Автор: Головко Вікторія

Категорії
Наші люди

Технічний спец та основний дублер

У рубриці «Серце професії» цього разу ми розповідатимемо про помічників машиністів локомотивів. У цьому словосполученні усі три головні слова, але ПОМІЧНИК, здається, найголовніше, адже він дійсно є другими очима та гострим слухом того, хто керує тепловозом чи локомотивом. І вимоги до помічника машиніста чималі – мати гарну пам’ять, реакцію, володіти чималими знаннями та бути відповідальним.

Існують роботи, які неможливо виконувати лише одній людині, в неї обов’язково має бути напарник. До таких професій належать машиніст та помічник машиніста локомотива. Разом вони керують величезною, важкою (вагою сотні тонн), та надзвичайно складною залізничною машиною, агрегати якої знаходяться під великою напругою. Локомотиви здатні розвивати велику швидкість, спритно маневрувати та перевозити багатотонні вантажі.

Про залізничні професії ми вирішили дізнатися, як кажуть, з перших вуст. Нам розповіли про це фахівці локомотивної бригади залізничного цеху № 2 машиніст тепловоза Юрій Стеценко, помічник машиністу тепловоза Андрій Чемикос та фахівець, який завжди допоможе локомотивній бригаді новими знаннями, вміннями та влучними підказками машиніст-інструктор локомотивних бригад Микола Шелест.

Андрій Чемикос, Микола Шелест, Юрій Стеценко

У сигнальних жилетах (без цього на залізниці не можна), та з максимальною зосередженістю перед початком зміни екіпаж локомотива перевіряє готовність локомотива до роботи.

Андрій Чемикос декілька разів з «ніг до голови» оглядає локомотив, перевіряє наявність охолоджувальної рідини, змащування вузлів, агрегатів, дизелів, компресорів тепловоза, відмічає наявність вогнегасників та гальмівних башмаків, «продуває» головні резервуари машини та здійснює інші залізничні «маніпуляції». «Оживший» локомотив одразу трохи ричить та дає легкий тремор.

«Готує тепловоз до роботи саме помічник машиніста, – розповідає Андрій Чемикос. – На помічника покладена основна перевірка усіх процесів технічного здоров’я локомотива. Ретельний огляд тепловозів здійснюється перед кожною зміною, адже багато вузлів потребують систематичного регулювання, та й під час роботи можуть виникнути неполадки, які треба терміново усувати. Водночас помічник є повноцінним дублером машиніста, він допомагає йому у керуванні, спостерігає за шляхом, сигналами, які подають працівники станцій тощо. Також помічник машиніста здійснює роботу складача вагонів та виконує маневрові роботи».

Андрій Чемикос закінчив політехнічний коледж Криворізького технічного університету. Визначитися з професією йому допомогли знайомі, які вже працювали залізничниками. Стажування Андрій проходив на станції Прокат-1, де побачив, як працюють локомотивні бригади, як виконується маневрова та інша робота. Цей залізничний «движ» прийшовся до душі хлопцю, тож після закінчення навчання він влаштувався на нашому підприємстві, де працює вже три роки. 

«Турбот у помічника машиніста багато, але я вже маю певний  досвід та набуті навички, – продовжує Андрій. – Нашу роботу сидячою та монотонною точно не назвеш, ти постійно перебуваєш у русі. Спочатку «бігаєш» навколо тепловоза та по усіх його рівнях, при маневровій роботі супроводжуєш залізничний склад, дбаєш про безпеку – у нашій роботі це дуже важливо. Треба також дивитися, щоб люди поруч состава не ходили, а також, щоб колії були вільними, бо зараз такий час, що все може трапитися. Пильність не завадить. Наприклад, коли були блекаути, то черговий по станції не міг бачити стрілочних переводів, тому їх доводилося переводити вручну. Ми здійснюємо це за допомогою курбеля – це такий спеціальний ключик, як ручка у м’ясорубці».

Головний керманич

«Основна задача машиніста – це  керувати локомотивом, дотримуватися безпеки руху та вчасно довозити до місця призначення вагони з вантажем, – говорить машиніст тепловоза Юрій Стеценко. – Звичайно, технічне обслуговування тепловозу також є задачею машиніста, і його ми завжди здійснюємо разом із помічником. Між собою свій локомотив ми називаємо «Наша Ластівка» або «Наша Тачка». Автомобілісти добре зрозуміють, про що ми (сміється). І ми добре дбаємо про свою техніку. У локомотива, як і у людини, є свій характер, який він іноді показує. Але ми завжди знаходимо з ним спільну мову.

А ще нам важливо добре знати географію місцевості, де ми працюємо. От зараз ми, наприклад, залучені до перевезень гірничого департаменту, працюємо в районі нашої шахти. Тут важливо слідкувати і за рухом інших потягів, бо поруч проходять залізничні гілки «Укрзалізниці». Ось, бачите, електричка поїхала, згодом – пасажирський потяг. Також нам треба пильно слідкувати за маршрутом, положенням стрілок, світлофорів. Особливо на це треба звертати увагу в умовах відсутності світла».

Юрій розповідає, що блекаут страшний тільки перший раз, а далі, він хоч і неприємний, але люди вже морально та професійнно до нього готові.

Коли після першого «прильоту» сталося знеструмлення залізниці та цехів нашого підприємства, не працювали світлофори і, навіть, деякі радіостанції. У локомотивних бригадах залишився зв’язок між собою, тож вони мали змогу координувати свої дії. Юрій підкреслює, що перевага тепловозів у тому, що вони автономні, можуть працювати як на електриці, так і на дизелі, поки солярка не закінчиться. «Ми працювали у штатному режимі, тільки з подвійним контролем та увагою. І до цього теж треба бути завжди готовим, як машиністу, так і його помічнику», – підкреслює Юрій Стеценко.

Постійне навчання, як рух поїздів

Ще одна важлива залізнична професія на виробництві – це машиніст-інструктор локомотивних бригад. Цю посаду може обіймати фахівець з досвідом, адже його задача – забезпечувати безпечну роботу локомотивних бригад, постійно навчати нового, дбати, щоб машиністи та їхні помічники завжди дотримувалися численних  інструкцій, правил тощо. І це не  якійсь там непотрібні бюрократичні папери, це правила, за якими живе залізниця, здійснюються перевезення, дотримується безпека людей та техніки.

«Більшість нашого робочого часу ми знаходимося на лінії, дивимося, як працюють наші фахівці, нагадуємо про стандарти підприємства допомагаємо отримувати нові знання, зокрема й з технічної експлуатації залізничного складу, маневрової роботи, колійного господарства (на нашому підприємстві воно становить понад 800 кілометрів), систем сигналізації та зв’язку, верхньої будови колії, правила обслуговування усіх цехів підприємства, навіть де працює техніка, та існують негабаритні місця тощо,  – розповідаємашиніст-інструктор локомотивних бригад Микола Шелест. – Якщо коротко, то моя робота – це постійно дбати про безпеку, про розвиток та професійне вдосконалення фахівців. А для цього і мені самому треба постійно розвиватися, тож, хто вирішить стати машиністом-інструктором, той повинен мати бажання постійно вчитися, без цього у нас ніяк. А ще треба бути готовими до постійного руху – зміни картинки в очах, великої відповідальності за кожного члена локомотивних бригад. Але це цікава і надзвичайно потрібна професія. Запрошуємо вас обрати залізничну професію, яка припала вам до душі, та долучитися до дружнього колективу залізничників нашого підприємства».

Цікаво

Професія машиніста та помічника локомотива беруть початок з середини ХІХ століття, коли виникли перші «пихкаючи» кіптявою паротяги. Тоді для керування ними були залучені троє фахівців: машиніст та два кочегари. З появою локомотивів з паровим двигуном, їх почали обслуговувати машиніст, помічник та знову таки ж, кочегар. З удосконаленням техніки потреба у кочегарі відпала, управління сучасними локомотивами взяли у свої руки машиніст та його помічник. 

Категорії
Новини

Струм, світло, розряд – і об’єкт набув нового життя

«Операцію» з оновлення чергового виробничого приміщення власними силами провели у залізничному цеху № 2.

У ЗЦ № 2 відремонтували електроапаратне відділення депо з ремонту локомотивів серії ТЕМ. Під час ремонту замінили електропроводку та встановили нове енергозберігаюче освітлення. Роботи у відділення проводили згідно з методологією Виробництва світового класу.

Вже із самої назви зрозуміло, що в електроапаратному відділенні здійснюється технічне обслуговування електричних агрегатів тепловозів. Це тягові електродвигуни, генератори та багато іншої електроапаратури. Операціями з ремонту та обслуговування залізничної електротехніки займаються слюсарі-електрики. Тому вони одними з перших  відчули покращення, які відбулися в їхньому робочому приміщенні.

Було
Стало

«Ремонт у відділенні виконали наші колеги власними силами, а ми слідкували за роботами, підказували, як краще розмістити обладнання, де складати інструменти та й взагалі, як ефективніше організувати робочий простір, – розповідає начальник дільниці Олександр Сємак. – Згадайте головний принцип доброго господаря, на кшталт, у господарстві нічого зайвого не буває, у роботі все згодиться. Гасло корисне, але є ризик безладу. Щось подібне було і у нас. Поступово ми зносили сюди якісь речі, складали де прийдеться, і в результаті вже не знали, як обійти ті купи. Швидко знайти щось потрібне теж було проблемою. Зараз це ми вже згадуємо з усмішкою, адже після ремонту та оновлення робочого приміщення у нас чистота, порядок і все необхідне на своїх місцях. Вже немає через що перечіпатися. Окрема тема – це світло. Тепер воно у нас яскраве, тож і очам стало добре».

Ремонт відділення локомотивів серії ТЕМ розпочався з генерального прибирання. Усе обладнання, інструменти, меблі були перенесені до іншого приміщення, змонтоване риштування для робіт на висоті, демонтоване старе оздоблення. До речі, усі ремонтні роботи тут виконувалися з чітким дотриманням норм охорони праці: на безпечних майданчиках та із застосуванням лямкових поясів. В результаті наново побілили стіни та стелю приміщення, повністю замінили електричну проводку, а старі лампи розжарювання замінили на сучасні LED-прожектори, які значно яскравіші, і допомагають економити електроенергію. Меблі та стенди для діагностики датчиків відремонтували, пофарбували та, для зручності, встановили їх по периметру приміщення.

Було
Стало

«Споруди локомотивного господарства, пункти технічного обслуговування та інші виробничі приміщення мають постійно бути в справному стані, тому ми особливо дбаємо про вчасні ремонти та облаштування приміщень у цеху, – розповідає начальник залізничного цеху № 2 Дмитро Колесник. – Електроапаратне відділення – це вже сьоме виробниче приміщення, яке ми відремонтували власними силами за останні кілька років. Його облаштовували за системою упорядкування 5S (згідно методології WCM з урахуванням  консультації інженера служби WCM).  Паралельно ми працюємо над іншими проектами з покращення робочого простору та вдосконалення заходів з охорони праці. Наприклад, оновили оглядові канави, організували безпечні ремонти на дахах локомотивів тощо. Здійснювати усі проекти нам допомагають інструменти Виробництва світового класу, а ініціатива, що приємно, походить від працівників нашого цеху. Ремонт у вільний від роботи час здійснювали слюсар-електрик з ремонту електрообладнання Андрій Майборода, машиніст тепловоза Вадим Куропятник та майстер зміни Максим Акімов. Від всього нашого колективу хочеться подякувати їм за це. Ми й далі у цеху працюватимемо над удосконаленням нашого робочого простору, адже планів у нас багато».

Категорії
Новини

Цукерковий настрій від підприємства

У рамках благодійної акції «АрселорМіттал Кривий Ріг» подарувало дітям ВПО понад 500 солодких наборів. Цукерками ласували діти та підлітки з Херсонської, Маріупольської, Авдіївської та Бахмутської громад, які зараз з родинами мешкають у Кривому Розі. 

Смачний десант

Цукерковий шлях стартував від центру надання послуг «Єдине вікно». Коробки з солодощами вантажили до автобуса підприємства безпосередньо через вікно будівлі, де знаходиться центр. До речі, від початку повномасштабного вторгнення вікна «Єдиного вікна» пам’ятають багато гуманітарної допомоги, зібраної працівниками наших підприємства для наших захисників та людей, які постраждали через війну. 

«Війна принесла багато горя та страждань, зруйнувала багато життів. Наразі в Україні нараховується понад чотири мільйони вимушених переселенців, з них майже мільйон – це діти. Вони рано дорослішали за складних умов, адже їм довелося багато чого побачити та пережити, – говорить Майя Ластовецька, менеджерка з корпоративної соціальної відповідальності управління соціального розвитку «АрселорМіттал Кривий Ріг». – Ми, як соціально відповідальне підприємство, від самого початку повномасштабного вторгнення активно співпрацюємо та допомагаємо тим, кого війна змусила покинути рідний дім, хто зазнав втрат і опинився у складних життєвих ситуаціях, і ця акція є однією з багатьох наших програм».

Цього разу помічниками у «смачній операції» стали стажери нашого підприємства.

Андрій Мазур – один із них. Він навчається у Гірничо-електромеханічному фаховому коледжі КНУ, а на підприємстві стажується у теплоелектроцентралі на посаді електромонтера.

«Мені дуже приємно брати участь у такому заході, адже бути одним з тих, хто несе радість дітям – це  круто! Я вважаю, що діти мають бути щасливими та частіше усміхатися за будь-яких обставин. А смачні цукерки здатні зробити святковим навіть звичайний буденний день», – сказав Андрій. 

Діти сховалися, та смаколики їх знайшли

Коли автобус підприємства із подарунками під’їхав до Криворізької гімназії № 56, де разом з криворізькими  навчаються діти з Дніпропетровської та Херсонської громад, почалася повітряна тривога і діти спустилися до сховища. Але й там вони не байдикували, а продовжували займатися – кожен клас мав окремий куточок для цього.

Приїзд волонтерів припав саме на кінець уроку. Спочатку діти дуже здивувалися, коли незнайомі дівчата та хлопці у корпоративних футболках та кепках почали заносити до сховища коробки. А коли пролунав дзвоник, і з цих коробок дітям почали роздавати пакунки з цукерками, свого подиву та радості від такої приємної несподіванки діти не стримували. «Зазвичай я боюсь повітряних тривог, але ця, як це не дивно звучить, принесла мені приємні моменти», – сказала дівчинка, притуляючи до себе смаколики.

«Напевне це найкращий день математики (це свято відзначалося того дня) для наших учнів, – сказала Тетяна Кисла, директорка Криворізької гімназії № 56. – Наш навчальний заклад розташований в історичній будівлі, ми маємо багато традицій. Тут навчаються діти з багатодітних та малозабезпечених родин, виховуються діти з особливими освітніми проблемами. Від початку повномасштабного вторгнення наша гімназія прийняла дітей з тимчасово окупованих територій та тих, де зараз тривають бойові дії, є руйнування та небезпека для життя. Зараз їм потрібна наша додаткова увага, терпіння, добре ставлення і, звичайно, більше радісних моментів у житті. Одним із таких стала цукеркова терапія від наших постійних партнерів – «АрселорМіттал Кривий Ріг»».

«Раніше я навчалася у Новопільському ліцеї, зараз я дуже рада тому, що моя родина вчасно переїхала до Кривого Рогу, – говорить 15-річна Ольга Тюменцева. – Кожну повітряну тривогу я хвилююся, особливо стресую, коли лунають вибухи, коли я читаю про постраждалих, загиблих. На щастя, ця повітряна тривога була більш-менш спокійною і, неочікувано стала смачною. Хочеться частіше мати такі приємні сюрпризи – це створює гарний настрій».

Цукерковий подарунок отримав і 14-річний Ростислав Соценко з Херсонської області. Шлях їхньої родини до Кривого Рогу був складним та небезпечним.

«Родом я з Михайлівки, а початок війни зустрів у Херсоні, де наша родина була у гостях. Я прокинувся на світанку, а мама вже стояла на балконі і казала, що відбувається щось дивне, вона чула вибухи, – розповідає Ростислав. – Ми швидко зібралися і вирушили додому. Дорогою зустріли колону танків, але наших, українських. Ми вже розуміли, що це війна. Деякий час ми прожили вдома, а тут прийшла інформація, що на нас сунуть окупанти. Ми зібрали речі, документи, взяли з собою кота, який, на жаль, втік дорогою, і вирушили до Кривого Рогу. На шляху нам довелося долати багато постів. На одному з них до автобуса зайшов чоловік з ДНРівською стрічкою на рукаві та вигукнув «Слава Україні!». Я сидів на передньому місці в у моменті ледь не відповів «Героям слава!». Я стримався останньої миті, і це мене врятувало, адже таким чином нас провокували. Хто відповідав на це гасло, того виводили з автобуса, і людина пропадала».

Для дітей Бахмута

Наступною зупинкою цукеркової подорожі «АрселорМіттал Кривий Ріг» став хаб переселенців з Бахмута, який так і називається ««З Бахмутом у серці. Кривий Ріг».

Тут видають гуманітарну допомогу, проводять різноманітні заходи для дітей, допомагають родинам вирішувати багато соціальних питань, надають психологічну та юридичну підтримки тощо.

До речі, розташований цей хаб у надзвичайно красивій бібліотеці № 15. Її унікальне оздоблення зроблене дбайливими руками її працівниць. Там затишно, як дітям, так і дорослим.

«Я часто звертаюся до нашого осередку і завжди отримую допомогу, – говорить Ольга Бардачова.  – З Бахмута ми з родиною виїхали у перші дні повномасштабної війни. Почалися вибухи, прильоти. Я не стала ризикувати дітьми, їх у мене двійко, і ми вирушили з рідного міста. Спочатку приїхали до Львова, були за кордоном, але потім повернулися, і життя привело нас до Кривого Рогу. Зараз у нас все добре, діти ходять до школи, нам допомагають. Цього разу до нашого хабу я з дітьми прийшла з приємного приводу, бо ваше підприємство привезло цукерки для нашої малечі».

«Зараз у хабі зареєстровано 535 родин, в яких виховується понад 100 дітей, – говорить Марина Погорєлова, керівниця осередку підтримки мешканців Бахмутської міської територіальної громади. – Кривий Ріг став для нас другим рідним містом, тут люди будують своє життя майже з нуля. Спочатку ми жили надією на повернення, зараз живемо спогадами, адже Бахмут вщент зруйнований. Та ми будуємо плани на майбутнє, бо життя продовжується, треба рухатися вперед. Кривий Ріг нам дуже допомагає в усіх питаннях. З «АрселорМіттал Кривий Ріг» ми активно співпрацюємо, наші діти вже знають, якщо підприємство приходить у гості, треба очікувати на щось гарне та приємне. Так вийшло і цього разу – будній день перетворився на святковий, адже солодкі подарунки принесли свято та запалили дитячі очі вогниками щастя, якого нашим діткам зараз дуже не вистачає».

Наступна зупинка – Маріуполь

Точніше центр підтримки переселенців «ЯМаріуполь», який був відкритий у нашому місті на початку повномасштабної війни.

Це велике приміщення, в якому створені усі необхідні умови для прийому людей з різних питань, є дитяча кімната, простір для волонтерів, місце, куди можна просто зайти та  поспілкуватися із земляками міста-героя.

Що одразу впадає в око – це картини, на яких зображені улюблені місця маріупольців та архітектурні пам’ятки. На одній з них – Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі. Там ховалися люди, було багато дітей, але це не завадило окупантам скинути на нього з літака дві авіаційні бомби. Трагедія сталася 16 березня 2022 року.

«Наш центр чи не найперший, який відкрився у Кривому Розі, наразі ми маємо 21 такий центр в Україні,– розповідає Володимир Курський, директор центру «ЯМаріуполь» у Кривому Розі.  – Зараз у центрі зареєстровано понад 1400 маріупольців. Тут  родини отримують всю необхідну комплексну та системну підтримку, яка допомагає людям адаптуватися до нових умов життя. Ми надаємо психологічні, юридичні консультації, допомагаємо маріупольцям у працевлаштуванні, надаємо гуманітарну допомогу тощо. У багатьох питаннях нас підтримує і допомагає «АрселорМіттал Кривий Ріг». Ось і зараз солодкі подарунки від вашого підприємства піднімуть настрій понад 200-м дітям».

Смачні цукерки отримала й донька Анастасії Дереклєєвої, яка працює юрисконсульткою у центрі «ЯМаріуполь». Покинути рідне місто її родина була вимушен у березні 2022 року. Маріуполь на той час вже був окупований. 2 березня там зникли зв’язок, світло, а 8 березня у домівках не стало газу. Щоб приготувати їжу людям доводилося розпалювати багаття. Зачинилися магазини, школи, садочки, лікарні. Почалися систематичні бомбардування міста. Та понад усе людей лякав холод, бо тоді вдарили морози.

«Зараз моїй донечці шість з половиною рочків, а коли ми виїхали їй було три з половиною, тож вона вже майже повноцінна криворожанка, – говорить Анастасія Дереклєєва. – Шлях до Кривбасу був важким і небезпечним, адже ми проїжджали багато блокпостів, на яких росіяни та ДНРівці дуже ретельно перевіряли наші речі, запитували куди ми прямуємо, з якою метою. Ми відповідали, що їдемо до Запоріжжя. Вони ж нам дуже радили повертати до Донецька. Киваючи головою «так», ми їхали далі, адже у нас був свій шлях – до Кривого Рогу. Їхати було дуже страшно – наша машина була одна на трасі у полі, і на нас могло прилетіти все, що завгодно, такі випадки вже були. На машину ми прив’язали білі стрічки, написали на ній «Діти», щоб нас не чіпали. Але багато хто з окупантів на це не зважав. На одному з блокпостів нам порадили зняти тонування, або снайпер не побачить, хто сидить в автомобілі. На щастя, у нас все минулося. До Кривбасу ми їхали дві доби, а коли приїхали, не могли оговтатися від щастя – тут були вода, світло, відкриті магазини, лікарні, працював пасажирський транспорт, люди ходили на роботу. Це здавалося раєм після пережитого нами! Знаєте, коли ти все це маєш, здається, що воно і має так бути. А коли ти лишився усього, то починаєш  це цінувати».

Цукерки для дітей Авдіївки

Коли цукерковий десант від нашого підприємства завітав до Авдіївського хабу, там ще було тихо, на дітей тут очікували трохи згодом.

Волонтери занесли коробки з ласощами та сфотографувалися на пам’ять.

«Скоро тут буде весело, адже діти вже знають, що на них чекає сюрприз від вашого підприємства, – говорить Олена Варфоломєєва, координатор авдіївського хабу. – У нас зареєстровано 105 дітей, а загалом ми обслуговуємо 650 людей з авдіївської громади. Наш осередок працює у Кривому Розі з 18 червня 2024 року. Він став центром гуртування авдіївців. Тут люди отримують гуманітарну допомогу, що важливо для тих, хто через війну залишився практично без нічого. Ми надаємо консультації із соціальних питань, юридичну та психологічну підтримки тощо. Кривий Ріг дуже гостинний, ми одразу відчули, що це місто рідне для нас. А ще воно дуже уважне до нових криворіжців. Хочеться подякувати «АрселорМіттал Кривий Ріг» за смачні солодкі подарунки для дітей. Нам дуже приємно, що нас підтримують та виявляють всебічну турботу».

«Ми самі відчуваємо, що те, що ми робимо, це лише крапля в морі. Але океан був би меншим через цю відсутню краплю», – сказала колись Мати Тереза. Учасники солодкого десанту впевнені, що вони в цей день теж отримали подарунки – це радість малечі, в усміхнених оченятах якої бодай на декілька хвилин замість тривоги оселилися щастя та радість. І саме це перетворило звичайну п’ятницю на особливий день, який ти прожив недаремно. Нехай таких приємних для усіх днів буде більше в житті кожного з нас!

Категорії
Новини

«Бо жінка»: ДНК успіху

Чи можливо бути чарівною та успішною, впевнено створювати та вести бізнес, розвиватися та залишатися люблячою дружиною, матусею, сестрою, подругою, наставницею та красунею одночасно? Реально і можливо. Це підтверджує досвід учасниць третього жіночого форуму нашого підприємства «Бо жінка». Цьогоріч форум зібрав понад 230 жінок з «АрселорМіттал Кривий Ріг» та дочірніх підприємств.

Яку б професією не обрала жінка, якою б справою вона не займалася – пані прагне зробити все якісно, професійно, з перспективою на майбутнє. Успіх, мотивація, впевненість у своїх силах, сміливість рухатися вперед, будувати кар’єру, ділитися досвідом і завжди залишатися привабливою та чарівною – ці основи закладені в ДНК кожної жінки. Та щоб все закладене природою розвивалося, потрібно над цим працювати протягом всього життя.

Цьогорічний жіночий форум об’єднав представниць різних цехів та підрозділів наших підприємств. Панельні дискусії були присвячені темам кар’єри та жіночого бізнесу у воєнний час, підтримці ментального здоров’я, мистецтва завжди залишатися собою. Також жінки говорили про гармонію та баланс у побудові кар’єри, особистісному розвитку та родинних відносинах.

Послухати, підтримати, а можливо й подискутувати з експертками-спікерками на форум прийшли чоловіки: генеральний директор ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» Мауро Лонгобардо, директор департаменту з продажів в Україні та країнах СНД Євген Чумаченко, заступник генерального директора з технології та стратегії підприємства Йожеф-Левенте Ксапо, заступник генерального директора з постачання Олександр Білянський, директор департаменту з корпоративних комунікацій Володимир Гайдаш.

В цей день чоловіки, звісно ж, в усьому погоджувалися з прекрасними пані. Мауро Лонгобардо зазначив, що зараз чимало сподівань та випробувань лягли саме на жіночі плечі. І на нашому підприємстві сьогодні чимало жінок-керівників, жінок-лідерок, тож гендерний баланс дотримується. З вдячністю за підтримку, за тепло та затишок, які дарують чоловікам силу та змогу захищати, розвивати та рухати вперед бізнес, виробництво, втілювати в життя найсміливіші ідеї та проєкти – запрошені гості-чоловіки форуму відзначили, що це є чи не найголовнішою складовою успіху кожної справи. Жінки вміють дарувати чоловікам крила. І цьому приклад усі учасниці, яких зібрав цьогорічний форум.

Запрошені жінки-лідерки поділилися з учасницями форуму історіями власного успіху, розповіли про особисте, про роботу та родину, про те, яким був їхній шлях розвитку, про виклики та випробування, а також про те, що їх надихає та надає сили жити, радіти життю та відчувати себе найкращими та найуспішнішими пані.

На канікулах – до суду

Олена Бізяєва, директорка департаменту з правових питань та взаємодії з державними органами ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»:

«Мій професійний шлях починався з книжок, я багато читала, зокрема і твори Артура Конан Дойля. Так в моєму серці оселилась «правова романтика». От як можна віртуозно з’ясувати… хто ж вбивця? У дитинстві ми з моєю подругою мали таке секретне місце, де ріс кущ, біля якого хтось розкидав різноколірне скло. Ми знаходили його уламки та кожного разу вигадували нову історію, внаслідок якого порушення закону цей уламок там опинився.

Коли я навчалася у старших класах школи, то на літніх канікулах пішла… до суду, він знаходився поруч біля мого будинку. Мене взяли до канцелярії. Там я робила виписки з судових вироків, та у якості підмінного секретаря вперше взяла участь у судовому засіданні. Це допомогло мені визначитися з професією, я вступила на правознавчий факультет до Київського національного економічного університету, філія якого, як ви знаєте, знаходилася тут, у Кривому Розі. Згодом доля привела мене на підприємство, де я працюю з 2000 року. Я починала з посади звичайного юрисконсульта, з роками моя кар’єра розвивалася, зараз на підприємстві я очолюю департамент з правових питань та взаємодії з державними органами».

Щоб працювати, підкорила «Еверест»

Катерина Залозних, директорка департаменту з персоналу ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» та ПП «Стіл Сервіс»:

«З двох років я зростала у Кривому Розі, і це місто є моїм рідним. Я з сім’ї військових, тому в дитинстві і мріяла стати шпигункою або військовою, але моя любов до іноземних мов перемогла і я закінчила Криворізький економічний інститут Київського національного економічного університету за спеціальністю “Міжнародна економіка”.

Згодом мені запропонували взяти участь у програмі розвитку молодих спеціалістів – «Еверест», яка розпочиналася в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Я вирішила спробувати себе, але навіть й не уявляла, який складний там буде відбір. Нас наче у космос відбирали. Були психологічні тести, перевірки на знання англійської мови, та центри оцінювання – коли 8 годин вирішуєш різні завдання та кейси, а команда експертів оцінює тебе. Моя перша співбесіда була з фінансовим директором. Але вже тоді я розуміла, що хочу мати справу не тільки з цифрами, але і з людьми. Тож я прийшла в департамент з персоналу, де і розпочалася моя кар’єра. Починала зі стажерки, потім була перша керівна посада, згодом я вже керувала декількома відділами. Два роки тому я стала директоркою департаменту з персоналу спочатку ПП «Стіл Сервіс», а згодом і ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». У роботі мені завжди допомагав позитивний настрій та віра в те, що все вийде, адже моє гасло – якщо я поставила собі мету, то я обов’язково досягну результату».

Місяць, який триває три роки

Ірина Водоп’янова, заступниця начальника цеху з ремонтів парогазового цеху:

«Мій стаж роботи на підприємстві складає 25 років. У 2000 році я влаштувалася сюди слюсаркою-інструментальницею, а за п’ять років мені запропонували стати інженеркою з охорони праці. Це були дуже цікаві, корисні та надзвичайно динамічні 14 років роботи. Згодом я перевелася до енергодепартаменту, де працювала інженеркою з ремонтів. Коли розпочалася повномасштабна війна і мобілізували заступника начальника парогазового цеху, мені запропонували спробувати місяць попрацювати на його посаді. І цей місяць триває вже три роки! Робота у мене дуже цікава. Я працюю переважно у чоловічому колективі, але добре знаюся на своїй справі. Важливо чітко поставити задачу, а далі вже справа за фахівцями. Вони у нас найкращі, тому я завжди знаю, що все буде виконано вчасно та якісно. Я вже маю певний досвід, але продовжую навчатися та опановувати нове. І завжди кажу, що у житті я пливу за течією, але роблю усе можливе, щоб течія вела мене у правильне русло».

Творчість, яка допомагає іншим набути впевненості у собі

Вікторія Левченко, акторка театру і кіно, тренерка, продюсерка, наставниця з голосу для експертів та бізнесу, керівниця та засновниця  театральної студії «Аншлаг» та тренінгового центру для дорослих:

«У мене багато напрямків роботи, але усіх їх об’єднує одне – розвиток особистісних навичок. Акторську професію я здобувала у місті Дніпро. Пам’ятаю, що казала своїм рідним, навіть ногами тупотіла, що ніколи не повернуся до Кривого Рогу. В результаті я повернулася до рідного міста і 14 років прослужила у криворізькому театрі імені Т. Шевченка. Зараз я дякую долі за це. У театрі я зіграла багато ролей, розвивалася у творчості, навчилася бути впевненішою в собі, презентувати себе і, в якийсь момент зрозуміла, що з цим можу допомогти іншим. Я заснувала свою студію, де зараз працюю спікеркою, тренеркою, продюсеркою та психологинею, адже я здобула ще й психологічну освіту. Розпочинати свою діяльність довелося за важких часів пандемії ковіду, потім повномасштабного вторгнення. Задач багато, працювати важко, але мене завжди надихають любов до професії, бажання ділитися з іншими своїм досвідом та вміннями. У моїй студії зараз займаються 65 дітей та підлітків, віком від 3 до 18 років. Також я працюю і з дорослими людьми. Коли я починаю аналізувати пройдений шлях, я розумію, що мені цього замало, що я хочу зробити набагато більше, і моя внутрішня енергія знову рухає мене вперед».

Власний бренд, який розпочався з інвестиції у 80 гривень

Марина Капітон, засновниця бренду Korica Botanical, хімік-технолог, парфумерка:

«Зараз наш криворізький бренд вже відомий в Україні, все більше про нашу продукцію дізнаються і за кордоном. А починалося все з цікавих доленосних подій, які могли б стати навіть сюжетом індійського фільму (усміхається). А якщо серйозно, то все розпочалося з того, що я планувала стати програмістом. Мені купили комп’ютер, я ходила на курси. Все змінилося за два місяці, я стала студенткою… біохімічного факультету. Моя кар’єра поступово розвивалася у цьому напрямку, але, як буває у більшості жінок, – вітаю тебе, декрет. Проте це мене не зупиняло, мені дуже хотілося ще чимось займатися. В інтернеті я побачила ідею – створення власноруч засобів догляду, наприклад, того ж мила. І мені теж захотілося це зробити, адже освіта дозволяла, я добре розумілася на цьому. Моя перша інвестиція у бізнес була, ну, дуже великою – 80 гривень. Зараз я вже маю власний бренд, ми випускаємо сертифіковану натуральну косметичну продукцію. Хоча моя професія і технологічна, але насправді вона дуже творча. Ми робимо парфуми, гелі для душу, креми, помади тощо. Але не думайте, що все було так легко. Все, як на тих гойдалках – то до гори летиш, то падаєш донизу. Іноді мені так важко буває, що я кричу «Все, закриваємося!» Потім попускає, і ми рухаємося далі. Зі мною працюють дуже гарні та професійні люди, які підтримують мене та надихають».   

Від слів – до справ

Запрошені спікерки форуму провели для учасниць майстер-класи.

Сертифікована психологиня EuroPsy, здобувачка ступеня PhD, арттерапевтка, керівниця служби психологічної реабілітації «Простір відновлення військових і цивільних «Гарт» Євгенія Журавель поділилася з учасницями форуму поділилася досвідом як запобігти професійному вигорянню, знайти в собі внутрішню опору та піклуватися про себе. Ви знаєте, наприклад, що «нічогонероблення», хвилини відпочинку та релаксу за чашкою кави – це не лінощі, а внесок у своє відновлення? Усі присутні на майстер-класі мали змогу оцінити свій внутрішній стан і дізнатися, якщо є проблеми, як зарадити цього. І це лише декілька цікавих моментів з майстер-класу Євгенії.

Вікторія Левченко розповіла про голос людини, як елемент персонального брендінгу. Вона поділилася професійними секретами успіху публічних виступів, як працювати над собою, щоб почуватися впевненіше на публіці, як за допомогою такого інструменту, як голос, краще донести свою думку та впливати на співбесідника. З її майстер-класу учасниці мали змогу дізнатися та навчитися практичних вправ, які допоможуть кожному голосу у прямому та переносному сенсі звучати голосніше і впевненіше, що, своєю чергою, рухатиме до успіху в кар’єрі та по життю.

На завершення форуму на всіх чекав творчий майстер-клас з розпису сумок-шоперів. «Малювати – це цікаво, легко, захопливо. Це допомагає розвантажуватися психологічно, це підтримка свого емоційного стану, можливість відпочити та приділити декілька годин собі», – впевнена Оксана Поліщук, директорка художньої школи імені Васякіна.

Малювати можуть усі, треба лише захотіти та спробувати це зробити. На майстер-класі Оксана познайомила  жінок з техніками малювання. В результаті кожна учасниця майстер-класу створила власноруч свій неповторний шопер, а задоволення від процесу та отриманого результату стали додатковими бонусами.

Світлана Кудінова, фрезерувальниця рудоуправління ГД:

«Я вперше на такому форумі. Мені дуже цікаво, я почула багато корисної інформації, дізналася про досягнення жінок, які на власному досвіді доводять, що в житті немає нічого неможливого, головне хотіти щось зробити. Найголовніше, що я отримала позитивні емоції від чудової атмосфери та відволіклася від життєвих проблем та тих, що пов’язані з війною. Я хочу побажати усім жінкам бути здоровими, щасливими, піклуватися про себе. А ще хочеться миру, щоб нарешті ця війна скінчилася».

Оксана Колісниченко, бухгалтер обліку заробітної плати:

«У кожної жінки завжди багато турбот. На роботі треба все встигнути зробити, потурбуватися, щоб дома було все гаразд, піклуватися про своїх рідних. А тут ще й постійні стреси, пов’язані з війною. Цей форум допоміг мені бодай на декілька годин зупинитися у цьому марафоні, подумати про себе, адже ми самі маємо піклуватися про своє здоров’я, як фізичне, так і ментальне. Мені було дуже цікаво почути історії наших спікерок, особливо керівниць нашого підприємства. Зачепила історія Марини Капітон. Я навіть й не знала, що у Кривому Розі є люди, які виготовляють парфумерію та косметику. А ще я зрозуміла, що інвестиції у власний бізнес, у свій розвиток можуть бути не такими вже й космічними. Головне – бажання щось робити та не зупинятися на шляху до своєї мети».

Вікторія Яблонська, операторка пульта керування агломераційної фабрики:

«Атмосфера форуму неперевершена. Останнім часом нам усім не вистачає подібних заходів, де і душа б трохи відпочила, і нова корисна інформація лунала, і історії, які надихають, були. Бачите, як жінки радіють, але вдома, я це точно знаю, що деякі й плачуть. І я була однією з них, бо нещодавно мого сина-військовослужбовця було поранено. Зараз син лікується, а я знаю, що все буде гаразд. Я хочу, щоб відчуття щастя було у кожної жінки. Щоб у нас завжди було бажання красиво одягатися, робити макіяж, парфумитися і відчувати себе найбажанішою, найпотрібнішою: у своїй родині та у своїй справі». 

Більше фото за посиланням: https://fex.net/uk/s/vbrmd3t

Категорії
Новини

Дует іменинників у тріо-родині агломератників

У березні свої дні народження святкують агломераційні цехи №№ 1, 2, які зараз входять до складу агломераційної фабрики «АрселорМіттал Кривий Ріг».  

День народження кожного члена родини – це особливе  свято у сім’ї. Цей принцип стосується і промислових підрозділів нашого підприємства. Кожен цех має власну історію, свій особистий шлях розвитку, і зараз є важливою складовою єдиної та міцної промислової родини. 

Це можна сказати і про історію агломераційної фабрики департаменту з виробництва чавуну та сталі нашого підприємства. Цікаво, що від свого заснування у 1960-х роках цей підрозділ так і називався – агломераційна фабрика, і складався з двох цехів.

З грудня 1960-го у складі аглофабрики запрацював агломераційний цех № 3, який забезпечував виробництво якісною шихтою. До речі, не зважайте на порядковий номер цього підрозділу, він є найстаршим з тріо аглоцехів, цього року він відзначатиме своє 65-річчя.

9 березня 1961 року у складі аглофабрики став до роботи агломераційний цех № 1, агломерат якого одразу стали називати годувальником доменних печей.

А з 24 березня 1962 року до потужної агломераційної родини приєднався агломераційний цех № 2. Він забезпечував агломератом високої якості дев’яту доменну піч.

Хоча усі цехи займалися однією справою – виготовленням агломерату для доменного виробництва, з часом кожен із них став самостійним підрозділом.

Під час повномасштабної війни, у 2024 році цехи знову об’єдналися та отримали свою історичну назву – агломераційна фабрика.

Охолоджували та запалювали

9 березня 1961 року зміна Віталія Шаповалова запустила в роботу першу агломераційну машину, на якій спікся перший, на той час ще Новокриворізькій, агломерат. Першим керівником аглоцеху був Данило Володарський.

Газети тоді писали: «Наша фабрика призначена для спікання концентрату з домішками коксу, вапняку та руди в готову для металургійних заводів сировину – агломерат. Фабрика буде щорічно випускати по 3 216 млн тонн».

Цех розташувався на виробничому майданчику площею 3201,24 кв. м. Висота корпусу спікання, який є найстарішою будівлею цеху, складала 10,8 метра.

У цеху було сучасне за мірками минулих часів обладнання. Але був і нюанс, з моменту відкриття цеху і майже до 1975 року машиністи змішувальних барабанів змішували шихту у діжках діаметром 1,8 метра та довжиною у 2,2 метра. Діжки висіли на трьох гумово-тросових ременях, які змінювали щотижня.

Попри усі складнощі, колектив цеху дуже відповідально ставився до роботи та виробляв агломерат високої якості. Цех вважався одним з кращих у країні. Він отримав низку державних нагород, сюди за досвідом приїжджали агломератники з усієї країни.

За рік, у березні 1962-го, був заснований агломераційний цех № 2. Його очолив Віталій Астаф’єв. Цех був створений для потреб доменної печі № 9.

Спочатку агломерат там не охолоджувався, у копри його вантажили гарячим.

В період 1973-1976 років у цеху було проведено серйозну реконструкцію – встановлено лінійні охолоджувачі, щоб транспортувати до доменної печі вже охолоджений агломерат. А також було збільшено площі спікання агломашин. Завдяки цьому аглоцех № 2 вперше у країні став випускати охолоджений відсортований  агломерат високої якості з вмістом дріб’язку до 10 відсотків.

З того часу цех став основним майданчиком для модернізації. Тут ремонтувалися потоки агломерату, повернення шихти, кранові естакади тощо. Для збільшення ефективності виробництва у цеху було запроваджено низку технічних новинок, серед яких, наприклад, встановлення запалювальних горнів з торцевим положенням горілок.

«В агломераційному виробництві я працюю з січня 1994 року – розповідає  агломератник Микола Кістерець. – Починав з бригадира шихти, «пройшовся» усіма дільницями виробництва, став агломератником. За 31 рік роботи я був учасником усіх змін, які тут відбувалися. Мені і моїм колегам довелося багато навчатися. І ми продовжуємо опановувати нове. Усім відомо, що більшість часу ми проводимо на роботі. Мені це не складно, адже колектив у нас чудовий. Я поздоровляю наші цехи з днем народження і бажаю своїм колегам подальшого розвитку, бо вірю, що зовсім скоро ми будемо працювати на повну потужність і перед нами будуть стояти нехай і складні, але цікаві завдання».

Машиністка конвеєра Наталя Тищенко, агломератник Віктор Єрапудов, машиністка змішувальних барабанів Валентина Лисенко, агломератник Микола Кістерець

«Суттєві зміни почалися в аглоцехах у зв’язку з приходом в Україну компанії «АрселорМіттал», – розповідає Олег Щербук, начальник агломераційної фабрики департаменту з виробництва чавуну та сталі «АрселорМіттал Кривий Ріг». – У 2015 році в рамках інвестиційної програми підприємства стартував перший етап реконструкції агломераційного цеху № 2. Її мета – зменшення промислового впливу на екологію та підвищення технічної надійності обладнання, а також зміцнення виробничих будівель та споруд. За цей час були побудовані електрофільтри аспіраційних машин та від зони спікання усіх шести агломераційних машин. Обсяг робіт – величезний. Реконструкція цеху завершилася у 2022 році. Саме напередодні початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну».

Робота у воєнний час

Ранок 24 лютого 2022 року в усіх агломераційних цехах розпочався зі звуків вибухів та питання «Що ж буде далі?» Ворог дуже швидко наблизився до Кривого Рогу і зупинився неподалік від місця розташування наших агломераційних цехів. Працівники розповідають, що з верхніх поверхів промислових споруд було добре видно спалахи від вибухів. Про звуки, які долітали сюди, вже годі й казати.

Роботу в аглоцехах, як і на всьому нашому підприємстві, було призупинено. Люди і досі пам’ятають тишу, яка зовсім не притаманна виробництву.

Втім, зупинка тривала недовго. Вже з березня 2022 року поступово виробництво почало відновлюватися, а люди навчилися працювати в умовах війни, долати енергетичні виклики, а також виробляти агломерат за умови обмеженої кількості персоналу.

«Коли тут все зупинилося було дуже незвично, бо тут завжди все крутилося, їздило, гуло, одним словом, жило виробничим життям. Коли почалася війна нас перевели на простій з виплатою 2/3 зарплати. Це тривало недовго, усі ми дуже скучили за роботою, хотілося колег побачити. Тому, коли повідомили, що знову починаємо робити, усі дуже зраділи цьому, – розповідає машиніст конвеєра Наталя Тищенко. – Я контролюю роботу обладнання, процес дозування, обслуговую конвеєри, живильники тощо. Роботи багато, вона складна, потребує знань, чималої уваги, але вона мені до душі. У цій професії я вже 31 рік. Мене навчали працювати Валентина Бичкова, якої вже, на жаль, з нами немає, а також Олександр Петляховський. Починала з першого аглоцеху, де працювала у галереї № 52. Згодом я перевелася до другого аглоцеху. А зараз ми взагалі вже одна фабрика. Щоправда, і до об’єднання ми працювали, як єдиний дружний колектив».

«Евакуація, звільнення, мобілізація – все це суттєво вплинуло на нашу роботу, але ми продовжуємо працювати, тримати, як кажуть, економіку, волонтерити тощо, – продовжує Олег Щербук. – Зараз 94 працівники аглофабрики захищають Україну. На жаль, семеро наших колег вже ніколи не повернуться до нас. Три людини вважаються безвісти зниклими. Як і усі зараз, ми працюємо в умовах постійних загроз ракетних обстрілів, тож безпека для колективу, як і охорона праці – завжди на першому місці. В цеху працюють 3-4 агломераційні машини, які забезпечують потреби доменного виробництва. Здійснювати усі технологічні процеси нам допомагають підрядні організації.

Попри війну та зупинку  впровадження великих проєктів, у рамках програми «Top 4 killers», мета якої запобігання травматизму, у 2023 році ми капітально відремонтували галерею № 18, якою транспортується концентрат, необхідний для виробництва агломерату. Ця галерея почала експлуатуватися ще на початку 1960-х років, тож, щоб запобігти її руйнуванню та падінню людей з висоти, її вирішили капітально відремонтувати. Торік за програмою досягнення третього рівня корпоративних стандартів ми відремонтували галерею № 19. Зараз продовжуємо працювати над відновленням опорних колон корпусу спікання, в якому працюють агломашини. Проєкт складний та поетапний, спрямований на безпеку людей та продовження терміну експлуатації промислових будівель. Історія аглофабрики продовжується, і це радує.

Я вітаю колективи підрозділів-іменинників нашої аглофабрики, а також дякую працівникам підрядних організацій, які працюють поруч з нами. В усіх нас спільна мета – стабільне виробництво продукції та безпека праці людей.  Сподіваємося, що наступні дні народження цехів аглофабрики ми будемо відзначати вже під мирним небом».

Категорії
Новини

Як не отруїтися у соцмережах

Сьогодні поговоримо про хейт, якого з початку повномасштабної війни у соцмережах побільшало в рази. Чому люди займаються ним, про причини цього явища та можливості уникати віртуального цькування розповідає психологиня підприємства Олена Шевчук.

Переглядаючи соціальні мережі або тематичні сайти ми часто заглядаємо у  коментарі, адже цікаво, що люди думають стосовно тієї чи іншої події. Але все частіше трапляється так, що відгуків «по темі» ми бачимо в коментарях дуже мало. Замість корисних порад чи думок  людей щодо наданої інформації, на автора або героя новин «виливається» потік звинувачень, гнівних висловлювань, які досить часто зовсім не стосуються опублікованого. Інколи люди опубліковують безпідставні, необґрунтовані образи. До того ж побачити, хто їх пише буває дуже складно, адже автори таких коментарів приховують дані про себе.

«Знайома ситуація? За статистикою, майже кожен другий користувач соцмереж ставав жертвою агресивних коментарів, які ми називаємо хейтом. З англійської хейт перекладається, як ненависть. Расизм, сексизм, ейджизм – це його різновиди. Хейт може бути спрямований як на людину, її діяльність, зовнішність, так і на подію або іншу інформацію, – говорить Олена Шевчук. – За часи повномасштабної війни ми стали більш емоційними, подекуди роздратованими. Це дуже помітно по соцмережах – деякі люди виливають свої емоції у гнівних коментарях під постами, звинувачують когось у чомусь. Хейтер вважає, що у віртуальному просторі він залишиться анонімним і за свої слова  не буде нести відповідальності. Деякі коментатори створюють акаунти без реального фото та імені, сподіваючись, що їх не ідентифікують. Дійсно, звичайним людям це справді важко зробити. Але це під силу відповідним службам, коли люди звертаються до правосуддя з вимогою про захист честі та гідності».

Варто також знати, що образливі коментарі хейтера можуть спонукати інших реагувати також агресивно. Таким чином ми самі створюємо замкнене коло негативу, яке може посилити нашу емоційну напругу, і навіть вплинути на фізичний стан, адже відомо, що більшість хвороб виникають через нерви. Тому психологиня радить уникати хейтерів, не вступати з ними у віртуальні конфлікти, щоб зберігати свій психологічний стан.

Чому люди стають хейтерами?

Психологи вбачають декілька причин такого явища. Деякі люди за допомогою хейту виплескують свої негативні емоції.

Інші легко критикують, засуджують та пишуть гидоти через брак емпатії (здатності співпереживати). Часто до хейтерів, піддавшись «стадному» інстинкту, підключаються й інші дописувачі, які ще більше розгойдують негативну ситуацію, розвиваючи хейтерський напад.  

Також злісні коментарі можуть ставати розвагою і засобом боротьби з нудьгою.

Деякі люди здійснюють віртуальні напади через агресію або заздрість до успіхів та можливостей інших людей.

До хейтерства також приводять особисті проблеми, наприклад, низька самооцінка, стрес і пережитий травматичний досвід. Тому хейтери використовують інтернет як платформу для вираження власних переживань і незадоволення життям.

Та й взагалі, є люди, які не можуть жити без скандалів і сварок. Це провокатори або енергетичні вампіри. Їхня мета – створити конфлікт, зачепити за живе, вивести людину з рівноваги, тому вони б’ють по слабких місцях і переходять на особистості.

І ще один вид хейтерства – професійний, коли віртуальні отруйники виконують чиєсь замовлення на психологічне знищення особистості або створення та розвитку негативної суспільної думки щодо різних подій. Це вже про інформаційні війни.

Правила нетоксичного спілкування в соцмережах

Як підкреслює психологиня, варто пам’ятати, що соцмережі – це не паралельний світ, а продовження реальності. І будь-які ваші слова інші можуть використати проти вас. Тому перш ніж нападати на інших, потрібно подумати про наслідки, адже йдеться і про вашу репутацію.

Відрізняйте хейт від критики, бо це абсолютно різні речі. Критика є конструктивною, а мета хейту – приниження та цькування.

Якщо ви приходите на іншу сторінку, то ви є гостем там і маєте підпорядковуватися правилам поведінки власника цієї сторінки.

Висловлюйте лише конструктивну інформацію, не переходьте на особистості, уникайте зливання ваших емоцій.

«Вчиться визнавати власну неправоту, – продовжує Олена Шевчук. – Буває, що людина перебуває у важкому емоційному стані, можливо, вона пережила травматичну подію або втратила когось і через це не змогла стриматися. На моєму досвіді було таке, що людині зробили зауваження щодо її поведінки. Хочу зауважити, що її не почали ображати у відповідь, а нагадали про правила спільної комунікації. І ця людина попросила вибачення. Вона хотіла і надалі залишатися у спільноті та прийняла її правила. Важливо пам’ятати, що доброзичливих та адекватних людей у соцмережах більше, ніж хейтерів. Просто останніх ми помічаємо частіше, адже вони голосніші».

Фото з відкритих джерел.