Автор: Головко Вікторія

Категорії
Новини

«Як раніше, але розміняла сьомий десяток»

Кажуть про вулицю Збагачувальну її мешканці та ті, хто вже багато років їздить нею на роботу до підрозділів гірничого департаменту. Вулиця Збагачувальна – головний проспект селища гірників та будівельників, почала будуватися ще до початку будівництва НКГЗК, потім розвивалася разом із ним.

Через роки їй вдалося зберегти свій зовнішній вигляд таким, який був у 1950-х роках. Але, звичайно, зараз будинки на вулиці вже постарішали, а деякі цікаві інфраструктурні об’єкти селища залишилися лише у спогадах.

Ґрунтова дорога з рудуватою землею, яку активно накатують вантажні машини. Вони везуть цеглу та інші будматеріали. Обабіч дороги поважні фахівці здійснюють розмітку, визначаючи, де будуть бараки, житловий сектор, дитячий садочок, магазин. Так на початку 1950-х років народжувалося селище для будівельників, а згодом і працівників Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату. Тоді ж формувалася й головна вулиця селища, яку сьогодні ми знаємо, як вулицю Збагачувальну.

«У післявоєнні роки в країні активно будувалися промислові підприємства. А де виробництво, там створювалися і робітничі селища для його працівників. Це було зручно. У період дефіциту пасажирського транспорту, людям до роботи було «рукою сягнути», – розповідає Євгенія Кубанова, дослідниця цих місць, контролер управління технічного контролю ПП «Стіл Сервіс». – Про якісь там санітарні зони «в орбіті» виробництва взагалі не йшлося. А усі види покращення життя відкладалися на потім. Вважалося, що усе житло з інфраструктурою біля промислових майданчиків – тимчасове. Але, як бачимо, селище не знесли, хоча декілька разів і намагалися це зробити. Попри все цей мікрорайон продовжує жити. Звичайно, не вся інфраструктура зберіглася, але зараз вулиця Збагачувальна виглядає майже так, як при своєму народженні. От тільки постарішала. Втім, історію цієї вулиці не можна відокремлювати від історії інших вулиць селища. Їх поєднують одна доля та історії життя людей, які працювали й працюють на гірничозбагачувальних комбінатах міста – Південному та Новокриворізькому».

Про спартанські умови, або Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове

Невеличкі будиночки із цегли стояли по два боки шляху, який вів на будівництво комбінату. Дорогу розділяла трамвайна колія. Трамвайчик на НКГЗК запустили у 1958 році. Спочатку трамваї дерев’яними. Потім вагони замінили на більш сучасні, металеві. Але охочих проїхатися, а не йти пішки, в усі часи було вдосталь. У години-пік люди стояли на сходах, гронами висіли на підніжках та, навіть вилазили на дахи вагонів.

Такою побачив вулицю Збагачувальну Михайло Жежер, який приїхав на будівництво ГЗК у 1959 році.

«Усі ці двоповерхові будиночки, в яких зараз живуть люди, раніше були чоловічими та жіночими гуртожитками. Сюди заселяли молодь, яка приїжджала на будівництво з різних куточків країни. До них у 1959-х році поселили і мене, – згадує Михайло Жежер. – Умови в гуртожитку були спартанськими – загальний коридор, 10-12 кімнат на поверсі, кожна з яких розрахована на чотири людини. З одного боку гуртожитку були умивальник та кухня, з іншого – туалет. І це вже були облаштовані будинки, адже у деяких туалет ще був на вулиці. Та на це тоді мало хто звертав уваги, говорили, що ці будиночки мають існувати лише п’ять років, потім, коли збудують НКГЗК та другу чергу Південного ГЗК, їх знесуть, а людей переселять у комунальні квартири. Плани щодо цих будинків постійно змінювалися, а молодь тим часом одружувалася, народжувалися діти, тож згодом гуртожитки були переобладнані на квартири».

Свій трудовий шлях На ГЗК Михайло Жежер розпочинав як землекоп. Звичайно, на будівництві працювали екскаватори, але після них залишалися ямки-бугорки, які треба було розрівнювати, а також рівняти траншеї під різноманітні комунікації тощо. Потім Михайло Семенович був учнем слюсаря-сантехніка силопарового цеху. У ті часи він мав лише 7 класів освіти, тож хлопцю довелося працювати та здобувати середню освіту у вечірній школі. Згодом Михайло Жежер закінчив гірничорудний інститут, став інженером-технологом. На НКГЗК він відпрацював понад 47 років, на пенсію пішов з посади заступника начальника шламового цеху.

Дві половинки одного цілого

Мікрорайон будівельників ГЗК та гірників поділений на дві половинки, по обидва боки дороги. Там нараховується 99 двоповерхових будинків з 800-ми квартирами.

Сотий будинок згорів при пожежі у 2010 році.

За будиночками ліворуч (якщо їхати до ГЗК) колись стояли бараки. Вони були збудовані ще до появи гуртожитків. В них жили будівники ГЗК. Цих бараків вже немає, вони знесені, але три з них добре збереглися. Вони розташовані вздовж трамвайної лінії. Зараз там крамниці та офіси різних фірм.

Були тут і бараки для ув’язнених, праця яких також застосовувалася при будівництві комбінату. З травня 1953 року ув’язнені будували ці бараки самі для себе. А з 1956 року їх звідси виселили. Тут залишилися лише ті, кому дозволялося вільне поселення. Цих людей (переважно «політичних») ніде не прописували, а працювати вони могли лише на важких роботах.

Зі спогадів Надії Ботвинко, яка 18-річною приїхала на будівництво НКГЗК:

«З Чернігівщини до Кривого Рогу ми приїхали 8 березня 1956 року, нас було майже 300 хлопців та дівчат. На станції Червона нас зустрічали з духовим оркестром. Та потім почалися нелегкі будні. Поселили нас у цегляних бараках на території колишньої колонії. Вона була обнесена великим парканом з колючим дротом. У бараках не було жодних побутових умов, крім умивальника та туалету. Ми й чаю не могли закип’ятити. На території були асфальтовані доріжки, але жодного тобі кущику або деревця. Тож ми влаштували тут клумби з квітами, посадили дерева. Молодість брала своє. Згодом збудували тут літню естраду, і до нас почали приїжджати артисти різних жанрів. Пам’ятаю танці під баян та радіолу».

Залишки одного із таких бараків збереглися і до наших днів, він знаходиться за банею.

Про баню, культурне життя вулиці Збагачувальної, про цікавинки та людей цього селища читайте у наступних номерах «Металурга». Ми побуваємо в гостях у місцевих мешканців приватного сектору, разом із Євгенією Кубановою пройдемося до місця колишнього сітрозаводу та дізнаємося про радонову перлину цих місць.

Читайте нас, буде цікаво!

Категорії
Наші люди

Любить техніку та допомагає людям

Коли дорогами підприємства з увімкненими маячками поспішає на виклик машина швидкої допомоги, інший транспорт поступається їй шляхом, – усі розуміють, медики їдуть на порятунок. Коли ж помічають, що медичним автомобілем керує дівчина, дивуються, бо звикли бачити за кермом «швидких» чоловіків. Це водійка – Поліна Іванова, вона працює на «швидкій» в «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Скоріше стажуйся та виходь на роботу, у Центральному здоровпункті на тебе вже чекають з нетерпінням». Таку фразу почула Поліна Іванова, коли влаштовувалася на підприємство, пізнавала його «проспекти та вулиці», специфіку роботи водійки «швидкої», адже вона стала частиною заводської бригади медиків.  

«Більшість людей, які не працюють на цьому підприємстві, знають його лише за фото, відео та за тими промисловими видами, які можна розгледіти через паркан, – ділиться враженнями Поліна Іванова. – А коли потрапляєш на територію, ти бачиш наскільки тут все велике та цікаве. З підприємством я познайомилася під час стажування. Досвідчені водії десятої автоколони АТУ мене всюди возили, показували, розповідали. Хочу подякувати їм за велику увагу та допомогу. Мене дуже вразило, коли я побачила ківш з рідким розпеченим чавуном. Ці технологічні процеси були для мене в новинку, хоча я сама родом теж з промислового міста – Кам’янського. У Кривому Розі я живу лише рік, тому паралельно вивчаю і місто, і підприємство – своєрідне місто у місті».

Водійка авомобіля швидкої допомоги Поліна Іванова

За освітою Поліна слюсар-механік, вона закінчила коледж за спеціальністю галузеве машинобудування. Коли перед нею постало питання де працювати, її батько Олег Нагурний, який колись був співробітником департаменту охорони праці, запропонував їй піти на наше підприємство. Поліна так і зробила. Спочатку на співбесіді їй запропонували бути газозварницею, а коли з’ясувалося, що Поліна має права і добре вміє водити авто, з вибором посади на підприємстві було вирішено – вона стане водійкою автомобіля швидкої допомоги.

«Напевне, як і у багатьох водіїв, перші уроки кермування у мене були неофіційними. Коли мені було 15 років, мені все показали, розповіли, дали можливість посидіти за кермом. Пам’ятаю, що це мені дуже сподобалося. Вже у 17 років я вивчилася та отримала водійське посвідчення. У 19 років, а мені зараз саме стільки, я вже працюю на підприємстві, керую «швидкою», опановую медичну справу на спеціальних курсах, адже паралельно стала ще й асистенткою фельдшера. Ситуації можуть бути різними, тож я добре маю знати, як надати людині долікарську допомогу, без зайвих питань, на пояснення яких піде дорогоцінний час, я маю принести фельдшеру потрібні інструменти, допомогти тощо», – сказала Поліна Іванова.

Поліна розповідає, що їй дуже подобаються автомобілі – вона любить ними кермувати та… ремонтувати. Дівчина непогано розуміється на їх технічних «душах», наприклад, неодноразово брала участь у ремонтах двигуна, коробки передач, редуктора. Зі своїми товаришами вона могла довго сидіти біля машин, вивчати її, шукати проблему та усувати її. Але це були старі автомобілі. З іномарками Поліна тільки знайомиться.   

«Ще раз дуже хочу подякувати своїм колегам-водіям за підтримку та допомогу. Я можу зателефонувати їм у будь-який час, навіть вночі, щоб щось термінове запитати, і завжди отримаю відповідь. Це дуже надихає, – говорить Поліна. – Втім, я бачу, що колеги хвилюються, що у перспективі я можу звільнитися. Зараз я продовжую навчатися, здобуваю вищу освіту у Міжрегіональній академії управління персоналом у Кам’янському. Нові знання допоможуть мені розвиватися у майбутньому.  А планів у мене дуже багато. Я люблю техніку і планую й надалі розвиватися у світи автомобілів. Зараз у мене є унікальна можливість попрактикуватися у водінні, працювати та спілкуватися з людьми різного віку – це надзвичайно цінний досвід. Одна із мрій мого дитинства – опанувати усі види автомобілів, вивчитися та відкрити усі категорії. Зараз у мене є реальний шанс це здійснити. Тож, будемо працювати!».

Категорії
Новини

Подарункам пораділи, економити навчились

Працівники департаменту з охорони навколишнього середовища «АрселорМіттал Кривий Ріг» продовжують проводити низку екологічних заходів для учнів молодших класів  навчальних закладів міста та Криворізького району, присвячені Міжнародному дню енергозбереження. Цими днями екологи підприємства побували в гостях в учнів Новолатівського ліцею.

Лише 40 хвилин у дорозі, мальовничі види за вікном, і ось вона, Новолатівка. Центр селища прикрашають будівлі Новолатівського ліцею, дитячого садочка, сільської ради та, звичайно, унікальні природні ландшафти, адже селище знаходиться у дуже красивому місці з цікавою історією.

Саме з цікавої розповіді про природу, її значення в житті людини, причетність кожного до її збереження і почалася зустріч екологів нашого підприємства з учнями Новалатівського ліцею.

«Новолатівcька громада знаходиться у зоні впливу виробництва гірничого департаменту нашого підприємства, дехто з мешканців сел працюють в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Тому ми підтримуємо постійний зв’язок та тісно співпрацюємо з Новолатівською громадою. Важливе значення приділяється вихованню молодого покоління. Ми розповідаємо дітям про важливість охорони довкілля, вчимо розуміти цінність природи у житті кожного, сприяємо формуванню у дітей навичок енергозбереження тощо. Саме цьому присвячений екологічний урок під назвою «Збережемо природні ресурси — допоможемо планеті», – сказала Світлана Пашиста, провідний інженер департаменту з охорони навколишнього середовища «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«З вашим підприємством у нас вже давні добрі зв’язки. Наприклад, один з наших шкільних автобусів, якими діти дістаються до школи, подарований саме «АрселорМіттал Кривий Ріг». Ландшафтною прикрасою подвір’я ліцею є великі шматки породи, спеціально для цього привезені з кар’єрів.  Наразі у ліцеї навчається понад 230 дітей з Новолатівки, Латівки, Новоселівки, Стародобровольського, Інгульця, а також з населених пунктів Центрально-Міського району – Рахманівки, Рудничного, Степового, – розповіла Валентина Шрамко, директорка Новолатівського ліцею. – Зараз у нас очне навчання. Якщо тривога – діти добре знають, як діяти при цьому – до шкільного укриття вони добігають дуже швидко і організовано. Там заняття і продовжуються. Заради безпеки учнів і захід з екологами «АрселорМіттал Кривий Ріг» ми також вирішили провести у нашому укритті. Ми завжди раді гостям, цікавому спілкуванню та новій корисній інформації».

Екологічний урок вийшов нестандартним і дуже веселим. Діти із задоволенням переглянули мультфільми на тему енергозбереження, відповіли на загадки, віртуально подорожували, дізнавалися про ефективні заходи, які дозволяють легко заощаджувати енергію у побуті.

Найприємнішим моментом було вручення подарунків, які екологи підприємства приготували для дітей.

«Ще не дивилася, що у пакетику, але щоб не подарували, мені все подобається, – усміхаючись говорить Єва Власова. – Урок був цікавий, особливо мультики. Мені дуже «зайшов» мультик про пригоди електроламп – це справжній детектив, де добро перемагає зло. Головне, що планета була врятована від перегрівання. Мені було цікаво слухати гостей з вашого підприємства, адже до війни мій батько працював в «АрселорМіттал Кривий Ріг», а зараз він захищає Україну».

«Хочеться, щоб такі уроки проходили щодня, особливо з подарунками, – ділиться враженнями дев’ятирічний Ярослав Дичик. – Серед подарунків є альбом для малювання, а я дуже люблю малювати, особливо природу: ліси, квіти, сонечко, тварин. Природу треба берегти, а енергоресурси заощаджувати, про це нам сьогодні розповідали. Я, наприклад, завжди виключаю воду, коли чищу зуби. Включаю її тільки коли вже умиваюся. Знаю, що не треба вмикати світло у кімнаті, яку вже підсвітило сонечко».

Категорії
Новини

Відділення у новому «спецодязі»

У залізничному цеху № 2 власними силами відремонтували заготовче відділення. Тепер приміщення, де ремонтуються великі вузли локомотивів, має вигляд наче вдягнено у новий спецодяг – стало зручним для роботи, безпечним і красивим, причепурилося у корпоративні кольори.

Попрощатися з сірістю, облупленою фарбою та залишками старої побілки на стінах та стелі заготовчого відділення у ЗЦ № 2 дозволила методологія Виробництва світового класу. Кожне перевтілення тут розглядається не просто як ремонт, а більше як створення нового і обов’язково зручного та безпечного простору для роботи майстрів-залізничників.

З таким підходом перевтілювали й заготовче відділення у депо з ремонту локомотивів серії ТЕМ. Воно є одним з основних відділень цеху. Там фахівці ремонтують важливі і габаритні вузли тепловозів, наприклад, турбокомпресори, головні масляні насоси тощо. «Хворі» величезні вузли тут розбирають, вичищають, промивають, неробочі елементи замінюють на нові і вже потім елементи залізничного вузла збирають у єдине ціле і готують до встановлення на локомотив.

Було
Стало

«Пріоритетами у цьому ремонті було створення такого приміщення, де нашим залізничникам працюватиметься безпечно, зручно та продуктивно, – розповів начальник залізничного цеху № 2 Дмитро Колесник. – Звичайно, приміщення відділення ми очистили від старого оздоблення та наново все побілили і пофарбували у корпоративні кольори. Його облаштовували за системою упорядкування 5S (згідно методології WCM з урахуванням консультації інженера служби WCM). Робочі столи, тумби, стелажі відремонтували і також пофарбували.  Ми оновили систему вентиляції, замінили електропроводку і замість ламп старого зразку встановили світлодіодні. Хочу зазначити, що освітлення тут не тільки загальне, а й локальне – спеціальні прожектори підсвічують окремі робочі зони. В цілому обсяг виконаної роботи  дуже великий, тож я хочу подякувати нашим працівникам за це. У ремонті взяли участь слюсарі з ремонту рухомого складу: Олександр Школяр, Дмитро Полковніков, Олексій Мочернюк, Юрій Науменко, Олександр Овсянніков. Усі роботи працівники цеху здійснювали  якісно, щоб нові умови допомагали нам працювати з комфортом ще не один рік».

Категорії
Новини

Знову на робоче місце

У гірничому департаменті продовжуються урочисті заходи з нагоди 65-річчя комбінату. Серед почесних гостей – ветерани, люди, які брали участь у становленні та розвитку спочатку НКГЗК, а згодом і ГД. Серія екскурсій, організованих для них  – це можливість привітати ветеранів, подякувати їм за їхній неоціненний вклад у виробництво. А також – це  можливість для них знову поринути у робочу атмосферу, згадати свій трудовий шлях, побачити, як зараз працюють їхні колеги, дізнатися про нововведення, впроваджені останніми роками.

Згадали про минуле, зустрілися з сучасним

Першим об’єктом екскурсії став кар’єр № 2-біс, біля оглядового майданчика якого на ветеранів чекала техніка, яка зараз застосовується у виробництві. 

Віктор Темній уважно дивиться на кар’єр, відмічаючи зміни, які тут відбулися за 15 років. Рівно стільки він не був тут. У гірничому департаменті відбулося професійне становлення Віктора. Як і більшість працівників, він починав із робітничих посад, а на пенсію пішов вже з посади головного гірника.

«Кар’єр став глибше, у нього облаштовані майданчики, дороги, працює сучасна техніка, – говорить Віктор Темній. – З 2006 року у нас вже був парк нових машин: бульдозери Камацу, самоскиди, Катерпілери, екскаватори. Мені приємно, що техніка оновлюється, а наша справа гідно продовжується. Дивлюсь на все це і мені дуже хочеться знову повернутися сюди працювати».

«Я знову опинився у рідній стихії, на своєму рідному комбінаті, якому присвятив 20 років, – розповідає Михайло Гладкий, який тривалий час працював головним механіком НКГЗК. – Останні три роки я працював заступником директора з реконструкції. Мені добре запам’яталася заміна дробильного обладнання на ДФ №№ 1, 2, заміна десятої секції на РЗФ № 2. Зараз, як бачу, нових змін вже багато відбулося. І це мене дуже тішить.

Як тільки автобусом ми заїхали на промислову територію, я одразу побачив як усе змінилося. До того ж на краще. Дороги у кар’єрі у відмінному стані. А яка потужна техніка тут працює! Я звернув увагу на спецодяг людей – це так красиво! Мені до душі усі нововведення, особливо я відзначив відповідальне ставлення до охорони праці. Це правильно та дуже важливо».

Після відвідин кар’єру учасники екскурсії пересіли з комфортабельного автобуса до не менш комфортабельної сучасної вахтовки, пристебнулися ременями безпеки, якими обладнано кожне місце у транспортному засобі, і рушили до нового хвостосховища Третя карта.

Це наймасштабніший екологічний проєкт, здійснений «АрселорМіттал Кривий Ріг» за останній час. Його будували з використанням сучасних технологій, сертифікованого обладнання та матеріалів. Спеціальний захисний екран із бентонітового матеріалу забезпечує герметичність і повністю унеможливлює проникнення технічної води до підземних водоносних горизонтів.

«Те, що я побачила – дуже вражає – які масштаби! Коли зверху дивишся на хвостосховище, забуваєш, що ти на промисловому майданчику, адже перед тобою виблискують на сонці хвилі води на водяних картах, а над ними літає безліч птахів. Тут ціла система трубопроводів та земляні горизонти. Все це мені дуже близько, бо я багато років працювала шламовщиком-басейником, – розповідає Анастасія Гресько. –  Ми перевіряли якість труб, робили спеціальні заміри відміток. Цікаво знову все це побачити. Але воно вже не таке, як було раніше, все модернізоване».

«Хвостосховище – це наче перевернутий кар’єр. Тільки кар’єр заглиблюється, а хвостосховище, неначе піраміда, зростає все вище, – додає колишня маркшейдерка Юлія Дєлєва. – Коли я працювала, то разом із колегами ми спостерігали як намиваються карти, замірювали спеціальні відмітки згідно з рівнем моря, брали проби, визначали надійність пляжів, щоб дамби не просідали, щоб їх не розмило. Пам’ятаю, як одного разу я провалилася у цей «зибучий пісок», і як мене витягували звідти. Хочу відзначити, що охорона праці тут була і залишається на першому місці! Коли я прийшла сюди працювати, тоді тільки почали будувати другий уступ Миролюбівського хвостосховища. Зараз, коли будується  Третя карта, старі хвостосховища поступово закривають».

«У вахтовку ми пересідали на території шламового господарства, мого рідного підрозділу, де я пропрацювала багато років інженером з нормування праці. На усіх майданчиках цеху, на хвостосховищах я була неодноразово, адже ми робили спеціальні хронометражі, фіксували рівні намивів карт тощо, – ділиться спогадами ветеран підприємства Ніна Голбан. – Ходити промисловими стежками доводилося дуже багато. Коли ми їхали до цеху, я звернула увагу на капітальні дороги – вони міцні, рівні, чисті. Раніше тут була багнюка, міцно замішана колесами величезної спецтехніки. Бувало дивишся на цю «кашу», і ступати туди не хочеться. А йти на об’єкт все одно треба. Тож ми, бувало, вилазили на великі труби, їх тут багато, і йшли по них, наче по проспекту. Звичайно, цього не можна було робити. Коли нас начальник заставав на цьому, нам було непереливки. Бувало йдеш по трубі, а він проїжджає, бачить цю «чудову» картину і з вікна погрожує нам кулаком. Коли ми приходимо до цеху, нас вже чекають «на килим», і починається виховна година. Зараз я вже можу про це розповісти, бо людям вже не треба так вимушено пересуватися».  

Можливості знову побувати на рудозбагачувальній фабриці, куди завітала екскурсія, з нетерпінням чекала Антоніна Скриль. У 1972 році разом із чоловіком вона прийшла працювати на тоді ще єдину РЗФ. Антоніна пам’ятає, як за декілька років запускалася вже друга черга – РЗФ № 2, і вона одразу ж перейшла працювати туди. Спочатку була нормувальником, а згодом інженером з організації та нормування праці. На пенсію Антоніна Скриль вийшла у 2007 році.

«На промисловому майданчику я не була 17 років. Перед зустріччю з РЗФ я дуже хвилювалася. А коли зайшла до фабрики, здивувалася – тут такі чистота та порядок! Раніше під ногами було багато залишків руди, концентрату, і все це було прилито пульпою. Це добро нам часто доводилося чистити не тільки лопатами, а й відбійними молотками. Зараз це залишилося лише у спогадах. Я дуже рада, що РЗФ № 2 у такому відмінному стані, що фабрика працює, а керують нею кваліфіковані молоді фахівці. Ось зараз кажу це, а у мене від емоцій сльози на очі навертаються».

Усіх ветеранів привітав Володимир Теслюк, заступник генерального директора з виробництва (гірничий департамент). Він подякував кожному за вклад у розвиток комбінату та розказав про сьогоднішнє виробництво, проєкти, які зараз здійснюються у ГД.

Учасники екскурсії поклали квіти до пам’ятника «Воїнам-працівникам «АрселорМіттал Кривий Ріг» вічна слава».

Більше фото із заходу – за посиланням

https://fex.net/uk/s/3xy1stx

Категорії
Новини

Квадробери: в масках і з хвостами

Вони надягають маски тварин, чіпляють пухнасті хвостики, використовують лапи-рукавички і: нявкають, гавкають, мукають, хрюкають, іржуть, виють та бігають навкарачки в громадських місцях. Це все  про квадроберів – людей, які копіюють звички собак, кішок, мавп, вовків та інших тварин, називаючи себе  прихильниками «неофіційного виду спорту». Що це за новий молодіжний рух та як його сприймати розповідає психологиня підприємства Олена Шевчук.

Дітки без клітки

Термін «Квадробика» розшифровується як «чотири» та «аеробіка». Це нова субкультура серед дітей та підлітків (іноді і дорослих), яка поєднує фізичну активність з імітацією рухів та звуків різних тварин.

Ця течія виникла в Японії. Її засновником вважається спринтер Кенічі Іто. Чоловіка постійно називали мавпою через зовнішню схожість. Коли він був у зоопарку, його зацікавили примати. Він почав ходити на чотирьох кінцівках, а потім і бігати. Невдовзі в нього з’явилися послідовники. Оскільки займатися квадробінгом у соцмережах неможливо, діти та підлітки вийшли на вулиці. Пострибати у громадських місцях для них є можливістю у такий спосіб привернути увагу до себе.

«Захоплення квадробінгом є ознакою підліткового віку, адже це завжди про створення субкультур, – говорить Олена Шевчук. – Згадайте, як у нульових роках на вулицях міст почали з’являтися  готи, одягнені у все чорне та з розпущеним волоссям. Або емо, які надавали перевагу особливому емоційному світосприйняттю, чорно-рожевому кольору, носили яскравий макіяж та зачіски з «рваним» чубчиком. Це був виклик суспільству! Щось подібне відбувається і зараз. Тільки наразі українські діти живуть у хронічному стресі через війну. На них діє величезне емоційне навантаження, яке треба якось зняти. Гра в квадробінг, де є можливість побути кицькою або собачкою, дозволяє відволіктися від буденності, пограти і отримати приємні емоції. А ще підлітки прагнуть бути в тренді і змагаються одне з одним – у кого крутіше маска і тваринні звички. Сенс полягає в тому, щоб максимально точно передати поведінку кішки, собаки, лисиці, їжака, свині або інших тварин. До речі, звірячі рухи потребують неабиякої фізичної підготовки, витривалості, артистизму та спостережливості».

Як ставитися до цього?

Батькам квадроберів психологиня радить придивлятися до дітей. Якщо квадробінг – це лише гра для них або свого роду спорт, якщо копіювання поведінки тварин не заважає повсякденному життю, тоді з вашою дитиною все нормально.

Але постарайтеся з’ясувати, що привело вашу дитину в квадробінг. Найчастіше дітей, які стали соціальними мішенями з різних причин, об’єднуються у групи. Прихильність до певної субкультури може бути сигналом про те, що дитині потрібна ваша допомога. «Сварити дитину за це захоплення ні в якому разі не варто, – продовжує Олена Шевчук. – Навпаки, приділіть дітям більше уваги, адже на початку підліткового віку вони вважають себе вже самостійними, їм потрібна батьківська підтримка. Запитайте дитину чому вона обрала ту або іншу тварину. Якщо це для них лише спорт, батькам важливо показати дітям свою довіру. Ви можете разом вибрати маску, хвостика та найближчу до дому секцію акробатики. Водночас треба не пропустити ту межу, коли гри у тварину стане забагато і це може негативно вплинути на особистість дитини. Якщо з’являються тривожні «дзвіночки»: дитина починає їсти корм тварин, кусається, хоче спати на полу або гуляти на поводку – тоді треба негайно звертатися до психолога! Будьте уважні до стану своєї дитини й допоможіть їй не стати жертвою модного тренду».

«Коло довіри»

Ця вправа допоможе налагодити контакт з підлітком.

Виділіть день тижня, час і місце, де можна зібратися всією сім’єю. Зробіть з цього ритуал: виставіть будильник на п’ять хвилин (цього буде достатньо), запаліть свічку, увімкніть тиху музику. Завдання кожного члена сім’ї – поділитися маленькою, можливо, неприємною правдою, за яку він не буде покараний. Дорослі можуть зізнаватися в шкідливих звичках, діти в пустощах і хуліганстві. Головна умова – щоб все, що потрапляє в «коло», не підлягало осуду і покарання. Цей прийом допоможе сформувати острівець безпеки для дитини і показати йому та його батькам, що довіра важливіша за дисципліну.

Фото з відкритих джерел.