту жодного разу не бачила залізорудного кар’єру, хоча давно хотіла. Багато працівників ГД стали до лав сил оборони, і мені видалася нагода спробувати себе диспетчером кар’єру № 3. Але перед цим треба було ознайомитися з виробництвом, і мене повезли в кар’єр. Сказати, що я була у захваті від цього видовища – нічого не сказати! То було неймовірне враження, від якого я досі не можу відійти».
Виявилося, що у ГД дефіцит не лише диспетчерів, а й гірничих майстрів. І Катерина стала на місце мобілізованого Олега Дмитришина. Такі реалії сьогодення: жінки опановують професії, які ще донедавна вважалися суто чоловічими.
«Спочатку на мене подивилися дещо здивовано: що дівчинка робить у кар’єрі? – усміхається Катерина. – Але неприязні не було. Навпаки, зразу ж почали мені допомагати. А оскільки я – людина дуже допитлива, то гірникам доводилося відповідати на величезну кількість запитань – від основ формування забоїв, до устрою кар’єрних екскаваторів. Так почалося моє знайомство з ідеальною, як для мене, четвертою технологічною бригадою. Хоча я вважаю, що інші бригади також класні, але своя найрідніша. Там, у кар’єрі, такі люди працюють, яких на поверхні важко зустріти, майже неможливо!».
Керівні та організаторські здібності Катерини Шевченко, її вміння швидко вчитися і прагнення працювати якомога продуктивніше зараз у пригоді, як ніколи. Терміново виникла потреба у началькику добичної дільниці в кар ері №3, і Катерина вже виконує його обов’язки.
«Началькик добичної дільниці керує роботою всіх бригад, – розповідає Катерина. – Разом з технологічними процесами він опікується й тим, щоб екскаватори та інша кар’єрна техніка працювали без аварійних зупинок. Тому треба своєчасно запланувати ремонти й обслуговування, закупівлю запчастин та розхідних матеріалів. Своїми порадами мені дуже допомагають мої машиністи екскаваторів. Також я дуже вдячна начальнику рудоуправління Олегу Кравченку, головному інженеру В’ячеславу Ушакову, керівникам кар’єру ВалеріюТоміліну та Олександру Чернишову за те, що повірили, дали шанс і не відмовляють у допомозі».
Катерина Шевченко впевнена, що все, що не робиться – на краще. А її особистий приклад доводить, що для того, щоб це краще прийшло, треба дуже цього прагнути, постійно вдосконалюватися, любити свою роботу, не марнувати шанси та не зупинятися на шляху до мети.
