Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Троянди, які не в’януть

У десятикласниці Іри сьогодні день народження. Скромне свято у родинному колі. Раптом у двері подзвонили. Когось ще чекали? Та наче нікого. Іменинниця побігла відчиняти двері. На порозі стояв він. Сором’язливо усміхнувся, промовив кілька вітальних слів, простягнув букет троянд і пішов. Іра з щасливим обличчям і квітами у руках зайшла до кімнати. «Хто?» – питали зацікавлені погляди рідних. «Це був він!», – видихнула дівчина. Всі коректно промовчали. Прийде час – з’ясується.

Вони обоє із Зарічного. На одній з молодіжних, як зараз кажуть, тусовок їх познайомила подруга Іри, а водночас Вітіна однокласниця Оксана. «Певно це таки було кохання з першого погляду, – згадує маркшейдерка рудоуправління ГД Ірина Попова. – Наче звичайний хлопець, але щось у середині тьохнуло! Дуже він мені сподобався». З Вітею сталося приблизно те ж саме. «Яка симпатична дівчина! Чому я раніше її не бачив? – згадує машиніст бурового верстата РУ ГД Віктор Попов своє перше враження. – Чорнява, кароока, а усмішка сяє! А коли почалася розмова, то щось мені підказало, що це рідна мені людина, хоча й бачу її вперше».

З тої зустрічі минуло вже чотири десятиліття. А для наших закоханих вони промайнули наче мить. Але багато що сталося за ці роки. Після кількох зустрічей у компанії друзів Віктор вирішив, що час виходити на новий рівень. Він запропонував Ірі дружбу і запросив її у кіно до кінотеатру «Жовтень». «Не пам’ятаю вже, що був за фільм і навіть про що, але це й не важливо. Головне – нам разом було добре. Побачення продовжилися. А коли настав час обирати куди вступати після десятого, ми з подругою вирішили, що підемо у гірничий, на маркшейдерів. Чому саме на них? Не знаю. Вітя тоді був на морі з батьками, а як приїхав, то рішуче мовив: «Я з вами!»

Шкільна закоханість органічно перетворилася на студентське кохання. Зустрічі, сесії, дискотеки з «мєдляками» на 44-му. Через рік Віктор пішов служити, тож коли повернувся, Іра вже була на два курси вище, а кохання на два роки міцнішим. Мріяли про спільне життя. І одного разу Віктор попросив руку й серце. Ірина чекала цього кроку й з відповіддю не забарилася. Щаслива пара подала заяву. Весілля святкували у великому наметі, напнутому в дворі у Вікторових батьків. Було все: короваї з рушниками, дивні, холодець, викрадений черевичок та веселі переодягання з катанням батьків на возику другого дня. Почалося подружнє життя.

«Я народила донечку Марійку, – продовжила Ірина. – Три роки була у декреті. Вітя продовжив навчання. Величезна дяка нашим батькам, які підтримали студентську родину у фінансово непростий час. Вивчившись, коханий пішов працювати до гірничотранспортного цеху слюсарем з ремонту автомобілів. А через пів року перевівся за спеціальністю – маркшейдером. Маркшейдери багато часу працюють безпосередньо у кар’єрі: позначають місця для буріння свердловин, заміряють об’єми гірничої маси тощо. Машиністи бурових верстатів бурять. У свердловини підривники закладають вибухівку, а вже після вибухів екскаватори вантажать руду у самоскиди. Тож маркшейдери відіграють важливу роль у ланцюгу процесів добування залізної руди».

Пізніше Віктор Попов перевівся майстром на бурову дільницю третього кар’єру, а на його місце прийшла молода перспективна маркшейдерка Ірина Попова. 12 років Віктор працював начальником дільниці, а як заробив пенсію, перевівся машиністом бурового верстата. Вже багато років у Віктора й Ірини спільна справа: вони разом з іншими працівниками рудоуправління працюють над видобутком залізної руди, хоча і в різних кар’єрах: Ірина в другому, Віктор у третьому. «І це, як на мене, не мінус, а скоріше плюс, – усміхається Ірина. – Кохання коханням, а робота роботою. За те ми з більшою палкістю проводимо час разом. І з кожним роком наше кохання стає ще міцнішим, як вино. Нам завжди цікаво разом. Відпочиваємо на базі відпочинку, їздимо у Карпати, допомагаємо на дачі Вітіному татові. Вітя завжди допомагає мені вдома. А яку ж яєшню він для нас готує! І хай це лише яєшня, але для мене це, певно, найсмачніша страва у світі, бо приготована з любов’ю».

А вісім років тому у житті Ірини з’явився ще один мужчина. Точніше, у їхньому спільному житті. Це улюблений онук Нікіта. Його беруть з собою на турбазу, на дачу. А дідусь, коли не на зміні, ще й разом з Нікітою навчається в онлайні. Бо донька з зятем на роботі, і лячно залишати малого самого під час тривог. Безумовно, онучок вносить додаткове різноманіття у подружнє життя Попових. А що ж романтика? А вона нікуди не поділася. Віктор і зараз дарує Ірі її улюблені троянди. А щоб це було сюрпризом, у коханого є свій секрет. «Головне, придбати квіти напередодні, непомітно занести до квартири і сховати так, щоб кохана не знайшла випадково. І от з першими сонячними промінчиками сюрприз готовий». Відверто кажучи, Віктор розповів мені, куди саме він ховає троянди. Ніколи б не здогадався. Але з-за чоловічої солідарності я не буду «палити хату» і виказувати таємницю. Хай романтика не згасає, а кохання буде вічним!

Категорії
Наші люди

Кохання переможе

Цю фразу часто повторюють Олена та Сергій Лосі, адже вірять, що дійсно щаслива людина – це та, яка знайшла своє справжнє кохання та пронесе його через роки, відстані та обставини.

 «Головне, щоб у чоловіка на фронті було все гаразд. Ми з донечками дуже чекаємо на татка, віримо, що війна скоро закінчиться, наші чоловіки повернуться додому і ми, як завжди, будемо радити звичайним повсякденним речам. Насправді це і є справжнє щастя, щоб улюблені люди завжди були поруч. Війна чітко дала нам це зрозуміти», – говорить Олена Лось.

У цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу подружжя працює разом. Олена – машиністкою крана, а Сергій електрогазозварником. «Я й на роботі хотіла бути ближче до чоловіка, тому і перейшла з СПЦ № 1, де раніше працювала, до ЦМК. Але в наше життя увірвалася повномасштабна війна. У 2023 році Сергій став на захист України. Він майстер на всі руки, тож служить у складі бригади, які прокладає понтонні мости на різних ділянках фронту», – розповідає Олена.     

Олена та Сергій познайомилися ще студентами. Вони навчалися у тоді ще професійно-технічному училищі № 45. До того ж Олена набувала там навичок кухаря, і спочатку працювала за цією професією. Вона жартує, що вміння смачно готувати дуже стало у пригоді їй саме у сімейному житті, а от професію вона згодом змінила.

«Спочатку ми заглядалися одне на одного у транспорті, адже чомусь часто їздили разом. Вже потім зрозуміли чого так. Це я інтригу зберігаю, – усміхаючись, розповідає Олена. – А познайомилися ми на новорічному вечорі в училищі. Після дискотеки Сергій запропонував провести мене додому. Ось тут і виявилося, що ми мешкаємо в одному будинку. Уявляєте, ми, навіть і не знали, що увесь час знаходилися поруч, нехай і у величезному багатоквартирному будинку. Відтоді стало зрозуміло, чому ми часто зустрічалися у транспорті. Ще на початку 1990-х родина Сергія переїхала до Кривого Рогу з Криму, бо тут жили батьки його батьків. Ми з Сергієм почали зустрічатися. Я дочекалася його з армії і ми продовжили зустрічі. Так тривало довго, поки його матуся врешті-решт не тупнула ногою: «Скільки можна, нумо, до РАЦСу!» Ось так і народилася наша родина».

А далі було звичайне повсякденне життя: турботи одне про одного, робота, домашні справи. А ще часто були квіти та цукерки, Сергій знав, як порадувати Олену.

Яскравим спогадами довоєнного життя стали поїздки на море за путівками від підприємства – відпочинок на пляжі, романтичні вечори біля моря. От тільки діточок у пари довго не було.

«Перша донечка у нас народилася після 10 років нашого спільного з Сергієм життя, – продовжує Олена. – Коли я дізналася, що вагітна, це така радість була, що ніякими словами не передати! Сергій саме прийшов з нічної зміни, а тут така новина! Першу донечку так і назвали, Вікторією, тобто Перемогою. А згодом у нас народилася і друга донечка Даринка. Зараз старшій 15, а молодшій 13 років. Дівчата зростають гарними, розумними та дуже самостійними. Молодь зараз така (усміхається). Ми з чоловіком їх дуже любимо. Зараз з дівчатами ми особливо тримаємося разом, адже переживаємо за нашого татка та усіляко підтримуємо його».

Родина дуже зраділа, коли Сергій прийшов у відпустку. Це був лише тиждень, але він був надзвичайно насичений емоціями. Родина поїхала відпочивати до Одеси, ближче до моря, якого давно не бачила, до яскравого сонечка, приємних подій, яких за останній час їм усім дуже бракувало.

«Чомусь приємне так швидко минає, – підкреслює Олена. – Тепер ми знову далеко одне від одного і спілкуємося телефоном. 14 лютого, у День закоханих у нас обов’язково буде дзвінок і привітання – це вже наша традиція. Головне, щоб зв’язок був, коли його немає, а на фронті таке трапляється, я дуже нервуюся з цього приводу. На свята ми завжди бажаємо чогось хорошого. Сьогодні у мене, і я впевнена, що і в інших українців також, одне бажання – скоріший мир. Нехай ця війна закінчиться, а чоловіки, жінки повернуться додому, до своїх рідних, до мирних справ. Говорять, якщо чогось дуже бажати, то це неодмінно здійснюється. Я в це вірю, а ще вірю в те, що кохання переможе!»  

Категорії
Наші люди

Родинна концепція

Ольга вивчилася на швачку, але вирішила працювати на рудозбагачувальній фабрці.
«Професія швачки якось не вписувалася в нашу родинну концепцію, — усміхається сепараторниця Ольга Аврахова. – Батько, Іван Іванович, працював у мартені, а мама, Ніна Олександрівна, — у прокатному цеху. Тож з дитинства я чула розповіді про роботу на заводі.
Мені дуже подобалося слухати історії про людей залізної волі, людей зі сталі, які не бояться труднощів і важкої роботи».

Саме такі приклади надихнули її на вибір професії. На рудозбагачувальну фабрику №1 Ольгу привів її чоловік Сергій. Ольга запам’ятала 6 травня 2000 року на все життя. Це був її перший робочий день. «Спочатку був справжній шок, – згадує наша героїня.. – Все таке величезне! Крутиться, стукає, грюкає! Мабуть, якби того дня я самотужки знайшла вихід, то більше б у цех не повернулася. Але, якщо серйозно, колеги допомогли мені швидко подолати страхи. Професію сепараторника я опановувала з нуля, як то кажуть. Вчила мене досвідчена Оксана Юріївна Біньковська. Найважче було запам’ятати назви устаткування та його елементів. Наприклад, ванна у мене завжди асоціювалася з домашньою, а на дільниці сепарації є свої виробничі ванни. Або от барабан – не той, що паличками ритм вистукувати, а барабан сепаратора.Та вже за тиждень я впевнено називала все своїми іменами».
   

Ольга Аврахова керує устаткуванням для збагачення залізної руди. Вона стежить за якісною та безаварійною роботою сепараторів, які саме й збагачують залізну руду. На запитання, чи є ця робота фізично важкою, Ольга відповіла: «Мабуть, що так, але я звикла й майже не помічаю. Працювати мені комфортно, колектив чудовий. Збагачення руди – це командна робота. Машиніст млинів подрібнює руду, я займаюся її збагаченням, фільтрувальник фільтрує пульпу, оператор координує роботу всієї фабрики, начальник зміни організовує й керує процесами, а ремонтники обслуговують і ремонтують устаткування. Лише злагоджена взаємодія дає змогу отримати якісний концентрат».
   

Разом з Ольгою працює операторка пульта керування Оксана Макарова. Вона впевнена, що Ольга, як ніхто інший, заслужила найвищу нагороду підприємства – «Честь і гордість АрселорМіттал Кривий Ріг», яку їй вручили минулого року. «Оля сумлінна працівниця, – говорить Оксана Макарова. – Вона ідеально знає своє устаткування та технологічний процес і майстерно його веде. Але на цьому не зупиняється. Опанувала професію фільтрувальника й підміняє його, якщо виникає потреба. А ще вона може замінити операторів, тобто вміло координує роботу всіх дільниць. Ольга доброзичлива, завжди готова допомогти. З нею приємно працювати разом».
   

Вдома Ольга Аврахова полюбляє в’язати й шити – цьому її навчила мама. «Воно якось само собою вийшло, – згадує Ольга. – Мама займалася рукоділлям, а я завжди була поруч. Тоді вибір одягу в магазинах був небагатим, усе здавалося однаковим. А я завжди була вдягнена витончено та ексклюзивно завдяки маминим рукам. А ще мені подобається готувати для своїх хлопців. Вони у мене справжні гурмани й полюбляють різні смаколики. Родина моя золота! Сергій став для мене не лише чоловіком, а й наставником, коли я прийшла працювати на рудозбагачувальну фабрику. Старший син, Влад, працює на одній із криворізьких шахт, а молодшому, Максимові, вже чотирнадцять, він навчається в восьмому класі. Вони втрьох надихають мене, заряджають позитивом і дають сенс життю. Отримувати нагороди дуже приємно, і я впевнена, що саме підтримка родини багато в чому сприяла цьому. А ще хочу подякувати своїй бригаді. Я працювала на підміні й в інших змінах, тому знаю, що у нас усі бригади хороші. Але своя – найрідніша».

Категорії
Наші люди

Приємне замовлення

Заходжу до кабінету. Технологи Ливарно-механічного заводу зустрічають привітними усмішками. Над одним з робочих місць під стелею – яскраві повітряні кульки на честь дня народження. За столом з комп’ютером сидить сивочолий  пан з розумними проникливими очима. Усміхаюся йому, вітаємося, втаємничено неголосно кажу: «Вас замовили». Співрозмовник розуміє гумор, усміхається у відповідь, і мовить: «Ну що ж, сідайте, поговоримо».

Напередодні до редакції «Металурга» зателефонували працівники ЛМЗ і повідомили, що найдосвідченішому, найкваліфікованішому їхньому технологу Володимиру Демидову виповнюється 70 років, 25 з яких він пропрацював в «АрселорМіттал Кривий Ріг» та на ЛМЗ. Він розробляє технології для цехів ЛМЗ, «АрселорМіттал Кривий Ріг». За його технологіями виготовляються вироби для сторонніх замовників, серед яких є й іноземні підприємства. І цей чоловік, як ніхто інший, заслуговує на те, щоб про його життєвий шлях, талант та сумлінну працю, надзвичайно корисну для підприємства, дізналося якомога більше людей. Бо хто ж тоді приклад, якщо не Володимир Олексійович? І з цим важко не погодитися.

ЛМЗ виготовляє або ремонтує деталі, вузли та інші вироби, необхідні для ремонтів металургійного, гірничого, коксохімічного устаткування. А провідний інженер-технолог Володимир Демидов разом з колегами розробляють технології для виготовлення виробів та ремонтів.

«Це виглядає приблизно так: я отримую креслення того, що необхідно виготовити чи відремонтувати, – почав Володимир. – Правильно прочитати креслення – це задача № 1. А далі ми готуємо детальні документи для того, щоб цей виріб виготовили якісно й швидко з урахуванням всіх вимог замовника, так би мовити – детальну покрокову інструкцію. В технології важливо зазначити все: матеріали та схеми їх розкрою, допуски, схеми з’єднань та багато-багато іншого. І тут дрібниць не буває. Помилка технолога дуже дорого коштує. Особливо, якщо це габаритні, матеріаломісткі вироби, такі, наприклад, як засипний пристрій для доменної печі або кесон для конвертерного цеху. На основі загального креслення технолог виконує креслення окремих деталей, з яких складається виріб. І ці креслення мають бути розгорнутими та деталізованими, щоб у цехах не витрачали зайвого часу на їх розшифровку».

Розробляти точні, чіткі технології, де все враховано, Володимиру допомагає майже 45-річний досвід. А до того, як стати технологом, він, тоді ще молодий слюсар, сам брав участь у виготовленні металоконструкцій.

«Після технікуму та служби у війську, під час якої працював на військовому заводі, я влаштувався в цех металоконструкцій одного з криворізьких заводів, – згадує Володимир, – то була серйозно школа. Я виконував роботи з підготовки деталей для виробництва металоконструкцій. За кілька років довелося опанувати різання металу, його згинання та ще багато різних операцій. Саме тоді я навчився працювати з прес-ножицями, верстатами для згинання металу, гільйотинними ножицями та ще з двома десятками видів устаткування. Тобто спочатку я застосовував виробничі технології, а вже потім став технологом, який їх розробляє. І така робота мені дуже подобається. На неї я йду із задоволенням!»

Різнобічний досвід допомагає Володимирові якісно й швидко виконувати виробничі завдання. А ще він впевнений, що без добре розвиненої просторової уяви гарним технологом не станеш.

«Коли я читаю креслення, які отримав від замовника, то у голові виникає вже готовий виріб, – говорить Володимир. – Він об’ємний, деталізований. Я можу уявити його з різних боків, під різними кутами. І лише уявивши це все і вивчивши технічні вимоги замовника, починаю розробку технології. Деякі вироби прості, а з іншими доводиться поморочити голову, Наприклад, нещодавно ми розробляли технологію виробництва патрубків для гірничого департаменту. Це виріб приблизно 2Х2Х2 метри з гнутими деталями, які ще й кріпляться одна до одної під різними кутами, ще й з нахилом. Довелося робити складне креслення у чотирьох проєкціях. Така технологія – непросте завдання, але цікаве».

Володимир зізнався, що він за те й любить свою роботу, що вона творча, постійно тримає мозок у тонусі.

«Колись послали мене у відрядження на Запорізький автозавод, – згадує технолог. – Цікаве було саме відрядження. Тоді «Таврії» вже почали випускати, а «Запорожці» ще продовжували виготовляти. Але сама робота мені здалася надто нудною. Конвеєри, серійне виробництво, все однакове. Мабуть, я не зміг би довго так працювати. У нас – інша справа. Є, звичайно, й типові вироби, але багато технологій, які розробляємо з нуля. Дуже цікава робота! Але все одно мозок потребує перезавантаження. Для цього я їду на риболовлю. Або у дворі біля будинку граємо з товаришами у шахи чи нарди. Тобто також робота мозку, але іншого типу. Інколи граю на гітарі. Ще молодим навчився. Але зараз не дуже часто, лише коли дружина Галина попросить».

А ще Володимир Демидов – щасливий дідусь. Він обожнює онучку Сашу і з самого її народження став ще й наставником.

«Мені дуже подобається займатися її розвитком. Я її навчав з самого малечку. Намагався зацікавити. Вже у три з половиною дівчинка могла читати, писати, рахувати, – розповідає Володимир. – Зараз вона єдина відмінниця у своєму восьмому класі! Моя гордість. Я навіть палити кинув завдяки онучці. 14 років тому пообіцяв доньці Каті, що як когось мені народить, то кину. Як зараз пам’ятаю: прокинувся 15 вересня 2010 року, дізнався, що народилася Саша, і відчув себе так, ніби ніколи й не палив. І до сьогодні – жодної цигарки. Мрію підтягти своє здоров’я, щоб ще порадуватися, як онучка успішно закінчить школу, а потім і виш, знайде хорошу роботу. Вона дуже талановита, у художній школі навчається».

Колеги надзвичайно поважають Володимира Олексійовича. За майстерність, професіоналізм, за величезний досвід, яким він щедро ділиться. «Він дійсно найкращий фахівець у своєму напрямку, – говорить начальник бюро ЛМЗ Олексій Ніколаєв. – Володимир стояв у витоків розробки програмного забезпечення, яке вже з десяток років допомагає нам швидше і точніше розробляти технології. З ним можна порадитися з найскладніших питань. Чудова людина, що ще додати?»   

Категорії
Наші люди

Бджоляр вихідного дня

Про суспільство у вулику, унікальні властивості меду, всесезонні клопоти на пасіці і, навіть про бджолині війни все знає наш колега Сергій Віждов, начальник дільниці з ремонту і обслуговуванню електрообладнання ПП «Стіл Сервіс».

Про порядок у справах

«Бджолиного порядку ще треба повчитися. У кожної бджоли своє місце, призначення, свої задачі у вулику. Вони надзвичайно працьовиті та злагоджені. Бджоли – це єдині комахи, які виробляють цілющу та смачнючу їжу – мед», – розповідає про своє захоплення Сергій Віждов.

За фахом Сергій є техніком-електромеханіком, свого часу він закінчив Криворізький політехнічний технікум. Його часто можна побачити у заводоуправлінні, Палаці культури металургів, поліклініці медцентра, технічній бібліотеці, їдальнях та на інших соцоб’єктах підприємства, адже разом з колегами Сергій опікується тим, щоб у приміщеннях завжди було світло, щоб усі електроприлади працювали без збоїв. Та й про специфіку металургійного та гірничого виробництв Сергій Віждов знає не з чуток, бо колись теж працював там. Як говорить наш герой, життя познайомило його з багатьма спеціальностями та багато чому навчило. А ще подарувало йому можливість присвячувати вільний час улюбленим справам.

Захоплення із зубками

А ще з лапками, хвостиками та цікавими мордочками. Першим захопленням Сергія було вирощування нутрій. Умови для цього були ідеальними, адже мешкає Сергій у власному будинку. Чому нутрії? Колись їх, а також кроликів, розводили батьки Сергія. А повернутися до цієї справи допомогла книжка про звіроводство.

«Якось вона потрапила мені на очі. Прочитав, захопився, вирішив спробувати і, мені сподобалося, – продовжує Сергій Віждов. – Нутрії такі милі, смішні. Даєш їм кавуна, вони ним спочатку у футбол грають, а потім гризуть його, в лапках тримають. Цікаво спостерігати, як нутрії починають плескатися у мисці, гарненько умиватися та чистити шубку.

Догляд за ними теж нескладний – прибрав у вольєрах, погодував, влив свіжої водички у їхню миску-ванну. Та у кожній справі є своє «але». Почали рости ціни на корми, а мене підхопив коловорот інших турбот. Погодьтесь, таке у кожного буває. Отже, нутрії залишилися у минулому. Але ж цікавість до нового у мене лишилася (сміється). Визначитися з новим напрямком захоплення допоміг знайомий. Він ставив у моєму садку вулики. Бджоли опилювали дерева і через це фруктовий урожай у мене був досить значний.

Це дж-ж-ж неспроста

Спочатку Сергій вирішив не купувати бджіл, а спіймати для власної пасіки рій диких бджіл. Це відома практика. Існує декілька технік, як це можна зробити. Готуються хатка для комах, рамки, приманки, визначається місце, де вони можуть бути. Сергій зробив все, як треба, але бджіл не спіймав. Довелося купувати рій. Але і цих бджіл спіткала невдача – родина виявилася слабкою, тож на неї напали інші бджоли. Чужинці вбили матку, а рій просто розлетівся. Виявляється, що випадки агресії бувають і у бджолиному суспільстві.

Наступного разу Сергій придбав вже декілька бджолиних родин, вулики для них. 

Згодом до бджолиної справи долучився і батько Сергія Павло Іванович Віждов, який у минулі роки працював заступником начальника цеха з електрообладнання Блюмінгу № 1. Тепер батько і син опікуються п’ятнадцятьма вуликами.

«Робота на пасіці цікава, але кропітка. Це далеко «не мед», тут треба багато чого знати, розуміти і, звичайно, практикуватися, – усміхаючись, говорить Сергій Віждов. – По буднях бджіл доглядає мій батько, а я біля вуликів кожні вихідні. Я так себе жартома і називаю, бджоляр вихідного дня. Звичайно, пік наших справ – це коли треба качати мед. У позаминулому році ми зібрали більше 100 літрів меду. А от минулого року меду було вдвічі менше. Причини різні: від місця, де мало медоносних квітів, до погодних умов, а ми добре пам’ятаємо, що влітку була аномальна спека.

Звичайно, у бджолярів є свої хитрощі, як «примусити» бджіл більше збирати нектару. Для цього треба вивозити вулики у якісь віддалені місця, де є квітучі лани, сади. А якщо хочеш отримати так званий чистий мед – гречаний, липовий, соняшниковий тощо, треба квіти цих рослин примішувати до цукрового сиропу та дати поласувати ним бджолам. Тоді вони, вже за смаком-запахом зрозуміють, пилок з яких рослин їм треба збирати.

У кожного бджоляра є своя «мова» спілкування з бджолами. Головне, щоб вони тебе не вкусили. А таке буває, коли ти десь ненароком бджілку придавив, або не на часі до вулика зазирнув. Про алкоголь і не йдеться, вони категорично не люблять людей напідпитку.

В цілому мені дуже спокійно біля цих комашок-трудівниць, а ще цікаво. У них можна багато чого повчитися – як працювати, самоорганізовуватися, бути корисним. А проявляти себе можна у різних справах. Я, наприклад, колись механікою займався, зробив годинник-ходик, піч власними руками виклав. А буде ще щось цікаве – опаную, було б бажання. Я б і іншим побажав уважніше придивитися до себе, адже великий потенціал є у кожного, я у цьому впевнений».

Категорії
Наші люди

Надійний захист та енергія позитиву на кінчику голки

Про своє захоплення, людські цінності, роботу та позитивне ставлення до життя розповідає інженерка дільниці релейного захисту та системної автоматики центральної електротехнічної лабораторії Світлана Зарєчна.

«Мій джекпот у житті – це моя родина, професія та вишивання. Коли я беру полотно, голку, нитки та починаю робити стіжок за стіжком, душа співає, усі проблеми та тривоги наче випаровуються і я заспокоююсь, налаштовуюсь на позитив. А інакше не можна, бо під час вишивання ти вплітаєш у роботу свою енергетику. Тож вона має бути тільки позитивною, щоб  несла добро тим людям, які будуть потім користатися цією річчю», – говорить Світлана Зарєчна.

На робочу спеціальність спочатку на коксохімічне виробництво вона влаштувалася у 1991 році після закінчення Криворізького коксохімічного технікуму. Згодом вона закінчила Металургійну академію за спеціальністю «Автоматизація та електропривід». Підприємство стало її другим домом, адже тут вона виросла як професіонал, брала активну участь у громадському та культурному житті колективу. Її вишиті серветки, рушники, доріжки, скатертини, вишиванки багато разів прикрашали різноманітні виставки – і у цеху, на підприємстві, у конкурсі «Золоті руки Криворіжсталі», роботи виставлялися й на міських виставках, в яких брали участь працівники підприємства.

Але життя склалося так, що через сімейні обставини Світлана була вимушена змінити роботу.

Працювати на підприємство Світлана повернулася вже за часів війни в Україні. Першим її враженням було нове обладнання, нові агрегати, сучасні підходи до їх обслуговування. Звичайно, щоб працювати з ними Світлані потрібно було опанувати нові знання. Зараз головне завдання професійної групи, до якої входить Світлана, обслуговувати прилади релейного захисту, які забезпечують безпечне вимкнення промислового електрообладнання при аварійних ситуаціях. Фахівці проводять налагодження та випробовування мікропроцесорних пристроїв релейного захисту, здійснюють технічне обслуговування електрообладнання, перевіряють його працездатність, можливість спрацювання тощо. Ця робота потребує чималих знань, вмінь, дотримання усіх вимог безпеки, а ще вимагає максимум уваги.

«Саме увага дуже потрібна й у вишиванні, адже треба слідувати заданому візерунку, ретельно добираючи кольори», – говорить Світлана Зарєчна. Вишиванням вона захопилася ще в дитинстві, її першою роботою був вишитий гладдю коричневий горобчик. Свою першу вишиванку, вже хрестиком, Світлана зробила у 18 років.

Мистецтву вишивання Світлану навчила її матуся Марія Василівна. Вона була родом із Західної України, яка славиться різноманітними народними ремеслами. Вони часто їздили у гості до її родичів, і завжди зі Львова Світлана привозила нитки для вишивання.

«Це різноколірні домоткані шерстяні нитки, які не линяють та не вигоряють на сонці. Вони дуже красиво виглядають вже у готовому виробі, – продовжує Світлана Зарєчна. – Мені подобається створювати різноколірні композиції, наприклад, вишивати квіти. Люблю й геометричні фігури. Техніка вишивання – класичний хрестик. До речі, я вже так приловчилася вишивати, що вже точно, без схеми, можу визначити куди втикати голку та звідки вона має вийти, знаю, як краще зробити перехід від одного кольору в інший. Сюжети для вишивання спочатку підглядала у різних журналах, дивилася, як працюють інші майстрині. Зараз допомагає інтернет та вже власний досвід. Насправді сучасним майстриням набагато простіше – у магазинах можна купити вже готові схеми того чи іншого малюнку. Кольори там теж продумані, тільки бери та вишивай. Мені цей спосіб теж до душі. Особливо подобаються малюнки: квітів, соняхів, дубових листочків. Саме ці листочки характерні у вишиванках для чоловіків. Їх ще з давнини майстрині вишивали на воротах сорочок та планках. Це вважається сильним оберегом, особливо для чоловіків-воїнів. Свого часу я з уважно вивчала історію, традиції, тематику орнаментів, фасони, кольори у вишиванках. У кожного регіону України вони свої, особливі. Насправді це ціла наука – наш код нації. Від початку повномасштабної війни я виготовляла багато різних корисних дрібничок для наших захисників, плела маскувальні сітки.

Я  із задоволенням дарую свої роботи рідним, друзям, щоб вони теж підживлювалися нашою національною енергетикою – вона у нас єдина. А ще я хочу, щоб у наш непростий час кожен знайшов собі справу до душі. Це дозволить нам захиститися від стресів та негараздів. Це теж наша своєрідна зброя – надійний спосіб захисту та сила виживання. А ще у творчості я бачу наш розвиток і процвітання, адже в українських ремеслах все спрямоване на позитив!».