Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Котельнику треба, щоб «котел» варив добре

Цю професію не здобути в навчальних закладах, а от на нашому підприємстві можна вивчитися на котельника. І стати, як то кажуть,  фахівцем «на расхват». Такі специ на вагу золота на підприємствах та заводах, де збираються і виготовляються металоконструкції. Наразі на Ливарно-механічному заводі у цеху металоконструкцій працює на робочих виходах 41 котельник, до повномасштабного вторгнення їх було набагато більше. Тож тут готові прийняти до своєї команди тих, хто хоче опанувати цю затребувану і творчу професію.

Саме так говорить про справу, якій віддав понад 30 років професійного життя бригадир бригади котельників складально-зварної дільниці Руслан Бєляк.

«Я у професію потрапив, можна сказати випадково, – розповідає Руслан. – По закінченню Гірничого технікуму за фахом мав би працювати у «Кривбасруді», але то був 1993 рік, коли була біда з роботою та оплатою праці, тому молодого фахівця не брали, а приятель порадив звернутися на завод, бо там, де в цеху «залізяччя» гнуть, були потрібні працівники. Коли прийшов до ЦМК, то почав опановувати професію котельника. Я одразу відчув – це моє, це для мене. Я дуже поважаю свою професію, бо це не конвеєр, а справжня творча майстерня. І тут потрібно, щоб «котел» варив добре, тобто головою думати, мати аналітичний склад розуму, вміти читати креслення, знати металоведення, бути кмітливим. Уявіть собі, що ви збирайте з конструктора якусь складну фігуру. Ось і у нас так, тільки конструктор в рази більший за іграшковий, кожен рух має бути вивіреним, кожна операція продумана, бо перекроїти, переставити не вийде. Робота складна фізично, але, що найголовніше, відповідальна. А мене приваблює в ній її творчий компонент. Замовлень безліч, кожне з них особливе, без нас точно жоден гірничий чи металургійний агрегат не працюватиме».

Начальник цеху металоконструкцій Микола Грицан розповідає, що котельник – це одна з основних професій в цеху. Котельників можна поділити на дві групи­ – це котельники заготівельної дільниці та складально-зварювальної. Перші працюють, використовуючи листоправильну машину, вальці, ножиці для різання металопрокату та профілю. До цих котельників надходить порізана заготовка – лист металу, оброблений на машині термічного різання. Цей напівфабрикат обробляється: його правлять, чистять, обробляють крайки тощо. А ось котельники складально-зварювальної дільниці за допомогою кранів та ручного інструменту фактично збирають замовлення, наче величезний конструктор, наживляють його частини, щоб потім з цією «конструкцією» вже мали змогу працювати зварники та інший персонал цеху.

«Я вважаю, що професійним котельником можна стати за 2-3 роки, але треба мати бажання працювати за цією професією, – говорить Микола Грицан, начальник ЦМК. – Це вузькоспеціалізована професія, а у нас її можна опанувати. Крім того, вона дає змогу подальшого розвитку виробничої кар’єри. Це можливість здобути цінний досвід, багато чому навчитися. Ми ремонтуємо совки конвертерного цеху, вагони, грейфери, виконуємо наплавлення обладнання для гірничого департаменту, грейферів, ремонтуємо підкранові та кранові балки тощо. На місяць це може бути понад 100 найменувань!».

Важко не погодитися, професія неординарна. Цікаво, що коли наші працівники говорять, що працюють котельниками, часто чують у відповідь: «О, тепла професія, десь біля котлів грієтеся?». Котельник дільниці обробки (бригадир) ЦМК Юрій Патрашков, який працює котельником понад 40 років, має свою версію чому його професія має назву котельник: «Ця назва пішла від того, що ми працювали з котельною сталлю. Вона використовується для виготовлення деталей устаткування, яке працює при підвищених температурах (до 650 градусів) у контакті з водяним та паровим середовищем. Але зараз у моїй професії номенклатура виробів набагато ширша. Ми працюємо на листоправильних, листозгинальних машинах, гільйотинних ножицях. Моя праця непроста, але вона мені до душі».

Професіоналів завжди небагато, а у таких вузькоспеціалізованих професіях їх взагалі – дефіцит. Додаткових складнощів у роботі, говорять в ЦМК, додалося з початком повномасштабного вторгнення. Чимало хлопців пішли захищати країну, тож у цеху завжди раді новому поповненню. Отже, якщо ти хочеш стати професіоналом у цікавій дефіцитній професії, якщо хочеш розвиватися і рухатися вперед, то спробуй стати котельником, а раптом це саме твоя справа?  

Категорії
Наші люди

Зі співом по життю

На роботі він зайнятий у генерації електроенергії, а свою власну енергію підживлює творчістю. «Співати я дуже люблю, співаю усюди: вдома, коли готую, на роботі, у справах, а тепер ще й на концертах», –  так про своє захоплення співом розповідає Геннадій Вернигора, машиніст парових турбін ТЕЦ-2.

У кожного своя справа до душі. Хтось рибалить, займається спортом, грає у комп’ютерні ігри, малює, майструє. Геннадій Вернигора любить співати, і робить це за будь-якої нагоди. Це захоплення викликає у нього багато позитивних емоцій, допомагає справлятися з психологічним навантаженням війни, а також покращує  настрій іншим людям, серед яких і наші захисники. 

Ще змалечку Генадій Вернигора підспівував дорослим, коли ті збиралися на свята. А більш серйозно співом він почав займатися з 40 років. «Напевне час прийшов», –підкреслює він. Зараз Генадій є учасником народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Жартівниці», що у Народному домі.

«Все почалося з караоке вдома. Співав багато, із задоволенням. Найбільше мені подобався шансон, тільки не той бандитський, а у кращому сенсі цього слова. Я цікавився історією цього жанру, який виник у Франції ще у Середньовіччі. У ньому багато напрямків, зокрема, вуличний романс, який мені найбільш прийшовся  до душі, – розповідає Геннадій Вернигора. – Мій спів почули творчі люди та запросили співати до народного хору «Калинонька». У мене почалося зовсім інше життя – з репетиціями, виступами, спілкуваннями. Але обставини склалися так, що  довелося взяти перерву у творчості. Повернувся до хорового співу я вже за часи повномасштабної війни, коли став учасником «Жартівниць». За тембром маю низький голос, ближче до басів, тож ми класно звучимо у багатоголоссі, хоча у хорі співаємо, як один». 

В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Генадій Вернигора працює з 2018 року. В ТЕЦ-2 він контролює параметри роботи турбогенератора, який виробляє електроенергію для потреб підприємства. Робота відповідальна, потребує спеціальних знань та навичок. Сам же Геннадій підживлюється творчістю та надихається енергією пісень. Він згадує, як ще до повномасштабної війни брав участь у міському заході – так званій «битві хорів». І, коли у глядацькому залі слухав виступи інших колективів, у нього наче мурахи тілом бігали, подекуди він не міг втримати сліз. Хор – це надзвичайна енергетика.

«Словами про це не розповіси, це треба тільки відчувати – слухати хор або самому співати у ньому, – продовжує Геннадій Вернигора. – У «Жартівницях» ми переважно виконуємо українські народні пісні – співучі, актуальні на всі часи та завжди сучасні. Усім відомо, що наші народні пісні надихали на творчість багатьох видатних композиторів світу. Деякі пісні зараз переспівуються на сучасний лад і тим самим вони набувають нового життя. У хорі ми виконуємо і естрадні композиції, є сольні виступи. До речі, у моїх планах підготовка саме сольного виступу, а також співу у дуеті».

Геннадій поділився з нами, що коли  починає співати, то майже одразу заспокоюється. Спів та музика стали його психологічним порятунком від стресів повномасштабної війни. Також це допомагає йому хоча б на деякий час відволікатися і від інших життєвих проблем та турбот. «Крім музики я ще дуже люблю готувати, – усміхаючись каже Геннадій. – Мої фірмові страви – це борщ, плов, картопля з м’ясом. А коли все це ще й на вогнищі приготовлено! М-м-м, красота! Коли готую, звісно, я співаю. Мені здається, що страви тоді смачнішими виходять.

Я б побажав і іншим знайти свою улюблену справу, захоплення, щоб отримувати задоволення від життя, відчувати усі його барви. А ще – робити щось приємне для себе і для свого оточення, адже свій талант, свою майстерність так приємно дарувати іншим».  

Категорії
Наші люди

Безпека праці без «прильотів»

Про Віталія Тесленка попросили розповісти працівники рудоуправління гірничого департаменту, яким він допомагає організовувати безпечну роботу.

За освітою Віталій Тесленко – гірничий інженер. На початку трудового шляху він кілька років працював за спеціальністю на одній з криворізьких шахт. Професія шахтаря небезпечна і охорона праці в шахті – у пріоритеті. Одного разу Віталій вирішив, що охорона праці – це та сфера, де він хотів би себе спробувати. І саме в той момент знайомі підказали, що «АрселорМіттал Кривий Ріг» (тоді ще «Криворіжсталь») запрошує фахівців до оперативного відділу охорони праці. Віталій скористався тим шансом.

«Найважче було вивчити законодавчу базу з охорони праці, – згадує Віталій. – Дуже багато законів, інструкцій та інших документів. Але це дуже важливо. Там можна знайти відповідь на будь-яке запитання. Треба лише уважно читати. Оперативна робота з охорони праці – це постійні виїзди у цехи, спілкування з людьми. Навички ефективного спілкування також доводилося постійно вдосконалювати. Я завжди розумів, що не покарання є основним інструментом інженера з охорони праці, хоча у деяких випадках і воно має місце, а саме співпраця, взаємодія з працівниками дають результат. Я людина неагресивна, врівноважена, і це допомагає мені вибудовувати конструктивні стосунки з людьми».

Начальник виробничої дільниці № 2 рудоуправління Дмитро Охінченко відповідає за безпеку працівників дільниці, які бурять свердловини у кар’єрі. Для організації безпечної роботи він щільно взаємодіє з провідним інженером з охорони праці Віталієм Тесленком.

«Я задоволений цією співпрацею, – говорить Дмитро Охінченко. – Протягом багатьох років поширився стереотип, що від співробітників охорони праці можна чекати лише «прильотів», тобто вони лише тим і займаються, що вишукують порушення, і «прилітає» звістка про зняття премій чи інші покарання. Робота Віталія доводить протилежне. Звичайно ж, він не заплющує очі на негаразди, але перед покаранням надає перевагу іншим засобам впливу. Віталій заохочує до діалогу. Разом з ним ми розбираємо кожний момент, шукаємо шляхи, як зробити так, щоб зменшити ризики та не допустити порушень надалі. Ми постійно з ним на зв’язку. Він відвідує наші змінно-зустрічні збори, ділиться інформацією, допомагає оцінювати ризики і вчить, як це робити правильно, підказує, як працювати безпечніше».

Гірничий майстер Дмитро Кондрашев відповідає за якісне буріння свердловин у кар’єрі 2-біс рудоуправління та за організацію ремонтів бурових верстатів, частина яких працює завдяки електричному струму. На дільниці впроваджена система LOTO, використання якої дає можливість запобігти враженню людей небезпечними енергіями, перш за все – електричним струмом.

«Це надійна система, яка добре показує себе на підприємствах «АрселорМіттал», – розповідає Дмитро Кондрашев. – Але розібратися в деталях її застосування не так вже й просто. Віталій Тесленко організував для нас тренінги, пояснював максимально доступно, з прикладами, уточненнями. І багато що ми зрозуміли. Звичайно ж, багато питань маємо й зараз. У будь-який момент ми звертаємося до Віталія телефоном або особисто і отримуємо відповіді. Ще приклад взаємодії: коли минулої осені почалися холоди, виявилося, що у салоні вахтовки, якою нас возять щозміни у кар’єр, вийшла з ладу система опалення. Ми звернулися до Віталія, і він допоміг нам вирішити цю проблему. Зараз їздимо до місця роботи у теплій машині».

І це не єдиний приклад допомоги провідного інженера з ОП працівникам РУ. Дмитро Охінченко розповів про те, що Віталій допоміг вирішити проблему з оформленням документів для нарахування регресу.

«До нас надійшов запит з «Держпраці» на оформлення документів на двох наших колишніх співробітників щодо профзахворювань, – пояснив Дмитро Охінченко. – Ви навіть не уявляєте, яка це складна, заплутана справа. Безліч не зовсім зрозумілих для пересічного громадянина процедур, жорстко обмежених термінами виконання, купа інстанцій, мільйони дзвінків та паперів. Віталій Тесленко, завдяки своєму багаторічному досвіду (раніше він працював менеджером, інженером з ОП у шахтоуправлінні та гірничотранспортному цеху, від працівників яких, до речі, ми чули лише позитивні відгуки про нього), нам допоміг. Ми дуже йому за це вдячні. Допомога з боку департаменту з ОП та ПБ дуже важлива для нас. Лише разом ми зможемо поліпшувати умови праці та робити виробництво безпечнішим».

Категорії
Наші люди

Сталевар тримає марку

Сталь – це сплав, базовим елементом якого є залізо. А залежно від того, чого і скільки додати до заліза, різні сталі можуть суттєво відрізнятися одна від одної своїми властивостями. Це робить сталь універсальним матеріалом, з якого можна зробити будь-що, наприклад, гнучкі й міцні канати та не менш міцні, але надзвичайно пружні ресори. А та міцність сталевої арматури, яка задовільнить будівельників на територіях, де землетруси нечасті й незначні за амплітудою, виявиться замалою для будівництва у сейсмонебезпечних зонах. Як же зварити таку сталь, яка б задовільнила  клієнта? Про це знає досвідчений сталевар Владислав Кубілюнас. І не лише знає, а власноруч виготовляє широченний спектр сталей з найрізноманітнішими властивостями.

Металургом був Владів батько. Підручним сталевара він прийшов у мартенівський цех, став сталеваром, потім майстром, начальником зміни, начальником цеху. «Саме тато вплинув на мій вибір професії, – почав свою розповідь Владислав. – Після школи я пішов вчитися на металознавця. А далі – кохання, народилася студентська родина, дружина Катя народила доньку Вікторію, і треба було йти працювати, заробляти гроші. Я перевівся на заочне і пішов у мартен підручним сталевара, як і тато свого часу».

Металознавство та виплавка сталі – це доволі віддалені напрямки, тому професію Влад опановував безпосередньо у цеху. З вдячністю згадує він своїх наставників Юрія Товстуху, Валерія Шинкарьова та Віталія Авраменка. Саме завдяки їм, а ще власним вмотивованості та цілеспрямованості молодий металург швидко став хорошим підручним, стажувався на сталевара і навіть кілька разів виконував обов’язки начальника зміни.

«Підручний в основному виконує фізичну роботу – заготовку матеріалів та подачу їх у піч, підготовку устаткування, відбір проб тощо. Тоді як сталевар розраховує параметри і веде процес виплавки сталі, – пояснює Владислав. – А начальник зміни координує дії всіх працівників і тягне неабияку ношу відповідальності за все і всіх. Щоб ви розуміли, під час перших кількох підмін начальника зміни я втратив 10 кілограмів на нервах. На підприємстві запускали нове для нас виробництво – відділення безперервного розливання сталі (ВБРС), і я вирішив спробувати себе там сталеваром».

Різноманіття сталей, або марок сталей, як кажуть металурги, базується, здебільшого, на різниці їхніх хімічних складів. Для того, щоб отримати сталь зі строго заданими властивостями, вона, крім заліза, має містити точну кількість вуглецю, марганцю, кремнію та інших елементів. До деяких марок додають нікель, титан, молібден, бор і навіть ванадій. Саме у ВБРС можна отримати сталь з якомога точнішим хімічним складом, а відповідно, з майже ідеальними властивостями, які вимагає замовник. Це можливо завдяки доведенню сталі до потрібних параметрів за допомогою установки позапічної обробки сталі, роботою якої й керує сталевар Кубілюнас. Використання установки дозволяє отримувати сталі з високою доданою вартістю, вимоги до точності хімскладу яких надзвичайно високі.

«З конвертерного відділення до нас привозять сталь, яку можна вважати напівфабрикатом, – говорить Владислав. – Як правило, у ній є надлишок сірки та недостатня кількість необхідних складових. Проводиться хімічний аналіз цієї сталі, і коли я отримаю результати і буду знати хімсклад, то маю максимально швидко розрахувати, скільки й чого додати, щоб отримати потрібну марку. У порівнянні з мартенівським цехом, де на розрахунки, за необхідності, можна було витратити більше часу, у ВБРС додаткових хвилин немає, бо розливання триває безперервно. І не довести сталь до необхідного складу та температури своєчасно – це перервати серію плавок, що значно підвищить витрати, а, відповідно, собівартість сталі та може вплинути негативно на її якість».

Разом з Владиславом, який є сталеваром сьомого розряду, на установці працює сталевар шостого розряду, який заготовляє необхідні для доведення матеріали, а також три сталевари з п’ятим розрядом, що виконують безліч операцій. І якщо їх основне робоче місце – виробничий майданчик, то Влад більшість часу проводить за монітором комп’ютера у приміщенні поста керування установкою позапічної обробки. Крім швидкого розрахування матеріалів, які додаються до сталі у сипучому вигляді, грудками, у вигляді спеціального дроту тощо, він також зі свого командирського комп’ютера керує параметрами доведення сталі, такими як температура, а також у потрібний момент вмикає продувку за допомогою аргону, яка дозволяє отримати сталь з однаковими параметрами по всьому об’єму внаслідок перемішування.

«Моя робота дуже цікава, творча, можна сказати, – усміхається сталевар. – Не нудна – це точно. Бо немає жодної однакової пари плавок. Тож заздалегідь нічого розрахувати не вийде, лише у процесі. А коли у роботі устаткування трапляються збої, то доводиться приймати рішення по ходу і миттєво. Тут дуже важлива командна взаємодія. Поруч зі мною завжди сталевар 6 розряду Євгеній Карпов, надзвичайно відповідальний, розумний, працьовитий. Добре працюють сталевари 5 розряду, такі як Вова Котенко і Максим Скориченко, та й інші задніх не пасуть. Приходьте до нас працювати. Звичайно ж, якщо немає досвіду у цій сфері, то починають з п’ятого розряду. Головне, щоб людина була працьовита та мала бажання, а ми навчимо, як мене колись навчили. Завзяті, допитливі, ініціативні  й цілеспрямовані підвищують розряди, а, відповідно, й отримують більше. А якщо ж хто вже мав досвід роботи сталеваром чи підручним, хай не на установці позапічної обробки, а. наприклад, на конвертері чи у мартені, звісно, їх розвиток буде швидшим. Але головне – бажання».

Крім знань та досвіду, металург має бути у відповідній фізичній формі. Влад раніше займався боксом, а зараз підтримує форму плаванням та заняттями на турніках-брусах. А ще він власноруч збудував будинок, у якому мешкає зі своєю родиною. Побажаємо ж одному з найкращих наших сталеварів здоров’я, достатку, успішної роботи, а всім нам – перемоги.

Категорії
Наші люди

Головна мотивація – жага до життя

Як всюди встигати не поспішаючи, як насолоджуватися кожною миттю життя, нової справи, як завжди прагнути нових знань, ділитися ними з іншими та надавати психологічну підтримку. На всьому цьому добре знається  наша колега Анна Шумейко.

На прикладі родини

Багато хто знає Анну Шумейко, як старшу внутрішню тренерку нашого підприємства. В Університеті АрселорМіттал вона бере участь у таких проєктах, як «Сміливе лідерство» та «Бережи себе».

Основна посада Анни – оператор пилегазовловлюючих установок конвертерного цеху. Зараз вона у декреті, бо виховує трійко дітей – 3, 5 та 14 років. Та це не заважає їй бути активною, як внутрішній тренер. Щотижня Анна проводить тренінги з працівниками підприємства, допомагає іншим людям долати психологічні проблеми, які пов’язані з війною, багато спілкується та опановує нові знання.

«На підприємство я прийшла тому, що у мене вся родина працює тут. Мама Тетяна Віждова працювала в лабораторії на ДП № 9, двоє моїх братів зараз є працівниками нашого підприємства, – розповідає Анна Шумейко. – Та найбільше на вибір місця моєї роботи вплинув мій тато Павло Віждов. Він працював на блюмінгу, а я у дитинстві приходила до нього на роботу. У минулому це дозволялося, головне, щоб у цеху діти були разом зі своїми батьками. Я тоді ще мало розумілася на виробництві, але бачила великий робочий движ і мене буквально заворожувала уся ця атмосфера. Я із захватом дивилася на міст, який веде до підприємства, ввечері він сяяв вогнями, а коли заходила до цеху, то мене буквально зачаровував вид яскравого розпеченого металу, від якого віяло жаром.

На 4 курсі Металургійної академії я вирішила піти працювати. Пошуки роботи привели мене до конвертерного цеху. Тепер я все знаю про специфіку цього підрозділу, адже мені пощастило працювати на усіх його дільницях. Я працювала у ВТК, міксерному, шихтовому відділеннях, дільниці виплавки та розливки, на першій МБЛЗ, на складах зовнішньої прийомки інструментів і матеріалів. В цілому я вже маю 20 років стажу».

Пропагувати культуру безпеки

Все почалося з газети «Металург». Саме в ній Анна Шумейко побачила оголошення про створення на підприємстві команди внутрішніх тренерів, які б ділилися з колегами знаннями з різних напрямків, пропагували культуру охорони праці, сприяли особистісному розвитку працівників наших підприємств та взагалі б були лідерами у багатьох справах. Анна подала заявку, пройшла  відбір, навчання і невдовзі потрапила до когорти внутрішніх тренерів. Саме тоді на підприємстві почалася перша хвиля «Сміливого лідерства».

«На початку тренерської діяльності я зустріла супротив оточення. Чого я тільки не чула, і навіщо воно мені треба, і де я знаходитиму на це час, і чого це я працюватиму у свій вихідний. На їх думку мені б було краще потихеньку працювати, виховувати дітей, чекати пенсію, а потім займатися городиною. Але мені така модель життя не підходить. Мені дуже хотілося спробувати себе у чомусь новому, довести, в першу чергу собі, що я зможу реалізуватися та бути корисною для людей, – продовжує Анна Шумейко. –  Коли я почала працювати внутрішнім тренером, для мене відкрився інший світ, де у всіх, з ким я працюю, є мета, стимул займатися цією справою, зацікавленість новим. Ми ж, тренери з безпеки на виробництві, своєю чергою намагалися змінити не те що світ, всесвіт (усміхається). То був початок нового формату роботи з охорони праці. Люди очікували, що то буде якась лекція, а ми пропонували тренінг з максимальним залученням в роботу кожної людини. Ми усі були залучені в процес, допомагали одне одному. Було і легко, і складно, ми й людей навчали, і самі навчалися, мотивували їх і себе до змін».

Психологічна допомога

Коли стаєш тренером, і перед тобою стоїть завдання змінювати ставлення людей до охорони праці, поведінку на виробництві і, навіть, ментальність, без психологічних навичок не обійтися. Анна Шумейко це одразу зрозуміла і знову почала навчатися. Вона закінчила психологічний факультет педагогічного університету, стала гештальт-терапевтом (наука допомагати людям розуміти самих себе), зараз  вона навчається у Польському інституті тілесної терапії та проходить різноманітні додаткові курси з психології.

Ці знання дуже знадобилися Анні з початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Разом із навчальним процесом вона почала практично допомагати людям вправлятися з психологічними навантаженнями, які ми всі відчуваємо під час війни. Анна приєдналася до громадської організації, яка працює у Народному домі – міському хабі, де надається допомога переселенцям з окупованих міст та селищ або тих місць, які ворог активно обстрілює.

В цій організації Анна стала психологинею мобільної бригади.

«Переважно я працюю з дорослими людьми, більшість з яких поважного віку. Ми допомагаємо людям долати горе від втрати рідних та близьких, панічні атаки, розпач від втрати рідної домівки та майна. Ми допомагаємо іншим знову захотіти жити, почуватися у безпеці, наскільки це можливо, та радіти майбутньому. Основна терапія – це розмова, адже деяким людям вже стає легше, якщо вони проговорять свою проблему, – говорить Анна Шумейко. – У Кривому Розі ми працюємо і на місцях «прильотів». Моїм першим хрещенням у цьому був «приліт», що стався у липні минулого року на старій Дзержинці біля «Нового зору». Приїжджаємо, а там все димить, у руїнах, люди кричать. Жах! Одних людей треба було заспокоювати, інших виводити зі стану ступору. Пам’ятаю одну дівчину, яка після влучення ракети у будинок не могла дозвонитися до своєї родички. Дівчина була наче не в собі, ходила розгублена. Ми з командою психологів виводили її з цього стану, розговорили, допомогли їй прийти до тями. Інший випадок, в Архангельському бабуся привела онука. Біля їх будинку вночі стався «приліт». Відтоді пройшло вже півроку, а хлопець не міг оговтатись від цього, він боявся гучних звуків. Після розмови зі мною стало зрозуміло, що хлопцю потрібен час на реабілітацію та увага батьків. Ще один випадок, не пов’язаний з вибухами, він життєвий. До нас звернулася літня сімейна пара з Покрову. Зараз вони будують тут нове життя і турбуються про ментальне здоров’я одне одного. І подібних випадків дуже багато. Тож мені хочеться побажати людям у наш непростий час бути більш уважними до себе та оточення, берегти себе та пам’ятати, що безпека – це не тільки про виробництво, це про наше повсякденне життя. А ще будьте активними, живіть, а не відкладайте все на потім. Це реально допомагає у найскладніші часи. Перевірено на власному досвіді».

Категорії
Наші люди

Новорічний бліц

Минулий 2024 рік вже став історією, а новий 2025-й тільки входить у свої права. Це гарний час для того, щоб підбити підсумки у будь-яких справах, аналізувати пройдене, а також будувати плани на майбутнє. Кожному з нас хочеться, щоб воно було мирним, найкращим, найяскравішим, найприємнішим.

Про важливі та цікаві моменти у своєму житті, про спогади за минулий рік та очікування на 2025 розповідають працівники нашого підприємства.

«Я знову повернулася додому»

Катерина Гарусь, тунельниця коксових батарей 3, 4 коксового цеху № 1 КХВ:

«Раніше я працювала на першій та другій коксових батареях, а коли їх закрили, мене перевели до іншого цеху КХВ. Мене там дуже гарно прийняли, колектив чудовий, робота цікава. Та все ж хотілося додому, до свого рідного коксового цеху. Знаєте, коли до чогось звикаєш, як кажуть, пускаєш коріння, то переключатися на щось інше важко. І, ось, нарешті у 2024 році я знову переходжу до КЦ. Для мене це була подія року! А у серпні у мене була відпустка і я нарешті змогла «підтягнути» свої домашні справи. Це дуже важливо, жінки мене зрозуміють (усміхається). В іншому – життя стабільне, ми живі та здорові, що в наш воєнний час вже є позитивом. Ми з чоловіком працюємо на підприємстві, а донечка Альона радує нас гарними новинами з Німеччини. Туди вона переїхала на початку повномасштабної війни. На той момент їй було 18 років, а зараз вже 21. Зараз донечка вивчає німецьку мову. Телефоном ми розмовляємо з нею кожен день. Ми з чоловіком радіємо її успіхам, але дуже хочемо, щоб вона знову була поруч. Я згадую, як ми раніше святкували Новий рік, як перевдягалися у різних кіношних персонажів, придумували собі ігри, вікторини. Тепер ці згадки гріють душу. Я хочу, щоб війна скоріш закінчилася, щоб ми більше не чули цих страшних вибухів, щоб не гинули наші люди, не руйнувалися міста. Я хочу скорішої перемоги та миру».

«Я б власноруч відновлювала зруйноване»

Надія Федорова, дозувальниця агломераційної фабрики:

«Найяскравіша подія року, що минає – це моє працевлаштування в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Я дозую шихту для виробництва якісного агломерату. Моя робота важка – і фізично працювати треба, і необхідні знання мати, і певні навички. Та зараз це моя стабільність, я можу спокійно працювати, жити та виховувати дітей, адже наш рідний дім зруйнований. Я родом з Луганської області. Переїхала жити у Бахмут, а тут почалося повномасштабне вторгнення. Усі знають, що довелося пережити Бахмуту, там нічого вцілілого не залишилося. Розбомбили і наш будинок, і квартиру. Ми переїхали жити до Кривого Рогу. Насправді ж, це місто не так вже й далеко від Бахмуту. Мені так хочеться додому, я б власноруч відновлювала зруйноване. Головне, щоб війна скінчилася. Та життя продовжується. Незабаром новорічні свята, і ми у родині, звичайно, готуємося до них. У мене двійко дітей, доньці 14 років, а сину 11. Вони ходять до театрального гуртка, виступають. Я була на їхньому спектаклі до Дня Святого Миколая, зраз вони готують Вертеп. Дуже хочу подивитися на це. А ще я хочу, щоб  наступний рік приніс нам мир. Це буде головним нашим бажанням під ялинку».

Захисники повертаються у виробничу родину

Михайло Романішин, змінний майстер СПЦ-2:

«Важкий для нас всіх рік, як і весь час повномасштабного вторгнення. Особливо психологічно. Але є й приємні новини. Хлопці, які захищали нас від агресії, почали повертатися після демобілізації на стан, у нашу виробничу родину. Вони бачили на війні таке страшне, що ми навіть уявити не можемо. Звичайно ж, вони нам не все розповідають. У мене таке враження, що демобілізованим захисникам хочеться швидше все забути і повернутися до мирного життя. На жаль, дехто з працівників стану вже ніколи не повернеться. Вони віддали свої життя за нашу свободу. Багато наших ще воює. Хочеться, щоб ще у цьому році настав мир, і вони до нас повернулися. Це було б найкращим подарунком. Хочу привітати з Новим роком сина Максима, який навчається у Львові, в Академії сухопутних військ. Максиме, синку! Ми з мамою пишаємося тобою за твій вибір. Й тривожимося одночасно. Бажаємо, щоб ти залишався таким же чесним і хоробрим, щоб війна якнайшвидше завершилася, і тобі не довелося використовувати твої знання і вміння у реальних умовах».

2024: під знаком розвитку

Олександр Залєсов, в.о. електрика дільниці дробильної фабрики гірничого департаменту:

«Я прийшов у цех в минулому році стажером, вчився, розвивався, взнав багато нового, дечого навчився. А в цьому році продовжив свій розвиток. Здобув навички вільного спілкування з людьми, яких особливо не було, зважаючи, що два останніх роки навчання у технікумі пройшли в онлайні. Також здобув навички організатора й керівника. Мене призначено в.о. електрика дільниці, а зараз вже запущений процес переведення на цю посаду, чекаю моменту, коли скажуть писати заяву. Це був би гарний подарунок на Новий рік. Мені поталанило з наставниками, і я дякую Ігорю Боярину та Олександру Кузьменку. Особлива подяка моїй мамі Оксані та татові Михайлові, які завжди мене підтримують, допомагають. Дякую вам, мама й тато, найдорожчі мої люди! Щиро вітаю з Новим роком! Здоров’я вам, щастя! Щоб все у вашому житті було гаразд».

«Віримо у перемогу та наше майбутнє!»

Олександр Ягодкін, старший майстер копрового цеху:

«Що позитивне було у цьому році? Ну зараз такий час, що якщо прокинувся живим, якщо є дах над головою, якщо твої рідні й друзі живі-здорові, то це вже чудово. Ми обладнали додатковими засобами безпеки наші перевантажувачі металобрухту, нашу основну, дуже важливу техніку, що підвищило рівень безпеки під час їх роботи. А найбільше позитивних емоцій від того, що онучок Захар росте. Йому вже два роки. Щоправда, вони живуть зараз у Києві, то спілкуємся по телефону та у соцмережах, але це ніяк не зменшує дідову радість від спілкування. Дякуємо ЗСУ за те, що захищають нас, що не пустили ворога в наше місто, завдяки чому ми маємо можливість відносно спокійно жити й працювати. Допомагаємо, чим можемо, донатимо. Президентську тисячу разом з дружиною ми вирішили задонатити нашим захисникам. Хочу привітати з Різдвом та Новим роком доньку Ольгу, зятя Андрія, і звичайно ж, онучка Захара. Віримо у перемогу та наше майбутнє!»

Народження дітей – знак надії на краще

Олена Вавренюк, старший майстер модельної дільниці ФСЛЦ:

«Згадую цей рік і бачу яким він був різним. Звісно, він був непростим. Емоцій вистачало. Це і постійна тривога через обстріли, горе та біль за загиблими, як військовими, так і мирними людьми. Мені пощастило, що всі мої рідні живі, що всі здорові. Але душа болить за усіх українців. Втім я впевнена, що нас не зламати, що кожна наша втрата не залишиться без відповіді ворогу.

І на роботі було не просто. Я працюю у фасонно-сталеливарному цеху ЛМЗ. На щастя, замовлень у нас вистачало, більше б фахівців, адже чоловіків мобілізують і їм на зміну стаємо ми, жінки. Допікають і прильоти по енергоструктурі. Проте українці надзвичайно сильні люди і своєї мети досягають завжди. Тож ми переможемо, це точно, бо це і є нашою головною метою!

Та все-таки хотілося б сказати року, що минає, – дякую. Адже зі мною поруч була моя родина: чоловік та синочок. До речі, мій чоловік працює зі мною у цеху, тож усі виробничі проблеми вирішували та долали разом. Світлою подією для нашої родини стало народження племіннички Варі. Народження дітей – це завжди знак та надія на краще.  

У цьому році нам попри всі випробування вдалося з’їздити на короткий відпочинок до Одеси. Він був екстремальним, бо на цей час прийшлися активні прильоти по цьому місту, але радість сина від купання у морі перекрила усе. Восени ми відпочили в Яремче. Краса наших Карпат вражає та дарує хвилини справжнього релаксу. Тож приємних хвилин було багато, і за це я вдячна року, що минає. Зараз мені дуже хочеться зібратися усією родиною за новорічним столом і підняти келих за Перемогу. Хай ця мрія здійсниться скоріше. Якби там складно не було, але я точно знаю, що 1 січня ми підемо сім’єю вітати наших батьків та рідних, а родина у нас чималенька. За столом збирається не один десяток людей. І будемо вітати усіх з Новим роком. Я кожному бажаю, щоб ми завжди відчували силу нашого народу і гордість від того, що ми українці! Щоб скоріше настав мир, щоб всі наші захисники та захисниці повернулися додому, і наш завод знову нагадував вулик, де кипить робота, де працюють найкращі люди, які усміхаються одне одному і відзначають теплі родинні свята. Хай буде саме так!»