Сталевар фасонно-чавуноливарного цеху ЛМЗ Максим Шелест вже 23 роки працює в цеху. Але знайомство з цим гарячим місцем сталося набагато раніше, адже ФЧЛЦ – це практично родинне гніздо сім’ї сталевара.
Коли Максим отримав нагороду «Честь та гордість ЛМЗ», то одразу зазначив, що це не лише його особисте визнання, а й всієї його родини. В цеху 33 роки пропрацював обрубником його батько – Віктор Михайлович Філякін, а мати – Тетяна Володимирівна Шелест – понад 30 років працювала стропальницею та комірником. Тож Максим ще дитиною бував у цеху (тоді таке було можливим), знав, чим живе цех, які люди працюють у ньому. І хоча вивчився хлопець на шахтаря, та доля його все ж привела до рідного цеху. Починав він зі слюсаря-ремонтника, потім став підручним сталевара, а згодом – керманичом печі.
«Ми розливаємо чавун та кольорове лиття для виготовлення запчастин, які необхідні для ремонту та нормального функціонування складного промислового обладнання основних та допоміжних цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг», – каже сталевар. – Ось зараз виливаємо молольні кулі для гірничого департаменту. Біля печі гаряче, спека ще та, адже в середині печі до 1400-1500 градусів! Тому коли надворі навіть +30 – ми охолоджуємося. Сталевар у нашому цеху – це кухар чавунного «борщу», адже, як і у повареній книзі, ти повинен дотримуватися кількості та якості усіх складових рецепту. Тому сталевар має добре знатися на математиці, хімії, знати склад різних марок чавуну та сталі. Я вважаю свою професію творчою, адже кожна виливка має свій особистий рецепт. Нова продукція – новий виклик. Мені до вподоби таке різноманіття, бо так мозок не старіє та постійно розвивається».
Максим – загартована людина, і це не лише через важку професію та нелегку щоденну працю. Є у ньому щось таке міцне і надійне, що одразу відчувається, коли ти поряд. Можливо, тому в людях сталевар найбільше цінує витримку, здатність завжди прийти на допомогу та чуйність. Навіть з початком повномасштабного вторгнення Максим з родиною ухвалили рішення залишатися у Кривому Розі та працювати тут, на своєму фронті. Спочатку разом з колегами з цеху майстрували лавки для бомбосховищ заводу, будували, копали, носили, возили, донатили. А по вихідним він їздив (та продовжує це робити зараз) до Миколаївської області до рідних та їхніх сусідів, аби допомогти, привезти продукти та дефіцитні ліки.
«Мене дуже радує, що сьогодні все більше лунає української мови навіть у цехах нашого заводу, – розповідає Максим Шелест. – Ми, може, й говоримо суржиком, але українським суржиком, поступово таки освоюємо рідну мову. Це – наша зброя, наша самоідентифікація. Мені хочеться, щоб вже дуже скоро українською заговорив наш Крим. Я люблю цей куточок України. Одразу після Перемоги планую похід на Ай-Петрі, адже Говерлу підкорив позаминулого року, тепер на черзі Кримські гори. Вірю в нашу Перемогу і чекаю на повернення наших героїчних хлопців, тому що спеку біля гарячої печі легше витримувати у добрій компанії».
Ким мала стати дівчинка з геологічної родини, з дитинства закохана у каміння і чия сім’я зберігала чудову колекцію мінералів? Для головногогеолога гірничого департаменту Ірини Хівренко відповідь очевидна – геологом. Бо все це саме про неї.
«Мій батько працював геологом у «Кривбаспроєкті», мати була хіміком-збагачувальником, тому в родині дуже багато говорилося про мінерали, поклади, геологію, – розповідає Ірина. – Я була закохана у професію геолога з дитинства. Та й зараз свого життя без цього не уявляю. Вважаю свою професію творчою, бо вона поєднує декілька дисциплін та наук: природознавство, фізику, хімію, математику, креслення, а зараз і знання комп’ютерних спеціалізованих програм. Колись мій батько казав, що найкращі геологи (всупереч традиційному уявленню) – це жінки. Тільки вони здатні так просторово мислити, вміють проаналізувати великий масив даних та підготувати прогноз щодо, як у моєму випадку, наприклад, рудного тіла та якості корисних копалин, які ми видобуваємо».
У травні Ірина Хівренко відзначила своє 60-річчя. Вже шість років Ірина обіймає посаду головного геолога гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». А от із кар’єрами та шахтними скарбами нашого підприємства знайома набагато раніше, адже прийшла працювати до тоді ще Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату одразу після інституту. Як і 38 років тому в неї й зараз палають очі, коли вона розпочинає розповідати про унікальні родовища корисних копалин, що розробляє наше підприємство, та про те, які люди працюють поряд з нею.
«Наші геологи бувають скрізь: у шахтах та кар’єрах ми відбираємо проби породи і здаємо на аналіз із визначення магнітного та загального заліза, відбираємо проби води та контролюємо хімічний склад підземних вод, – говорить Ірина Хівренко. – До нас надходять безліч даних, на основі яких ми, як гірничі «синоптики», складаємо прогноз щодо форми рудного тіла та якості корисних копалин, з якими потім працюватимуть гірники. Це велика відповідальність, бо ми, наче сапери, не маємо право на помилку. Від наших прогнозів залежить успішність та результативність праці сотень людей у кар’єрах, шахтах, на дробильних та рудозбагачувальних фабриках».
З кожною хвилиною розмови Ірина розкривається не лише як керівник, очільник геологічної служби, а як надзвичайно талановита людина з багатим духовним світом.
«Якби я не стала геологом, то напевне була б мистецтвознавцем, адже в цих професіях дуже багато спільного, – продовжує Ірина. – Обидві потребують вміння аналізувати, обробляти інформацію, обидві творчі та багатогранні. Мене захоплює мистецтво! Тим більше, що моя родина була не лише «геологічною», а ще й творчою. Моя бабуся була майстринею вишивки, шила та вишивала моя мати. Та й я кожну вільну хвилину використовую, щоб взятися за голку та поринути у дивовижний світ фантазії. А бісер (усміхається) мені нагадує камінці, тож і тут без геології не обійшлося. Вишивка мене заспокоює. Коли почалася активна фаза війни, я замовила собі матеріал для морського пейзажу, який вишиваю бісером. Велика картина, щоб на всю війну вистачило цього заспокійливого. І ось вже на три чверті картина вишита, тож сподіваюсь, що Перемога України вже є близькою».
Своє 60-річчя Ірина сприйняла лише як чергову календарну дату, адже від віку, говорить вона, взяла лише мудрість та стала ще більш терплячою та уважною до людей. А от всередині досі живе весела та відважна дівчинка. Тому зараз їй до вподоби мандрувати Карпатськими горами (нещодавно був похід на Говерлу), радіти весняним конваліям та прекрасній музиці.
«Нас всіх дуже змінила ця війна, – говорить Ірина. – Ми навчилися цінувати миттєвості, радіти кожному дню, кожній усмішці близьких людей. Мені в житті завжди щастило на хороших людей. В житті вистачає різних моментів, на жаль, не завжди позитивних. Тож давайте самі станемо джерелом позитиву і тоді нам усім буде світліше і тепліше. Вірте, як би нам важко не було, а Перемога таки буде за нами!»
На початку війни електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування агломераційного цеху № 3 Сергій Залозний добровольцем пішов захищати Україну. Свій перший бойовий досвід він отримав під час захисту рідного міста Кривого Рогу, а згодом брав участь у визволенні міст: Байрак, Балаклія, Ізюм, Куп’янськ, захищав кордон держави під Бєлгородом, відбивав атаки ворога на Лиманському напрямку під Кремінною.
Зараз Сергій Іванович демобілізувався і повернувся працювати до АЦ № 3. Справа в тому, що йому вже за 60 років, і саме через це на початку війни його не хотіли брати до лав збройних сил. Але Сергій Залозний не здавався і продовжував штурмувати військкомат. І врешті-решт він попав служити до Сил Спеціальних Операцій (ССО) в першу окрему бригаду спеціального призначення імені Івана Богуна в батальйон «Дике поле», де став старшим навідником гранатометного взводу з позивним Дід.
«Дідом мене називали в цеху, тому вирішив нічого не міняти. «Хоча який я дід, я вже прадід! Маю одного правнука, четверо онуків та двійко дітей, – з гордістю говорить Сергій Залозний. – Саме на захист родини, а також звільнення України я й вирішив піти до лав ЗСУ. Не зміг всидіти вдома, коли ворог прийшов до нас. Взагалі я не публічна людина, але хочу, щоб люди знали про військові будні наших українських захисників, серед яких – звичайні українці та патріоти».
Бійся Бога та пацанів з Кривого Рога
Цей крилатий вислів одразу згадався, коли Сергій Залозний почав розповідати про свій перший у житті бій-штурм. Він стався в селі Іванівка біля Кривого Рогу. Саме там засіли росіяни і обстрілювали Ганнівку, Шестерню, Заградівку і дотягувались ракетами до Кривбасу. В батальйоні всі «пацани» були з Кривбасу. В більшості – не обстріляні молоді хлопці, для яких ця серйозна операція була першою в житті.
«У нашому підрозділі тоді були тільки автомати, десять підствольних гранатометів та три ручних гранатомети, – згадує Сергій Іванович. – На той час жоден з нас не мав досвіду штурмових операцій (окрім нашого командира), але ні в кого навіть думки не виникало залишитись і не піти в бій. Ввечері нас вишикував командир та повідомив, що зранку буде розвідка боєм, потрібні 15 добровольців (ризики такої вилазки всі добре розуміли). Я зробив крок вперед і став одним з них. Ще затемно до околиць Іванівки ми під’зжали двома групами. Перша машина попала в ворожу засідку. На щастя в авто не поцілили з гранатомета, граната розірвалась поряд і усі залишилися живими. Але з’явилася така лють! Хлопці швидко покарали ворога. Підтягнулась друга група і почався бій. Для рашистів це було несподіванкою, а хлопці так захопились боєм (був такий вибух адреналіну), що замість розвідки боєм ми зачистили від ворогів половину села. І штурм зупинили тільки тоді, коли патронів майже не залишилось. Наступного дня підійшла інша частина батальйону і ми дочистили Іванівку.
Як потім виявилося, «пацани» з Кривбасу без артпідготовки з одними автоматами вибили з Іванівки бійців якутського підрозділу спеціального призначення «Білий ведмідь» (це було написано на шевронах трупів загарбників). Ми захопили багато ворожої техніки: вісім БМП, дві броньовані машини «Тигр». Першого ж дня за російськими пораненими і командирами, для їх евакуації, прилетів вертоліт МІ-8. Сісти він сів, а от злетіти вже не зміг, ми постаралися – назавжди його приземлили».
Серед трофеїв – російський пайок
Ми – «нє братья»
Наш герой із захопленням говорить про мужність наших хлопців. Але у бою за Іванівку Діду дуже запам’яталася тендітна дівчина-медик із позивним Багіра. Вночі на собі вона витягнула пораненого бійця – міцного великого чоловіка вдвічі більшого за неї, адже наші ніколи не кидають своїх, ні поранених, ні вбитих.
У росіян все навпаки. Коли наші хлопці влаштовують їм черговий гарячий прийом, і вони відступають, залишаючи на полі бою поранених, ті волають про допомогу. Але росіяни не допомагають своїм пораненим, вони добивають їх та залишають тіла лежати напризволяще.
Волохатий друг Мишко
Ця історія сталася із Сергієм Залозним у місті Лиман. Бійці батальйону були виснажені 15-годинним важким переїздом з Бєлгородського кордону до Лиману на Луганщині. Колона зупинилась і бійці розселялися у порожніх покинутих хатах. У двір одного з них з побратимами зайшов і Сергій Іванович. А там їх зустрів велетенський собака розміром з теля. «Обережно, це кавказець. Не простягай до нього руку, відкусить за секунду, бо він слухається лише тільки свого господаря», – сказав один з бійців.
Натомість Сергій Залозний закинув автомат за спину, обережно підійшов до собаки і одразу назвав його Мишком. І справді великий, приблизно 90 кілограмів ваги, волохатий собака дійсно нагадував ведмедя. Пес ретельно обнюхав руку Сергія, а потім, на знак довіри, лизнув її. «Ну, все, тепер він обрав тебе за господаря, забери його, нехай не заважає нам заносити речі до хати», – пожартували побратими. А Мишка Сергій покормив та приголубив. З того часу вона стали друзями.
Сергій Залозний та Мишко
«Того ж дня командир мені дав завдання розшукати командирів рот і передати наказ, щоб підготували людей на наступний день до «бойового чергування на нулю (лінія зіткнення, оборони), – продовжує Сергій Іванович. – Мишко, як завжди, був зі мною. Виконавши завдання я повертався до оселі, де ми зупинилися. Сутеніло, а мені треба було обходити галявину. Вирішив піти навпростець. Зробив кілька кроків, а Мишко як загарчить і став хапати мене за ногу. Така поведінка не була йому притаманна, тож я подумав, тут щось не так. Дістав ліхтарик та спрямував світло собі під ноги. На стежці виявилась міна-розтяжка, яку нам залишили росіяни. Ще крок і вибуху було б не уникнути. Виявляється, собака мене врятував. Про міну я доповів командиру, її знешкодили, а Мишко став улюбленцем бійців. Кожен намагався його підгодувати смачненьким. А він і не відмовлявся».
Наступного дня до підрозділу приїхали волонтери з речами для бійців. Вони теж швидко потоваришували з Мишком, бо його було важко не помітити і не полюбити. Коли бусик розвантажили і четверо волонтерів почали збиратися їхати назад, виявилося, що Мишко заліз до автомобіля, поклав свою велику голову на лапи і не збирався нікуди виходити. «Що ж, мабуть прийшов час прощатися, там, де не стріляють, собаці буде краще. Тепер він вас, волонтерів, буде охороняти», – сказав Сергій Іванович і попрощався з чотирилапим другом.
Згодом ті слова стали пророчими. По дорозі назад автомобіль волонтерів зупинився на узбіччі. А там була міна (росіяни дуже полюбляють мінувати край доріг). Від вибуху бусик відкинуло у канаву та перекинуло. Волонтери отримали травми та втратили свідомість.
Мишка теж поранило, але йому вдалося вилізти із автомобіля. Крім того, він повитягував із машини усіх людей. А бусик відразу вибухнув. Свідки кажуть, що собака потім вийшов на дорогу і кидався під колеса машин – щоб зупинити їх. А коли люди виходили, він тягнув їх до поранених волонтерів. Так він врятував цих людей.
«У цієї історії щасливий кінець, – сказав Сергій Залозний. – Зараз з Мишком все гаразд, його підлікували і в нього є господарі, які його дуже люблять. А я зрозумів, що Мишко не шукав на війні собі нового господаря, він шукав людину, якій знадобиться його допомога. На війні в екстремальних ситуаціях відкриваються надзвичайні риси не лише у людей, а й у тварин. І це тільки одна історія з війни, а скільки є інших, яких треба писати завжди начисто, без чернетки, бо переписати ніколи не вийде».
Знаний квітникар, майстер вимірювальних та різальних інструментів, людина-позитив, яка «вросла корінням» у рідний цех – це все поєднане в одній особі. Це верстатник широкого профілю ремонтно-механічного цеху № 1 ливарно-механічного заводу Геннадій Тімченко, якого відзначили почесним званням «Честь та гордість ЛМЗ».
«Я пам’ятаю, як ще зовсім пацаном бігав на каменедробильний завод подивитися, як там працювали верстати. Це просто зачаровувало мене, – згадує Геннадій Тімченко. – Саме тоді я і визначився з майбутньою професією, зрозумів, що вона точно буде пов’язана з верстатами. Життя подарувало мені таку можливість, вже 27 років я працюю в РМЦ-1 верстатником і впевнений, що це найкраща у світі професія. Навіть у перші дні повномасштабного вторгнення, коли я виїхав до дітей до Чехії, мені постійно снився рідний цех, завод, я ніби відчував запахи мастила, емульсії, стружки – це найкращі аромати для мене. Я ледь не розлучився з дружиною (усміхається) через те, що поривався назад до рідного заводу, а вона ще боялася повертатися. На щастя, я зараз знову в строю на своїй виробничій «передовій».
В цеху нашому верстатнику довіряють найскладніші ремонтні замовлення. Професіоналізм та багаторічний досвід дають йому змогу вправно працювати на різних верстатах. В робочому портфоліо Тімченка– участь в ремонті та виготовленні деталей для доменних та гірничих цехів. Колеса кранів, вентилятори, величезні насоси, гвинти на пушки для доменників отримують друге життя після того, як з ними попрацював Геннадій Васильович.
«Це настільки багатогранна людина, що я просто диву даюся, – говорить старший майстер основної виробничої дільниці унікальних верстатів РМЦ-1 Юрій Бобров. – Він завжди у доброму гуморі, готовий допомогти колегам. Якщо до нас надходить робоче завдання підвищеної складності, то я одразу доручаю його Геннадію. Він з цим викликом точно впорається на всі 100 відсотків. Якщо Геннадій Васильович говорить, що йому пощастило з роботою і з цим цехом, то цеху пощастило з ним вдвічі більше. Допоки такі люди, як наш досвідчений верстатник, працюватимуть і надалі в РМЦ-1, то нам до снаги будь-яке замовлення. Тому, коли постало питання, хто ж має отримати почесну винагороду «Честь та гордість ЛМЗ», то іншої відповіді й не могло бути – Геннадій Тімченко!»
Наш герой розповідає, що впродовж років праці біля верстатів звикання та буденність, на щастя, так його й не «відвідали». Геннадію імпонує те, що верстатник завжди має вивчати щось нове, а кожне замовлення – особливе. Допомагають йому впоратися з будь-яким виробничим викликом знання з креслення, математики, «характеру» сталей та сплавів, верстатного обладнання. Верстатник усміхаючись говорить, що «озброєний» до зубів вимірювальним та різальним інструментом: свердла та пір’я (рапідові пластини), мікрометри, штангенциркулі, різці та внутрішньоміри, різці відрізні, різьбові, прохідні, розточні, фасонні та радіусні – цей перелік, здається, можна продовжувати нескінченно. Скільки ж років цьому потрібно навчатися, аби володіти цим «озброєнням» так віртуозно, як наш майстер? За словами Тімченка, головне –-мати бажання і бути закоханим у все, чим займаєшся.
«Я щаслива людина, адже займаюся улюбленою справою, – розповідає Геннадій Тімченко. – Головними моїми джерелами натхнення є мій колектив, робота та родина. З усім цим мені пощастило. А ще я дуже люблю квіти. Колись у мене тільки хризантем було 69 видів, мені друзі привозили з різних країн тюльпани, нарциси, гладіолуси. Я казав, що якби виграв пару мільйонів у лотерею, то точно мільйон витратив би на голландські тюльпани, була така в мене мрія. Зараз найголовніша моя мрія – Перемога, а ще дуже хочу, щоб діти подарували мені онучку і щоб вона зростала у мирній прекрасній Україні. Щиро подіваюся, що на здійснення цих мрій мені чекати довго не доведеться».
Цей травень став ювілейним для начальниці служби технологічного контролю гірничого департаменту ПП «Стіл Сервіс» Марини Пучкової. Але свої 55 вона вважає лише календарною датою, яка точно не відображає стан її душі.
У перші ж хвилини спілкування з Мариною охоплює відчуття, що ця людина просто сяє. Це внутрішнє світло огортає тебе, налаштовує на позитивний лад і впевненість, що все буде добре. Марина вже не один рік очолює службу технологічного контролю гірничого департаменту, вона керує 70 працівниками. При цьому вона впевнена, що її служба має виконувати не «поліційну» функцію, а сервісну службу контролю, яка допомагає великому колективу гірничого департаменту виробляти якісний продукт.
«Для мене завжди та у всьому була в пріоритеті якість, вона у мене в крові, – говорить Марина Пучкова. – Жити та працювати треба якісно. Цього вимагаю від себе і від своїх підлеглих. Завжди нагадую дівчатам, які працюють у службі, що наша мета не покарати, не продемонструвати недоліки, а підказати, як виготовити якісний продукт. Ми відповідальні за тих, хто працює над продукцією на всіх етапах її виробництва. Тому коли контролер виходить на своє завдання та помічає, що щось у процесі йде не так, він має, перш за все, привернути до цього увагу працівників, підказати, до чого це може призвести і порадити як їм діяти. Для мене вдалий робочий день – це коли ми отримали гарний результат аналізу відібраних проб. Це означає що на всіх етапах виробництва відпрацювали гідно всі ланки, і ми це підтвердили».
Марина все життя дотична до професії збагачувальника. Хоча в юності вона мріяла стати лікарем, втім доля так склалася, що вступила дівчина до гірничорудного інституту на факультет збагачення корисних копалин. Обрала його через те, що там багато часу відводилося дисциплінам, пов’язаним з дослідами та хімією, отже була надія потім все ж стати медиком. Але несподівано професія збагачувальника «затягнула». А лікарська справа залишилася цікавим хобі, для якого в Марини й зараз завжди знаходиться вільна хвилинка.
Марина Пучкова двічі поверталася на наше підприємство, обидва рази після праці у науково-дослідному інституті «Механобрчормет». З 2016 року вона очолює службу ВТК гірничого департаменту ПП «Стіл Сервіс».
«Ми займаємося відбором, підготовкою проб агломераційної і сирої залізної руди та концентрату, – розповідає Марина. – Я пишаюся своїм колективом та тим, що зараз ми– сучасна служба з висококваліфікованим персоналом та сучасним обладнанням, за що вдячна керівництву гірничого департаменту. Я дуже люблю людей, але не сприймаю тих, хто каже: не знаю, не хочу, не вмію, не буду вчитися. Ми маємо постійно розвиватися. Наша робота – це робота висококваліфікованого фахівця з широким набором знань та навичок. Якщо людина готова рухатися вперед у професії та у житті, я завжди її підтримаю. Поважаю в людях щирість та чесність. Для мене самої дуже боляче образити людину, тому своїх колег завжди намагаюся налаштувати на позитив, адже у гарному настрої й продуктивність праці зростає (усміхається)».
Попри те, що Марина є однією з небагатьох керівниць-жінок у гірничій справі, колеги з гірничого департаменту її завжди підтримують та дослухуються до її порад. Вони працюють одною командою, ця дружня атмосфера надзвичайно продуктивна, відзначає жінка.
«Ми маємо спільну мету – виготовляти якісний продукт, – продовжує Марина. – Гірники працюють над цим постійно, ми їм у цьому допомагаємо. У назві «Стіл Сервісу», де я працюю, вже закладено одну з наших характеристик – сервісна служба. І цей сервіс має бути якісним. Тож якість – це наш єднальний фактор. Я працюю тут багато років і розумію, що знайшла місце та професію, яка мені до душі. Мені комфортно, тож хочеться, щоб таке ж відчуття було і у людей поряд зі мною».
В житті нашої героїні були різні моменти, але їй завжди щастило на гарних людей. Вона і у роботі отримує підтримку колег, і у житті. Вже 35 років поряд коханий чоловік, виросли діти, зростають онуки. А ще Марина любить подорожувати. Кожна подорож – це щастя, говорить вона.
«Коли я бачу, як відривається від землі шасі літака, то душу наповнює дивне відчуття, – продовжує жінка. – Нові країни, нові зустріч, нові відкриття – це так прекрасно! На жаль, зараз війна, яка зруйнувала багато планів, але точно не вбила бажання мріяти. Найголовніша наша спільна мрія – Перемога. Я дуже хочу відсвяткувати її у колі своїх колег, коле ми гучно відкоркуємо шампанське і почнемо будувати наші маршрути нових подорожей світом».
На території підприємства не можна знаходитися у стані сп’яніння.
Видатний давньогрецький вчений і філософ Аристотель колись сказав, що сп’яніння — це добровільне божевілля. А у нас в народі кажуть, що п’яному — море по коліна. Тобто будь-які небезпеки йому здаються несуттєвими. І це особливо страшно, якщо людина знаходиться та виконує роботи на гірничо-металургійному підприємстві, де безліч ризиків, а багато робіт є особливо небезпечними.
Як розповів начальник відділу з оперативної роботи управління з охорони праці Юрій Потурайко, згідно зі статистикою Всесвітньої організації охорони здоров’я, більш ніж 10 відсотків травм на виробництві були отримані в стані алкогольного сп’яніння. На нашому підприємстві діє система протидії знаходженню працівників на його території в алкогольному стані. Це стосується не лише нашого штатного персоналу, а й працівників підрядних організацій. Система постійно вдосконалюється, і якщо працівник не хоче втратити роботу, заробіток та ще й бути звільненим за відповідною статтею, то має приходити на роботу лише у тверезому стані.
“Як правило, людина, яка вжила певну кількість алкоголю, не помічає змін, які сталися з її організмом, – розповідає Юрій. – А дехто навпаки вважає, що саме зараз здатен виконати будь-яку задачу і як ніколи надійно контролює себе і всі небезпечні фактори. Така особливість дії алкоголю на мозок. Але якщо провести дослідження, то можна легко виявити порушення в керуванні рухами. Тіло стає менш координованим, а взаємодія мозку й тіла – менш узгодженою. Людина реагує на зовнішні фактори повільніше або навпаки — поспіхом і хаотично. Порушується критичність мислення, що сприяє прийняттю необдуманих рішень. У такому стані люди схильні до ризикованих дій. Це все в рази підвищує ймовірність нещасних випадків як під час дороги на роботу, так і під час самої роботи. Правило «Приходити на роботу у тверезому, працездатному стані» – це відповідальність самого робітника, але такий принцип не завжди спрацьовує”.
На підприємстві створено кілька бар’єрів, які мусять протидіяти потраплянню людей на його територію у нетверезому стані та вживанню алкоголю на виробництві. Перший з них — це прохідна. Якщо охоронець помітить, що хтось проходить на підприємство і поводить себе не зовсім адекватно, то він має зупинити цю людину та сповістити департамент з безпеки. А ті, прибувши на місце, мають доправити робітника до здоровпункту підприємства та протестувати його за допомогою алкотестера. Якщо прилад покаже наявність алкоголю, то такий працівник на територію не допускається.
За словами Юрія Потурайка, є ще декілька умовних бар’єрів – безпосередній керівник, товариші по бригаді. Але, на жаль, ці бар’єри не завжди спрацьовують. Керівник не може «обнюхати» усіх своїх підлеглих, а колеги часто вважають, що недобре доповідати своєму керівнику, що їхній товариш по бригаді прийшов на роботу не зовсім у працездатному стані, незважаючи на загрозу для нетверезого та них самих.
«Кілька тисяч наших працівників обов’язково щозміни мають проходити передрейсовий та післярейсовий або ж передзмінний та післязмінний медогляди з тестами на алкоголь, – продовжує Юрій Потурайко. – Це водії автотранспортних засобів, машиністи екскаваторів, бурових установок, тепловозів, шахтарі та інші. Перелік цих професій затверджено наказом Міністерств охорони здоров’я та внутрішніх справ. Медогляди проводяться медичними працівниками ПП «Стіл Сервіс» і є дієвим інструментом протидії алкоголю на робочому місці. З 2018 року по квітень 2023-го під час медоглядів і тестів на прохідних виявили і не допустили до роботи 990 людей — 493 співробітників «АрселорМіттал Кривий Ріг» та 497 працівників підрядних організацій».
Звичайно ж, не можна виключати, що комусь з палких шанувальників алкоголю вдається пройти невиявленим через КПП або ж пронести спиртне з собою і вжити його на території. Фахівці відділу з оперативної роботи управління з охорони праці вибірково проводять тести в цехах за допомогою портативних алкотестерів. Якщо алкоголь виявлено у одного з працівників, то перевіряється вся бригада. У минулому були непоодинокі випадки виявлення працівників у нетверезому стані безпосередньо в цехах. За чотири місяці нинішнього року «оперативники» провели 840 тестів, і, на щастя, жодного порушника Золотого правила № 1 не виявили.
«У багатьох випадках наявність алкоголю в крові відстороненням від роботи не обмежується, – продовжує Юрій. – З 2018-го по квітень 2023 року були звільнені 585 працівників нашого підприємства та підрядників. 339 покарані доганами чи позбавленням премій. Крім догани та позбавлення премії, ці працівники не отримали й «13-ту зарплату». Але найбільше надії ми покладаємо не на покарання, а на усвідомлення кожним нашим працівником тієї небезпеки, яку несе в собі робота на небезпечних виробництвах у нетверезому стані як для нього самого, так і для товаришів поруч. Постійно нагадуємо про це під час візитів у цехи, а також на змінно-зустрічних зборах. А ще дуже сподіваємося, що ніхто не допустить свого нетверезого товариша до роботи, бо від цього залежить і ваше життя».
