Маршрути переважної більшості працівників коксохімічного виробництва до робочих місць пролягають через КПП № 13, що біля будівлі управління КХВ. Тож логічно, що саме неподалік цього КПП, вздовж тротуару, який веде до цехів, розмістили стенди, які нагадують людям про 10 Золотих правил безпеки. На яскравому синьому фоні можна прочитати не лише самі правила, а й практичні приклади поведінки відповідно до кожного з них.
Сергій Безверхий працює апаратником очищення газу у цеху сіркоочищення. Він керує устаткуванням, яке очищує коксовий газ від сірководню. Деякі з виробничих операцій, які він виконує, мають ризики для здоров’я й життя.
«Мені доводиться працювати у газонебезпечних місцях, з рухомими механізмами. Деякі операції, наприклад, налаштування скруберів, пов’язані з роботою на висоті. Також на території цеху рухається автотранспорт, є й залізничні колії поблизу, – говорить Сергій. – Тож Золоті правила для мене дійсно актуальні. А оскільки людській пам’яті властиво забувати, а інстинктові самозбереження – втрачати гостроту, то нагадування у вигляді яскравих стендів зовсім не зайве».
Працівники спеціалізованого ремонтного цеху коксохімвиробництва ремонтують устаткування коксового, технологічного, вуглепідготовчого цехів, цехів сіркоочищення, уловлювання та інших підрозділів КХВ. Також в СРЦ виготовляють запчастини та вузли для цих ремонтів. Керівник цеху відповідає за здоров’я й життя кожного зі своїх працівників.
«Наші ремонтники часто працюють на висоті, виконують вогневі роботи, мають справу з вантажопідйомними механізмами, електроінструментами. Та й верстати у майстернях також мають ризики, – пояснює начальник СРЦ КХВ Віктор Сосюк. – Тому я вважаю, що нагадування у вигляді стендів, як раніше казали, наочна агітація дуже потрібна. Це наче яскрава реклама. Ми можемо пройти повз рекламний банер, начебто не звернувши на нього уваги, але якщо зламається, наприклад пральна машина, або виникне потреба у якійсь послузі, то колись побачена реклама де й візьметься у вашій голові. Так і тут: коли виникне відповідна виробнича ситуація, працівник згадає, як треба діяти, а чого робити не можна. Тож таких стендів багато не буває!».
Вперше за кермо великовантажного самоскида вагою понад 100 тонн Олександр Деркач сів менш ніж вісім років тому. І їх йому вистачило, щоб досконало опанувати цю складну та специфічну техніку й стати одним з найкращих водіїв гірничотранспортного цеху. Та ще й отримати найвищу нагороду «АрселорМіттал Кривий Ріг» за сумлінну працю.
«Олександра я знаю давно. За роки роботи в цеху він змінив кілька робочих місць, і скрізь працював добре, скрізь намагався бути максимально корисним, – розповідає начальник ГТЦ Руслан Новицький. – Я так впевнено про це кажу, бо кілька років працював разом з ним в автоколоні № 2. Він – цілеспрямована людина, чесна і працьовита. Тож безумовно вартий звання «Честь і гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Сашко виріс у селі, тож у тому, що він пішов вчитися до аграрного вишу, не було нічого дивного. А от напрямок обрав універсальний – інженер-механік. А механіки потрібні не лише для того, щоб ремонтувати сільськогосподарську техніку. Це дозволило йому швидко «в’їхати» у професію слюсаря з ремонту автомобілів у гірничотранспортному цеху.
«Так, важкі 40-тонні самоскиди, які мені доводилося ремонтувати, суттєво відрізняються від тракторів чи комбайнів, але принципи устрою та роботи вузлів скрізь схожі. Тож чогось дуже важкого та геть незрозумілого під час опанування професією не пам’ятаю. Добре вчили, показували, ну і я старався зразу все уловити й застосувати на практиці. Ремонтували коробки передач, мости та інші вузли. Виходило непогано. Важко було хіба що фізично, бо у великих автомобілів і деталі нелегкі», – говорить Олександр Деркач.
А от на наступній своїй роботі – старшого механіка автоколони № 2 ГТЦ – Олександр Деркач таких фізичних навантажень не мав. Зате він зізнається, що часто «закипала» саме голова. Скільки яких деталей замовити? Як не вибитися з графіка ремонтів? Що робити, щоб вся техніка колони працювала й не ламалася? І головне – як зробити кожен ремонт максимально безпечним? Ці та інші запитання постійно роїлися в голові, часто не давали спати. На керівній посаді Олександр показав себе не гірше, ніж слюсарем. Але обставини змусили його ще раз перекваліфікуватися.
«Сам я виріс у селі Інгулець біля Кривого Рогу, але у багатоповерхівці, тож особливого господарства у нас не було, – пояснює Олександр. – А от коли одружився і переїхав у село до дружини, і ми зажили у хаті, то з’явилася всіляка живність. А ще й дитинка народилася. Тож для мене дуже підходив графік «день-ніч-48». Спочатку я перевівся механіком з випуску машин на лінію. Дуже відповідальна робота, адже недогледіти якусь несправність під час огляду – це наразити водія та тих, хто працює поруч з авто, на смертельну небезпеку. Пізніше я вирішив перекваліфікуватися на водія наших найпотужніших самоскидів вантажністю 136 тонн».
Олександр зізнався, що це було непросто, перш за все, психологічно. Адже до цього крім власного легковика він ніяким транспортом не керував. Але ціль обрано, і наш герой більше не вагався. Для опанування кар’єрного велетня йому знадобилося кілька тижнів. Поступово тривога минула, і він впевнено відчув себе на новому місці.
«Мені подобається працювати у кар’єрі, – усміхається Олександр. – Я вже маю чималий досвід, тож знаю, що робити в різних ситуаціях і відчуваю задоволення від того, що така гігантська техніка мене слухається. Але від будь-якої, навіть улюбленої роботи треба відпочивати. Тому ми з родиною інколи беремо намет та їдемо у мальовничі місця. Раніше відпочивали на Каховці, але після підриву ГЕС водосховища більше не існує. Тож зараз наше улюблене місце – Білі Камені на Карачунах. Спілкування з природою допомагає скинути навантаження та з новими силами стати до роботи».
Група виконувала бойове завдання у Кліщіївці біля Бахмуту . Працювали вночі. Наче йшло за планом. Але… Гучний вибух розірвав простір. Сергій відчув нестерпний біль. Так, він наступив на міну. Попри шалений вогонь, побратими кілька кілометрів виносили його до наших. А потім були довгі, немов роки, години очікування евакуації з “передка”. Через ворожі обстріли евакуаційні авто ніяк не могли прорватися. Стан бійця ставав загрозливим…
Цього літа майстер ремонтно-монтажного цеху № 3 Сергій Лаєвський повернувся на завод, на своє попереднє місце, майстром складально-ремонтної дільниці. Ця робота потребує рухової активності, і Сергій з нею добре справляється. За це він вдячний спорту, який віднедавна щільно увійшов до його життєвого розкладу.
“Після тієї жахливої ночі, на світанку я все ж таки дочекався евакуації. Мене вивезли бійці іншої бригади, які таки прорвалися за своїми, – згадує наш герой. – Але, на жаль, час було втрачено, і мені ампутували ногу набагато вище тієї ділянки, що була пошкоджена міною. Я повернувся додому на протезі. І зразу ж прийшов до басейну. Коли опинився у воді, то сокирою пішов на дно. Але тренер наново навчив мене плавати. Зараз я виступаю за команду “Нескорених” Кривого Рогу, та разом з родиною у “Veterans family games”. Я ніколи ще не відчував себе таким натренованим. Тож коли лікарка на ЛВК дізналася, що я щойно піднявся на третій поверх на протезі і навіть не захекався, вона була шокована. Можливо, я б взагалі не зміг повернутися на своє робоче місце, якби не спорт”.
Але то було вже потім. А спочатку – медсанчастини, потім лікарні, де Сергій проходив курси реабілітації. І він зізнався, що найважчими у психологічному сенсі були миттєвості не тоді, коли вибухнула міна, коли його з поля бою виносили побратими, і навіть не та страшна ніч очікування, а саме моменти вже у комфорті й безпеці, у медичних закладах. Сергій зізнався, що з важкого психологічного стану його витягли вони: дружина Марина, син Георгій, донечка Неоніла, бойові побратими, які найпершими примчали до нього, та колеги-цеховики.
Майстер пройшовся дільницею, поцікавився виробничими процесами, поспілкувався, порадився з колегами. Він згадав час, коли після технікуму ще зовсім юним слюсарем-ремонтником прийшов до РМЦ-3. Його тато й зараз ремонтує устаткування ковальської дільниці РМЦ-1. Безумовно, він мав вплив на вибір сина піти вчитися на механіка. Але більш вплинуло відчуття стабільності й впевненості у майбутньому, яке оселилося у родині тодішнього працівника “Криворіжсталі”.
“Так, я з дитинства відчував ту стабільність, – каже Сергій. – Тато мав соцпакет, міг придбати путівку, стабільно приносив зарплатню. Я не був фанатом техніки. Але пішов татовою стежкою впевненості у майбутньому. Свою роботу ремонтника я полюбив приблизно через рік, тож то не була любов з першого погляду. Але зараз я маю неабияке задоволення, коли з купи відпрацьованого металу — колишніх грейферу для крана, гуркоту для аглоцеху, роликів для металургійних цехів — ми з колегами отримуємо у підсумку працездатний вузол для устаткування, яке плавить чавун, сталь, чи виробляє агломерат або залізорудний концентрат. І все це завдяки нашому розуму та вправним рукам”.
Сьогодні він увесь у виробничому процесі, а завтра — змагання з кросфіту. Сергій зізнався, що спортом раніше займався дуже мало. Десь трішки пофутболить чи зіграє у волейбол, десь підтягнеться на турніку. Спорт хвилею увірвався у життя після повернення з війни. Він вже вигравав змагання з плавання у своїй категорії, був призером у паверліфтингу та ще кількох видах. А у волейболі сидячи грає за паролімпійську команду області. А ще Сергій дуже пишається досягненнями сина, якого бере з собою на всі змагання “Veterans family games”. Георгій, не зважаючи на свої 12, вже має чотири перших місця і ще багато призових. Він — таткова гордість. Сергій небезпідставно вважає, що спорт — найкращий спосіб психологічної і фізичної реабілітації для побратимів, які повертаються з війни.
“У місті створені для цього чудові умови. Є найкращі спортивні майданчики, задіяні найкваліфікованіші тренери, це все я відчув на собі, – ділиться досвідом Сергій Лаєвський. – У центрах підтримки “Я — ветеран”, “Ветеран” на соцмісті запропонують найкращі варіанти спортивної активності. Друзі, побратими! Тут не вимагатимуть від вас чогось недосяжного. Кожному запропонують свій вид, індивідуальну програму тренувань. Приходьте. І головне — не відкладайте. Повірте, якщо скажете собі: “Я місяць-другий відпочину”, то потім буде набагато важче. Повернулися в місто — поцікавтеся, прийдіть на спортмайданчик, і повірте — ваша реабілітація буде набагато швидшою, а спорт і спілкування з ветеранами, які як і ви пройшли найстрашніше, навчилися цінувати кожну мить цього життя, дадуть неймовірне задоволення та імпульс жити й надихати інших!”
Святий Миколай привітав дітей працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг», які боронили Україну від російської агресії. Свято для дітей організували «чарівники» з департаменту корпоративних комунікацій та «Стіл Сервісу».
6 грудня Святий Миколай двічі завітав до Палацу культури металургів. Спочатку він привітав дітей, чиї батьки загинули на війні, а вдруге Миколай почастував солодощами дівчаток та хлопчиків наших працівників, які повернулися у свої цехи після демобілізації з лав сил оборони. І він завітав не один. Заступник генерального директора з персоналу, корпоративних комунікацій та питань євроінтеграціїАнджей Випих привітав дітей з їх найулюбленішим святом, побажав, щоб Святий Миколай приніс мир у наші оселі та наголосив на тому, що Миколай любить всіх діточок, а ще розповів, що Святий Миколай одразу з України попрямує до Польщі, де на нього вже чекають онуки Анджея. А потім почалися дива…
З’явилася чарівна Фея, яка покликала гостей до святкового хороводу. А допомагали їй у цьому танцюристи із Зразкового хореографічного ансамблю «Юність». Свято хотіли зіпсувати не дуже добрі персонажі, точніше, персонаж — Чортеня. Але воно виявилося не таким вже й поганим. Діти разом з феєю перевиховали його, навчивши розрізняти хороші й лихі вчинки. Хлопчики й дівчатка залюбки пригощалися тортиками й пиріжками, а потім і самі створили свої кулінарні витвори, розмалювавши солодкими й смачними фарбами пряники. Вийшло дуже гарно, весело й смачно. Так смачно, що дехто з юних художників не втримався і посмакував своїми пряничками прямо на майстер-класі.
Привітала діточок і директорка департаменту з персоналу ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» Катерина Залозних: «Вітаю вас всіх з цим чудовим святом, яке відкриває перелік Новорічних свят. Нам, дорослим, також хочеться опинитися у дитинстві, прокинутися і знайти солодкий подаруночок. Бажаю всім вам любові, злагоди, приємних сюрпризів, мирного неба над головою, і щоб усі ваші мрії здійснювалися, а вашим батькам — вірити в дива і в те, що темряву завжди перемагає світло. Бажаю, щоб Святий Миколай приніс нам перемогу!» Привітав малечу й директор департаменту з корпоративних комунікацій Володимир Гайдаш: «Вітаю вас всіх з цим добрим святом. Сьогодні буде багато сюрпризів, подарунків, танців та цікавих конкурсів. Я впевнений, що коли ви станете дорослими, то все одно будете згадувати, як чудово було на Святого Миколая. Дякуємо вашим батькам, завдяки мужності й відвазі яких ми маємо змогу жити й святкувати. Зі святом Святого Миколая!».
Женя Алєщєнко навчається у шостому класі. Він не вперше зустрівся зі Святим Миколаєм. Той попередній був не дуже схожим на цього, але всі вони добрі і дуже люблять дітей. «Я був чемним весь рік, і вважаю, що заслужив на подарунки, — говорить Женя. — А ще я стараюся добре навчатися. Мій улюблений предмет — інформатика. Як виросту, хочу стати програмістом. Святий Миколай приїхав до нас зі снігового мегаполіса. Його люблять всі діти, бо він приносить дарунки, щастя, ну, а декому й різочку. Але щоб її не отримати, треба добре себе поводити. А сьогодні мені найбільше сподобалося розмальовувати пряники і водити хороводи. Щастя всім, миру і солодощів!»
Шестирічна Іринка Іванова прийшла на свято з мамою Олександрою. Мамі багато що сподобалося. «Про святого Миколая я дізналася ще як навчалася в школі, — пригадує мама. — Він світлий, щедрий, розумний, добрий, веселий і дуже любить діточок. Організатори сьогодні дуже постаралися. Мені сподобалися прикраси, смаколики, розмальовувати пряники, гарна фотозона, хороші артисти. Ми вперше на такому заході. Відволіклися від невеселих новин, поласували. Вдячні за чудове свято!» Іринка завершила ласувати пряником і приєдналася до розмови. «Я навчаюся у 1-В класі, — каже Іринка. — Найбільше мені подобається урок «Аплікації». Там треба вирізати і клеїти. А сьогодні мені сподобалося розмальовувати пряник. А іншого я візьму додому і також розмалюю його. Ще мені сьогодні сподобалися танці і Святий Миколай. Я знаю про нього віршик. «Святий Миколаю, прийди до нас з раю! Принеси нам дари кожному до пари. Цукерки смачненькі, булочки пухкенькі, книжечок багато — читати у свято».
Євген Соловйов до мобілізації працював машиністом вагоноперекидача у вогнетривно-вапняному цеху. Він брав участь у найзапекліших боях, за Бахмут, зокрема. Євген отримав важке поранення. «На жаль, я не зможу більше працювати на своєму робочому місці. Вади здоров’я, отримані на війні, не дозволяють. Зараз мені підбирають інше місце. Я тут з сином Марком та донечкою Вікторією. А дружина зараз на нічній зміні у нашому цеху. Вона транспортувальниця, керує роботою конвеєрів. Мені тут дуже подобається і дітям також. Марку сподобалося танцювати, а Вікторії подобаються Святий Миколай і Чортеня. Марк вперше бачить Миколая. Ми отримали багато чудових вражень. Дякую за це усім організаторам свята та нашим захисникам».
Вона нервова та небезпечна. Але він любить її, і живе з нею вже 27 років. Бо це його… робота – рятувати людей. І звичайно ж після стресів і навантажень необхідно відновлювати сили – фізичні й ментальні. У старшого майстра газорятувальної служби Сергія Александровича є такий універсальний рецепт! І він ділиться ним у нашій щомісячній рубриці про подорожі та відпочинок.
«Мій тато родом з Білорусі, де багато лісів, – почав свою розповідь Сергій Александрович. – Раніше ми їздили в гості до родичів. Мені змалечку подобалися походи в ліс по гриби. З того часу ліс став для мене великою радістю та надійним засобом зняти стрес і не тільки. Ви коли-небудь були у вранішньому лісі? От що я називаю справжньою ароматерапією! Ці аромати надзвичайно різноманітні. Хвойний ліс пахне по-своєму, листяний має свої аромати. Перед дощем і в суху погоду запахи також різняться, і всі вони чудові! У лісу свій аромат на кожну пору року. А ще краплі роси тихенько скочуються листям та гілям, і чутно монотонний шум від мільйонів крапель, як у тропічному лісі. І ти наче розчиняєшся у цих ароматах та чаруючому шелесті».
Є кілька лісистих місць, які приваблюють затятого грибника Сергія Александровича. Це ліси на Кременчуцькому водосховищі, за Гурівкою недалеко від Кривого Рогу, поблизу Олешок на Херсонщині, на окупованій нині території, Черкаські ліси… А у 2011 році він відкрив для себе місце відпочинку, яке з того часу вважає найкращим. Це село Поляна на Закарпатті, де б’ють із надр джерела цілющої мінеральної води «Поляна Квасова». А разом з водою Сергій відкрив для себе гори, порослі мальовничими лісами, ну й, звичайно ж, з грибними місцями.
«Вперше я приїхав туди на відпочинок та оздоровлення за профспілковою путівкою, – згадує Сергій. – Поселився, записався на процедури та мерщій до лісу. Що там за гриби, які з них їстівні, а які отруйні, я не знав. Місцеві не дуже поспішали ділитися інформацією про грибні місця, та воно й зрозуміло. Хоча траплялися й відкриті люди. Почалося моє вивчення місцевості та всього, що пов’язано з грибами. Тут дуже важливо розписати процедури у санаторії так, щоб був час на улюблене хобі. Мені подобається ходити по гриби до сходу сонця. Очі не сліпить, світлових плям немає, а головне – ніхто ще не встиг пробігтися лісом перед тобою, бо є такий жарт: хто раніше встав, той і наївся».
Сергій поділився ще кількома «лайвгаками» щодо походів по гриби. Найперше – треба мати GPS-програму у смартфоні, яка працює без інтернету. А тим, хто любить заходити на багато кілометрів, бажано придбати спеціальний прилад – GPS-трекер, який коштує кілька тисяч, але набагато надійніший, ніж просто програма.
«Тих, хто користується смартфоном, хочу застерегти. У лісі воно так: там шишечку побачив і сфотографував, тут грибочок, а ось сосенка, жучок, павучок… Заряд сідає непомітно, тож треба економно його використовувати, або ж мати повербанк, – підказує Сергій. – Обов’язково треба мати пляшку з водою. Взувати треба чоботи, навіть, якщо немає дощу. Бо зранку в лісі така роса, що вмить намочить будь-які кросівки, та й можна неочікувано вийти на заболочену місцину. Повертатися бажано тією ж стежкою, щоб не заблукати. Зі мною був такий випадок. Забрався я далеко, і вирішив зрізати, та ще й відкрити нові місцини. З гори здавалося, що все легко вийде. Але спочатку довелося брести через болітце. Дуже боявся провалитися, аж ноги трусилися. Обійшлося. А потім вийшов на скельник…Завжди пам’ятатиму ту пригоду. Насилу вийшов. З лісом не жартують».
Сергій кілька разів був у Поляні. Зараз він вже непогано розбирається у місцевих грибах. За можливості приїздить сюди восени. З вересня по листопад збирає підберезники, підосичники, опеньки, лисички, білі гриби. Трапляються й оленячі ріжки, які схожі на корали, та гриби-парасольки. Парасольки – це чудернацькі гриби, які зовсім не схожі на їстівні, а скоріш на поганки з казок про бабу Ягу. Вони дуже смачні. За смаком вони схожі на куряче м’ясо. І це не єдині чудернацькі створіння у грибному царстві.
«Нещодавно за Гурівкою я знайшов дивні гриби. Ззовні вони нагадували шматки печінки. Я їх не чіпав, бо золоте правило є не лише на виробництві, а й у грибників. Воно просте: «Не знаєш, що за гриб, не чіпай!». У таких випадках я невідомі гриби фотографую і вже вдома за допомогою книжок, інтернету, знайомих розбираюся, що воно таке, і чи можна його їсти. Так от, моїм новим «знайомим» виявився печінковий гриб, що ще називають тещиним язиком. Він не лише їстівний, а ще й вважається альтернативою м’ясним стравам і має безліч корисних властивостей. До речі, я полюбляю не лише збирати, а й смакувати своїми трофеями. Готую сам. Кожний вид грибів підходить до тієї чи іншої страви. Наприклад, лугові печериці (набагато смачніші ніж магазинні) ідеальні для смажіння у сметані або просто на олії з цибулькою. Білі гриби також смачні, але я вважаю, що це розкручений бренд, як «Adidas» чи «Bosch». Сказати що вони найсмачніші я не можу. А грибна юшка, як на мене, найсмачніша з сушених підберезників та підосичників, але у кожного свій смак».
Є багато рецептів грибної юшки, і Сергій поділився своїм. На 2-літрову каструлю потрібна складена з двох долонь жменя сушених грибів, картоплина з кулак, середня цибулина, жменя дрібної вермішелі та 50 г вершкового масла. Гриби він замочує у воді на 30-60 хв, ріже їх дрібними шматочками та ставить на вогонь. Якщо гриби збирав сам, то використовує воду, в якій замочував. Якщо купляв, то про всяк випадок воду зливає і замінює свіжою. До грибів і середньо порізаної картоплі додає дрібно порізану цибулю. А коли картопля, цибуля й гриби майже зварилися, додає вермішель. Вона не повинна розваритися! Через кілька хвилин Сергій додає масло, солить за смаком, і юшка готова! Обіцяв і нас колись запросити й почастувати.
«За грибними рекордами я ніколи не ганявся, – продовжує Сергій. – Але колись знайшов білого десь до кілограма. Тобто майже кілограм, а не так як в одній кумедній ситуації. Колись поїхали ми з друзями на рибалку на Південний Буг. Зима. Крига. Кльову немає. Далеченько від нас далі від берега ще група, чорні цятки –люди. І тут вертається один з наших. Каже: «Саня судака зловив. Десь до кілограма». Ми ж знаємо, що судак ходить зграями. Тож підриваємося, хапаємо свої снасті, речі і чимдуж біжимо назустріч омріяним судакам. Прибігаємо захекані, мокрі. «Саня, покажи ж судака!» А в нього малесенький такий судачок. Яяяк!!! Нам же казали, що до кілограма! «А що ж він, більше кілограма, чи що?» До речі, гумор – це також дуже важлива складова нашого життя, особливо у важкі часи».
На жаль, далеко не всі цікаві історії та лайфгаки від Сергія Александровича ми змогли вмістити у цій статті. Але вже цього цілком достатньо, щоб зрозуміти, що природа, походи в ліс, у гори – це найкращі ліки проти стресів та поганого настрою. А збирати гриби – це не лише захоплює, а ще й смачно. Не вірите? Спробуйте грибну юшку або інші страви з грибів. Не пошкодуєте!
А всім, хто хоче поділитися історіями про свій відпочинок, нагадуємо, що ми раді допомогти вам створити ці історії і опублікувати на нашому сайті metalurg.online та в газеті «Металург».
Звертайтеся: т. 098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA або https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів та надихнемо тих, хто лише мріє про це, але ще не наважився. І не важливо, про що це буде – гірський похід, поїздку до Львова чи відпочинок в Одесі, оздоровлення в Моршині чи екскурсія на криворізькі відвали, мандрували ви вчора чи багато років тому. З часом цінність вражень не зменшується, скоріш навпаки. Тож подорожуймо разом.
вже 45 років ремонтує й виготовляє устаткування для металургів, гірників і коксохіміків ремонтно-монтажний цех № 3.
На початку зими у РМЦ-3 день народження. У складі Ливарно-механічного заводу працюють три РМЦ. Але якщо перші два – ремонтно-механічні, то третій – ремонтно-монтажний. Така назва зумовлена специфікою його роботи. Це фактично невеликий машинобудівний завод, де виконують великі обсяги робіт з наплавки, та функціонує чималенька дільниця, де збирають готові вузли для агрегатів, що працюють у багатьох цехах «АрселорМіттал Кривий Ріг» та інших промислових підприємствах України. Дещо виготовили й на експорт. Та й робіт з механічної обробки виробів тут також вистачає.
Начальник РМЦ-3 Андрій Караман розповів про те, чим живе цех зараз, у надскладні часи для підприємства і країни.
«Звичайно ж, події та тенденції останніх років вплинули і на нас, – говорить Андрій Караман. – Наприклад, раніше ми відновлювали багато величезних валків для нашого блюмінга. Зараз він працює небагато, тому й наші обсяги ремонтів скоротилися. Зате виконуємо багато замовлень для гірничого департаменту, який наразі працює найінтенсивніше з усіх наших виробництв. Для ГД ми виготовляємо й ремонтуємо ковші кар’єрних екскаваторів, вібромеханізми, робимо спиці та лопаті для валів класифікаторів рудозбагачувальних фабрик, ремонтуємо плунжери для дробарок дробильних фабрик №№ 3,4, а також колісні пари для думпкарів, які вивозять руду і не тільки».
Для металургів працівники РМЦ-3 виготовляють як вже звичні вироби, такі як ролики для машин безперервного лиття заготовок, так і опановують нову для себе продукцію, яка зараз вкрай необхідна у наших цехах. Наприклад, для конвертерників РМЦ-3 виготовляє наконечники для кисневих фурм. Раніше їх купляли у підприємств на Донбасі, які змушені були припинити роботу зі зрозумілих причин. У цеху продовжують робити змійовики плит холодильників для наших доменних печей, а паралельно почали відновлювати гуркоти коксу й агломерату та виготовили практично з нуля скіп для транспортування шихти. Це складні вироби, робота над якими містила відновлення проєктної документації.
Електрозварниця на автоматичних та напівавтоматичних машинах Олена Попруженко
«У більшості випадків три наших РМЦ можуть за необхідності підстраховувати один одного. Наприклад коли у РМЦ-2 потрібний верстат був на ремонті, ми разом з ними, залучивши наш верстат, виготовили 12-метрову штангу засипного апарату для доменної печі. Якщо треба, інші цехи виручають нас, – розповідає начальник цеху. – Але у нас є й унікальні можливості. Лише наш цех може виготовляти біметалеві листи. Вони у рази міцніші, за звичайні сталеві листи і значно підвищують терміни роботи устаткування. Також лише РМЦ-3 з наших ремонтних цехів може виготовляти гумотехнічні вироби, які необхідні для ущільнень в вузлах з рухомими деталями, як амортизатори тощо».
Працівникам РМЦ-3, як і всім зараз доводиться працювати у складних умовах. Блекаути, затримка поставок, освоєння нових видів продукції, що доволі складно.
«Багато хлопців пішли захищати Україну, тож тим, хто залишився, доводиться працювати за двох, – продовжив Андрій Караман. – Тримаємося завдяки стійкості й професіоналізму наших людей. Хочу відзначити зварників Віталія Стовбу, Володимира Скрябіна, Ірину Литвин, Валерія Шеметіла; токарів Ірину Апостолову, Володимира Панасюка, Світлану Тузину, Наталю Лісніченко, Анатолія Гусакова; фрезерувальників Василя Питлика, Ольгу Плют; свердлувальницю Вікторію Мізіну; котельників Андрія Латанського, Анатолія Фігуру; слюсаря-ремонтника Сергія Єськова і електромонтера Федора Садового, а також змінного майстра Сергія Лаєвського, який був мобілізований, боронив Україну від агресії, отримав тяжке поранення і повернувся у колектив. Вдячний кожному нашому працівнику за відданість та сумлінну працю. Вітаю вас всіх! Миру всім! Здоров’я та творчої наснаги!»
Газета «Металург» приєднується до щирих побажань і бажає цехові довгих і плідних років попереду!
