Автор: Головко Вікторія

Категорії
Новини

«Н» замість «У» та пересувні «фантоми»

Початок 2025 року приніс нововведення для водіїв. Про що треба знати, щоб більш впенено почуватися на дорозі та не бути оштрафованим, розповіли фахівці з безпеки руху на автомобільному транспорті нашого підприємства.

Водіям за 60

Нововведення у правилах дорожнього руху почалися ще наприкінці минулого року. Увага, тим, кому за 65 років! За новими стандартами Євросоюзу, відтепер водіям по досягненні цього віку треба проходити психологічне обстеження. Це необхідно для перевірки концентрації уваги та загального психічного стану. Мета – сприяти зменшенню кількості ДТП та підвищенню рівня безпеки на дорогах.

Для українців таке нововведення – це не тільки європейська вимога, у наших реаліях це, перш за все, турбота про водіїв, адже ми живемо в умовах війни і кожен з нас щодня відчуває і отримує збільшену порцію негативу та стресів. Найбільш вразливими до цього є люди за 60, тож перевірка власного здоров’я точно зайвою не буде.

Про навчання та чутки

«Уважні водії можливо вже помітили нову літеру на навчальному транспорті – звичну «У» – «Учбовий транспортний засіб», відтепер замінила літера «Н» – «Навчальний транспортний засіб». Новий розпізнавальний знак розміщується на авто практичної підготовки, перепідготовки водіїв, їхнього підвищення кваліфікації та складання іспитів. Також цей знак встановлюється на автомобілях сервісних центрів МВС, на яких кандидати у водії перевіряють практичні навички керування, – розповідає Валерій Задорожний, головний ревізор з безпеки руху на автомобільному транспорті. – Ще одне нововведення у навчанні водіїв – можливість самостійно, а не обов’язково в автошколах, опановувати теоретичні знання, щоб потім скласти іспит для отримання водійського посвідчення. Про це майбутній водій повідомляє сервісний центр МВС, отримує талон запису та відповідає на 20 питань тесту, в якому допускається лише дві помилки. Щодо другого етапу – отримання практичних навичок з водіння – ця вимога залишилася незмінною, учню, як і раніше, треба буде навчатися з інструктором у автошколі.

Ще одне питання, яке зараз «на слуху» у водіїв – повернення на дороги автомобілів типу «фантом», які в автоматичному режимі фіксують порушення правил дорожнього руху. Пересувні комплекси фіксації швидкості почали працювати перед початком повномасштабного вторгнення, наприкінці січня 2022 року. Та через війну цей проєкт призупинили. Поки що відновлення роботи пересувних «фантомів» не передбачено. Але у майбутньому їх все ж планують повернути на дороги країни, бо вони дуже ефективні у контролі дотримання швидкісного режиму».

Страховка по-новому

Усі водії вже, певно, ознайомилися з новим законом «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», який набрав чинності з 1 січня 2025 року. Якщо не встигли, його нюанси пояснює Сергій Прокопенко, начальник відділу транспорту (безпека руху).

«Мова про так звану автоцивілку. Раніше більшість водіїв ставилися до неї не дуже серйозно, адже на практиці вона була більш потрібною для поліції, а не для водіїв, – говорить Сергій Прокопенко. – Було так, якщо ви стали потерпілою стороною у ДТП, то за збитки відповідала страхова компанія винуватця. Але люди часто стикалися з тим, що страхова компанія цього водія мала дуже низький сервіс, зазвичай це була найдешевша страховка. Саме тому дуже часто потерпілому водію доводилося покривати вартість ремонту авто власним коштом. Новий закон змінює цю ситуацію. Тепер у разі ДТП саме ваша страхова компанія займатиметься ремонтом вашого авто. Тож раджу водіям серйозно поставитися до вибору нової страхувальної компанії.

Візьміть до уваги, відшкодування за новими правилами дійсне тоді, якщо страхувальний поліс ви придбали вже у 2025 році. Якщо ви є власником ще «старого» полісу, тобто, придбаного до 31 грудня 2024 року, то і відшкодування у разі ДТП здійснюється за попереднім законом про автоцивілку».

Які б нововведення з ПДР не запроваджувалися у країні, фахівці з безпеки руху на транспорті «АрселорМіттал Кривий Ріг» нагадують та радять водіям усіх категорій дотримуватися правил дорожнього руху та виконувати додаткові корпоративні вимоги безпеки, які діють на нашому підприємстві.

Фото з відкритих джерел

Категорії
Новини

У січні народився перший криворізький кокс

Ця подія відбулася 9 січня 1936 року. Саме цього дня на новозбудованому коксохімічному виробництві були отримані перші тонни криворізького коксу.

Перші кроки

Разом з коксом отримали і перші його супутні компоненти: смолу та аміачну воду. Вони були необхідні для розвитку промисловості та народного господарства. І хоча офіційною датою народження Криворізького коксохімічного заводу є 2 серпня 1936 року, коли на державному рівні був підписаний «Акт прийомки Криворізького КХЗ у складі вуглепідготовчого, коксового та хімічного цехів», 9 січня 1936 року є надважливою датою в історії нашого підприємства – саме тоді коксохімічне виробництво Криворіжжя було введено в експлуатацію.

У своїй назві КХЗ мав номер 28, але він став третім коксохімічним виробництвом на півдні України.

Перший кокс вироблявся на перших коксових батареях №№ 1 і 2. За історичними даними, вони не були схожими на сучасні коксові батареї. Наприклад, КБ № 1 складалася з 61-ї печі системи коксування Беккер-Гіпрококс та 5 печей системи професора Грум-Гржимайло. Об’єм камер коксування складав 20 кубометрів, корисна висота – 4 метрів, завдовжки вони були понад 12 метрів, а завширшки – 407 метрів. Періоди коксування у двох батареях складали 16 годин.

За 20 діб після пуску КХЗ вийшов на проєктну потужність – 6 390 тонн коксу. З жовтня по грудень 1936 року на КХЗ були введені в експлуатацію сульфатне відділення з двома сатураторами (апаратами для насичення рідини вуглекислим газом), та бензольне відділення. Тож до списку супутньої продукції додалися ще й бензол та сульфат амонію.

«Чорний хліб» у степу

Давайте зазирнемо у часи початку будівництва КХЗ. Необхідність створення коксохімічного виробництва у Кривому Розі виникла у 1929 році разом із рішенням побудови тут металургійного заводу, адже чавун без коксу отримати неможливо. Кокс так і називали – «чорний хліб» металургії.

Цікавий факт – КХЗ став одним з перших коксохімічних заводів, який будувався за вітчизняним проєктом – ГІПРОКОКСа та під керівництвом тоді ще радянських спеціалістів. До цього коксохімзаводи зводилися лише за проєктами закордонних фірм, звичайно ж, під наглядом їхніх фахівців.

Як пише у своїй книзі ««Хліб» металургії» Володимир Бухтіяров, на початку 1930-х років величезне, тихе та поросле бур’янами місце на південно-східній околиці Кривого Рогу ожило. Степ ще не бачив такої великої кількості людей. Перш ніж будувати промислові майданчики, майбутні коксохіміки зводили тут житло, майстерні, складські бараки, прокладали залізничні шляхи. На це знадобилося два роки – 1932 та 1933-й.

У жовтні 1934 року бетонники бригади Рильського (імена першобудівників не збереглися) уклали перші кубометри бетону фундаментної плити коксової батареї № 1. У цій справі також брали участь столяри Телегіна, каменярі Щокіна, монтажники майстра Расторгуєва. Начальником будівництва був Куюмджи.  

Коксовиштовхувачі для нового КХЗ були привезені з Дніпровського коксохімзаводу, що у Кам’янському. Їх лише за п’ять діб демонтували звідти майстри бригади Ларина. На Криворізькому КХЗ коксовиштовхувачі були змонтовані за 18 днів.

Життя на будівельному майданчику кипіло. З кожним днем на будівництво приїжджало все більше людей. За історичними даними, з розвитком промисловості почала зростати чисельність населення міста. За переписом 1939 року в Кривому Розі проживав 197 621 мешканець.

Про подальші етапи будівництва Криворізького коксохімічного виробництва, людей, які його розвивали читайте у наших наступних публікаціях.

Категорії
Новини

Срібні волонтери

Ветерани нашого підприємства приходять до тих, кому потрібна допомога. Волонтерство – це важлива складова ветеранського руху нашого підприємства. Вона допомагає людям у срібному віці залишатися активними і жити повноцінним життям. З початком війни в Україні волонтерський рух набув особливого значення. Активними волонтерами стали чимало тих, кому сьогодні за …60.

Так, наприклад, ветерани «АрселорМіттал Кривий Ріг», діяльність яких очолює Володимир Заяць, активно допомагають нашим захисникам. Вони беруть участь у волонтерських акціях, програмах, культурних заходах тощо. Також ветерани допомагають людям, кому через бойові дії довелося залишити рідну домівку.

Попри це, ветерани нашого підприємства продовжують піклуватися про своїх колишніх колег, яким так потрібна підтримка та допомога. Це люди поважного віку, ті, хто має  інвалідність, важкі хвороби, погано пересувається. На обліку в Раді ветеранів зараз таких людей понад 600.

Віра Шатило радо зустрічає гостей-волонтерів біля під’їзду свого будинку. Зараз вона відновлюється після інсульту, тож подолати сходинки для неї це і можливість потренуватися у пересуванні, і своєрідне досягнення у цьому. Вірі Терентіївні 88 років. Свого часу вона працювала у механічному цеху, потім була оператором у сортопрокатному цеху № 1. До Кривого Рогу Віра приїхала зі Шполянського району Черкаської області. 14-річній дівчинці хотілося жити у великому місті, адже у колгоспах тоді було дуже важко і малоперспективно. У Кривому Розі мешкала її тітка, в неї дівчина і оселилася. А працювати на завод пішла, як тільки виповнилося 16. Таких юних дівчат, як Віра на заводі тоді було дуже багато, усі підтримували одне одного, працювали та відпочивали разом.

«Підтримку заводчан я й досі відчуваю, для мене це дуже важливо. З ними я можу і поспілкуватися, і відволіктися від буденних проблем, і смачненького поїсти, адже ветерани приходять до мене не з порожніми руками, – говорить Віра Шатило. – Он бачите, я вже ходжу з паличкою. А ще зовсім недавно лежала після інсульту. Піднялась би раніше, але стався «приліт», це той, в якому загинула жінка та її троє дітей. Бахнуло поруч з моїм будинком. Мене аж підкинуло, я дуже злякалася. Зараз у мене все нормально, можу навіть гостей приймати. Мені дуже приємно, що про нас завжди дбають у ветеранській організації,  я відчуваю, що ми одна родина, як і раніше».

«Чомусь прийнято вважати, що волонтери, які опікуються старенькими, мають бути лише молодими. Ми доводимо, що це не так, – говорить Наталія Щедова, яка  опікується роботою з ветеранами металургійного виробництва. – Ми спілкуємося зі старенькими, цікавимося їхнім здоров’ям, справами. Знаєте, людям дуже важливо таке спілкування, його зараз багатьом не вистачає. Ми допомагаємо нашим підшефним у комунальних справах, юридичних питаннях, наприклад, написати заяву на матеріальну допомогу, розібратися з рахунками тощо».

«Літні люди потребують особливої турботи, вона актуальна навіть тоді, коли у них є рідні. Не завжди діти або онуки можуть бути  поруч з батьками, особливо зараз, коли в Україні триває війна, тож наші ветерані-волонтери беруть таких людей під свою опіку, – розповідає Ірина Сухомлин,голова профспілкової організації Ради ветеранів підприємства. – Наших ветеранів ми також підтримуємо матеріально, що дуже важливо у наш непростий час.

Хочу відзначити, що наша організація об’єднала прекрасних людей, яким небайдужа доля інших які завжди приходять на допомогу тим, хто того потребує. Тому хочеться подякувати нашим  активістам Таїсії Лагодюк, Валентині Обуховій, Таїсії Бараховій, Валентині Волерт, Тетяні Непомнещій, Ніні Голбан, Юлії Дєлєвій, Олені Вовченко та іншим, адже наша велика команда складається з  людей з великим серцем».

Категорії
Новини

Справа до душі починається із знань

Коли ти дійсно на своєму місці і «палаєш» улюбленою справою, коли ти щодня із задоволенням займаєшся нею – це неабияке щастя. Хтось обирає професію за порадою батьків, дехто йде у професію за компанію із друзями, комусь ще простіше – робота поряд з домом. Як же знайти свою справу та вчасно зрозуміти, що саме вона твоя? Перш ніж шукати своє призначення, або змінювати професію треба більше знати про неї, говорять спеціалісти. У новій рубриці «Серце професії» ми розповідатимемо про цікавинки різноманітних спеціальностей, які є на нашому підприємстві.

Мають ключ до серця автомобіля

Наша перша розповідь про майстрів, які ремонтують автомобілі – це автомеханіки, яких також називають автослюсарями. До обов’язків автомеханіка входить проведення діагностики, технічного обслуговування і ремонту всіх видів автотранспорту: легкових, вантажних машин, автобусів і мотоциклів. На нашому підприємстві автослюсарі відповідають за технічне здоров’я автотранспорту, який є невід’ємною частиною технологічного процесу великого металургійного підприємства. І цей транспорт часто відрізняється від звичайних для нас авто, адже це й зокрема спецтранспорт.

Вадим Казанцев працює начальником ремонтних майстерень технічної служби автотранспортного управління нашого підприємства. По дорозі до робочих місць спеціалістів підрозділу він знайомить нас зі специфікою їхньої роботи.

«Ми обслуговуємо технологічний та пасажирський автотранспорт підприємства, ремонтуємо усе, від самоскидів до автобусів, – розповідає Вадим. – Над цим працює ціла команда фахівців, де у кожного свої задачі та специфіка роботи. Але мета у нас єдина – щоб автотранспорт був справний і міг чітко виконувати свої функції на підприємстві. Майстри з ремонту автомобілів – це своєрідні детективи у автосвіті. Вони віртуозно, за допомогою знань, навичок, досвіду та особливої «чуйки» можуть визначати несправність та усувати її».

Майстри на всі руки

Ремонт або технічне обслуговування автотранспорту починається із діагностики несправностей.

Авто заїжджає «на яму», і слюсарі за допомогою спеціальних приладів, інструментів та досвіду визначають, чи є проблеми з двигуном, електросистемою, «ходовою» тощо. Деякі несправності усуваються безпосередньо на місці. А коли поломки складніші, деталі або агрегати знімаються з автомобіля та доправляються до майстерень.

Серце автомобіля – його двигун. Його повноцінний ремонт здійснюється у моторному відділенні.

«Тут ми його розбираємо, миємо, чистимо та дефектуємо, тобто, знаходимо несправності, які нам треба буде усунути. Також визначаємося із запчастинами, які нам знадобляться у ремонті, – розповідає слюсар з ремонту колісних транспортних засобів, моторист Володимир Усенко. – Якщо поломка невелика, ми можемо її усунути протягом зміни. При більш серйозному дефекті робиться капремонт, який може тривати до двох тижнів. Наша особливість в тому, що ми маємо справу з різними двигунами, наприклад, за розміром, кількістю циліндрів. Тож і підхід до ремонту індивідуальний. З одними двигунами легше вправлятися, до інших, великих за розміром, треба ставитися з особливою увагою, адже при переміщенні таких двигунів доводиться застосовувати вантажопідйомні механізми».

Якщо двигун – це серце автомобіля, то паливна система – серце двигуна.

«Вона складається з бака для бензину або дизеля, насоса, який подає паливо до карбюраторів або форсунок, шланги та трубки: паливопроводу, інжектора, карбюратора, які з’єднують паливо з повітрям для створення емульсії, різноманітних датчиків тощо, – продовжує Вадим Казанцев. – Уся ця складна система забезпечує двигун паливом, тож важливо, щоб ця функція працювала, як годинник. Цим у нас опікується Олександр Селиванов, слюсар з ремонту паливної апаратури».

Двигуноагрегатне відділення. Тут «лікують» коробки передач, редуктори, карданні вали, зчеплення та інше обладнання ходової частини автомобіля.

«У цьому відділенні ми здійснюємо розборку вузлів агрегатів, дефектовку обладнання та ремонт, – розповідає Ярослав Шейко, слюсар з ремонту колісних транспортних засобів. – Відремонтований вузол знову збирається та відправляється на встановлення в автомобіль. Слюсарі з ремонту колісно-транспортних засобів спочатку здійснюють діагностику відремонтованих деталей та вузлів, а потім встановлюють їх в автомобіль. Виходить, що вони починають процес ремонту, і вони ж його завершують.

Насправді ремонт автомобілів процес доволі тривалий, копіткий, але дуже цікавий.

Він потребує чималих знань та навичок. Цьому я навчався в Автотранспортному фаховому коледжі КНУ. Взагалі я вже давно маю справу з автомобілями, допомагав батьку ремонтувати авто у гаражі. Тепер я вже займаюсь цим на професійному рівні. Хочу зазначити, що професія автослюсаря актуальна завжди, адже треба дбати, щоб автотранспорт, наш помічник, завжди був на ходу. А за більш детальною інформацією звертайтеся до нас. Все покажемо, розкажемо та  допоможемо і вам визначитися з професією».

На разі у транспортному департаменті «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює 16 автослюсарів, які опікуються автопарком, що нараховує 322 авто. І ця команда професіоналів готова прийняти у свої лави нових працівників. Ти можеш стати одним з них, можливо це саме твоя справа?

Категорії
Новини

У «швидкій» психологічній головна пігулка – слово

Критичні ситуації, стрес від втрати рідних, близьких, своєї домівки – ніякими пігулками неможливо загасити душевний біль та переживання через це. Війна створила нові та загострила поточні проблеми людей. Впоратися з ними та знаходити відповіді на різні питання зараз багатьом допомагають психологи. У когорті психологічних «швидких» працює і Наталя Грищенко, вона є психологинею громадської організації «Дівчата», яку працівники нашого підприємства знають і як учасницю жіночого форуму «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Гаряча лінія

Перші дні повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Темно, пізній вечір. Біля Народного дому, який одразу став головним пунктом допомоги переселенцям у Кривому Розі, зупинився невеликий автобус. З нього «висипали» діти і почали бігати по площі.

«Хто тут старший? Тримайте. Я поїхав за іншими». Водій автобуса тицьнув в руки Наталі, яка чергувала там, якийсь загорнутий пакунок, зачинив двері та вирушив з площі. З пакунка заплакала дитина. Наталя спочатку розгубилася, але невдовзі підійшла й матуся немовля. Разом з іншими своїми дітьми вона ходила за водою до Народного дому. Вимучена дорогою жінка розповіла, що разом з іншими сім’ями вони їхали зі Скадовська аж 7 діб. У людей нічого не залишилося крім невеликої кількості речей. Головне, що залишилися живими, весь час повторювали вони.

Подібних історій у професійному багажі Наталі Грищенко багато. 23 роки вона працювала психологинею у закладах освіти, та війна кардинально змінила і її життя. Як і багато українських жінок вона зараз самостійно дбає про дітей, адже її чоловік взяв до рук зброю та став на захист країни. А бажання бути потрібною іншим людям, які опинилися у важкій, подекуди критичній психологічний ситуації, привело Наталю до спільноти психологічних рятівників. Зараз вона працює в ГО «Дівчата», де проводить тренінги з протидії гендерно зумовленому насильству, читає лекції, проводить групові заняття з людьми, які потребують психологічної допомоги.

«З початку війни разом з іншими психологами освітніх закладів міста та лікарями-психіатрами я працювала на телефонній гарячій лінії психологічної підтримки, – розповідає Наталя Грищенко. – Краще взагалі не уявляти, з якими проблемами стикнулися люди через війну! Які важкі питання нам доводилося вирішувати! Допомагали ми людям і у розв’язанні звичайних життєвих питань. Звісно, нашою головною зброєю було і залишається слово. Не обходилося і без кумедних випадків. Телефонує мені чоловік і стривожено каже, що в нього виникла страшенна напруга. Це відчувалося і в його голосі, тому я й сама одразу напружилася. Ну, думаю, зараз будемо щось важливе вирішувати, і ставлю уточнювальні питання. А він мені каже, що я неправильно його зрозуміла, у нього страшенна напруга в електричній розетці. З’ясувалося, чоловік телефонував на гарячу лінію електромереж (шукав в інтернеті), а потрапив до нас. Посміялися. Потім я тому чоловіку допомогла з потрібним телефоном. Взагалі, різних випадків за півтора року роботи на гарячій лінії було багато».

Наталя жартує, що після війни, коли їй вже не доведеться постійно кудись бігти, вона напише книгу про все це. Робоча назва «Тисяча та одна історія часів війни». Там вона розкаже, як війна нас усіх змінила. Насамперед у нас змінилися світогляд та життєві цінності – матеріальне відходить на другий план, головне, щоб усі залишалися живими та здоровими. У Наталі зараз воює чоловік, у багатьох жінок чоловіки теж встали на захист родини та країни. Це також вплинуло на її рішення не залишатися в освіті, а йти до більшої кількості людей та допомагати їм.

Уважність та спілкування

Наталя розповідає, що роботи в неї зараз дуже багато. Хоча ми вже й адаптувалися жити в умовах війни, та все ж вона впливає на нас. Психологічна допомога потрібна цілим родинам. Наприклад, для того, щоб долати страх під час ракетних загроз та атак. Батьки турбуються за своїх дітей, які залишаються вдома, бо навчаються онлайн, а діти, своєю чергою, переживають за дорослих. Війна перевернула все з ніг на голову, і наші діти рано подорослішали.

Особливо гостро проявляються різноманітні страхи у людей, які побували в окупації. Наталя згадує випадок, який сколихнув не тільки її. Хлопчик (3 клас) з родини переселенців систематично не вмикав відеокамеру на онлайн уроках. З’ясувалося, що він не може дивитися на своє відображення не тільки у відеокамері, ай у дзеркалі. Все після того, як на його очах окупанти зґвалтували його сестру. Хлопчину примушували дивитися на це. Дитина пережила дуже великий жах, тож педагогам треба бути дуже уважними до дітей.

«Нам усім зараз треба вчитися спілкуватися з переселенцями, особливо з людьми, які вийшли з окупації, з родинами, які втратили чоловіків або синів. Треба думати над кожним своїм словом, – продовжує Наталя Грищенко. – З моєю колегою-психологинею, до речі, досвідченою з великим стажем, стався випадок, коли вона просто порадила жінці відпочити, коли та почала жалітися на втому та виснаженість. Ця порада зустріла величезний шквал негативних емоцій! Мовляв, як зараз можна відпочивати, коли в країні триває війна, а її чоловік воює! Це говорить про те, що нерви у багатьох з нас, наче натягнуті струни, і реакція на здавалося б безпечну пораду, може бути неочікуваною. Втім, щодо відпочинку. Відпочивати нам треба усім, і за будь-яких обставин, адже у нас просто не залишиться сил на боротьбу. А позитивні емоції ще більше допоможуть у цьому. Одного разу до мене звернулася жінка, у якої загинув чоловік. Два місяці вона горювала і дуже морально виснажилася. Вона сказала, якщо в неї не буде щось позитивного, з нею може трапитися щось погане. Жінці захотілося трохи поспівати, потанцювати, усміхнутися. Але вона дуже боялася зробити це, бо не знала, як цей позитив сприйме її оточення. Я порадила жінці не боятися своїх емоцій, адже бачила, що горе та пригніченість могли довести її до захворювання. Жінка так і зробила, тепер з нею все нормально».

Бийте посуд, стане легше

Наталя розповідає, що багато жінок звертаються до неї за порадою, як справитися із негативними емоціями, особливо із такими сильними, як злість, ненависть до ворогів. Тримати в собі ці емоції не можна, їх треба виплескувати, і бажано не на навколишніх. Одною з багатьох практик є биття посуду.  

«Це був тренінг в одному з прифронтових містечок. В ньому брали участь жінки різного віку, – розповідає Наталя Грищенко. – Я попросила учасниць взяти з собою непотрібний посуд. Наприкінці тренінгу ми вийшли на пустир, і я попросила жінок уявити, що то не просто тарілки та чашки, то наші окупанти, зло, образи, проблеми. І розбивши посуд ми позбавимося від них. Жінки спочатку боялися бити посуд, та потім так розійшлися, що настрій у всіх піднявся. Жінки казали, що їм дійсно стало легше на душі. До речі, поряд з пустирем був поліційний відділок, і чоловіки вийшли подивитися, що ми робимо. Ми пояснили, що це тренінг та запропонували їм приєднатися. Тож беріть і ви це метод на озброєння. Звичайно, з усіма засобами безпеки. Також негативні емоції можна викричати, але зробити це у безлюдному місці або вдома, щоб не лякати людей. 

А якщо захочете звернутися до нас по допомогу, знаходьте нас через Фейсбук. Набирайте ГО «Дівчата» або моє прізвище. Міцного усім здоров’я та гарного настрою!».

Категорії
Наші люди

Головна мотивація – жага до життя

Як всюди встигати не поспішаючи, як насолоджуватися кожною миттю життя, нової справи, як завжди прагнути нових знань, ділитися ними з іншими та надавати психологічну підтримку. На всьому цьому добре знається  наша колега Анна Шумейко.

На прикладі родини

Багато хто знає Анну Шумейко, як старшу внутрішню тренерку нашого підприємства. В Університеті АрселорМіттал вона бере участь у таких проєктах, як «Сміливе лідерство» та «Бережи себе».

Основна посада Анни – оператор пилегазовловлюючих установок конвертерного цеху. Зараз вона у декреті, бо виховує трійко дітей – 3, 5 та 14 років. Та це не заважає їй бути активною, як внутрішній тренер. Щотижня Анна проводить тренінги з працівниками підприємства, допомагає іншим людям долати психологічні проблеми, які пов’язані з війною, багато спілкується та опановує нові знання.

«На підприємство я прийшла тому, що у мене вся родина працює тут. Мама Тетяна Віждова працювала в лабораторії на ДП № 9, двоє моїх братів зараз є працівниками нашого підприємства, – розповідає Анна Шумейко. – Та найбільше на вибір місця моєї роботи вплинув мій тато Павло Віждов. Він працював на блюмінгу, а я у дитинстві приходила до нього на роботу. У минулому це дозволялося, головне, щоб у цеху діти були разом зі своїми батьками. Я тоді ще мало розумілася на виробництві, але бачила великий робочий движ і мене буквально заворожувала уся ця атмосфера. Я із захватом дивилася на міст, який веде до підприємства, ввечері він сяяв вогнями, а коли заходила до цеху, то мене буквально зачаровував вид яскравого розпеченого металу, від якого віяло жаром.

На 4 курсі Металургійної академії я вирішила піти працювати. Пошуки роботи привели мене до конвертерного цеху. Тепер я все знаю про специфіку цього підрозділу, адже мені пощастило працювати на усіх його дільницях. Я працювала у ВТК, міксерному, шихтовому відділеннях, дільниці виплавки та розливки, на першій МБЛЗ, на складах зовнішньої прийомки інструментів і матеріалів. В цілому я вже маю 20 років стажу».

Пропагувати культуру безпеки

Все почалося з газети «Металург». Саме в ній Анна Шумейко побачила оголошення про створення на підприємстві команди внутрішніх тренерів, які б ділилися з колегами знаннями з різних напрямків, пропагували культуру охорони праці, сприяли особистісному розвитку працівників наших підприємств та взагалі б були лідерами у багатьох справах. Анна подала заявку, пройшла  відбір, навчання і невдовзі потрапила до когорти внутрішніх тренерів. Саме тоді на підприємстві почалася перша хвиля «Сміливого лідерства».

«На початку тренерської діяльності я зустріла супротив оточення. Чого я тільки не чула, і навіщо воно мені треба, і де я знаходитиму на це час, і чого це я працюватиму у свій вихідний. На їх думку мені б було краще потихеньку працювати, виховувати дітей, чекати пенсію, а потім займатися городиною. Але мені така модель життя не підходить. Мені дуже хотілося спробувати себе у чомусь новому, довести, в першу чергу собі, що я зможу реалізуватися та бути корисною для людей, – продовжує Анна Шумейко. –  Коли я почала працювати внутрішнім тренером, для мене відкрився інший світ, де у всіх, з ким я працюю, є мета, стимул займатися цією справою, зацікавленість новим. Ми ж, тренери з безпеки на виробництві, своєю чергою намагалися змінити не те що світ, всесвіт (усміхається). То був початок нового формату роботи з охорони праці. Люди очікували, що то буде якась лекція, а ми пропонували тренінг з максимальним залученням в роботу кожної людини. Ми усі були залучені в процес, допомагали одне одному. Було і легко, і складно, ми й людей навчали, і самі навчалися, мотивували їх і себе до змін».

Психологічна допомога

Коли стаєш тренером, і перед тобою стоїть завдання змінювати ставлення людей до охорони праці, поведінку на виробництві і, навіть, ментальність, без психологічних навичок не обійтися. Анна Шумейко це одразу зрозуміла і знову почала навчатися. Вона закінчила психологічний факультет педагогічного університету, стала гештальт-терапевтом (наука допомагати людям розуміти самих себе), зараз  вона навчається у Польському інституті тілесної терапії та проходить різноманітні додаткові курси з психології.

Ці знання дуже знадобилися Анні з початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Разом із навчальним процесом вона почала практично допомагати людям вправлятися з психологічними навантаженнями, які ми всі відчуваємо під час війни. Анна приєдналася до громадської організації, яка працює у Народному домі – міському хабі, де надається допомога переселенцям з окупованих міст та селищ або тих місць, які ворог активно обстрілює.

В цій організації Анна стала психологинею мобільної бригади.

«Переважно я працюю з дорослими людьми, більшість з яких поважного віку. Ми допомагаємо людям долати горе від втрати рідних та близьких, панічні атаки, розпач від втрати рідної домівки та майна. Ми допомагаємо іншим знову захотіти жити, почуватися у безпеці, наскільки це можливо, та радіти майбутньому. Основна терапія – це розмова, адже деяким людям вже стає легше, якщо вони проговорять свою проблему, – говорить Анна Шумейко. – У Кривому Розі ми працюємо і на місцях «прильотів». Моїм першим хрещенням у цьому був «приліт», що стався у липні минулого року на старій Дзержинці біля «Нового зору». Приїжджаємо, а там все димить, у руїнах, люди кричать. Жах! Одних людей треба було заспокоювати, інших виводити зі стану ступору. Пам’ятаю одну дівчину, яка після влучення ракети у будинок не могла дозвонитися до своєї родички. Дівчина була наче не в собі, ходила розгублена. Ми з командою психологів виводили її з цього стану, розговорили, допомогли їй прийти до тями. Інший випадок, в Архангельському бабуся привела онука. Біля їх будинку вночі стався «приліт». Відтоді пройшло вже півроку, а хлопець не міг оговтатись від цього, він боявся гучних звуків. Після розмови зі мною стало зрозуміло, що хлопцю потрібен час на реабілітацію та увага батьків. Ще один випадок, не пов’язаний з вибухами, він життєвий. До нас звернулася літня сімейна пара з Покрову. Зараз вони будують тут нове життя і турбуються про ментальне здоров’я одне одного. І подібних випадків дуже багато. Тож мені хочеться побажати людям у наш непростий час бути більш уважними до себе та оточення, берегти себе та пам’ятати, що безпека – це не тільки про виробництво, це про наше повсякденне життя. А ще будьте активними, живіть, а не відкладайте все на потім. Це реально допомагає у найскладніші часи. Перевірено на власному досвіді».