Категорії
Наші люди

Талановитий дует

Найвищу нагороду – відзнаку «Честь та гордість ЛМЗ» – фрезерувальник Юрій Шедов отримав за свій талант. Адже лише по-справжньому талановиті працівники здатні працювати на унікальному верстаті для фрезерної обробки FZ-2500. Подібних верстатів та фрезерувальників вищого ґатунку немає на жодному промисловому підприємстві міста, запевняють в ЛМЗ.

Юрій Шедов вперше працевлаштувався на підприємство в цех водопостачання на посаду слюсаря ще до армії у 1975 році. Після служби юнак повернувся до цеху, але вже з мрією вивчитися на електрика. Але досвідчені колеги не поспішали розкривати йому всі секрети електричної справи. Це неприємно вразило Юрія, якому, попри величезний досвід, завжди до вподоби вивчати щось нове. Тож у 1980 році він почав працювати фрезерувальником в РМЦ-2.

«Тоді в цеху працював мій дядько, він допоміг мені з опановуванням фрезерувальної справи, допомогли й інші колеги – Віктор Школа, Анатолій Музін, – розповідає фрезерувальник. – Був період, коли я пішов з заводу, але згодом все одно повернувся, адже ремонтна справа мені припала до душі. Фрезерування – складний процес, але без нього жоден ремонт не обходиться. Мені подобається, що я постійно працюю з новими замовленнями. Та й напарник в мене шикарний і унікальний – верстат FZ-2500. Я завжди до нього дослухаюся. Він жодного разу мене не підвів, а його міць та можливості не можуть не вражати».

На цьому верстаті фрезерують корпуса редукторів поворота конвертора, траверса вантажопідйомністю 180 тонн для конверторного цеха, рудозбагачувальних та дробильних фабрик, запчастини для кліщових кранів блюмінга, плітовини станін блюмінгу, деталі для прокатних цехів, одновалкові дробарки АЦ-2. Цей дует – фрезерувальник Юрій Шедов та верстат – здатний обробити деталі завширшки 2,5 метри і завдовжки 10 метрів.

«Я впевнений, що на такому верстаті має працювати лише дійсно талановита людина, – говорить начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Є досвідчені фрезерувальники, а є унікальні. Це про нашого Юрія Шедова. Йому ми довіряємо найскладніші замовлення. Фактично він стоїть на початку ланцюга обробки в нашому цеху, а потім вже деталь рухається далі. На FZ-2500 виконується перша обробка, і на це не витрачатимуть часу інші верстати. Кажуть, як почнеш, так далі і піде. А в Юрії я впевнений на сто відсотків. До нього часто приходять інші колеги за порадою. Він вчить нашу молодь».

Юрій Шедов вже міг би за віком дозволити собі заслужений відпочинок. Але фрезерувальник не уявляє, як можна не поспішати на роботу, не рухатися, не вчитися чомусь новому.

«Я працюю дві зміни через дві, і ось ці дні відпочинку мені допомагають пережити мої онуки, – розповідає Юрій Шедов. – Я з ними бігаю, граюся, ми разом будуємо замки та кораблі. Так я проводжу вихідні, очікуючи на робочу зміну. До цеху я завжди поспішаю з гарним настроєм. А зараз для мене це взагалі почесний обов’язок, адже ми працюємо і за тих наших хлопців, які зараз боронять незалежність нашої країни. Захисники мають знати, що на них чекають і що на заводі все добре. Я не можу воювати, але можу працювати біля верстата. І я це роблю, щоб за свій завод хлопці завжди були спокійні. Вірю, що згодом всім нашим цехом ми почнемо працювати на відбудову країни. Впевнений, що з цим завданням ми впораємося теж на 100 відсотків, от тільки скоріше б».

Категорії
Наші люди

Світлий бік блекауту

Коли Леонардо да Вінчі вчив живопису своїх учнів, він малював полотно контурами, які нумерував. А потім учні заповнювали контури відповідним кольором. Саме цей принцип у 50-х роках 20 століття використали Ден Роббінс і Макс Кляйн  для створення нового виду художніх розваг – малювання картин за номерами. Кілька років тому ця захоплююча справа стала популярною в нашій країні. І займаються нею не лише діти, а й багато дорослих. Серед них – наш колега, старший майстер дільниці кисневого виробництва Антон Королюк.

«У Антона надзвичайно відповідальна серйозна робота, – розповідає начальник кисневого виробництва Володимир Черногоров. –  Він керує дільницею поділу повітря. Саме тут виробляється кисень, необхідний для виплавки сталі й чавуну та інших важливих виробничих процесів. Також тут виробляють азот й аргон для наших цехів та деякі газові суміші. Для цього працює цілий комплекс устаткування, яке є чи не найскладнішим в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Чотири величезних блоки поділу повітря, кілометри трубопроводів, сотні засувок та багато іншого. З керуванням дільницею Антон справляється на 12 балів! Він робить це творчо, з натхненням. А коли я побачив, які картини він малює, то зрозумів, що він художник, творець скрізь – і на роботі, і вдома».

В кабінеті старшого майстра разом зі складними схемами устаткування та процесів знайшлось місце картинам, які намальовані особисто господарем кабінету. А почалось все з… блекауту.

«З дитинства я займався футболом, – згадує Антон Королюк. – А от творчих хобі в мене не було. Все сталось неочікувано. Війна, ракетні удари, блекаут. Світло вдома надовго вимикали, і донечці Софійці, якій зараз вісім рочків, без мультиків було нудно. Та й ляльками в майже темряві гуляти сумно. А от малювати за певного локального освітлення можна. Щоб зацікавити дівчинку, а заодно «прокачати» математику, ми купили їй набір для малювання за номерами. Донечці це одразу зайшло. І не лише їй. Я досить швидко з асистента юної художниці сам перетворився на палкого прихильника нової для себе справи».

З того часу старший майстер створив таким чином чимало картин. Поки що єдина тема – боротьба України з російськими загарбниками. Є в його колекції українські танки, портрети воїнів ЗСУ та козаків і навіть міфологічні орки, яких перемагають наші воїни. А на улюбленому полотні автора вибухає, горить і розвалюється головна кремлівська вежа.

«Всією дільницею, всім цехом з нетерпінням чекаємо, коли це станеться, – зізнався Антон. – Троє наших працівників захищають країну зі зброєю. А ми наполегливо працюємо, щоб наші металурги мали вдосталь кисню, без якого неможлива виплавка. А ще вдосконалюємо своє устаткування, робочі місця. Нещодавно відновили до базового стану турбодетандер на одному з блоків поділу повітря. Це дуже важливий вузол, який підтримує температурний режим у блоці. З ним були проблеми. Впровадили автономне обслуговування в рамках WCM. Підтягли механіку, електрочастину, автоматизовану систему керування. Не всі блоки зараз працюють. Але ми маємо бути готовими запустити виробництво повністю, коли металургам знадобиться більше нашої продукції».

Категорії
Наші люди

Машиніст-мотоцикліст качає пульпу і мріє про подорожі Україною

Проходячи майданчиками пульпонасосної станції, машиніст насосних установок шламового господарства гірничого департаменту Анатолій Рясний наче мимохідь оглядає обладнання, щось повертає, підкручує, оглядає частини потужних агрегатів насосної і крокує далі. Він жартує, що оператори можуть сидіти на місці за якимось пультом, а машиністи насосних мають постійно курсувати своїм об’єктом. І зараз об’єкт ПНС-2-4 в надійних руках, адже тут працює «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг» Анатолій Рясний.

Анатолій родом з Кіровоградщини. Колись хлопець приїхав до Кривого Рогу, аби знайти гарну роботу. Першим пунктом його професійного «базування» стало наше підприємство: він влаштувався слюсарем-ремонтником до шламового господарства гірничого департаменту.

«Я така людина, що мені постійно хочеться рухатися – і в фізичному, й у моральному сенсі. Я дуже люблю вивчати щось нове, набувати нових навичок, розвиватися, – розповідає Анатолій Рясний. – А тут така можливість – на нашому підприємстві можна опанувати одразу декілька професій! Я цим скористався і вивчився на газорізальника, а потім – на машиніста насосних установок. Шість років я вже опікуюся обладнанням, яке відповідає за перекачування-транспортування відходів збагачення (хвостів) до хвостосховищ. Мені ця робота до вподоби, адже на нашій насосній постійно оновлюється обладнання, запроваджуються нові технології, тож мій навчальний процес триває».

На цій пульпонасосній станції рух не припиняється майже ніколи. Навіть у теперішні скрутні воєнні часи цілодобово працюють потужні дренажні насоси та насоси гідроущільнення. Аби транспортування хвостів збагачення відбувалося безперебійно, лише одних механізмів замало, потрібні фахівці, яким можна довірити найскладнішу і найвідповідальнішу роботу.

Анатолій Рясний

«Коли у зміні Анатолій, то я спокійний і за насосну, і за весь процес загалом, адже це людина, яка здатна швидко приймати рішення, брати відповідальність на себе. Та й обладнання він знає, наче свої п’ять пальців, – говорить начальник дільниці ПНС 2-4 ЦШГ РЗФ ГД Анатолій Бутильский. – Я дуже поважаю таких працівників. Він з тих, з кого складається міцний кістяк нашого колективу. Коли розпочалися активні воєнні дії, Анатолій залишився працювати. Траплялися зміни, коли він один працював на двох насосних одразу. Ми дуже цінуємо його не лише за професіоналізм, а й за відданість та надійність».

Анатолій Рясний згадує, що 24 лютого 2022 року був саме з нічної зміни, коли почув вибухи. Говорить, що одразу зрозумів, що ця війна надовго, але думки кидати рідну домівку та не виходити на роботу у нього не виникало ніколи.

«Звісно, що і страх був, і хвилювання за родину (їх я тоді відвіз до батьків на Кіровоградщину). Але жодну свою робочу зміну не пропустив, – розповідає Анатолій. – Для мене мій цех – це теж рідна домівка, а дім не кидають. Мене робота рятує від занурення у депресію. Тут немає часу впадати у розпач, треба працювати і працювати не гірше, ніж воюють наші захисники. Я впевнений, що ми переможемо, адже таких, як українці немає більше ніде. І не буде. В нас прекрасна земля і талановиті люди. А боремося ми за своє, тому безперечно переможемо».

Першим, що планує зробити після перемоги Анатолій – це взяти відпустку, сісти на свій мотоцикл і відправитися у подорож Україною.

«Я мотоцикліст за покликом душі. Це мій стиль життя. І мені зараз дуже не вистачає оцих подорожей нашою прекрасною країною, – розповідає машиніст насосної станції. – Кілометри на мапі та кілометри за кермом мотоцикла – вони зовсім різні. Я колись їздив на своєму двоколісному до озера Синевир у Карпатах. Це була чудова подорож. Яка ж красива наша країна! Зараз у житті в мене два бажання: мир та перемога, і одна мрія –знову намотувати на колесо кілометри прекрасної України. Я стільки побачив, а ще скільки попереду!»  

Категорії
Наші люди

Казка, що стала реальністю

Наталя Скалига керує дільницею, де гігантські машини стискають атмосферне повітря. Це дільниця компресії повітря кисневого виробництва, що виробляє кисень, а також азот і аргон для наших цехів. Без кисню неможлива виплавка сталі на нашому підприємстві. А ще з повітря отримують газові суміші з екзотичними назвами: неоно-гелієву та криптоно-ксенонову. І перший імпульс у цьому дивовижному перетворенні повітря задають саме Наталя, старший майстер дільниці, та її колеги.

 «На кисневому виробництві працювали мої батьки, – почала розповідь Наталя. – Татко розповідав мені малій, як вони із звичайнісінького повітря, яким всі ми дихаємо, роблять багато цікавих продуктів. Серед них є й кисень, який, крім металургії, ще може рятувати людей у лікарнях. Це все бачилось мені якимось нереальним, казковим, фантастичним! Я мріяла побачити цю казку на власні очі, а якщо поталанить, то й самій взяти в ній участь. І коли  прийшов час обрати професію, я спитала: «Татку, а дівчаток до вас беруть?» І він відповів: «Запросто, доню!»».

Після технікуму Наталя прийшла на кисневе виробництво. За основними професіями вакансій не було. Але дівчині хотілося працювати саме на кисневому. Взяли маляром. Три роки вона фарбувала газові балони, проходила випробування, як власне і буває у казках. А вже після цього стала машиністкою компресорних установок.

«Техніку я люблю з дитинства, – продовжує Наталя. – Обидва моїх сини не втомлюються дивуватися: «Мамо, ти ж дівчинка! У дівчаток розмови про нігтики, війки, косметику, котиків, а в тебе лише про твої залізяки». Кепкують з мами. І водночас допомагають шукати в інтернеті те, що мені потрібно по роботі: засувку-батерфляй, кульовий вентиль та багато іншого. Люблю я свої залізяки. Устаткування у нас вже не нове. Постійно працюємо над тим, щоб воно працювало без аварійних зупинок. Дуже нам допомагає Виробництво світового класу WCM».

Впроваджувати WCM Наталя почала ще машиністкою компресорних установок. Дехто сприйняв систему з осторогою, а дехто й відверто вороже. А Наталі вона зразу зайшла, як то кажуть. Зараз вона керує впровадженням системи на своїй дільниці, надихає колег. Вже впровадили багато проєктів, є хороші результати.

«Ми постійно шукаємо, що б ще покращити, як зробити наші установки надійнішими, а умови праці безпечнішими, – розповідає Наталя. – Модернізували лінію водяного охолодження, і це позитивно вплинуло на процес стискання повітря. Встановили додаткові фільтри – і система охолодження запрацювала надійніше. Зробили додаткову лінію змащування –  зменшилася кількість аварійних зупинок. Приємно, що колеги розуміють користь покращень для кожного. Впроваджуємо їх разом з машиністами компресорних установок Наталею Соловйовою, Ольгою Непорожньою, Дмитром й Олександром Рибалками та іншими працівниками дільниці. Дуже їм усім вдячна, і керівництву цеху за допомогу».

Тут, на виробництві, Наталя знайшла і своє справжнє кохання. Вона тоді працювала машиністкою. Прийшов електромонтер Роман, щоб запустити установку після зупинки. «Почекайте, – безапеляційно зупинила його Наталя. – Спочатку я як технолог обдивлюся все устаткування, перевірю безпеку, а потім вже й запускати можна». Роман не образився. Навпаки, серйозність і рішучість дівчини йому сподобалися. Та й сама Наталя притягувала, мов магніт.

«Рома став заходити частіше, – усміхається Наталя. – Яблучка пішли, цукерочки, квіточки, інші прояви уваги. Закохалися. Почали зустрічатися. А згодом одружилися. Він зараз кулеметник, вже два роки на «нулі». Пішов добровольцем. Пишаюсь ним і хвилююся кожної хвилини. Ми ж з колегами одразу почали волонтерити. Закривали консерви. Робили окопні свічки. Маскувальні сітки плетемо й зараз. Дівчата в’яжуть теплі носки, шапки, шарфи. Дуже багато бачу зажурених жіночих очей: на підприємстві, на міських вулицях, у транспорті. Воюють чоловіки, сини, кохані хлопці. Особливо прикро бачити сумні жіночі очі напередодні Жіночого свята. Не хочу, щоб так було. Хочу звернутися до чоловіків. Приділяйте жінкам увагу. Усміхайтеся, пропонуйте місце в транспорті, даруйте квіточку на вулиці… Усміхніть їх, і в місті посвітлішає від жіночих усмішок. Вітаю всіх жінок, всіх дівчат із нашим Святом! Тримаймося і допомагаймо нашим захисницям і захисникам! Ми обов’язково переможемо!»

Категорії
Наші люди

Жінка, яка вміє бачити в житті плюси

«Бути впевненою у своїх силах, знаходити позитив у всьому, не дозволяти сумнівам сповільнювати рух життя, а випробування вважати цінними уроками». Це співпадає з життєвими принципами Вікторії Яблонської, операторки пульту керування агломераційного цеху № 2, яка вміє в будь-яких ситуаціях бачити плюси.

«Коли вдома хочеться на роботу і навпаки – це про мене, – усміхаючись, говорить Вікторія Яблонська. – Я люблю свою роботу, свій цех, незважаючи на те, що працювати там, як кажуть, далеко не мед. Я люблю спілкуватися з нашими людьми, адже кожен з них – це професіонал та чудова особистість. Я люблю радіти кожному дню, адже він завжди приносить щось нове».

Не пироги випікає, а агломерат спікає

На роботі Вікторія Яблонська веде процес спікання агломерату. За цією загальною фразою стоїть копітка робота, яка передбачає не тільки управління обладнанням, а й володіння інформацією про те, що відбувається на усіх дільницях цеху. Наприклад, кому потрібна допомога електриків, механіків, слюсарів.

«Перед моїми очима – усе обладнання цеху. Я спостерігаю, як відбуваються виробничі процеси, як працюють агрегати тощо. Бачу все це на спеціальних електронних схемах та моніторах, – продовжує Вікторія. – Зазвичай, все працює стабільно, бездоганно. Але якщо стається якийсь збій, я одразу це бачу і беру участь в оперативному відновленні технологічного процесу. Звісно, я працюю не сама. Наша команда складається зі старшого агломератника, начальника зміни, майстрів, спеціалістів різних ланок. Кожен на своєму місці, але ми діємо, як єдиний організм».

За освітою Вікторія будівельник. А, наприклад, під час декретної відпустки підробляла… молодшою хірургічною медсестрою в операційній однієї з лікарень міста. Та вона знала, що усе це було тимчасовим. Коли прийшов час серйозно визначатися з роботою, життя привело Вікторію саме до аглоцеху № 2.  

Спочатку було важко, навіть плакати доводилося. Та згодом поринула у професію, її нюанси, відчула допомогу та підтримку колег, і справи, як кажуть, пішли вгору. Попрацювати довелося майже на усіх дільницях цеху. Вікторія жартує, що лише агломератником у цеху не була, хоча принципи й цієї професії теж знає. Останні п’ять років вона працює оператором пульту керування АЦ № 2.

Найскладніша зміна

«Вона була у моєму житті 24 лютого 2022 року, витираючи сльози, говорить Вікторія Яблонська. – Вороже вторгнення навіть обладнання цеху відчуло, почало показувати характер. Пам’ятаю, що нам трьом – мені, начальнику зміни Сергію Шишці та старшому агломератнику Максиму Осіпову – довелося багатенько побігати, щоб відновити роботу. Ми так цим захопилися, що навіть вибухів не чули. Зайшов механік цеху Юрій Мокряк, і ми помітили, що з ним не все гаразд. «Ви що, нічого не знаєте? Війна, на нас росіяни напали. Київ, Харків, Одесу, Кривий Ріг бомблять», – сказав він. У нас був шок, стало лячно. Ми не знали, як нам далі діяти, що робити. Вже згодом ми брали участь у зупинці цеху, чергували, щоб наглядати за обладнанням. Знаєте, коли цех не працює, мовчить, ця тиша дуже виснажлива для усіх, хто звик, що навколо все гуде та гуркоче. Як же ми раділи, коли отримали наказ знову запускати цех до роботи! Для мене за час війни це був один із найприємніших моментів у житті. Зараз працюю спокійно і молюся за те, щоб все гаразд було з моїм старшим сином Артемом, який зараз зі зброєю у руках захищає Україну. Мене підтримують мій чоловік Олександр, який теж військовий, прикордонник, а також молодший син Назар, він ще вчиться у школі».

Родина, колектив АЦ № 2, улюблена робота – усе це підтримує Вікторію, наповнює її  життя сенсом та яскравими емоціями. А ще наснаги та позитиву їй надає вишивка. Вікторія вишиває рушники, сорочки. Щоб вдосконалити майстерність, нещодавно записалася на курси української вишивки. Весна у неї асоціюється із квітами, сонцем, надією на краще. Вікторія хоче, щоб і ця весна була такою. Головне – вірити у Перемогу, наш народ, у ЗСУ і за будь-яких обставин завжди залишатися на позитиві.

Категорії
Наші люди

«Я ніжна Жінка, мужня Жінка-Ніж, я вільна Жінка, сильна Жінка-Сіль…»

Ці рядки з японського хоку написані ніби про тендітну з блискучими очима газорізальницю Олену Суслову. Вона єдина жінка-газорізальниця у фасонносталеливарному цеху Ливарно-механічного заводу.

Коли Олена працює різаком, звільняючи від зайвого металеві відливки, які тільки-но народилися у формах, її рухи нагадують рухи скульптура. Здається, що різак розрізає метал, наче масло. Але за зовнішньою легкістю стоїть нелегка праця, яку Олена виконує на рівні з фізично сильнішими чоловіками. 

«Коли Олена прийшла до нашого цеху, звісно, було певне здивування, – розповідає старший майстер дільниці вогневих робіт та відвантаження ФСЛЦ Сергій Тищенко. – Відверто скажу, певний скептицизм теж був присутній, адже газорізальниками частіше працюють чоловіки. Професія фізично важка. А тут жінка! Але Олена одразу показала себе професіоналом. Вона раніше працювала у копровому цеху, там своя специфіка, а у нас – своя, але дуже швидко опанувала наші замовлення. Її  досвід та працьовитість допомогли їй у цьому. Ми раді, що зараз Олена працює з нами».

Олена жартує, що за своє життя стільки нарізала, стільки перерізала, що впевнена – за допомогою свого ручного різака може перерізати і літак, і вагон, і ракету, якщо буде потрібно. 27 років роботи у професії  загартували її. Недаремно зараз її у ФСЛЦ називають сталевою жінкою. Але її сила не у фізичній силі, а в досвіді і прискіпливості до дрібниць, говорить газорізальниця. Це зараз вона почуває себе впевнено, практично господинею на своїй ділянці, а коли прийшла до ФСЛЦ з копрового, пам’ятає, як перший раз різала, а спиною відчувала пекучі погляди. Тоді обернулася і побачила чоловіків, які буквально влаштували їй «зоровий» іспит. Нічого, здала його гідно, адже мала й міцний характер, і чималий професійний досвід за плечима.

«Я у професії з 1990-х років, – розповідає Олена. – Вчилася на газорізальницю безпосередньо в копровому цеху. Не думала, що затримаюся тут надовго, тоді просто потрібен був заробіток. Пам’ятаю, що й гадки не мала, куди йду. Цех мене вразив. Спочатку було непросто. Але я не з тих, хто пасуватиме перед труднощами. Мені тоді, як, до речі, і зараз, пощастило з колегами. Згадую, що моєю наставницею теж була жінка. Першому, чому мене вчила: будь уважною і працюй різаком, наче ручкою. Мене це здивувало тоді. Тепер розумію, чому різак порівняли з ручкою. Різати доводиться під різними кутами нахилу, бо деталі мають різні форми, різні вигини, наче літери, і ти виводиш їх різаком. Отак усю зміну на ногах і «протанцюєш». Та попри всі складнощі, я б свою роботу на іншу не поміняла».

Олена дуже любить весну за її красу та силу водночас. Уявіть собі, якою має бути сила першої квітки, яка пробиває ще холодну землю і тягнеться до світла! Все оживає, як оживає і надія на краще, на світло, на те, що всі мрії обов’язково здійсняться. У Олени теж є мрія – побувати в Японії. Олена впевнена, що якось весною вона все ж завітає до країни сакур та хоку.

«Вітаю всіх своїх прекрасних колежанок і бажаю усім завжди відчувати себе неповторними, красивими, щасливими та натхненними, – говорить Олена Суслова. – Хай у найскладніші часи ви завжди знайдете привід посміхнутися, порадіти і відчути тепло та турботу від своїх близьких та друзів. Хай весняний настрій завжди буде вашим супутником, а 8 Березня святом, яке ще раз покаже, що усмішка та щасливі очі жінки варті найдорожчих подарунків та найміцніших обіймів!»

«Не збайдужіла

З роками я до весен.

Радість життя п’ю».