П’ять років тому фрезерувальниця ремонтно-механічного цеху № 2 Ливарно-механічного заводу Тетяна Алхімова взялася за пензель. Це була випадкова зустріч з мистецтвом живопису. А зараз вона не уявляє своє життя без цієї справи.
Як не дивно, її робота фрезерувальника біля верстата дуже схожа з роботою з полотном та фарбою. Побач незриме, відсікай зайве, дійди до суті й отримаєш справжній скарб – цими принципами керується Тетяна і в роботі, і під час заняття своїм хобі.
«Я любила малювати ще в дитинстві, напевно, як усі діти, – розповідає Тетяна Алхімова, – але ніколи не вчилася живопису професійно. Але я завжди із задоволенням відвідувала виставки, могла годинами роздивлятися картини. Напевне, живопис просто вичікував певного часу, аби захопити мене. Приблизно п’ять-шість років тому мені на очі потрапив допис у соцмережі про те, як одна з дівчат відвідала майстер-клас з живопису. Я теж вирішила спробувати. З майстер-класу я вже вийшла іншою людиною. Досі зберігаю мою першу картину – тюльпани. Нарешті я відчула себе щасливою людиною».
Сьогодні у творчому доробку Тетяни багато картин у різних техніках. Вона любить експериментувати, але найбільше їй до душі акварельний живопис. Її роботам притаманні прозорість та насиченість світлими та яскравими фарбами. Картини Тетяни, як говорять її колеги, роблять людей щасливими. «Мистецтво змиває пил повсякденності з душі», – казав Пабло Пікассо. І це найголовніше для мисткині – щоб її роботи дарували людям радість та світлі почуття.
«Для мене найбільша подяка за мої картини – це коли людина живиться з моїх робіт позитивом, коли говорить, що це саме її картина, для і про неї, – говорить Тетяна Алхімова. – Наприклад, на початку війни я намалювала янгола для дівчини-волонтера з Ужгорода. Ми й зараз спілкуємося, і дівчина захоплюється цією картиною. Я взагалі кожну свою роботу комусь присвячую. Ось подивлюся, познайомлюся, і в мене народжується, якою буде картина саме для цієї людини. Щоразу намагаюся малювати краще й краще, а для цього потрібно багато навчатися. Тому стараюся не пропускати жодного майстер-класу. Я наполеглива і в роботі, і у навчанні живопису».
Можливо, через це з початком війни Тетяна перші пів року взагалі не малювала. Вона говорить, що може писати лише тоді, коли відчуває позитивні емоції. З часом жінка знову взялася за пензля. І знову в її роботах заграли яскраві фарби.
Наразі Тетяна мріє взяти участь у великій виставці митців-художників. І щоб серед її робіт обов’язково була картина, присвячена перемозі України. Її вона намалює виключно світлими фарбами.
П’ять кубометрів – саме такий об’єм має ківш гірничого екскаватора, який вперше виготовили машинобудівники Ливарно-механічного заводу для гірників нашого підприємства. Якщо ремонт цієї частини гірничої машини для фахівців ЛМЗ – вже звичайна справа, то виготовлення ковша з нуля стало своєрідною пробою пера для ремонтників.
«Очі бояться, а руки роблять» – вирішили на заводі та взялися за нове замовлення. До його виготовлення долучилися одразу декілька цехів. У ФСЛЦ виконали відливку задньої та передньої стінок ковша, його днища та зубів. На ковальській дільниці РМЦ-1 зробили поковки та виготовили засув днища для ковша. Далі до справи приєднався РМЦ-3, завдяки фахівцям якого ківш набув вже остаточного «випускного» виду.
«Ми отримали відливки-заготовки від наших колег і взялися їх обробляти на фрезерних, розточувальних, токарних верстатах, – розповідає начальник РМЦ-3 Андрій Караман. – Завдяки нашим верстатникам Василю Питлику, Сергію Невпрязі та Євгену Ровінському – цей етап ми пройшли швидко та успішно. Ми добре розуміємо, що ківш – головний елемент у роботі екскаваторів, він же зазнає найбільшого навантаження. Тому для виготовлення задньої стінки ковша застосовується нелегована сталь, а от передня через максимальне зношення має виготовлятися з міцнішої сталі, у нашому випадку – це була легована сталь з особливими властивостями – марганцева сталь. Ківш складається із плити днища, задньої та передньої стінок із зубцями. Усі його частини з’єднані зварними швами. Наші зварники Валерій Шеметіло та Сергій Хмара знову довели, що вони профі, і свою частину роботи виконали на відмінно. Їм допомагав газорізальник Андрій Рошка. А от вже збиранням ковша в єдине ціле керував бригадир слюсарів-ремонтників Юрій Шибилист. Цей досвід є дуже корисним для нас, адже тепер ми впевнені, що здатні не просто ремонтувати, а й створювати ковші з нуля. Сподіваюсь, що наша «проба пера» виявилася вдалою, отже чекаємо на нові замовлення від наших колег – гірників та металургів».
Відеоендoскоп ADL TTS-NP6.0 NW, придбаний для роботи фахівців відділу неруйнівного контролю, діагностики та налагодження устаткування, допоможе здійснювати візуально-оптичний контроль промислового обладнання, а саме його проблемних та важкодоступних місць.
Найчастіше промисловий ендоскоп використовують на металургійному виробництві нашого підприємства. Відеоендоскоп складається з камери, зонду та дисплею і нагадує медичний прилад – ендоскоп для гастроскопії. От тільки зонду у нашому випадку доводиться, наприклад, зазирати у нутрощі кранових балок, проникати всередину холодильних плит доменних печей та редукторів розливальних машин.
«Це вже другий такий прилад, який ми отримали на озброєння, – розповідає механік відділу неруйнівного контролю, діагностики та налагодження устаткування Роман Майчук. – На запит цехів ми виконуємо внутрішній огляд важкодоступних місць, щоб фактично позбавити інших працівників зайвої роботи. Адже після нашої ендоскопії можна побачити, у якому стані перебуває, наприклад, та чи інша ділянка труби, чи є в ній окалини, шлакові включення, наскільки вона кородована. Варто її повністю замінити або краще відремонтувати? Крім цього, ми можемо побачити внутрішній стан зварних швів: пори, провари, тріщини. Все це за допомогою зонду з камерою ми фотографуємо чи знімаємо відео, і вже сформований звіт передаємо фахівцям цеху-замовника. Відеоендоскоп легкий у керуванні, а його розміри та мобільність дозволяють нам здійснювати візуально-оптичний контроль практично у будь-якому цеху нашого підприємства».
28 грудня виповнюється 55 років передноворічному імениннику– ремонтно-механічному цеху N 2 Ливарно-механічного заводу.
У далекому 1968 році для тоді ще «Криворіжсталі» цех став справжнім подарунком під ялинку. Адже активний розвиток заводу вимагав постійного збільшення обсягів виробництва запчастин та швидкого та якісного виконання ремонтів агрегатів та устаткування металургійного і гірничо-збагачувального виробництв. РМЦ-2 одразу взяв високу планку, заявивши про себе, як про ремонтний комплекс з високим рівнем технологій та механізації виробництва.
«Коли говорять про наш цех, то майже кожного разу звучить слово «унікальний», – говорить начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Я вважаю, що це справедливо. По-перше, нас відрізняє від інших цехів кількість устаткування. Тільки підлогового обладнання у нас 200 одиниць, яке розташоване на 26 тисячах квадратних метрів виробничої будівлі цеху. Фактично у нас присутня уся механічна обробка, яка є у сучасному машинобудуванні, всі її види. І саме у нас працює унікальне обладнання, як, наприклад, фрезерний верстат з ЧПУ VESTA, обладнання для термообробки токами високої частоти, пласко-шліфувальний верстат SG80300SD, вертикальний фрезерний оброблювальний центр SELICA SMV-1200 A, токарно-фрезерувальний центр SAMSUNG. Та й ширшого спектра ремонтних професій, ніж представлені у нас, напевне, й не відшукаєш на заводі. У нас працюють зуборізальники, шліфувальники , фрезерувальники, токарі, термісти, розмітники, кранівники, слюсарі-ремонтники. Цей перелік можна ще продовжувати та продовжувати. І, що найцінніше, усі наші 275 працівників – професіонали».
3D-око розмітниці та металеві викройки
Бригадирка розмітників Людмила Жарікова працює в цеху вже 37 років. Вона прийшла до РМЦ-2 юним дівчиськом з палкими очима, про все хотіла дізнатися, все вивчити та спробувати зробити кращим. Роки додали досвіду, але ще й досі поряд з нею відчувається якась особлива тепла енергія, яка охоплює все і всіх навколо.
«Розмітник – це той самий кравець, але по металу. Від нашої майстерності залежить, наскільки точно і легко потім працюватиметься із заготовкою верстатникам, які її оброблятимуть, – говорить бригадир розмітників Людмила Жарікова. – І розуміючи це, я не залишаю собі права на помилку. Я дуже люблю свою роботу, адже вона настільки різноманітна і цікава, що про нудьгу не йде мови взагалі. Щоразу кожне замовлення – це новий виклик. Я вважаю, аби стати профі у моїй справі треба мати природний хист і… 3D-око. У заготовці ти маєш побачити майбутню деталь ще до того, як візьмешся її розмічати. І це так цікаво!»
Бригадир розмітників Людмила Жарікова
Попри складні часи цех працює, встояв. Працівники цеху є серед захисників країни. На жаль, двоє хлопців РМЦ-2 загинули в боях. Віталій Яковлєв та Євген Ткаченко. Веселі, відкриті, вони назавжди залишаться частиною колективу.
За 55 років фахівці РМЦ № 2 освоїли та розробили власні унікальні методи та технології відновлення деталей: наплавлення різними матеріалами, плазмово-порошкове облицювання, термозміцнення. Наразі основна продукція цеху – станини клітей та ножиці для прокатних станів, роликові конвеєри, шестерні і ходові колеса, ножі гарячого різання, запасні частини для агломераційних та доменного цехів, конусні броні, станіни, ексцентріки і інші комплектуючи дробілок ГД. Можливості цеху вражали як на початку його створення, так і зараз. На його обладнанні можна обробляти деталі діаметром до 5 м, вагою до 100 тонн та довжиною до 16 метрів. Але жодне навіть найсучасніше обладнання нічого не варте без вмілих рук та світлих голів, говорять в цеху.
Унікальність на кожному кроці
Говорять, що перше враження від побаченого завжди важливе. Відчуття простору, розмаху майже 20 років тому охопило токаря Євгена Жмура, коли він переступив поріг цеху. «Моїми першими словами тоді були «Ого, вау!» Це місце поєднало в собі мої захоплення усім, що рухається, обертається, розбирається та збирається, – розповідає токар Євген Жмур. – Зараз я працюю на трьох розточних верстатах. І кожен з них – зі своїм характером. Довелося вчитися їх приборкувати. Але зараз ми разом з ними здатні творити справжні дива. Ось, наприклад, я обробляю стрілу кар’єрного екскаватора довжиною у 14 метрів. В якому ще цеху це можливо? У нас міцний колектив, якому на ювілей я хочу побажати подальшого розвитку, необмежних перспектив та руху вперед. У нас же в цеху все рухається у єдиному напрямку – назустріч Перемозі».
Токар Євген Жмур
Страх висоти лікується на крані
21 рік тому Уляну Мирончук до РМЦ-2 за руку привів майстер училища, де вона вчилася на машиніста крана. «Беріть, гарна дівчинка», – сказав він тоді. От тільки у цієї дівчинки був страх висоти, адже вчитися на кранівницю вона пішла лише за суворим наказом бабусі, яка колись працювала на заводі і вважала, що лише завод може дати стабільність та впевненість у собі.
Машиністка крана Уляна Мирончук
«Я тоді страшенно злякалася, – розповідає машиністка крана Уляна Мирончук. – Цех великий, обладнання багато, чимало людей працює знизу, а розміри деталей та заготовок, які ти маєш перевозити краном, взагалі мені здалися гігантськими. Зібрала тоді свою волю в кулак і почала працювати. Зараз працюю на кранах вантажопідйомністю від 5 до 50 тонн. Ми розвантажуємо машини, які привозять деталі та вузли до цеху, встановлюємо їх на верстати, а часто ці деталі потрібно розвернути, перевернути, швидко перемістити в інше місце. І головне – це потрібно зробити безпечно для усіх працівників, які знаходяться в цеху. Напруга ще та, відповідальність шалена. Але я вдячна цеху за усе. Він вилікував мене від страху висоти та допоміг зустріти кохання мого життя – мого чоловіка Юрія, він працює в цеху зубошліфувальником».
Зараз чоловік Уляни Юрій в ЗСУ. Коли захисник буває у відпустці, то одразу приходить до колег. Сумує за роботою. Вже другий рік поспіль родина зустрічає Новий Рік без свого героя.
«30 грудня старшій доньці виповниться 18 років, 3 січня молодшій – 9. Юрій, на жаль, не святкуватиме разом з нами. Але в останню відпустку він встиг нарядити разом з доньками новорічну ялинку. І вона нагадуватиме нам, що наші дні та ночі захищає наша рідна людина. Сподіваюсь, що це останні свята, коли ми не разом з усією родиною, я вірю, що ми обов’язково переможемо. А цеху і своїм колегам, і усім українським родинам бажаю миру та злагоди, нових здобутків та Перемоги! Щасливого усім Нового року!»
У новорічних казках у святкові дні обов’язково з’являються чарівники, які приносять подарунки кожній дитині. Зазвичай до цієї почесної магічної когорти долучається «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Не став винятком і цей непростий для усіх нас рік. Маленькі серця мають радіти, вони завжди чекають на диво і люблять посмакувати солоденьким. Цьогоріч близько 2000 наборів зі смаколиками від великого підприємства отримали діти пільгових категорій. Серед них вихованці і Центру для дітей з вадами слуху та тяжкими порушеннями мовлення «Сузір’я», ГО «Спілка інвалідів», ГО «Фонду Об’єднаних сердець» та КМО «Сонячні діти Криворіжжя», а також вихованці криворізької гімназії № 98.
Для сонечок з любов’ю
Сьогодні в родинах-членах Криворізької міської організації «Сонячні діти Криворіжжя» виховуються понад 30 дітей з синдромом Дауна. Їх ще називають сонячними за їхню відкритість, щирість та довірливість. Наше потужне промислове підприємство завжди допомагало цим сім’ям. А декілька років поспіль була започаткована традиція – напередодні новорічних свят дарувати солодощі цим діткам. Цього року під ялинки родини теж отримали солодкі подарунки.
«Насправді наших діточок легко зробити щасливими. Для цього достатньо солодощів, уваги та щирих обіймів, – говорить Тетяна, мама сонячної Віолетти з родини переселенців з Бахмутського району, член КМО «Сонячні діти Криворіжжя». – Спасибі величезне «АрселорМіттал Кривий Ріг» за щасливі очі моєї донечки, за небайдужість до дітей вразливих категорій, за радість, емоції та відчуття захищеності, які ви даруєте в такі складні для країни часи».
Солодке сузір’я подарунків
У Центрі для дітей з вадами слуху та тяжкими порушеннями мовлення «Сузір’я» навчається 158 дітей. На початку війни чимало з родин виїхали за межі міста, але зараз сім’ї повертаються. І цього року все більше вихованців Центру відзначатиме свята вдома, де на них вже чекають солодощі від нашого підприємства.
«Наша співпраця триває вже понад 15 років. Ми завжди разом: і в біді, і в радості, – говорить в.о. директора КЗО «КСШ «Сузір’я» ДОР» Юлія Єсько. – І обов’язково ми разом у святкові дні. У цих новорічних свят є смачна складова – подарунки від підприємства з великим серцем. Ці солодощі допомагають створити особливий настрій, відчути підтримку та турботу. 158 наборів обов’язково знайдуть своїх адресатів. І хай кращою винагородою за ваші добрі справи стане щире дякую від наших дітей».
Подарунки, що єднають, для об’єднаних сердець
Новорічних та різдвяних свят з нетерпінням чекають усі діти. І малеча з громадської організації «Фонд Об’єднаних сердець» не виняток. Ця організація об’єднала родини, в яких зростають діти з аутизмом та ментальними порушеннями. Їм «шефи»-металурги передали 40 солодких «будиночків».
«Давні добрі друзі та партнери з «АрселорМіттал Кривий Ріг» вже багато років поспіль дарують нашим дітям святковий настрій напередодні Різдвяних та Новорічних свят, – говорить голова правління ГО «Фонд Об’єднаних сердець» Наталя Пастушенко. – Не вистачить слів, аби сказати, як ми вдячні за те, що оченята наших діточок палають від радості та задоволення. Ми дуже цінуємо стосунки, які склалися у нас з підприємством, яке має велике гаряче серце. Ми відчуваємо себе єдиною родиною з вами. Гарного настрою нам усім! Хочу побажати усім українським родинам переможного нового року!» Крім цього солоденьким посмакували малеча з ГО «Спілки інвалідів» та вихованці криворізької гімназії № 98. Разом вони отримали 244 подарунки.
«У чому полягає моя робота? Я відповідаю майже за все, що рухає БелАЗи», – говорить бригадир слюсарів з ремонту колісних транспортних засобів гірничого департаменту Артур Градовий, якого відзначено почесною нагородою підприємства «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Артур Градовий походить з родини музикантів. Сам він теж певний час вчився у музичній школі грати на фортепіано та гітарі. Але більше хлопцю подобалося поратися з електропроводкою, ніж з нотним станом. Батько Артура працював на весіллях, у той час з апаратурою було не дуже, тож «електричну» частину музичного супроводу хлопець взяв на себе. Поступово хобі привело його до ремонтної справи. Свою ремонтну діяльність Артур починав з роботи на СТО. Та одна справа – реанімувати автомобілі, двигун яких в п’ять разів менший за двигун велетня БелАЗа, і зовсім інша – мати справу з «тепловозами» на гумовому ходу, саме так слюсар-ремонтник називає кар’єрні самоскиди. Тож коли прийшов працювати до гірничотранспортного цеху, довелося багато чому вчитися.
«БелАЗ, як на мене, дуже схожий з тепловозом. У них однаковий принцип роботи. Тільки перший коліями їздить, а самоскид – автошляхами у кар’єрі. І там, і там є дизель-генератор, який виробляє електрику. І там, і там – тягові двигуни. Та й розміри деталей та вузлів вражають на обох транспортних засобах, – розповідає Артур Градовий. – Мені подобається моя робота. Тут моя професійна різноманітність і універсальність практично не має меж. Адже на агрегатній дільниці, де я працюю бригадиром слюсарів-ремонтників, доводиться й на верстатах працювати свердлувальником та токарем. Ми ремонтуємо та замінюємо все, окрім двигуна, що рухає великовантажними велетнями, відновлюємо й допоміжний транспорт: поливальні авто, вахтовки та інше».
У слюсарів-ремонтників роботи завжди вистачає. Адже навіть попри складнощі воєнного сьогодення гірники працюють і рух кар’єрних велетнів не припиняється. У ці часи робота стала для багатьох своєрідним порятунком, який дозволяє відволіктися від емоційної напруги, а ще – це можливість бути корисним, допомагати тим, хто зараз на передовій. Понад 100 працівників ГТЦ зараз перебувають у лавах ЗСУ. Артур з друзями у вільний час допомагає нашим захисникам з ремонтами авто і мріє після перемоги з’їздити до Естонії, аби особисто сказати дякую усім тим людям, які підтримали та підтримують його родину зараз у цій країні.
«Ми в цеху намагаємося допомагати нашим колегам-захисникам максимально, чим можемо, – говорить Артур. – Підтримуємо зв’язок з кожним. Це важливо і для них, і для нас. У 2022 році 24 лютого стало вирішальною датою для всіх українців і багато чого змінило у нашому житті. В цей день моєму синові виповнилося 11 років, а ще ми мали їхати оформлювати йому закордонний паспорт. Хотіли це зробити для мирних подорожей, а довелося йому виїжджати в евакуацію. Він та донька тоді виїхали до матері в Естонію. Зараз Максим вже повернувся до мене. Він в мене оптиміст, постійно підтримує батька. Мої діти – це найголовніше, чим я пишаюся у своєму житті. Це наше майбутнє. Заради нього ми захищатимемо країну і точно переможемо. Ми ж наче пучок арматури – міцні та незламні, одним словом – сталеві люди з гарячими серцями».
