Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

З гайковим ключем замість нотного стану

«У чому полягає моя робота? Я відповідаю майже за все, що рухає БелАЗи», – говорить бригадир слюсарів з ремонту колісних транспортних засобів гірничого департаменту Артур Градовий, якого відзначено почесною нагородою підприємства «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Артур Градовий походить з родини музикантів. Сам він теж певний час вчився у музичній школі грати на фортепіано та гітарі. Але більше хлопцю подобалося поратися з електропроводкою, ніж з нотним станом. Батько Артура працював на весіллях, у той час з апаратурою було не дуже, тож «електричну» частину музичного супроводу хлопець взяв на себе. Поступово хобі привело його до ремонтної справи. Свою ремонтну діяльність Артур починав з роботи на СТО. Та одна справа – реанімувати автомобілі, двигун яких в п’ять разів менший за двигун велетня БелАЗа, і зовсім інша – мати справу з «тепловозами» на гумовому ходу, саме так слюсар-ремонтник називає кар’єрні самоскиди. Тож коли прийшов працювати до гірничотранспортного цеху, довелося багато чому вчитися.

«БелАЗ, як на мене, дуже схожий з тепловозом. У них однаковий принцип роботи. Тільки перший коліями їздить, а самоскид – автошляхами у кар’єрі. І там, і там є дизель-генератор, який виробляє електрику. І там, і там – тягові двигуни. Та й розміри деталей та вузлів вражають на обох транспортних засобах, – розповідає Артур Градовий. – Мені подобається моя робота. Тут моя професійна різноманітність і універсальність практично не має меж. Адже на агрегатній дільниці, де я працюю бригадиром слюсарів-ремонтників, доводиться й на верстатах працювати свердлувальником та токарем. Ми ремонтуємо та замінюємо все, окрім двигуна, що рухає великовантажними велетнями, відновлюємо й допоміжний транспорт: поливальні авто, вахтовки та інше».

У слюсарів-ремонтників роботи завжди вистачає. Адже навіть попри складнощі воєнного сьогодення гірники працюють і рух кар’єрних велетнів не припиняється. У ці часи робота стала для багатьох своєрідним порятунком, який дозволяє відволіктися від емоційної напруги, а ще – це можливість бути корисним, допомагати тим, хто зараз на передовій. Понад 100 працівників ГТЦ зараз перебувають у лавах ЗСУ. Артур з друзями у вільний час допомагає нашим захисникам з ремонтами авто і мріє після перемоги з’їздити до Естонії, аби особисто сказати дякую усім тим людям, які підтримали та підтримують його родину зараз у цій країні.

«Ми в цеху намагаємося допомагати нашим колегам-захисникам максимально, чим можемо, – говорить Артур. – Підтримуємо зв’язок з кожним. Це важливо і для них, і для нас. У 2022 році 24 лютого стало вирішальною датою для всіх українців і багато чого змінило у нашому житті. В цей день моєму синові виповнилося 11 років, а ще ми мали їхати оформлювати йому закордонний паспорт. Хотіли це зробити для мирних подорожей, а довелося йому виїжджати в евакуацію. Він та донька тоді виїхали до матері в Естонію. Зараз Максим вже повернувся до мене. Він в мене оптиміст, постійно підтримує батька. Мої діти – це найголовніше, чим я пишаюся у своєму житті. Це наше майбутнє. Заради нього ми захищатимемо країну і точно переможемо. Ми ж наче пучок арматури – міцні та незламні, одним словом – сталеві люди з гарячими серцями».

Категорії
Наші люди

Про рибу на фабриці та професійний азарт машиніста

Свою нагороду – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг» – машиніст конвеєра Денис Сухоруков вважає родинною. Його батько колись працював на аглофабриці, а Денис продовжив його справу, але вже на рудозбагачувальній фабриці № 2.

«На жаль, батька не стало, коли я був зовсім малим, але в родині постійно згадували про його роботу на аглофабриці, про відданість та любов до заводу. І це в нас, напевне, родинне, – говорить Денис. – І хоча я спочатку пішов вчитися на помічника машиніста електровоза та слюсаря рухомого складу, але працювати вирішив все ж на фабриці. Мене одразу тут прийняли до своєї робочої родини, і я відчув: це моя справа, яка мені до душі та в якій я хочу розвиватися далі. На машиніста конвеєра я вчився безпосередньо на РЗФ-2. Дякую моїй наставниці Інні Шевченко, вона щедро ділилася зі мною секретами майстерної роботи з сотнями роликів та кілометрами конвеєрних стрічок. Тепер щозміни ми вдвох з колегою відповідаємо за якісну роботу понад 10 конвеєрів, бункерів, дискових живильників. Мені така робота до вподоби. Я ніколи не втрачаю професійного азарту, адже на фабриці я, наче риба у воді!»

До речі, риболовля серед захоплень Дениса посідає основне місце. Під час участі у змаганнях зі спортивної риболовлі Сухоруков встановив власний рекорд – впіймав коропа вагою у 20 кг. І на рибалці, і на фабриці, вважає машиніст конвеєра, надзвичайно важливо бути сконцентрованим, мати швидку реакцію та неабияку витримку. Ці якості допомагають Денису у його щоденній роботі. Він наглядає за стрічковими конвеєрами з концентратом, який згодом вже зі складу концентрату вантажать у думпкари та відправляють замовникам. Все «підопічне» устаткування Денис вивчив так, що може на звук визначити, як воно працює. Він вже інтуїтивно відчуває всі слабкі місця, де може статися збій. Для конвеєра, як і для людини, перевантаження шкідливі, тому машиністу конвеєра доводиться інколи й лопатою попрацювати, аби виробничий процес не зупинявся, і кмітливість застосувати, щоби запобігти можливим неполадкам.

«У Дениса є важлива риса: його не зупиняють складнощі, він не чекає вказівок, а здатен самостійно прийняти рішення, коли потрібно діяти професійно та негайно, – говорить начальник РЗФ-2 Анатолій Свєтлов. – Це людина, яка прагне покращень у всьому. Він готовий вчитися нового, активний і виважений водночас. Вже зараз ми оформлюємо його на посаду майстра, адже Денис вміє працювати сам і здатен вести за собою інших. Тому ця почесна нагорода його по праву».

Коли розпочалася активна фаза вторгнення до нашої країни Денис теж не сидів склавши руки. Багатодітний батько, він відправив малечу до більш безпечного місця, а сам з друзями почав виготовляти славнозвісні антиворожі коктейлі, потім діставав парафін та передавав його для виготовлення окопних свічок.

«Виїхати з країни, хоч і маю на це право як батько трьох дітей, думки не було, – говорить Денис Сухоруков. – Я бачу своє майбутнє та майбутнє своєї родини лише в Україні. Зараз я доглядаю стареньку матір, їй потрібна моя турбота, але готовий взяти зброю до рук, якщо буде потрібно. Мені хочеться, щоб мої діти не чули звуків сирен, зростали у мирній та вільній країні. Тому я не зупиняюся у підтримці наших хлопців на передовій. Вони – справжні герої, я вірю в їхню перемогу і роблю все, аби в ній була і моя частка теж. Незабаром ми зустрічатимемо новий рік, і я вже загадав бажання – хай він буде переможним! А ми над цим вже працюємо».

Категорії
Наші люди

Вантажі «під рентгеном» та інвестиції у нові враження

З цього зокрема складається життя Елен Ковальової. На  роботі вона є одним з елементів ланцюжка виробничого процесу з відправлення поїздів  з продукцією підприємства у «подорожі» до споживачів. А під час відпусток та вихідних любить сісти у пасажирський потяг та вирушити у чергову подорож Україною чи світом. Цього року за відмінну роботу Елен відзначили грамотою «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Клацання комп’ютерної мишки, дзвінки телефонів, а за вікном – стукіт коліс та гудки залізничних составів. Під такий акомпанемент щодня разом з колегами працює Елен Ковальова – старша прийомоздавальниця вантажу та багажу вантажної служби УЗТ нашого підприємства.

«Вести облік та обробку перевізних документів в інформаційних системамх підприємства – це основне моє завдання, – розповідає Елен Ковальова. – Мені треба ретельно перевірити весь пакет перевізних документів та вказану в них інформацію про вантаж, про одержувача , умови поставки та ін. А потім (усміхається) усі букви та цифри, наче під рентгеном, перевірити ще раз, аби не дати шансу жодній неточності. У цій роботі я взаємодію зі спеціалістами інших служб підприємства, через якихтакож проходить оформлення супровідних документів на товарну продукцію підприємства, що відправляється залізничним транспортом. Ми все уточнюємо, перевіряємо, звіряємо – ось чому у нас так часто лунають телефонні дзвінки. Коли вся інформація повністю зібрана, перевірена, а документи готові, ми вносимо дані до інформаційної системи SAP».

У цій справі Елен Ковальова вже 20 років. Професію вона опановувала тут, на виробництві. Працювати доводилося не лише в кабінеті, а й проводити різні операції з вагонами на коліях, щодня «намотуючи» по них чимало кілометрів. Її вчителями та наставниками були попередні керівники вантажної служби Марія Черевко та Любов Юденко, прийомоздавальники вантажу та багажу Ганна Фоменко та Світлана Логвін. Вони щоразу говорили Елен, що головне  у їхній роботі – це не лише знання договірних відносин з «Укрзалізницею», розуміння виробництва, специфіка діяльності роботи залізничного транспорту, а й чимала стресостійкість та увага. Адже прийомоздавальнику вантажу та багажу треба мати справу з великою кількістю інформації, враховувати різні ситуації, вміти правильно долати складнощі, а ще – спілкуватися з різними людьми, комунікувати з колегами різних підрозділів підприємства.

«Працювати на підприємство я, як кажуть, пішла за покликом крові, адже мої батьки теж працювали тут, – продовжує Елен. – Мій батько Олександр Олександрович був помічником, а згодом машиністом тепловозу, працював на ДП № 9. Мама Єлизавета Георгіївна була кравчинею, так-так, була така посада у колишньому цеху благоустрою».

Постійний рух в житті та на роботі, бажання завжди дізнаватися про щось нове привели Елен до ком’юніті людей, які цікавляться життям в інших містах та взагалі у світі. Мова йде про подорожі, вони є основним захопленням Елен Ковальової.

«Щороку я намагаюся подорожувати. Кожна поїздка приносить радість, задоволення, чимось вражає, захоплює, збагачує, – говорить Елен Ковальова. – Я була в Одесі, Трускавці, Східниці, Буковелі, Ворохті, Яремче, Ужгороді, Сваляві, Косино, Мукачеві та багатьох інших містах України. Впродовж останніх семи років подорожей відвідала Туреччину, двічі Ізраїль, Швейцарію, Францію, Єгипет, ОАЕ, Іспанію, Грецію, Польщу, Румунію, Сербію, Чорногорію. Усі вони – чудові країни, зі своїм колоритом, цікавинками. Та у кожній поїздці я мимоволі все порівнюю з Україною і розумію, що вона – найкраща. Це мій дім, тут живуть мої рідні, друзі, тут моя робота, колеги, тут все знайоме та зрозуміле. Саме тому я й не поїхала за кордон у перші дні війни, а залишилася зі своєю родиною. Волонтерю, як і всі в нашій країні. Вважаю, що ділитися треба щастям, а добрі справи люблять тишу. Тому ми тихо робимо свою справу, сподіваємося тільки на себе та своїх товаришів, ставимо мету та досягаємо її. А головна наша мета на сьогодні усім відома – це Перемога».

Категорії
Наші люди

Один з кращих на районі

Металургії без енергетики не існує – це факт. Наприклад, наша теплоелектроцентраль (ТЕЦ) забезпечує гарячим дуттям доменні цехи, які без цього енергоресурсу не зможуть плавити чавун. Також ТЕЦ виробляє пару для технологічних процесів у прокатних цехах, у коксохімічному виробництві та деяких інших підрозділах. Частина пари йде на обігрів виробничих та адміністративно-побутових приміщень, а також найближчих до підприємства міських кварталів Металургійного району. Обслуговуванням і ремонтами електроустаткування ТЕЦ займається Олександр Хоруженко, нагороджений грамотою цього району.

Продуктом теплоцентралі також є електроенергія, яка подається в Єдину енергосистему України або використовується на підприємстві. І саме Олександр зі своїми колегами-енергетиками врятували агрегати підприємства під час минулорічного зимового блекауту, коли російські агресори били  по енергетичних підприємствах України. Самовіддана праця та професіоналізм наших енергетиків забезпечили стабільну роботу енергоустаткування, на яке у ті кілька діб впало неймовірне навантаження, бо комбінат не зміг отримувати електроенергію ззовні, від ДТЕК.

«Робота ТЕЦ, як і всіх цехів нашого підприємства, неможлива без електроенергії, без електроустаткування, – каже Олександр Хоруженко. – У нас це електрогенератори, двигуни, системи керування, різноманітні засувки, а також  звичайне освітлення. Наше завдання – забезпечити безаварійну роботу всього цього енергопарку. Я працюю старшим електромонтером – старшим зміни. У моїй команді також є ще один старший електромонтер, молодший електромонтер та електромонтер головного щита керування. Виконую роботи власноруч та організовую роботу команди. А 27 років тому прийшов у цех зовсім молодим електромонтером».

На ТЕЦ Сашка привів батько Володимир Дмитрович, який там працював багато років. І хлопцеві сподобалося, хоча закінчив він автодорожний технікум. У технікумі він також вивчав електроустаткування, правда, автомобільне, під напругою 12 вольт. А на ТЕЦ доводиться ремонтувати навіть шестикіловольтове.

. Тож не дивно, що наставники спочатку вчили новачків правил безпеки, а вже потім професії. Минали роки, Олександр сам став наставником, і цьому принципові не зраджував.

«Коли вчиш молодшого електромонтера правил безпечної праці, то треба не лише розповідати, а ще й показувати і пояснювати, – говорить Олександр Хоруженко. – Беру його з собою. Підходимо до устаткування, я виконую дії і кожну пояснюю, навіть елементарні. Наприклад, чому дріт треба брати кліщами, а не руками. Вважаю це найкращим навчанням, результат перевірений часом. І лише за кілька місяців людина може ставати самостійно до роботи. У нас якщо помилився електрокоміркою, то ця помилка може стати останньою у житті».

Олександр Хоруженко зізнався, що був дуже здивований, коли дізнався, що нагороджують саме його. Він щиро вважає, що фахівців його рівня і з таким сумлінним ставленням до роботи на ТЕЦ чимало. А от керівництво цеху вважає, що не існує таких завдань, яких би він не подужав. Устаткування Олександр знає досконало. Складнощі можуть виникнути лише тоді, коли до електрики додаються інші фактори.

«Ну, я ж не Кашпіровський, – усміхається старший електромонтер. – Ясновидінням не володію. Якщо причиною поломок стає, наприклад, потрапляння вологи, то інколи доводиться добряче помізкувати. Переглядаємо схеми, знаходимо проблемне місце, докопуємося до основної причини і усуваємо її. Нам треба робити так, щоб більше не повертатися до цієї поломки. Особливо актуально це зараз, коли багатьох колег мобілізували. Стараємося слідкувати за електроустаткуванням так, щоб наші захисники за нас не червоніли. Хочу звернутися до Олександра Макаренка, Михайла Власова, Володимира Дудника, Юрія Безбородова та інших. Бережіть себе, друзі! І повертайтеся додому з перемогою!»

Категорії
Наші люди

Гостинці, в’язані гачком та серцем

Їм не треба довго думати, що подарувати своїм рідним на зимові свята. Вони беруть нитки, спиці, гачок, тканину, додають трохи фантазії, позитиву, доброї енергетики, і виготовляють ляльки, серветки, ялинкові прикраси. Серед таких майстринь – ветерани нашого підприємства Галина Денисенко та Людмила Рашавець.

Виготовляють красу з добром та піснею

В’язати Галина Денисенко вміла ще з юності. Це захоплення її виручало ще за радянських часів, коли красивий одяг був дефіцитом. Вона виготовляла собі (а згодом і всій своїй родині) різноманітні светрики, джемпери, сукні, спідниці, комірці та навіть взуття для доньки, яка займалася бальними танцями.

А от іграшки та інші красиві речі виготовляти почала вже на пенсії, після років праці дозувальницею агломераційного цеху № 2 «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Галина Денисенко

«Все це завдяки тому, що я потрапила в дуже творчий жіночий колектив «Троянда», який майже на сто відсотків складається із жінок-ветеранок нашого підприємства, – розповідає Галина Василівна. – Там ми навчилися вишивати, створювати святкові листівки, робити мотанки та гарно прикрашати їх, виготовляти з матеріалу подушечки для голок, а із паперу – дуже красиві серветки тощо. А творити нове нам завжди допомагають гарні українські пісні. Вони додатково заряджають позитивом наші речі, які робляться з великою душею. А щоб ця енергетика йшла далі і заряджала інших, ми усі ці вироби даруємо іншим людям. З початку війни ми робимо багато речей для наших захисників. Це шкарпетки, шарфи, рукавиці. Зараз готуємося виготовляти для них невеличкі подушки, на які зручно спиратися, або підкладати їх під голову, ноги, руки у польових умовах. Це подарунки нашим хлопчикам на новорічні свята».

Для онуків та для душі

Людмила Рашавець тримає у руках ляльку, вив’язану власноруч. Її вона створила для своїх онуків. Виготовлення ляльки так зацікавило діток, що вони вже й самі намагаються зробити щось схоже. Тож Людмила Іванівна проводить для них корисні майстер-класи з рукоділля.

Людмила Рашавець

«Все життя я в’язала шкарпетки та інші теплі речі для своєї родини, а от до іграшок руки дійшли вже на пенсії, – говорить Людмила Рашавець. – Колись я працювала шихтувальницею, машиністом пневмотранспорту, фахівчинею технічного відділу. Турбот було безліч. Думала, що на пенсії відпочину. Але домашні справи тільки додали тонусу – і це добре. Онуки приносять мені радість та надихають на творчість. Для них і стараюся. Були їм подаруночки на Миколайчика».

Ляльки Людмила Іванівна вив’язує спицями і гачком. Оздоблює їх кольоровими нитками,  ґудзиками, намистинками, блискітками. Виготовлення ляльки – процес тривалий, може тривати від двох тижнів і довше. Та вдома ця краса живе недовго, бо, як і інші майстрині, Людмила Рашавець дарує свої вироби іншим людям.

Крім іграшок, майстриня виготовляє ажурні закладки для книжок, вив’язує чохли для телефону та для зарядних пристроїв. А ще – робить ялинкові іграшки, щоб на кожні Різдво та Новий Рік прикрашати ялинку унікальними речами, зробленими з любов’ю.

Категорії
Наші люди

Ельвіра – «повелителька» водного царства

Ельвіра Меньшикова, механік кранового господарства цеху технологічного водопостачання гірничого департаменту, навіть не мріяла про отримання найвищої нагороди підприємства – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Вона на власному досвіді переконалася, як важко бути кращою і скільки для цього потрібно працювати.

Ще в дитинстві Ельвіра вирішила, що працюватиме на тоді ще НКГЗК, адже там працював її батько, заслужений металург України Володимир Кошовий. Він часом брав доньку з собою на роботу, тоді це було дозволено. Ельвіру вражало все: великі механізми аглоцеху, сильні люди, які там працюють, безперервний рух, який нагадував їй мурашник. Тоді їй хотілося стати частиною цього гірничого царства.

Її мрія здійснилася. Ельвіра прийшла до ЦТВ на стажування під час навчання в університеті. Вже за рік вона працювала слюсарем-ремонтником на дільниці водопостачання. Ще за кілька місяців – інженером. Але її як магнітом тягнуло до величезного насосного компресорного обладнання, хотілося докопатися до того, як працює єдиний механізм, що забезпечує гірників та агломератників такими необхідними для їхньої роботи енергоресурсами.

«Я впевнена, що все устаткування працюватиме якісно та безперебійно, якщо за ним доглядати, вчасно попереджати всі «хвороби», – розповідає механік кранового господарства, змащування та малої механізації ЦТВ ГД Ельвіра Меньшикова. – Я декілька років пропрацювала механіком ППР, тож впевнилася у цьому на власному досвіді. Зараз я механік кранового господарства. На новій посаді під мій нагляд та опіку потрапили крани, талі, підйомні механізми. Тепер я дбаю, щоб вони працювали, як годинники. Величезні труби водоводів, великі деталі насосів та іншого компресорного обладнання завантажити під силу лише цим велетням. Тож у цій справі без потужних помічників –ніяк. Так і в житті. Без досвідчених людей поряд – великих перемог не здобути».

Ельвіра говорить, що ніколи не припиняє вчитися. Нещодавно, наприклад, пройшла курс з роботи на висоті, адже тепер серед її «колег» – крани та талі. А ще вона із радістю вчиться у своїх більш досвідчених колег. Їй приємно, що до неї теж дослухаються. Ельвіра говорить, що її бажання здійснилося – зараз вона працює у найкращому місці, про яке мріяла, і в найкращій команді.  

«Все позитивне в моєму житті так або інакше пов’язане з комбінатом, – говорить механік. – Тут працював мій батько, тут працюю я, працює мій чоловік. Я така людина, яка раз і назавжди робить свій вибір. І так у всьому. Наприклад, з лютого 2022 року я зробила свій вибір і тепер розмовляю виключно українською мовою. Я не можу і не хочу розмовляти мовою агресора. І майбутнє своїх дітей я бачу лише в цій країні. До речі, це і їхнє рішення також. Тому зараз своїм головним завданням бачу – працювати так, щоб наша країна була найкращою у світі. На жаль, зараз ми мусимо це право відстоювати зі зброєю в руках, ціною життів наших захисників. Але я вірю в нашу Перемогу! Наразі це моє найголовніше бажання «під ялинку». Отже, нового року чекаю з нетерпінням, бо вірю, що мрії здійснюються».