Категорії
Наші люди

Діамантовий настрій

Українські жінки завжди дивували світ своєю майстерністю. Вишивка, плетіння, малювання, поробки з різноманітних матеріалів – все це підкоряється нашим пані. Фантазія та  прагнення зробити світ навколо яскравішим, добрішим, привабливішим допомагає українкам творити справжні дива. І такі чарівниці працюють і на нашому підприємстві. Наприклад, електромонтерка з ремонту та обслуговування електрообладнання цеху мереж та підстанцій «АрселорМіттал Кривий Ріг» Ліза Линок захоплюється діамантовою мозаїкою. Вона створює картини, для яких замість фарб використовуються різноколірні кристали.

На столі акуратно розкладені контейнери з камінчиками по кольорах, віск та канва з вже нанесеним малюнком, напоготові аплікатор або пінцет, за допомогою яких викладаються кристали. Майстриня акуратно, камінчик за камінчиком, викладає ними малюнок, особливу увагу приділяє  кольорам, щоб картина набула яскравих  барв та потім неначе «ожила». Кожен кристал, хай то камінчики або звичайний пластик, має багато граней. Завдяки цьому картина переливається та виблискує. У готовому вигляді це створює приголомшений візуальний ефект.  

«Історія діамантової мозаїки розпочалася з 2000-х років, а я захопилася нею два роки тому, – розповідає Ліза Линок. – Сталося це завдяки моїй молодшій сестрі Надії. Вона побачила в інтернеті багато мозаїчних картин і попросила купити їй набір з усім необхідним. Зараз такі набори, разом з малюнком, можна придбати як у звичайних магазинах, так і через інтернет. Це дуже зручно. Ми з матусею придбали два таких набори з картинами розміром з лист зошита. Тоді одну картину зробила я, а другу наша мама. Мені це так сподобалося, що захотілося ще зробити картини, адже сам процес викладання камінчиків, ця дивовижна атмосфера під час роботи, і готовий результат, варті того, щоб продовжувати та надалі розвиватися у цьому напрямку творчості. Тому я дякую сестрі за цю ідею. До речі, у родині нас п’ять дівчат. Крім мене, а я старша, зростають Марта, Аліса, Віра, вже відома нам Надя. І кожна з нас цікавиться якимось видом творчості».

Ліза вважає, що бажання створювати прекрасне своїми руками – це в неї та у сестер від батьків. Їхня бабуся вміє шити, мама свого часу теж шила, вона вміє вишивати, зокрема й блискітками. Тож Ліза вже змалечку заохочувалася до рукоділля. Вона теж вміє вишивати хрестиком, бісером, робить прикраси з нього. До речі, техніка діамантової вишивки дуже схожа на вишивання, от тільки замість ниток використовуються камінці. Не зважаючи на те, що малюнок картин вже готовий, і до нього прикладаються набори камінчиків, у кожної майстрині картини не будуть однаковими. Це залежить від техніки викладання «діамантів», кольорів, які майстриня закладає у свою роботу.

«Навіть борщ у кожної господині виходить свій, а тут картини. Вся справа у підході, у душі, яка закладається у роботу, у баченні вже готового результату. Я знаю, що деякі майстрині викладають камінчики чергуючи колір за кольором. Я вже наловчилася їх викладати так, що можу одразу застосовувати декілька кольорів», – підкреслює Ліза Линок.

Маленькі картини Ліза робила дуже швидко. Наприклад, картини 30 на 40 см народжувалися за три дні. А от коли їй подарували велику заготівку, 40 на 50 см, там вже їй довелося попрацювати. Але це тільки в радість, ділиться емоціями Ліза, бо цей процес заспокоює, приводить до ладу думки та зосереджує.

«Це саме те, що нам зараз потрібно, – продовжує Ліза. – Буває, прийдеш з роботи, тебе наздоганяє сирена, летять неприємні новини, ти думаєш, як там твій вітчим, який раніше працював на нашому підприємстві, а зараз захищає Україну. Але ти знаєш, що на тебе чекає твоє улюблене захоплення, завдяки якому можна хоч трохи відволіктися та  прийти до тями. Коли працюю з камінчиками, вмикаю якийсь цікавий серіал або музику. Цей акомпанемент дуже допомагає у роботі, створює особливий, піднесений, а у моєму випадку ще й діамантовий настрій (усміхається). Але не думайте, що процес створення цих картин простий. Навіть якщо у наборі все продумане, не факт, що у вас все гарно вийде. У мене теж було декілька невдалих робіт. На одну картину потрібних камінчиків не вистачило, а інша вийшла якась не дуже чітка, не така яскрава, як би мені хотілося. Тут головне не опускати руки, а йти далі. Невдачі нам на те й даються, щоб підштовхнути нас до більш активних дій. А якщо справа тобі подобається, то ти увесь час хочеш розвиватися у ній. Я вже це добре знаю на власному досвіді. Бувало переглядаєш інтернет, бачиш якийсь цікавий малюнок, і вже хочеш зробити нову картину. Процес затягує, він підштовхує до постійного саморозвитку. Мені це дуже подобається. З нового, наприклад, я оформлюю обручі для своїх сестричок. Купляю в магазині різні штучні квіти, різноманітне оздоблення і прикрашаю ними обручі. Виходить гарно. Хочу ще навчитися робити квіти з м’якої проволоки, з намистин. Планів у мене, як бачите, багато. Я знаю, що на нашому підприємстві працює чимало творчих, цікавих людей. Я бажаю кожному постійного розвитку, а також нових відкриттів, які й роблять наш світ яскравішім, цікавішим, приємнішим».

Категорії
Наші люди

Без них «двіжу» не буде

Електромонтери — це люди, без яких жодне сучасне підприємство довго не пропрацює, і гірничо-металургічне підприємство — не виняток.

Більшість устаткування в цехах «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює за рахунок електроенергії і приводиться в рух електродвигунами. Їх на підприємстві десятки тисяч, а може й сотні — точно навряд чи хто скаже. Але те, що вони скрізь — це безумовно.  На електродвигуни — величезна навантаження, тож не дивно, що вони періодично виходять з ладу. Серед людей, які ремонтують ці двигуни — бригадир електромонтерів Павло Нагайцев.

«Я прийшов на підприємство у далекому вже 1996 році, — згадує Павло. —  Перед тим вивчився на зварника, але ніде роботи не було. Дев’яності, самі розумієте. А на завод брали слюсарів. Тож довелося перекваліфікуватися. Потім ще було кілька років у пошуках себе, своєї професії, місця, де кращі умови й гроші — як на нашому підприємстві так і за його межами. І нарешті у 2000 році я прийшов у електрокущовий цех електромонтером. Звичайно ж, до бригадирства тоді ще було далеко. Довелося опановувати вміння ремонтувати електродвигуни безпосередньо у цеху».

Бригадир Нагайцев зізнався, що з усіх професій, які він опанував, електромонтерська йому найбільш підійшла. Бо хоча й не без фізичного навантаження, але більш, все-таки, потребує розумової праці, Ну уявіть собі: у кожному з цехів багато різних електродвигунів. Є зовсім маленькі двигунчики, як пташки колібрі, потужністю 30 кіловат, а є й десятимегаватні «монстри». А між ними —  величезний діапазон двигунів різних фірм, марок, моделей, модифікацій та навіть епох. І хай основні принципи їхньої роботи та будови схожі, але нюансів безліч. А крім двигунів багато допоміжного електроустаткування. У цьому господарстві команда Павла Нагайцева має розібратися і швидко та якісно відремонтувати потрібний двигун.

«Здається, що цього не навчишся й за багато років. Але на власному прикладі скажу, що якщо у людини є бажання, та є досвідчений фахівець, який хоче тебе навчити, то це не так і лячно. І звичайно ж, щоб була постійна практика. Бажання у мене було. А мій наставник Віталій Мецнер, найкращий з електромонтерів, вчив мене добре, зрозуміло все пояснював, і невдовзі я вже став до самостійної роботи. У нас зараз людей дуже не вистачає, як майже скрізь. А роботи багато. І з фахівцями у країні непереливки. Тож якщо хтось бажає працювати у нас — приходьте. Розкажемо, покажемо, навчимо. Аби бажання», —  говорить Павло.

Бригадир вважає, що людина має отримувати за роботу стільки, щоб вистачало на достойне життя. Але більше за гроші він цінує здоров’я. Тож де б не виконувала роботи його бригада, бригадир дає команду починати лише тоді, коли впевниться, що всі умови відповідають вимогам з безпеки. А ще він впевнений, що у взаєминах між людьми дієвий такий принцип: «Чим більше добра ти зробиш людям, тим більше його ти отримаєш навзаєм». Він вдячний нашим воїнам, які нас боронять. Серед них і колега Павла Сергій Вовченко.

«Сергій — висококласний електромонтер і чудова людина. На нього завжди можна покластися, —  говорить бригадир. —  Він пішов добровольцем ще на початку повномасштабного вторгнення. Дякуємо тобі, Сергію. Саме завдяки вам ми можемо мирно працювати, виховувати дітей та онуків. Моїй онучці Веронічці 22 березня виповниться шість років. Дуже її люблю. Допомагаю у вихованні, на танці вожу, у художню студію, гуляємо разом. Хочу, щоб вона зростала доброю людиною, всебічно розвиненою. Діти — наше все. Це наше продовження, наше майбутнє».

Категорії
Наші люди

«Я люблю», – пролунало зі світу полеглих Героїв

Телефон клацнув повідомленням, і Юлія не повірила своїм очам. Це був вірш, який написав її брат, присвятивши його своїй коханій дівчині Неонілі. У Юлії  перехопило подих , адже цей вірш вона отримала вже після року з дня героїчної загибелі свого брата – командира мінометної батареї, а у мирному житті ремонтника сортопрокатного цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг» Владислава Дюринського.

«Влад ніколи не писав вірші. Ми з матусею були шоковані, дізнавшись, що він «взявся за перо» і висловив на папері любов та емоції до своєї коханої дівчини Ніли. Ми були здивовані ще й тому, що про це дізналися вже після загибелі Влада, – розповідає його сестра Юлія. – Так, віршоване повідомлення від Влада, та ще й з його жартівливими поясненнями у прозі, нам надіслала Ніла. Але це сталося вже після роковин його загибелі. Було таке враження, що Влад таким чином звернувся до нас зі світу, де зараз живуть наші полеглі Герої».

27 квітня 2023 року

«Тук-тук», – наполегливо натякаючи на сонну атмосферу, заколисував потяг. Але як тут було спати, коли через вагонні вікна до пасажирів «усміхалася» квітнева природа, яка оживала після холодної зими, а у самому вагоні весело гомоніли пасажири.

Серед них було багато хлопців-військових, які їхали з «учебки» до місця служби.

Неоніла та її подружка Вікторія прямували зі Львова, куди вони їздили на вихідні, додому до Хмельницького. Ніла дивилася у вікно і раділа, що їм таки вдалося вчасно сісти на потяг, адже дівчата не розрахували час і дуже запізнювалися на посадку. Тепер, коли переживання від поспіху залишилися у минулому, а вони вже влаштувалися на своїх місцях у плацкартному вагоні, Ніла могла  поринути у спогади про враження від відвідування старовинного та дивовижного Львова. «Яке ж це місто красиве, скільки там різних подій відбулося, а скільки закоханих блукали його вуличками!» Її думки перервали молоді хлопці у формі ЗСУ, які з цікавістю зазирнули до купе, в якому їхали дівчата. 

«Військових у вагоні було багато, усі вони їхали організовано, – розповідає Неоніла. – До нас хлопці зазирали увесь час, вони жартували, пропонували різні смаколики. Ми їм дякували за увагу, казали «спасибі» за наш захист та чемно відмовлялися від подальшого спілкування. Вже потім я зрозуміла чому, адже того квітневого дня доля готувала мені зустріч з Владиславом.

Коли він зайшов до купе, у мене наче серце смикнулося, я не могла відвести від нього погляд (усміхається). Влад був наче сонечко, він випромінював позитив, багато жартував, розповідав цікаві історії. «Very good» – часто повторював Влад. Він одразу підсів до мене, і всю дорогу ми розмовляли. Мені довелося з’їсти усі цукерки, якими він мене пригощав (знову сміється). У мене з’явилося таке відчуття, що він рідна людина, що я знаю його вже дуже давно. Ми й не помітили, як доїхали до Хмельницького. Влад вийшов на перон, проводив мене і сказав чекати листів та дзвінків від нього. Довго на них чекати не довелося, Влад одразу дав мені знати, що до місця призначення доїхав нормально. Ми почали зустрічатися, і плани у нас, повірте, були великі…»

19 листопада 2023 року

Командир відділення мінометної батареї Владислав Дюринський був на бойовому завданні поблизу Кліщіївки. «Бої тут великі, ворога багато, але, вище носа, повірте, ми їм добряче «насипаємо». У нас все Very good, хлопці так налаштовані, що росіяни довго пам’ятатимуть наш палкий «прийом». Так писав Влад у повідомленнях до сестри Юлії та вже до своєї нареченої Ніли. Після бойового завдання він планував освідчитися дівчині. Вона вже чекала його у місті Дніпро, Влад мав приїхати до неї згодом, після бойового завдання, він вже відпросився для цього у свого командира.

Чергування добігало кінця, хлопці стояли біля автомобіля, планували збиратися і… пролунали свист, вибух, а потім запанувала тиша…

«День, який міг би стати найурочистішим, став самим жахливим у нашому житті. Винна у тому ця клята війна, – говорить сестра Владислава. – Те, що усі ми пережили й досі переживаємо, цей біль ніякими словами не можливо описати. Та наша родина, Ніла, яка стала нам найріднішою людиною, втішаємося тим, що у житті Влада була справжня любов, схожу на світлу казку у ці чорні страшні для усіх нас роки. Ми часто приходимо на могилу Влада, чуємо тріпотіння від вітру прапорів України на численних могилах наших Героїв. Складається враження, що вони таким чином розмовляють з нами. А те, що Влад дав нам вісточку звідти після своєї загибелі – це взагалі диво».

Я сів в той потяг повесні,

Я їхав неньку захищати.

У ньому там сиділа ти,

І, наче сонечко сіяла.

Твої охайні гарні очі,

Яскраві, наче пелюстки,

Запали в душеньку мені.

Ти там сиділа й усміхалась.

Тобі так весело було.

І щирість усмішки твоєї,

Вражала так, як дітлахи.

Ти, наче той прекрасний сон,

Коли не хочеш прокидатись.

Хотів з подякою тобі

Звернути я на це увагу.

Що дуже вдячний я тобі

За те, що їхала ти з нами.

Твоя підтримка, наче сталь,

Така незламна, дуже міцна.

Вона дає надію й віру

На те, що буде гарний час.

Тому, частіше усміхайся,

Тоді все буде Very good!!!

Припис у повідомленні: «З римою я дружу на раз, два, три, чотири, п’ять. «Римувальник» з мене ще той, але це мені ввечері в голову надійшло».

Влад Дюринський.

Категорії
Наші люди

«Намагаємося з’єднати те, що не з’єднується»

Так стисло охарактеризував роботу під час повномасштабного вторгнення старший майстер основної виробничої дільниці дрібносортного стану ДС 250-4 Павло Житникович. І додав кілька слів на адресу нашого північного сусіда, який і сам не хоче нормально жити й іншим не дає. Зараз без відповідних емоцій він не може згадувати той момент, коли довелося в авральному порядку зупиняти нагрівальну піч під час блекауту 2022 року.

«То була задача із зірочкою, як то кажуть, — пригадує Павло Житникович. — Температура у печі, де розігріваються заготовки для прокатки, — 1200-1300 за Цельсієм. І якщо не охолоджувати піч, то можуть виникнути серйозні проблеми з устаткуванням. А без струму неможливо подавати воду на охолодження. Як ми тоді впоралися, я навіть не знаю. Скажу лише, що роботи тривали до першої години ночі. А коли вже стало зрозуміло, що все нормально, то розійшлися до кабінетів, щоб стулити око, бо на шосту знову на роботу».

У Павла Житниковича дуже серйозна робота і неперевершене почуття гумору. Його стан катає прокат у прутках та у шпулерних мотках, так звану «шпулю». І завдання старшого майстра — повністю організувати роботу такого складного організму, як прокатний стан. Для цього йому довелося пройти нелегкий шлях від студента металургійного технікуму та посадчика металу до вальцювальника, майстра-технолога, а згодом і старшого майстра стану. Він каже, що у нього були гарні вчителі. І перший урок прокатного виробництва він отримав у шість років».

«Мій тато — прокатник, — розповідає Павло. — Він працював на третьому дротовому стані. І от він мене малого взяв з собою. Треба було викупити путівку на відпочинок, і Олександр Павлович привів мене у цех, а сам пішов за путівкою. І уявляєте, що відчув шестирічний хлопчик, коли побачив чотири вогняні нитки прокату? Так, це була любов з першого погляду! Далі ніким іншим я себе не уявляв. Після технікуму я прийшов посадчиком металу. Непроста робота. Адже під кожний вид продукції, для кожного замовника — своя марка сталі. А інколи ті марки виписуються ледь не всіма літерами алфавіту. І якщо переплутаєш, то підприємство матиме великі збитки. То хіба ж я міг поставити під сумнів батькове ім’я? А також авторитет брата, і хрещеного батька, які також прокатники?»

Але Павло хотів бути вальцювальником. Це саме ті люди, які готують стан і ведуть разом з операторами процес прокатки. Через пів року його мрія здійснилася. Він перейшов на четвертий дрібносортний стан вальцювальником. А далі талановитого та вмотивованого парубка примітили і запропонували спробувати себе на керівній посаді майстра. Потім Павло Житникович став старшим майстром-технологом.

«Технолог розробляє і веде технологічний процес, — пояснює Павло. — Але мені хотілося зростати далі і стати старшим майстром стану. Він організовує всю роботу на стані. Це головний керівник. І така нагода мені випала. Який я керівник? Демократичний чи авторитарний? Сподіваюся, що демократичний. Але коли треба брати ініціативу і, вислухавши всіх, ухвалювати рішення, то я це роблю. Найбільше мені хочеться бути керівником справедливим. Бо коли ухвалюєш важке рішення позбавити працівника частини премії за його помилки, а цього інколи не уникнути, то людина не повинна піти від тебе з думкою, що покарана нізащо. І поки таких випадків наче не було».

Кілька років тому стан ДС 250-4 був серйозно реконструйований. Зараз крім арматури і круга у прутках він може виробляти «шпулю», яка користується попитом на ринку. Павло також доклав чимало зусиль до реконструкції стану. А вже у часи повномасштабної війни сортамент стану значно розширився. Якщо раніше на четвертому катали арматуру до діаметра 16 міліметрів, то зараз вже опанували арматурний профіль 40 мм і круг 38 мм. Це результат роботи сильної виробничої команди на чолі з начальником СПЦ-2 Олександром Макаренком та його заступником Геннадієм Кузнєцовим. У команді також працює чудовий старший майстер стану з технології Максим Кривошеєв. Також Павло з вдячністю згадує начальника СПЦ-2 Сергія Комлєва, якого також вважає своїм наставником.

Що ж, робота керівника непроста, особливо психологічно. І у Павла є свої методи зняття стресу у вільний час. Він дуже полюбляє риболовлю. А ще Павло радіє кожному успіху своєї доньки. І хай Анастасії вже 18, але для тата вона все одно улюблена донечка. Павло також любить подорожувати, і кожної відпустки намагається вирватися до улюблених Карпат. Від роботи він також отримує задоволення, але життя на цьому не обмежується. Побажаємо ж сину прокатника, брату прокатника і хрещенику прокатника нових виробничих досягнень. Родинна справа має продовжуватися.

Категорії
Наші люди

Об’єктивний погляд

У Палаці культури металургів відкрилася виставка фоторобіт нашого колеги, робітника з благоустрою ПП «Стіл Сервіс» Станіслава Рушкіса.

Робота Станіслава Рушкіса — благоустрій території «АрселорМіттал Кривий Ріг». А у вільний від роботи час він з головою поринає у фотомистецтво, тож ми також маємо змогу побачити світ у об’єктив його фотокамери. Його виставка «Єднаймося заради перемоги!» стала ще одним кроком на його творчому шляху. Вона присвячена людям, яких війна змусила покинути рідні домівки, та волонтерам, які плетуть  сітки, виготовляють окопні ліхтарі, килимки та інші речі для захисників, які боронять Україну від окупантів.

На відкриття виставки завітали герої його фоторобіт, колеги, товариші Станіслава, криворізькі фотографи. Саме їхніми привітаннями і відкрилася ця фотовиставка.

Віталій Круліковський, начальник дільниці ПП «Стіл Сервіс»: «Будь-яке мистецтво — це перш за все натхнення. І фотомистецтво також. Від щирого серця я підтримую Станіслава. Радий за нього. Радий, що у нього все виходить. Готовий сприяти і допомагати. Твори, Стасе!»

Євген Пантело, начальник зміни ТЕЦ «АрселорМіттал Кривий Ріг»: “Вітаю Станіслава з цією виставкою. Я вважаю, що майбутнє у нього велике. Він розвивається у багатьох сферах, і фотографія — це можливість висловлюватися. Він бачить світ, яким він є, і передає у світлинах історію України. Наш погляд на історію суб’єктивний, а у фотознімках вона об’єктивна на сто відсотків».

Станіслав Рушкіс, автор фоторобіт: «Цю виставку я присвятив колегам, які допомагають нашим захисникам, і мене підтримують у складні часи. На цих світлинах зображені жінки, які ріжуть тканину для «кікімор», сітки плетуть для наших воїнів. Я за Україну! Я завжди кажу, що Україна вистоїть. Ось ця пані у вінку — це Олена Романенко. Вона не лише виготовляє потрібні речі, а й відвозить їх воїнам та біженцям. А ось Вікторія Іванівна. У неї волонтерська душа, Вона показує нам, якими сильними ми маємо бути.»

Вікторія Полєщук, майстер «Стіл Сервісу»: “Стас також працює разом з людьми, які зображені на цих фотороботах. Він ріже тканину для виготовлення  «кікімор», також в’яже килимки, і у нього це добре виходить. Тож наші воїни, які мерзнуть там, на передовій, також з вдячністю згадують нашого Станіслава. Дякую, Стасе, що ти не залишився осторонь і допомагаєш після роботи та у вихідні».

Олександр Водолазський, голова спільноти творчих фотографів: «Ця виставка — маленький крок до великої перемоги. Вона показує, як люди мають об’єднуватися. Лише спільними зусиллями ми можемо перемогти. Станіслав дуже чуйна людина. Він багато робить для нашої фотоспільноти і для волонтерів. Ми вдячні, що він несе фотографію в світ і показує, як треба єднатися заради спільної мети».

Ірина Футрук, директорка з соціального розвитку ПП «Стіл Сервіс»: “Дякую вам, колеги, за те, що надихаєте автора цих фотографій. Перемога над собою і перемога взагалі можлива лише тоді, коли ми вкладаємо частинку себе. Ми живемо у буремні часи. І дуже добре, що ви знаходите час, натхнення і внутрішню опору робити гарні речі; допомагати нашим захисникам, бачити красу і зображати її. Дякую нашому автору, який іде до своєї мети. Ми готові підтримувати ідеї наших працівників. Найбільша цінність у світі — це люди».

Вітаємо Станіслава Рушкіса з цією чудовою творчою подією у його житті. Запрошуємо на виставку до Палацу культури металургів. Виставка триватиме до 14 березня.

Категорії
Наші люди

«Люблю, чекаю, бережи себе!»

Олена та Віктор працювали разом в ремонтно-механічному цеху № 1 кілька років. Кожен мав свою життєву історію. Але одного дня дві їхні долі сплелися в одну. Їх поєднало кохання, яке народилося в цеху. Сьогодні Олена Шапоренко продовжує працювати машиністкою на молотах, пресах та маніпуляторах і чекає на повернення свого героя, а Віктор, який раніше працював формувальником у ФСЛЦ, зараз зі зброєю в руках боронить своє щастя, свою родину та країну.

З початком повномасштабного вторгнення Віктор Шапоренко за власним бажанням намагався долучитися до захисників, але спочатку йому відмовили. Втім вже наприкінці березня його мобілізували. Тоді він сказав Олені: «Я йду тебе захищати».

«Я за ним, як за кам’яною стіною, – говорить Олена. – В мене був перший шлюб, але там не склалося, бо не було найголовнішого в родині – довіри. А от з Віктором все по-іншому. Я відчуваю, що кохана, що мені довіряють, що ми одне ціле. Тому мені в радість постійно бути поряд з коханим. Ми й працювали разом, й відпочивали, кожну хвилину намагалися бути поряд. Пам’ятаю, як вперше відчула, що народжується нове почуття. Віктор після зміни простягнув шоколадку, потім почав запрошувати на каву». Навіть зараз на передовій Віктор турбується про кохану. В нього є справжній дар, як говорить Олена, він вміє дарувати кохання. Захисник ніколи не забуває навіть у коротких повідомленнях нагадати Олені, що він її любить. А чого тільки варті його сюрпризи та подарунки, які він примудряється робити навіть коли не поряд. Романтик, він не шукає приводу, щоб зробити приємно коханій жінці.

«Пам’ятаю, як ми ще не одружені були і приїхали на Соцмісто у справах, – згадує Олена. – Стою я біля машини, а до мене підходить дівчина, дарує квітку і говорить компліменти, потім за пару хвилин з квіткою підійшов якийсь чоловік, потім ще вже з коробкою цукерок. Я у захваті, і ось бачу йде мій Віктор з величезним букетом троянд. Взагалі-то, для мого чоловіка не потрібен привід, щоб подарувати мені квіти, або ще якийсь сюрприз зробити. А ось сам він не любить подарунки. Тому мені завжди непросто його побалувати, але я й з цим вправляюся».

У Віктора день народження наприкінці січня. Олена вирішила зробити йому подарунок. Поїхала до Сум, де на той час перебував Віктор, і замовила йому солодкий подарунок у кафе, в яке буквально затягнула чоловіка, і вже там він приймав привітання.

«Я завжди дуже хвилююся за Віктора, він вже був неодноразово поранений, був на Херсонському, Донецькому, Курському напрямках. Було й таке, що він випав зі зв’язку на два тижні, я місце собі не знаходила, – говорить Олена. – З’ясувалося, що він тоді був на завданні й отримав поранення. Зателефонував вже з госпіталю, й то не признавався мені. Він у цьому весь – ніколи не жаліється, не скаржиться, а от про мене завжди дбає. Я вірю, що моє кохання є його надійним оберегом».

Треба бути дуже сильним і мужнім чоловіком, щоб під кулями, під вибухами думати не лише про себе, свою безпеку, а й турбуватися про комфорт та безпеку інших. У Віктора родина завжди на першому місці. Він не втомлюється радувати свою кохану. Тому може з’явитися у відпустку, не попередивши, і приїхати до дружини з багажником повним хризантем.

У Віктора була мрія, яку він здійснив до війни – купив мотоцикл. Але «мрія» постраждала від обстрілів на передовій. І зараз Олена збирає кошти, щоб купити йому новий. У цій родині, здається, немає Я і Я, а є Ми. За цими двома літерами потужна сила кохання, коли знайдено свою людину, коли дихаєш в унісон, коли ментально-фізично відчуваєш, що зараз з твоєю людиною там, на відстані у сотні кілометрів.

«Так хотілося б відсвяткувати День Святого Валентина разом, – говорить Олена. – Але я вірю, мій коханий, ми це неодмінно зробимо і будемо щасливі, як ніхто. А поки хочу тобі сказати, що люблю, чекаю, бережи себе!»

Фото з архіву родини Шапоренків