Автор: Головко Вікторія

Категорії
Наші люди

Діамантовий настрій

Українські жінки завжди дивували світ своєю майстерністю. Вишивка, плетіння, малювання, поробки з різноманітних матеріалів – все це підкоряється нашим пані. Фантазія та  прагнення зробити світ навколо яскравішим, добрішим, привабливішим допомагає українкам творити справжні дива. І такі чарівниці працюють і на нашому підприємстві. Наприклад, електромонтерка з ремонту та обслуговування електрообладнання цеху мереж та підстанцій «АрселорМіттал Кривий Ріг» Ліза Линок захоплюється діамантовою мозаїкою. Вона створює картини, для яких замість фарб використовуються різноколірні кристали.

На столі акуратно розкладені контейнери з камінчиками по кольорах, віск та канва з вже нанесеним малюнком, напоготові аплікатор або пінцет, за допомогою яких викладаються кристали. Майстриня акуратно, камінчик за камінчиком, викладає ними малюнок, особливу увагу приділяє  кольорам, щоб картина набула яскравих  барв та потім неначе «ожила». Кожен кристал, хай то камінчики або звичайний пластик, має багато граней. Завдяки цьому картина переливається та виблискує. У готовому вигляді це створює приголомшений візуальний ефект.  

«Історія діамантової мозаїки розпочалася з 2000-х років, а я захопилася нею два роки тому, – розповідає Ліза Линок. – Сталося це завдяки моїй молодшій сестрі Надії. Вона побачила в інтернеті багато мозаїчних картин і попросила купити їй набір з усім необхідним. Зараз такі набори, разом з малюнком, можна придбати як у звичайних магазинах, так і через інтернет. Це дуже зручно. Ми з матусею придбали два таких набори з картинами розміром з лист зошита. Тоді одну картину зробила я, а другу наша мама. Мені це так сподобалося, що захотілося ще зробити картини, адже сам процес викладання камінчиків, ця дивовижна атмосфера під час роботи, і готовий результат, варті того, щоб продовжувати та надалі розвиватися у цьому напрямку творчості. Тому я дякую сестрі за цю ідею. До речі, у родині нас п’ять дівчат. Крім мене, а я старша, зростають Марта, Аліса, Віра, вже відома нам Надя. І кожна з нас цікавиться якимось видом творчості».

Ліза вважає, що бажання створювати прекрасне своїми руками – це в неї та у сестер від батьків. Їхня бабуся вміє шити, мама свого часу теж шила, вона вміє вишивати, зокрема й блискітками. Тож Ліза вже змалечку заохочувалася до рукоділля. Вона теж вміє вишивати хрестиком, бісером, робить прикраси з нього. До речі, техніка діамантової вишивки дуже схожа на вишивання, от тільки замість ниток використовуються камінці. Не зважаючи на те, що малюнок картин вже готовий, і до нього прикладаються набори камінчиків, у кожної майстрині картини не будуть однаковими. Це залежить від техніки викладання «діамантів», кольорів, які майстриня закладає у свою роботу.

«Навіть борщ у кожної господині виходить свій, а тут картини. Вся справа у підході, у душі, яка закладається у роботу, у баченні вже готового результату. Я знаю, що деякі майстрині викладають камінчики чергуючи колір за кольором. Я вже наловчилася їх викладати так, що можу одразу застосовувати декілька кольорів», – підкреслює Ліза Линок.

Маленькі картини Ліза робила дуже швидко. Наприклад, картини 30 на 40 см народжувалися за три дні. А от коли їй подарували велику заготівку, 40 на 50 см, там вже їй довелося попрацювати. Але це тільки в радість, ділиться емоціями Ліза, бо цей процес заспокоює, приводить до ладу думки та зосереджує.

«Це саме те, що нам зараз потрібно, – продовжує Ліза. – Буває, прийдеш з роботи, тебе наздоганяє сирена, летять неприємні новини, ти думаєш, як там твій вітчим, який раніше працював на нашому підприємстві, а зараз захищає Україну. Але ти знаєш, що на тебе чекає твоє улюблене захоплення, завдяки якому можна хоч трохи відволіктися та  прийти до тями. Коли працюю з камінчиками, вмикаю якийсь цікавий серіал або музику. Цей акомпанемент дуже допомагає у роботі, створює особливий, піднесений, а у моєму випадку ще й діамантовий настрій (усміхається). Але не думайте, що процес створення цих картин простий. Навіть якщо у наборі все продумане, не факт, що у вас все гарно вийде. У мене теж було декілька невдалих робіт. На одну картину потрібних камінчиків не вистачило, а інша вийшла якась не дуже чітка, не така яскрава, як би мені хотілося. Тут головне не опускати руки, а йти далі. Невдачі нам на те й даються, щоб підштовхнути нас до більш активних дій. А якщо справа тобі подобається, то ти увесь час хочеш розвиватися у ній. Я вже це добре знаю на власному досвіді. Бувало переглядаєш інтернет, бачиш якийсь цікавий малюнок, і вже хочеш зробити нову картину. Процес затягує, він підштовхує до постійного саморозвитку. Мені це дуже подобається. З нового, наприклад, я оформлюю обручі для своїх сестричок. Купляю в магазині різні штучні квіти, різноманітне оздоблення і прикрашаю ними обручі. Виходить гарно. Хочу ще навчитися робити квіти з м’якої проволоки, з намистин. Планів у мене, як бачите, багато. Я знаю, що на нашому підприємстві працює чимало творчих, цікавих людей. Я бажаю кожному постійного розвитку, а також нових відкриттів, які й роблять наш світ яскравішім, цікавішим, приємнішим».

Категорії
Новини

Гранти у майбутнє металургії

Про віру в Україну, готовність молоді брати участь у її відновленні після війни, сприяти  економічному зростанню, про побудову власної кар’єри у металургії, а також про перспективи співпраці та кадрові виклики йшлося на традиційній зустрічі «АрселорМіттал Кривий Ріг» з представниками навчальних закладів Кривого Рога. За традицією навчальні заклади були відзначені нашим підприємствах у різних номінаціях.

Система співпраці з молоддю почала розвиватися в «АрселорМіттал Кривий Ріг» на ще з 2019 року. У числених проєктах «АрселорМіттал Кривий Ріг» щороку беруть участь учні, студенти, викладачі, навіть їх батьки, а також молоді працівники підприємства. Війна та усі виклики, пов’язані з нею, не стали на заваді цій співпраці. Тільки торік у подібних заходах нашого підприємства взяли участь 16 тисяч молодих людей.

Як зазначив на зустрічі Анджей Випих, заступник генерального директора з персоналу, корпоративних комунікацій та євроінтеграції «АрселорМіттал Кривий Ріг», зараз нам усім доводиться долати особливі виклики – це  загрози ракетних обстрілів, ліквідація наслідків «прильотів», блекаутів, допомога військовим та їхнім родинам тощо.

«З початку повномасштабної війни усі ці виклики наше підприємство долає разом з Кривим Рогом та за підтримки компанії «АрселорМіттал». Ми не дали ворогу зайти до нашого міста,  підтримували одне одного на усіх напрямках, ми не припиняли виплату зарплат, попри величезні збитки. Зараз ми працюємо та живемо у понад 100 кілометрах від лінії фронту, – сказав Анджей Випих. – І у всіх нас є спільний виклик – це кадровий голод. З ним стикнулися підприємства та організації України. Наразі наше підприємство тимчасово вимушено працювати не на повну потужність. Крім цього, нам не вистачає замовлень, є проблеми із збутом та забезпеченням усього необхідного тощо. Але ми знаємо, що війна скінчиться і виробництву треба бути готовими до активної роботи задля відновлення країни. Але машини і агрегати не можуть працювати без людей, тому зараз ми робимо головну ставку на молодь та на демобілізованих кваліфікованих працівників, які повертаються з фронтів. Вони навчаються, перенавчаються, підвищують свою кваліфікацію, набувають нових навичок. Це можна зробити як в Університеті АрселорМіттал, так і у різноманітних навчальних закладах Кривого Рогу. Тому наша співпраця із закладами освіти зараз набуває нових сучасних форм, вона виходить на вищий та більш потужний рівень».

Директорка з департаменту персоналу «АрселорМіттал Кривий Ріг» Катерина Залозних розповіла про досвід роботи з молоддю на підприємстві та тісну співпрацю в цьому з навчальними закладами міста. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» молодь має змогу пройти практику, стажування, взяти участь в освітніх, молодіжних, наукових проєктах тощо. Ми допомагаємо та підтримуємо освітні заклади міста. Це різни види співпраці і підтримки. Ремонти, нова техніка, допомога у організації та проходженні практики тощо.

«Зараз утворилася така тенденція – наша молодь їде з України. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» ми робимо дуже багато, щоб зупинити цей процес. Для цього ми створюємо максимальну взаємодію бізнесу та освіти, організовуємо привабливі можливості для навчання та розвитку молодих людей. Цей принцип роботи з молоддю, побудований на нашому підприємстві, став унікальним в Україні, – сказала Катерина Залозних. – Наприклад, школярам ми прищеплюємо цікавість до металургії, до точних наук. В цьому нам допомагають проєкти STEAM-напрямку, профорієнтаційні заходи, «Ярмарок професій», екскурсії на підприємство, знайомство з робочими спеціальностями, про які розповідають безпосередньо наші фахівці. За останній час до такої роботи ми залучили більше 7 тисяч школярів».

Студенти мають можливість більше познайомитися з підприємством, пройти тут практику, спробувати себе у ролі працівника і зрозуміти, чого вони насправді хочуть. Велику увагу приділяють на нашому підприємстві і неформальному спілкуванню молоді. Створення різних студентських спільнот дозволяє молоді відкривати в собі нові навички, розкриватися в тих напрямках, які їх цікавлять.

Все більше популярності у молоді набирає наш унікальний проєкт «Нова фабрика». Вперше у нас паралельно діє дві хвилі проєкту, одна з них, за 2024 рік, набрала рекордну кількість учасників – майже 400 студентів. Вдвічі збільшилась і кількість учасників програми стажування «GoPro» – у минулому році в ній взяли участь понад 250 амбітних хлопців та дівчат.

«На одній із зустрічей з молоддю я почула, як юнак сказав, що хоче стати генеральним директором, – говорить Катерина Залозних, – це дуже класні та круті амбіції, але до їх реалізації треба добряче попрацювати. Я завжди відповідаю, що на цьому шляху нічого неможливого не буває, потрібні лише бажання та наполегливість, адже гранти у майбутнє має кожен з нас. Ми співпрацюємо й з викладачами навчальних закладів. Численні екскурсії для них, спілкування з виробничниками, можливість на власні очі побачити, як працює сучасне обладнання, нові технології – все це сприяє більш ефективному розумінню, що очікує бізнес далі, і яких знань та навичок потребують майбутні фахівці, зацікавити молодь, щоб вона на власному досвіді пересвідчилася, що у металургії є майбутнє, залишилася працювати у місті, в Україні й усіляко сприяла її розвитку».

Катерина Залозних розповіла і про інші напрямки співпраці з навчальними закладами. Один з них – це робота з жінками. Саме вони наразі є вагомою підтримкою багатьох підприємств. Жінки готові опановувати нові професії, які тривалий час вважалися чоловічими.

«Ми дуже сподіваємося на повернення на підприємство наших демобілізованих працівників. Їх вже повернулося на підприємство понад 500, сподіваємося, що з часом ветеранів у нас побільшає, – зазначила директорка департаменту з персоналу. – Для цього на підприємстві запроваджено і успішно працює програма реінтеграції ветеранів, яка вже довела свою ефективність. Зараз до нас повертаються не тільки ті, хто раніше працював на підприємстві, а і ті, хто пішов захищати Україну з інших підприємств. Ми дуже раді, що вони готові реалізовуватися в «АрселорМіттал Кривий Ріг»».

Ще один важливий напрямок у кадровій роботі – це відкриття нового потенціалу у нашого внутрішнього персоналу. Підприємство пропонує людям спробувати себе в інших спеціальностях, відкрити для себе нові можливості та перспективи. А для цього теж потрібно навчатися, перенавчатися, набувати нових навичок, сучасних знань. І у цьому наше підприємство також є партнером з освітніми закладами міста.

Категорії
Наші люди

«Я люблю», – пролунало зі світу полеглих Героїв

Телефон клацнув повідомленням, і Юлія не повірила своїм очам. Це був вірш, який написав її брат, присвятивши його своїй коханій дівчині Неонілі. У Юлії  перехопило подих , адже цей вірш вона отримала вже після року з дня героїчної загибелі свого брата – командира мінометної батареї, а у мирному житті ремонтника сортопрокатного цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг» Владислава Дюринського.

«Влад ніколи не писав вірші. Ми з матусею були шоковані, дізнавшись, що він «взявся за перо» і висловив на папері любов та емоції до своєї коханої дівчини Ніли. Ми були здивовані ще й тому, що про це дізналися вже після загибелі Влада, – розповідає його сестра Юлія. – Так, віршоване повідомлення від Влада, та ще й з його жартівливими поясненнями у прозі, нам надіслала Ніла. Але це сталося вже після роковин його загибелі. Було таке враження, що Влад таким чином звернувся до нас зі світу, де зараз живуть наші полеглі Герої».

27 квітня 2023 року

«Тук-тук», – наполегливо натякаючи на сонну атмосферу, заколисував потяг. Але як тут було спати, коли через вагонні вікна до пасажирів «усміхалася» квітнева природа, яка оживала після холодної зими, а у самому вагоні весело гомоніли пасажири.

Серед них було багато хлопців-військових, які їхали з «учебки» до місця служби.

Неоніла та її подружка Вікторія прямували зі Львова, куди вони їздили на вихідні, додому до Хмельницького. Ніла дивилася у вікно і раділа, що їм таки вдалося вчасно сісти на потяг, адже дівчата не розрахували час і дуже запізнювалися на посадку. Тепер, коли переживання від поспіху залишилися у минулому, а вони вже влаштувалися на своїх місцях у плацкартному вагоні, Ніла могла  поринути у спогади про враження від відвідування старовинного та дивовижного Львова. «Яке ж це місто красиве, скільки там різних подій відбулося, а скільки закоханих блукали його вуличками!» Її думки перервали молоді хлопці у формі ЗСУ, які з цікавістю зазирнули до купе, в якому їхали дівчата. 

«Військових у вагоні було багато, усі вони їхали організовано, – розповідає Неоніла. – До нас хлопці зазирали увесь час, вони жартували, пропонували різні смаколики. Ми їм дякували за увагу, казали «спасибі» за наш захист та чемно відмовлялися від подальшого спілкування. Вже потім я зрозуміла чому, адже того квітневого дня доля готувала мені зустріч з Владиславом.

Коли він зайшов до купе, у мене наче серце смикнулося, я не могла відвести від нього погляд (усміхається). Влад був наче сонечко, він випромінював позитив, багато жартував, розповідав цікаві історії. «Very good» – часто повторював Влад. Він одразу підсів до мене, і всю дорогу ми розмовляли. Мені довелося з’їсти усі цукерки, якими він мене пригощав (знову сміється). У мене з’явилося таке відчуття, що він рідна людина, що я знаю його вже дуже давно. Ми й не помітили, як доїхали до Хмельницького. Влад вийшов на перон, проводив мене і сказав чекати листів та дзвінків від нього. Довго на них чекати не довелося, Влад одразу дав мені знати, що до місця призначення доїхав нормально. Ми почали зустрічатися, і плани у нас, повірте, були великі…»

19 листопада 2023 року

Командир відділення мінометної батареї Владислав Дюринський був на бойовому завданні поблизу Кліщіївки. «Бої тут великі, ворога багато, але, вище носа, повірте, ми їм добряче «насипаємо». У нас все Very good, хлопці так налаштовані, що росіяни довго пам’ятатимуть наш палкий «прийом». Так писав Влад у повідомленнях до сестри Юлії та вже до своєї нареченої Ніли. Після бойового завдання він планував освідчитися дівчині. Вона вже чекала його у місті Дніпро, Влад мав приїхати до неї згодом, після бойового завдання, він вже відпросився для цього у свого командира.

Чергування добігало кінця, хлопці стояли біля автомобіля, планували збиратися і… пролунали свист, вибух, а потім запанувала тиша…

«День, який міг би стати найурочистішим, став самим жахливим у нашому житті. Винна у тому ця клята війна, – говорить сестра Владислава. – Те, що усі ми пережили й досі переживаємо, цей біль ніякими словами не можливо описати. Та наша родина, Ніла, яка стала нам найріднішою людиною, втішаємося тим, що у житті Влада була справжня любов, схожу на світлу казку у ці чорні страшні для усіх нас роки. Ми часто приходимо на могилу Влада, чуємо тріпотіння від вітру прапорів України на численних могилах наших Героїв. Складається враження, що вони таким чином розмовляють з нами. А те, що Влад дав нам вісточку звідти після своєї загибелі – це взагалі диво».

Я сів в той потяг повесні,

Я їхав неньку захищати.

У ньому там сиділа ти,

І, наче сонечко сіяла.

Твої охайні гарні очі,

Яскраві, наче пелюстки,

Запали в душеньку мені.

Ти там сиділа й усміхалась.

Тобі так весело було.

І щирість усмішки твоєї,

Вражала так, як дітлахи.

Ти, наче той прекрасний сон,

Коли не хочеш прокидатись.

Хотів з подякою тобі

Звернути я на це увагу.

Що дуже вдячний я тобі

За те, що їхала ти з нами.

Твоя підтримка, наче сталь,

Така незламна, дуже міцна.

Вона дає надію й віру

На те, що буде гарний час.

Тому, частіше усміхайся,

Тоді все буде Very good!!!

Припис у повідомленні: «З римою я дружу на раз, два, три, чотири, п’ять. «Римувальник» з мене ще той, але це мені ввечері в голову надійшло».

Влад Дюринський.

Категорії
Новини

Жінки рулять!

В  «АрселорМіттал Кривий Ріг» вперше відбувся онлайн-форум «STEAM GIRLS», який був присвячений Міжнародному дню жінок та дівчат у науці.

Жінки завжди сприяли розвитку науки, техніки, медицини, але їх участь у науковому світі, на жаль, не завжди помічалася. За даними ЮНЕСКО, лише 30 відсотків науковців по всьому світу – жінки. Для того, щоб привернути увагу суспільства до цього питання та заохотити красунь та розумниць обирати науково-технічні спеціальності і дивувати світ новими відкриттями, у 2016 році Генеральною Асамблеєю ООН був започаткований Міжнародний день жінок та дівчат у науці.

Що надихає жінок на наукові дослідження та що заважає їм вірити у свої можливості, які обмеження існують на шляху досягнення цієї мети, які переваги дає діяльність в областях SТЕМ (наука, технології, інженерія та математика) – про це та інше йшлося на першій в «АрселорМіттал Кривий Ріг» онлайн-конференції«STEAM GIRLS».

Конференція об’єднала 35 жінок-учасниць, а основними спікерками стали чотири жінки-науковиці та інженерки, які власним досвідом довели, що змінювати світ науки, ставати лідерками та будувати кар’єру – це теж звичайні жіночі справи.

У лекції про STEM та лідерство, у жвавій панельній дискусії «Жінки у науці та інженерії: виклики і можливості» взяли участь Аліна Коса, інженерка з планування виробництва, старший корпоративний тренер та амбасадор «АрселорМіттал Кривий Ріг», Ганна Новікова, заступниця директора Криворізької гімназії № 51, вчитель предмета STEM, співавторка програми міжгалузевого курсу «SТЕМ LAB». А також Катерина Слюсаренко, в.о. директора інституту управління та лідерства ДУЕТ, та Тетяна Сулима, проректорка КНУ.

«Наші спікерки ділилися з учасницями конференції своїм життєвим та професійним досвідом, вони розповідали про свій шлях у науку, про перешкоди, випробування та  успіхи. Кожна з жінок-спікерок є цікавою особистістю, у якої дійсно можна повчитися новому, адже зараз ми маємо дефіцит успішних жінок-науковиць та інженерок, на яких можна рівнятися у SТЕМ. На мінілекції від Анни Новікової ми розбиралися в тому, що таке STEAM, яка роль жінок у цій сфері та говорили про лідерство. На панельній дискусії йшлося про причини низького відсотка жінок у науці та технічних спеціальностях, про гендерні упередження, стереотипи, кар’єрні бар’єри та дискримінацію. Учасниці поділилися своїм досвідом, як вони долали подібні виклики та розповідали, що їх мотивувало на шляху до успіху, – розповідає Вікторія Коцуба, менеджерка з розвитку молодіжних проєктів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Наприкінці форму на учасниць чекав приємний сюрприз – найцікавіші запитання до спікерок були відзначені цінними подарунками.

Цікаво знати

Якщо вас попросять назвати імена відомих винахідників, що одразу згадується,  Леонардо да Вінчі або Томас Едісон? Історія доводить, що за багатьма речами щоденного вжитку та науковими інноваціями нерідко стоять  жінки. Ось, наприклад, деякі з них.

«Двірники» для авто вигадала Мері Андерсон. Одного зимового дня 1903 року вона їхала автомобілем до Нью-Йорка і помітила, що водій раз у раз відчиняє вікно, щоб змітати сніг з лобового скла. Вже вдома Мері накреслила зразок гумової лопатки, якою можна було орудувати зсередини авто. Вона отримала патент на свою розробку, але ніколи не мала прибутку зі свого винаходу, який згодом став поширеним та звичним елементом автомобіля.

Фахівчиня з хімії Стефані Кволек у 1965 році розробила легке волокно, з якого стали виготовляти куленепробивні жилети та інше захисне спорядження. Це волокно зараз також використовують у різноманітних виробах, від захисних рукавиць, до літаків та підвісних мостів.

Найпопулярнішу гру «Монополія» вигадав не Чарльз Дерроу, як дехто вважає, а Елізабет Мегі. Вона запатентувала свою розробку, як «Гра землевласника». Чарльз Дерроу викупив у неї патент за 500 доларів та монополізував гру, яку ми сьогодні добре знаємо, як «Монополія».

Приєднуйтесь і ви до цих талановитих жінок, поринайте у світ науки і техніки, ставайте дослідницями та винахідницями. А ще вчиться захищати свою інтелектуальну власність. Тоді й ви увійдете в історію, яку будуть вивчати, і на якій  виховуватимуться сучасне та майбутнє покоління.

Категорії
Новини

КХВ: лабораторне життя за кадром

Нові задачі, виклики, досвід – наша розповідь про роботу та колектив центральної лабораторії технічного відділу коксохімічного виробництва у часи повномасштабного вторгнення.

Війна кардинально змінила усіх нас, але не змінила нашого ставлення до своїх справ – зробила нас відповідальнішими. Попри відключення світла, загроз ракетних обстрілів, «шахедів» над головами ми продовжуємо виробляти чавун, сталь, коксохімічну продукцію і, головне, робити це якісно, за світовими стандартами.

Саме на якості ми і зробимо акцент, адже героєм нашої публікації цього разу стала Центральна лабораторія технічного відділу коксохімічного виробництва (ТВ КХВ). Її фахівці допомагають забезпечувати якість  на всіх ланках виробничого ланцюга – від приймання сировини, дотримання цехами КХВ режимів ведення технологічних процесів, і до випуску готової продукції.

«Насправді за цими короткими фразами стоїть велика робота: кропітка, уважна, професійна, зосереджена. Тут здійснюють лабораторні дослідження 26 фахівців. До речі, до війни наш колектив був більшим. Враховуючи те, що сортамент продукції КХВ чималий, лабораторія проводить цілий комплекс випробувань. Тільки минулого року ми виконали їх майже 130 тисяч. Під нашим пильним контролем як вугільна шихта, так і готовий кокс, вміст у них вологи, сірки, зольності, «гарячої» міцності вугілля, коксу та інших якостей. Також ми контролюємо ступень очищення коксового газу від аміаку, бензольних вуглеводів, сірководню та якість отриманої продукції його очищення – сирого бензолу, амонію сульфату, смоли кам’яновугільної тощо. Це і екологічна складова – вловлювання шкідливих викидів, і корисні продукти для споживачів. Тож, як бачимо, наша лабораторія залучена у виробництві на всіх його етапах. Від початку повномасштабної війни ми не припиняли свою діяльність. Тут у нас своя «передова», але наша робота переважно залишається за кадром», – знайомить з діяльністю свого підрозділу Олена Солонько, начальниця центральної лабораторії ТВ КХВ.

Лаборант хімічного аналізу Надія Солонець заносить до лабораторії мішок з вугільним концентратом. Цей чорний, що виблискує, гранулами порошок треба просіяти та підготувати до подальших випробувань.

У іншому кабінеті лабораторії її колега Ірина Хорольська за допомогою мікроскопу та спеціального обладнання визначає петрографічні характеристики вугільних концентратів. Цей метод дозволяє з ювелірною точністю визначати природу вугілля для виробництва коксу.  

«Така робота для нас є щоденною, – продовжує Олена Солонько. – Від початку повномасштабної війни у нас змінилися сировинна база коксування. Зараз ми отримуємо її з Америки та європейських країн. Перед нами постала задача добре познайомитися з сировиною, більше дізнатися про її складову, щоб визначитися, чи підходить вона для нашого виробництва коксу. Тому окрім стандартних випробувань ми досліджували і природу нового для нас вугілля, адже воно було іншим, не таким, до якого ми звикли. Ми проводили петрографічні випробування, визначали пластичні властивості сировини, дізнавалися про  «характер» вугілля та його «поведінку» у складі вугільної шихти. У цих дослідженнях нам допомагав Український державний науково-дослідний вуглехімічний інститут(УХІН), що у Харкові. Результат цієї роботи позитивний – сировина відповідає нашим критеріям, ми можемо використовувати її у нашому виробництві».

«Ще один виклик, який нам довелося долати у воєнні роки – це підтримання роботи устаткування лабораторії через блекаути та часте вимикання електроенергії. Ми працюємо з сучасними приборами, які дозволяють в рази пришвидшувати проведення досліджень та отримувати максимально об’єктивні результати. У нас в роботі пластометричний апарат  для контролю якості вугільної шихти, хроматограф для випробувань сирого бензолу, кам’яновугільної смоли, масла, установка Карботест для проведення лабораторного дослідницького коксування, петрографічний комплекс, про який вже згадувалося та інше цікаве та дороге обладнання. Все це дозволяє нам працювати якісно та швидко. Ми дуже стараємося зберегти працездатність обладнання, адже воно збиралося протягом багатьох років і є надзвичайно затребуваним», – зазначила Тетяна Кліменко, заступниця начальниці центральної лабораторії ТВ КХВ.

Та будь-яке обладнання не може працювати без кваліфікованого колективу. Тому ще одним воєнним випробуванням центральної лабораторії стало збереження працівників, а точніше – працівниць, адже жінки у колективі переважають. Вони, як і завжди, дбають про якість сировини, яка застосовуватиметься у виробництві, продукції, яка відвантажиться замовнику, турбуються про якість технологічних проб води, масла, газів, без яких неможливе протікання технологічних процесів.

З початку повномасштабної війни у більшості жінок чоловіки стали на захист країни. У лабораторії усі підтримують одна одну, дбають і про виробництво, і про допомогу захисникам.

«Тут всі, наче єдина родина, я одразу це відчула, коли влаштувалася сюди на роботу, – розповідає лаборант хімічного аналізу Надія Морозевич. – До Кривого Рогу я приїхала з міста Часів Яр, що на Донеччині. Спочатку ми з родиною ще трималися, допомагали військовим та цивільним, волонтерили, надавали людям першу медичну допомогу. Але потім обстріли почастішали, збільшилися руйнування, словом, до міста прийшли усі нещастя, які нам зазвичай несе «руський мир». Ми з родиною були вимушені залишити рідне місто. Нашою другою домівкою став Кривий Ріг. Раніше я працювала лаборантом хіміко-бактеріологічного аналізу на підприємстві «Вода Донбасу», контролювала якість води. У центральній лабораторії КХВ я перевіряю якість коксового газу. Звичайно, ця робота була новою для мене. Та дівчата мене всьому навчили, я відчула дуже сильну підтримку від усіх моїх колег».

Колектив лабораторії пишається, що ще у 2005 році лабораторія КХВ стала першою і єдиною лабораторією у коксохімічній галузі, яка була акредитована за стандартом «Загальні вимоги до компетентності випробувальних і калібрувальних лабораторій». Для підтримки такої високої планки тут щорічно проходять інспекційні аудити, спеціальні навчання для колективу.

У період воєнного стану лабораторія пройшла повторну акредитацію за стандартом ДСТУ EN ІSO/ IЕС 17025 у його новій версії. Тож, попри війну і все, що з нею пов’язано, центральна лабораторія КХВ продовжує цілодобово працювати для замовників якісно та ефективно. А ще у лабораторії сподіваються на скоріше завершення війни, спокій у роботі і турботи, які б були пов’язані тільки з розширенням виробництва.

Категорії
Наші люди

Кохання переможе

Цю фразу часто повторюють Олена та Сергій Лосі, адже вірять, що дійсно щаслива людина – це та, яка знайшла своє справжнє кохання та пронесе його через роки, відстані та обставини.

 «Головне, щоб у чоловіка на фронті було все гаразд. Ми з донечками дуже чекаємо на татка, віримо, що війна скоро закінчиться, наші чоловіки повернуться додому і ми, як завжди, будемо радити звичайним повсякденним речам. Насправді це і є справжнє щастя, щоб улюблені люди завжди були поруч. Війна чітко дала нам це зрозуміти», – говорить Олена Лось.

У цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу подружжя працює разом. Олена – машиністкою крана, а Сергій електрогазозварником. «Я й на роботі хотіла бути ближче до чоловіка, тому і перейшла з СПЦ № 1, де раніше працювала, до ЦМК. Але в наше життя увірвалася повномасштабна війна. У 2023 році Сергій став на захист України. Він майстер на всі руки, тож служить у складі бригади, які прокладає понтонні мости на різних ділянках фронту», – розповідає Олена.     

Олена та Сергій познайомилися ще студентами. Вони навчалися у тоді ще професійно-технічному училищі № 45. До того ж Олена набувала там навичок кухаря, і спочатку працювала за цією професією. Вона жартує, що вміння смачно готувати дуже стало у пригоді їй саме у сімейному житті, а от професію вона згодом змінила.

«Спочатку ми заглядалися одне на одного у транспорті, адже чомусь часто їздили разом. Вже потім зрозуміли чого так. Це я інтригу зберігаю, – усміхаючись, розповідає Олена. – А познайомилися ми на новорічному вечорі в училищі. Після дискотеки Сергій запропонував провести мене додому. Ось тут і виявилося, що ми мешкаємо в одному будинку. Уявляєте, ми, навіть і не знали, що увесь час знаходилися поруч, нехай і у величезному багатоквартирному будинку. Відтоді стало зрозуміло, чому ми часто зустрічалися у транспорті. Ще на початку 1990-х родина Сергія переїхала до Кривого Рогу з Криму, бо тут жили батьки його батьків. Ми з Сергієм почали зустрічатися. Я дочекалася його з армії і ми продовжили зустрічі. Так тривало довго, поки його матуся врешті-решт не тупнула ногою: «Скільки можна, нумо, до РАЦСу!» Ось так і народилася наша родина».

А далі було звичайне повсякденне життя: турботи одне про одного, робота, домашні справи. А ще часто були квіти та цукерки, Сергій знав, як порадувати Олену.

Яскравим спогадами довоєнного життя стали поїздки на море за путівками від підприємства – відпочинок на пляжі, романтичні вечори біля моря. От тільки діточок у пари довго не було.

«Перша донечка у нас народилася після 10 років нашого спільного з Сергієм життя, – продовжує Олена. – Коли я дізналася, що вагітна, це така радість була, що ніякими словами не передати! Сергій саме прийшов з нічної зміни, а тут така новина! Першу донечку так і назвали, Вікторією, тобто Перемогою. А згодом у нас народилася і друга донечка Даринка. Зараз старшій 15, а молодшій 13 років. Дівчата зростають гарними, розумними та дуже самостійними. Молодь зараз така (усміхається). Ми з чоловіком їх дуже любимо. Зараз з дівчатами ми особливо тримаємося разом, адже переживаємо за нашого татка та усіляко підтримуємо його».

Родина дуже зраділа, коли Сергій прийшов у відпустку. Це був лише тиждень, але він був надзвичайно насичений емоціями. Родина поїхала відпочивати до Одеси, ближче до моря, якого давно не бачила, до яскравого сонечка, приємних подій, яких за останній час їм усім дуже бракувало.

«Чомусь приємне так швидко минає, – підкреслює Олена. – Тепер ми знову далеко одне від одного і спілкуємося телефоном. 14 лютого, у День закоханих у нас обов’язково буде дзвінок і привітання – це вже наша традиція. Головне, щоб зв’язок був, коли його немає, а на фронті таке трапляється, я дуже нервуюся з цього приводу. На свята ми завжди бажаємо чогось хорошого. Сьогодні у мене, і я впевнена, що і в інших українців також, одне бажання – скоріший мир. Нехай ця війна закінчиться, а чоловіки, жінки повернуться додому, до своїх рідних, до мирних справ. Говорять, якщо чогось дуже бажати, то це неодмінно здійснюється. Я в це вірю, а ще вірю в те, що кохання переможе!»