Позначка: персонал

Дмитро Щуко працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг» на коксохімі змінним майстром основної виробничої дільниці коксових батарей №№ 3-4. Наше підприємство з найперших робочих днів вразило його охайністю, сучасним коксохімічним обладнанням та ставленням до своєї роботи кожного з працівників.

Щуко відповідає за належну експлуатацію обладнання 3-ї та 4-ї батарей. Каже, що непросто було влаштуватися на наш завод, адже бажаючих завжди вистачає, тому дуже зрадів, що йому це вдалося. Рівень обладнання та підхід до організації роботи тут – один з найкращих, навіть за мірками довоєнної України, зазначає майстер, який попрацював на різних коксохімах. Чого вартує хоча б комплекс коксових батарей №№ 5-6! І хоча сьогодні деякі коксові батареї  на консервації, але обладнання тим більше потребує догляду. Помітно, що працює професійна команда, тому Щуко був радий до неї приєднатися.

Дмитро приїхав до Кривого Рогу з палаючої та майже вщент зруйнованої окупантами Авдіївки.

«Взагалі-то я з Донецька, у мене там квартира, гараж, машина. Все було «як у людей», доки не прийшли «визволителі». Спочатку я залишався у тимчасово окупованому Донецьку, намагався займатися улюбленою коксохімічною справою, – розповідає Дмитро. – Працював майстром на Донецькому коксохімі. Та жити декілька років у комендантському часі, с затримками і так невисоких зарплат, то не мед, звісно. До того ж, мене вже надто часто почала викликати економічна безпека підприємства через мої проукраїнські погляди. Будь-який мій вислів навіть у лазні після зміни доходив до «безпечників» майже миттєво. Чи то все прослуховувалося, чи то такі колеги поряд були, не знаю. Але я зрозумів, що треба виїжджати. Тим більше, що син і дружина вже тоді були у Кривому Розі».

У Дмитра в родині усі працювали на Донецькому коксохімі: два його діди – в цеху вловлювання, батько був  залізничником, а мати – медсестрою. Тому навіть коли доля змусила залишити рідне місто, Дмитро виїхав до Авдіївки і там влаштувався на роботу знову ж на коксохімічний комбінат. Тут він пережив чи не найжахливіші дні в своєму житті. Дмитро з колегами до останнього залишались на заводі, який намагалися підтримувати під обстрілами та постійними бомбардуваннями. Печі законсервували. Люди і працювали, і жили на заводі. В кабінетах поставили розкладачки, там і спали. Здавалося, що там безпечніше, розраховували на міцні заводські стіни. Та й обладнання треба було підтримувати у такому стані, щоб згодом можна було поновити його роботу. На це щиро сподівався і Дмитро. Біля заводу було велике бомбосховище, туди перебралося чимало місцевих з дітьми, тваринами. Усі рятувалися, хто як міг.

«Пам’ятаю свій фактично другий день народження, – продовжує майстер. – Тоді ми мали встановити анкераж коксової батареї, щоб кладка не розсипалася. Пішли робити це  з черговим слюсарем, а він мені каже: «Почекай, пішли покуримо, не поспішай». Послухався тоді його. Тільки-но ми спустилися з коксовиштовхувача – і прилетіло. Воронка від снаряда була величезна. Нашим бронежилетом тоді виступила вугільна башта, вона нас прикрила.

Ані електрики, ані води, ані газу – такою залишав Авдіївку Дмитро. Зруйноване ворогом місто – це жахливе видовище. І це болить, говорить майстер. Непростим виявився для Щуко  і шлях до Кривого Рогу. Але наше місто гостинно прийняло його, як і понад 70 000 внутрішньо переміщених осіб з різних регіонів України.

«На жаль, мирне життя починаєш цінити по-справжньому лише під вибухами, коли твого колегу поранено, коли у твій дім прийшли незвані «асвабадітєлі», – говорить Дмитро. – Я вдячний Кривому Рогу за прихисток. Але точно повернуся до рідного українського Донецька. То ж моя батьківщина, там моя Україна. Все відбудуємо, все запрацює. Я впевнений у цьому. Так, буде нелегко, але ми, українці, незламні, і зараз ми захищаємо своє. Тому нам і наша земля, і Бог допомагає!»

24 лютого стало для Сергія Письменного третім днем роботи на посаді майстра з устаткування КЦ-1. А взагалі він вже 17 років працює на нашому підприємстві. 

Оновлення у кар’єрі у Сергія прийшлося на складний період: третій день вторгнення, навколо розгубленість, у багатьох опускалися руки. Але дозволити собі такого майстер не міг. Вдома на нього чекала родина, на роботі – колеги, яким треба було показати: все під контролем, з усім впораємося, а перемога –лише питання часу.

Сергій розповідає: «І зараз прихожу до цеху і хочу почути, як працює техніка, як гримить, гуркотить, рухається все коксохімічне виробництво. На жаль, поки що цієї робочої музики немає. Але робота в нас є, і це головне. Навіть за апаратами та агрегатами, які зараз перебувають на вимушеному відпочинку, потрібно доглядати. Ми використовуємо цей час, аби ретельно проінспектувати коксовиштовхувачі, дверез’ємні та вуглезавантажувальні машини. Я відповідаю за електричну складову цих велетнів».

Саме велетенськими Сергій сприйняв розміри устаткування коксохіму, коли вперше прийшов до цеху 17 років тому. До цього часу гадав, що цех – це стіни та стеля, а потрапив на відкритий майданчик, де рухалися машини розміром з три- або п’ятиповерхові будинки. Не злякався тоді, впорався. Сьогодні ця витримка та наполегливість допомагають йому у роботі за воєнних умов. Працювати під сиренами непросто. Але Сергій говорить, що в його робочій практиці взагалі легко не буває.

«Ми наче екстрена допомога. Пам’ятаю аварійну ситуацію на трансформаторних підстанціях декілька років тому. Мене тоді вночі підняли. Адже від цих підстанцій живилися всі машини наших коксових батарей, тож довелося і ночувати на роботі. Тесть та теща мені приносили «тормозки», вони теж працювали тоді на заводі.  Додому не пішов, доки не ліквідували небезпечну ситуацію. Я впевнений, що ми можемо впоратися з будь-яким авралом», –  каже Письменний.

Але найскладнішим у своїй роботі майстер вважає не роботу з технікою, а вміння підібрати ключик до кожної людини та змінювати думку інших про… недобросовісних електриків. Колись почув від колег-заводчан: «О, один електрик до тебе вже тут був, йому все «до лампочки». І тоді найкращою подякою для Сергія стали слова тих самих людей: «Сергій, де ти був раніше?». Тепер в них все працює, як швейцарський годинник. Майстер цінує свою робочу репутацію, вона є його візитівкою.

«Сьогодні двоє моїх підлеглих служать у ЗСУ, ми кожного дня працюємо під сиренами, але це наша країна, наш фронт, на якому ми маємо вистояти. Моїм синам подобається майструвати літаки, човни, програмувати, але вже доводилося разом робити «спецкоктейлі», плести сітки. Ми любимо наш Кривий Ріг, із задоволенням ходили на екскурсії містом у мирний час. Чекаю нагоду це все повторити ще не один раз. Усі в моїй родині вірять у сили наших захисників, міць міста і його людей. І ця віра та впевненість у власних силах – для мене найкращі інструменти, які безперечно допоможуть нам не лише вистояти та вберегтися, а й рухатися далі», –  говорить майстер Сергій Письменний.