Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Безцінний зв’язок, або Звичайні навички захисників

Рухатися швидко та тихо у темряві, зведена до мінімуму залежність від їжі, вміння інтуїтивно орієнтуватися на незнайомій місцевості, витримка рівня «спати під звуки військової канонади». Це все вимоги не до бійців спецпідрозділу, а звичайні навички наших захисників, які у мирному житті були офісними працівниками, електриками, лікарями, зварниками, верстатниками… Військовослужбовець ЗСУ Микола Червотока, верстатник ремонтно-механічного цеху № 1 Ливарно-механічного заводу, відчув це на власному досвіді.

Під Зеленопіллям ці 12 км до нуля нескінченні. Все, як у наших дідів під час Другої світової. Такі ж важкі котушки з дротами – кожна 25 кг і в кожній лише 500 метрів дроту. Ти хапаєш їх по 2-3 штуки і біжиш, тягнеш на собі, адже хлопці чекають на зв’язок. Неоціненний зв’язок, який без перебільшення рятує життя.

«На передовій без зв’язку ти – наче сліпе кошеня, – розповідає верстатник. – Ти не знаєш, хто попереду, хто збоку, куди йде просування, як діяти. Ми починали з дротового зв’язку, це вже потім пішли старлінки. Згадую, як тягли ми ці котушки з побратимом Михайлом 12 кілометрів. Стемніло. Нам не вистачило дроту на 400 метрів. Пам’ятаю, як мене бісила ця пітьма, як вирішив, що все – я увімкну ліхтарик. «Не смій!» – тоді мені заборонив Мишко. Звісно, я міг стати легкою мішенню – світлою плямою у темряві. Але нерви не витримували, я ж не кріт. Не ввімкнув тоді, втримався. Ми розташувалися у посадці просто неба і заснули під дощем. Потім дотягнули-таки цей зв’язок. Таких марш-кидків у мене було чимало. Але тоді я насправді відчув, наскільки важливий зв’язок, як у мирному житті, так і на війні».

Військове життя дисциплінує, привчає до порядку. От, наприклад, сміття не викидається, навіть якщо позиції просто поля, адже скупчення сміття – це сигнал ворожим дронам, що там є позиція. І таких військових «премудростей» вистачає. Там по-іншому все смакує, все відчувається. Війна змінює людей. Не дивно, що дружина верстатника Наталія Червотока говорить, що з передової до неї повернувся інший Микола. Згадує, як зустрів її чоловік після мобілізації на прохідній з великим букетом троянд. Рідний, втомлений і якийсь тихий-тихий.

«Миколу мобілізували 8 березня 2022 року. З середини квітня після навчання у Черкасах він був вже на передовій, – розповідає Наталія. – З самого початку довелося його збирати, як кажуть, усім миром. Я тоді йому передала перший бронік, який зробили самотужки колеги Миколи. Вже потім трошки все налагодилося із забезпеченням. Хоча чоловік ніколи не скаржився, але я розуміла, відчувала, наскільки йому складно, навіть за тоном його голосу. Після повернення Микола став більш трепетно ставитися до сім’ї. І я стала менш бурхливо реагувати на якісь речі. За цей понад рік його служби ми зрозуміли, наскільки для нас важливий зв’язок один з одним. Він не має ціни».

Під час служби в ЗСУ Микола Червотока налагоджував зв’язок під Авдіївкою, Мар’їнкою. Був у біографії зв’язківця і пекельний Бахмут. На очах захисника гинули його колеги. Жахіття того міста, тих боїв не відпускають його і сьогодні. Кожна зустріч там, у цьому зруйнованому донецькому містечку, назавжди закарбувалася у пам’яті.

«Не забуду одну бахмутську зустріч. Ми засіли у підвалі медколеджу. Нескінчені бомбардування, – згадує Микола. – І тут заходять хлопці з 17-ї танкової. А серед них – мій колега по цеху Павло. Обійнялися, зраділи. Павло й досі воює. Він і досі під Бахмутом. Це була кількахвилинна зустріч, яку запам’ятаю надовго. Там так важливо, хто з тобою поряд, важлива роль командира. Мені пощастило, в мене був надійний та грамотний командир. Між нами завжди був зв’язок та розуміння».

На війні Микола відсвяткував два свої дні народження. Від кожного залишився подарунок – два патрони. А ще згадка про те, яким смачним може бути військовий борщ. Адже були дні, коли їжею на добу були лише два батончики. Ось тоді і згадав військову настанову, яку почув під час навчання Черкасах: звикайте хлопці менше їсти. Звикайте хлопці… До багатьох речей довелося звикати. І до повернення у мирне життя теж.

«Після повернення з фронту Миколі ще й досі важко засинати, важко сприймати людську легковажність і гучні святкування, дратують запитання на зразок «а коли закінчиться війна», – говорить дружина. – Нашим захисниками після повернення потрібна допомога спеціалістів. На жаль, з цим проблема. Тому адаптуватися допомагають друзі та родина. Микола після відпустки повернувся до цеху, де ми працюємо разом. Потроху мій захисник входить у колію. Він – наша гордість. Але потрібно не забувати й про тих, хто зараз на полі бою. Кожен з нас може допомогти їм. Хлопці мають відчувати нашу підтримку, зв’язок з нами. Це важливо для нас усіх, адже наша сила у волелюбстві та єдності».

На сьогодні з 313 працівників ремонтно-механічного цеху № 1 ЛМЗ 47 захищають країну у лавах ЗСУ. На жаль, два герої з цеху загинуло, один вважається безвісти зниклим.

Категорії
Наші люди

Операція під прикриттям, або Привіт, Бадене Вюртембергу!

Ветеран департаменту з якості та мандрівник, 76-річний Юрій Діденко, вже встиг побувати більш ніж у 30-ти країнах світу на чотирьох континентах. Навіть під час повномасштабного вторгнення він знаходить можливості для подорожей та пригод, а також для допомоги Збройним Силам України під час цих подорожей. Цього разу Юрій впродовж двох місяців перебував у Німеччині.

«Кілька років тому я вже відвідував Німеччину, – згадує Юрій Тихонович. – То був одноденний візит у відомий Баден-Баден під час туру Європою. Цього разу у мене було більше часу й можливостей ознайомитися з невеличкими провінційними містечками землі Баден Вюртемберг. А почалося все, як я жартома називаю, з операції «проникнення в НАТО під прикриттям». Молодим я служив у Прикарпатському військовому окрузі. Нам постійно казали, що ми перші маємо бути готовими взяти на себе удар військ НАТО. А вийшло так, що багато років потому я побував дуже близько від їхнього полігону і майже місяць їв натівську їжу. А керівницею «операції» я жартівливо називаю свою доньку».

Минулого літа почастішали атаки російських ракет та безпілотників на Кривий Ріг. Донька Юрія Тихоновича Вікторія не на жарт хвилювалася за улюбленого татка і сказала, що їй було б набагато спокійніше, аби він перечекав агресивну активність окупантів у Німеччині, а водночас трішки вгамував свою спрагу до мандрів. Донька дала номер телефону і сказала, що батька чекатиме чоловік у місті Ульм, який скаже, що робити далі. І наш мандрівник, охочий до подорожей, погодився.

«Зайвих питань я не ставив, – усміхнувся наш ветеран. – Певна конспірологія мені навіть сподобалася, адже цікавість до різних шпигунських штучок та пригод зберіг з дитинства.  Їхали автобусом з Києва 30 годин. Потім я зустрівся з чоловіком, якого порекомендувала Вікторія. Він виявився українцем, який у Німеччині вже кілька місяців. Далі були переїзди поїздом та авто. І ось я біля воріт житлового комплексу в альпійському лісі. Зайшов, озираючись. Спитали, звідки дізнався про табір? Сказав таємниче, що знайомі підказали. Записали, сфотографували й відвели на вечерю, щоб не пропустив, а після вечері вручили посвідчення на простому папері з моїм фото. Мій номер 149ХХХ. Не 007, але також непогано».

Так мандрівник опинився у таборі для біженців з України. Там, як здогадався Юрій, українців адаптували до життя у німецькому суспільстві та проводили деякі уточнення-перевірки. Найперше, з чого почали, вчили місцевих правил сортування відходів, бо чистота довкілля у Німеччині – пріоритет номер один. Першого ж вечора Тихонович пережив невеличкий стрес. Чутно було стрілянину, гуділи літаки. Як виявилося, зовсім поруч знаходився полігон Бундесверу, а у їхньому таборі раніше розміщувалися німецькі вояки. Оце кіно! Ніколи ветеран ще не був так близько до НАТО.

«І це не якась там таємниця, – продовжив наш герой. – У відкритому доступі є ознайомчі брошури, тож ніякої військової таємниці я не видаю. У таборі я вивчав німецьку мову, заповнював багацько анкет, поринув у місцеве законодавство, працював у бібліотеці. Нас годували їжею, яку привозили з військової їдальні, можна було отримати одяг, був медичний заклад, куди я також звертався. І все безкоштовно. Найулюбленішою моєю справою були нетривалі походи альпійськими лісами, візити у найближчі невеличкі містечка, а особливо відвідування місцевого зоопарку. Там місцеві тварини – олені, кабани, фазани та інші – мешкали у дуже просторих вольєрах, тому складалося враження, що ти прийшов не в зоопарк, а до них у гості у дику природу. А от у дикій природі жодного крупного звіра я не зустрів, на жаль. А скоріше на щастя, бо не хотів би я зустрітися віч-на-віч з місцевим вепром».

23 дні Юрій Тихонович перебував у таборі, а потім отримав направлення на поселення у місто Швебиш-Гмюнд. Там його поселили у місцевому затишному гуртожитку, і мандрівник мав вдосталь часу на улюблене заняття – подорожі.

«Я цілими днями ходив мальовничими вуличками, – розповідає ветеран. – Захоплювався старовинними готичними церквами, фортечними стінами, величною долиною місцевої річки. Інколи їздив до сусідніх містечок, але не дуже далеко. У цій країні надзвичайно розвинений, комфортний, але дуже дорогий транспорт. І на ту одноразову виплату, яку я отримав, дуже не роз’їздишся. У місті активно діє українська громадська організація «Єднання». Люди підтримують одне одного, а також намагаються допомагати Україні всім, чим можуть. Вони зібрали й відправили більше 50-ти тонн гуманітарних вантажів. Я ж особисто кілька разів на тиждень брав участь у плетінні маскувальних сіток для ЗСУ».

Сітки у місті плетуть адресно, для конкретних підрозділів. Здебільшого для тих, де служать родичі. Юрія до самостійної роботи одразу не допустили. Він, як і всі, спочатку пройшов тижневий підготовчий курс у супроводі наставниці.

«24-го серпня громадська організаціях влаштувала святковий концерт, – продовжив Юрій Тихонович. – Була делегація містян на чолі з бургомістром. Він привітав нас з Днем Незалежності України і подякував мужнім українським воїнам, які захищають від агресора не лише свою країну, а й Європу. Міський струнний оркестр виконав наш гімн. До сліз! Я став переможцем благодійної лотереї і, як кажуть, дорвався до мікрофону. Подякував німцям за те, що приютили більш ніж мільйон українців і зачитав вірша Ліни Костенко:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,

Оці степи, це небо, ці ліси,

Усе так гарно, чисто, незрадливо,

Усе як є – дорога, явори,

Усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч спинись і з Богом говори.

Довго жити без рідної землі Юрій Діденко не зміг,  повернувся до нашого міста. До України ветеран їхав, супроводжуючи чергову партію маскувальних сіток для наших захисників. У нього була можливість залишитися, гостинні німці не виганяли, але наш мандрівник залишився вірним своєму гаслу: «Багато на світі хороших доріг, а найкраща веде в Кривий Ріг».

Категорії
Наші люди

Наступна станція – «Волонтерство»

Волонтерство  не тільки допомагає тим, хто цього потребує, а й об’єднує людей, які разом працюють або мають спільні інтереси, хобі. У цьому щоразу впевнюється начальник зміни залізничного цеху № 1 Віталій Бондюк, коли з колективом цеху збирає та відправляє чергову допомогу військовим або переселенцям.

«Мій обов’язок у першому залізничному цеху – знати все, що відбувається на залізниці підприємства та керувати процесом руху. Наприклад, знати, скільки на території знаходиться порожніх та завантажених вагонів, які проблеми з рухомим складом треба терміново вирішити, щоб рух не припинявся, скільки прокату або чушки завантажити, куди їх спрямувати, яким шляхом, підготувати необхідні документи для перевезення «Укрзалізницею» та багато іншого. А ще знати, якою залізницею в Україні прямує состав до нашого підприємства, де він знаходиться, коли його чекати. Звичайно, цим займаюся не я один, над цим працює ціла команда залізничників», – розповідає Віталій Бондюк.

Організацію залізничного руху Віталій опановував спочатку у політехнічному коледжі КТУ, а згодом закінчив Державний університет економіки і технологій. Взагалі, він продовжив сімейну справу, бо залізничниками були його батьки, черговою на залізничній станції нашого підприємства працює сестра.  

Окрім залізничних нюансів, як підкреслює Бондюк, треба знати принцип роботи металургійного підприємства, специфіку кожної залізничної станції та бути активним, адже професія потребує  знань, оперативності та згуртованості.

Ці якості знадобилися Віталію і у волонтерській справі.

«Найбільшим потрясінням для мене став початок війни, – продовжує Віталій. – В цей час я був у відпустці і оздоровлювався в Карпатах. Вранці мене розбудив телефонний дзвінок від родичів із Білої Церкви, які повідомили, що їх вже бомблять. Дійсно, ми знали, що напад росіян був можливим, про це тоді багато говорили у суспільстві. Але кожен українець сподівався на здоровий глузд сусідів. Його, як виявилося, у росіян немає. Я повернувся до Кривого Рогу та разом зі своїми колегами-залізничниками зайнявся волонтерством. Це була і організація закупівлі військового спорядження для перших мобілізованих працівників ЗЦ № 1, і допомога переселенцям. Мені здається, що від самого початку війни усі українці стали волонтерами».

До речі, волонтерив Віталій і разом з футбольними вболівальниками Кривого Рогу. Одне з його хобі – це футбол, він вболіває за наш ФК «Кривбас». Разом вони збирали необхідне для людей, які через війну були вимушені покинути рідні домівки, у яких із речей майже нічого не лишилося. Допомагали і родинам військових, в яких, наприклад, батьки-інваліди.

«Це вже стало звичкою – збирати інформацію про те, що потрібно людям, організовувати все, а потім їхати на місця із вантажем, – говорить Віталій. – Одна із таких поїздок мені особливо запам’яталася. Це була тільки-но звільнена Херсонщина. З нашими військовими ми зустрілися біля відомого пам’ятника Кавуну. От тільки виглядав він не так, як ми звикли його бачити під час дороги на море, – з численними дірками від куль та осколків. А поряд – залишки житлових будинків. Ми пам’ятаємо херсонські села квітучими, яскравими, красивими. А зараз чимало сел розбиті, жити там неможливо. Щоб відновити все, знадобиться чимало сил, ресурсів, робочих рук та матеріалів. Та я впевнений, що із цим ми впораємося, бажання є. Головне зараз – це перемога, тож будемо наближати її кожен на своєму місці».

Категорії
Наші люди

Зварник-романтик завдає тон у ремонтній справі

Колеги називають зварника ремонтного цеху гірничого департаменту Михайла Шиповського енерджайзером та запальничкою. Його професійні навички та робочий азарт були відзначені, коли Михайло отримав нагороду «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». І це не перша його висока нагорода.

Після армії Михайло працював у міліції. Та коли почалося його професійне зростання на правоохоронній ниві і на горизонті замайоріла офіцерська посада, він зрозумів, що це не його справа. За дружньою порадою Михайло вирішив обрати робочу спеціальність і пішов вчитися на зварника. І тут він, як кажуть, влучив «у десятку».

«Я впевнений, що зварник – це чи не найбільш творча професія. Ви бачили, яких кольорів і яскравості може бути зварна дуга? – захоплено розповідає Михайло Шиповський. – Та й електроди з різних металів горять по-різному. А який характер у кожної марки сталі? А які бувають замовлення, де без творчого підходу точно не обійтися? Ось, наприклад, на прохання гірників ми ремонтували кар’єрний екскаватор. Тоді потрібно було приварити ножі до його ковша. За підручниками, це треба було зробити певним способом, але на практиці він не спрацював. Ми трошки помізкували, підійшли до цього творчо – і все вдалося! Не за книжками вийшло, але таки вийшло! Я закоханий у свою професію, адже в ній немає місця одноманітності, у зварника безліч можливостей для саморозвитку та самовдосконалення».

Михайло Шиповський не обмежується у своїй роботі лише навичками зварювання. Він може і розмітку зробити, і зібрати деталь. Про таких кажуть – універсальний солдат.

«З такими працівниками, як наш Михайло, можна братися за будь-яке замовлення, – розповідає начальник РЦ ГД Ігор Малий. – Він з початку зміни одразу завдає тон на весь день усій ремонтній команді. Ніколи від нього не почуєш, що щось зробити неможливо, лише – «поміркуємо!» І будьте впевнені: впорається, зробить! Дивлячись на нього, й інші працівники підтягуються. Тому саме Шиповському ми довіряємо найскладніші замовлення».

Щодня зварник працює над відновленням гірничих агрегатів. Михайло зварює хоботи для млинів рудозбагачувальних фабрик, барабани для магнітної сепарації, ванни класифікаторів. Йому довіряють ексклюзивні замовлення. Наприклад, Михайло Шиповський був у команді, яка виготовила флагштоки для гірничого департаменту, а також зробила спеціальні медичні установки для реабілітації наших воїнів. Зварник активно допомагає нашим захисникам з перших днів повномасштабного вторгнення.

«У мене та у моїх рідних і думки не виникало, щоб залишити наше місто, коли розпочалися активні бойові дії, – розповідає Михайло. – З самого початку ми з другом взялися збирати медикаменти, комплектувати аптечки та розвозити їх нашим військовим. Та й зараз намагаємося робити все, аби Перемога швидше прийшла до нас. Ми захищаємо своє, рідне. І тому ми непереможні!»  

Як і всі українці Михайло мріє про Перемогу. І на своє улюблене свято – Різдво, він теж загадав цей подарунок. А ще, щоб, як і раніше, за одним столом зібралися усі його рідні. Дехто з них на фронті, хтось був вимушений поїхати далеко.

«Чим я пишаюся? Звісно своєю родиною. Тим, як виховали нас батьки. Так і своїх дітей виховую: у коханні до рідної землі та повазі до людей, – говорить Михайло Шиповський. – Хочу, щоб діти росли працьовитими, щоб не зупинялися на досягнутому, щоб у них завжди були за спиною крила. Щоб і жити, і працювати їм завжди було цікаво, як мені. Коли я отримав відзнаку «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», то зрадів. Це вже друга така моя нагорода. Але для мене це означає, що професійна планка одразу здіймається вище. Дякую колегам, що повірили в мене. Ця довіра розправляє мої крила і спрямовує мене до нових злетів».

Категорії
Наші люди

Про кохання до кранів та польоти на повітряній кулі

Позитивне ставлення до життя викликає ланцюгову реакцію позитивних думок, подій і результатів. Треба лише вміти бачити і помічати позитив, вірити в себе та своє оточення, у здійснення бажань та мрій – і тоді ти будеш щасливою людиною. У цьому впевнена механік дробарної фабрики гірничого департаменту Лідія Чучмай, яка нещодавно отримала почесну відзнаку «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Лідія говорить, що все, з чого складається її життя – це результат симбіозу щасливої долі та наполегливої праці над собою. Колись саме щасливий випадок привів її на дробарну фабрику. Тоді вона – молода кранівниця прийшла працевлаштовуватися на рудозбагачувальну фабрику, але відчиненими були двері саме приймальні дробарної фабрики. На фабриці були потрібні машиністи крана. І Лідія пропрацювала на крані 20 років. Вона говорить, що просто закохалася у цих залізних велетнів. Сьогодні вона працює механіком дільниці дробарної фабрики ГД.

«Я цілком щаслива людина, адже займаюся улюбленою справою, працюю там, де мені до вподоби, в мене прекрасна родина і колеги, – розповідає Лідія Чучмай. – Я відповідаю за технічний стан механічної частини 58 вантажопіднімальних механізмів та кранів, керую кранівниками, слюсарями, працівниками підрядних організацій, які виконують ремонтні роботи у нас на фабриці. Було складно, адже до жінки-керівниці чоловіки спочатку ставилися з певним скептицизмом. Але мені допомогли досвід та моя освіта. Поки працювала на фабриці, то вивчилася не лише на інженера-механіка металургійного обладнання, а й на педагога. Ось тут, на фабриці мені й стали у пригоді педагогічні навички. Я суворий, але справедливий керівник. Для мене найголовніше – це зрозуміти людину. Зрозуміти та підтримати».

Саме вміння підтримати й допомогло Лідії стати своєрідним якорем для колег, коли розпочалася війна. Їй і самій було непросто. Добровольцями пішли на фронт її чоловік та брати.

«Мій чоловік за армійських часів служив на підводному човні, але то було замолоду. З 16 березня 2022 року він у лавах ЗСУ. Мені сказав, що йому прийшла повістка. Та я таки дізналася, що він пішов добровольцем. Не відпустити не могла, бо вислів «якщо не ми, то хто» – це саме про нього, – говорить Лідія. – В ЗСУ зараз і мої брати. Вони розкидані по різних напрямках фронту. Але тепер я знаю, що перебуваю під надійним захистом. Це розуміння дало мені сили підтримати моїх колег. Того клятого лютого 2022-го до мене часто прибігали дівчата і питали: що ж буде, як далі жити? Працювати, триматися і не панікувати!».

За воєнних часів Лідія Чучмай не пропустила жодної своєї робочої зміни. Вона каже, що в неї два місця сили – дім та робота. Лідія впевнена у найкращому майбутньому своєї родини саме в Україні, адже їх захищають такі прекрасні люди, як її колеги та рідні.

«Попереду новорічні та різдвяні свята, які я так люблю за тепло, затишок і надію, які вони нам дарують, –  говорить жінка. – Я доросла людина, але вірю в дива і мрію. Звісно, головне бажання зараз – це Перемога, а от моя мрія – це здійснити політ на повітряній кулі над Кападокією усією родиною. От тільки не знаю (усміхається), чи погодиться мій чоловік полетіти. Та головне, щоб він і всі наші хлопці повернулися додому з війни. А далі якось вже вмовимо мого захисника політати».

Категорії
Наші люди

Волонтерство – це поклик душі

«Коли їхав на зміну, прийшло повідомлення: «Україну бомблять, почалася війна». З того часу, як і у багатьох українців, життя чергового електромонтера агломераційного цеху № 1 Олексія Волощука кардинально змінилося. До щоденних робітничих та побутових справ додалися турботи про допомогу як цивільним, так і військовим.

В агломераційному цеху № 1 Олексій Волощук обслуговує та ремонтує електрообладнання агломашин, гідронасосів, електродвигунів та інших агрегатів. До своєї справи він ставиться відповідально та дуже обережно. Адже електрика, яка  живить цех, може бути і небезпечною, недаремно електрострум входить в топ-4 основних смертельних ризиків на виробництві. Тому Олексій та його колеги завжди у роботі використовують засоби індивідуального захисту, діелектричні рукавиці, спеціальні інструменти та інші прилади, які дозволяють працювати безпечно.

А от у місті та за його межами Олексія Волощука знають через його захоплення – він реконструктор, займається постановкою та організацією лицарських боїв із використанням справжньої залізної зброї, обладунків.

Та після початку війни лицарські бої відійшли на другий план. Першочерговим завданням Олексія стала волонтерська діяльність. З іншими чоловіками він допомагав будувати бліндажі, копати окопи, налагоджував побут військових, збирав для бійців потрібні речі та відправляв їх на фронти, у лікарні-«тисячці» з іншими волонтерами облаштовував бомбосховище. Зараз продовжує волонтерити, активно донатить на ЗСУ.

Нещодавно Олексій Волощук був нагороджений за волонтерську діяльність – отримав грамоту від виконкому Металургійної у місті ради.

«Звичайно, це дуже приємно, надихає на подальшу роботу в цьому напрямку. Та я вважаю, що таких нагород гідні усі українці. Зараз проти ворога воюємо ми усі, без винятку. Тільки кожен на своєму місці. Захисники-воїни нищать загарбників на полях боїв, а у тилу ми допомагаємо їм донатами, збираємо багато необхідного, підтримуємо економіку своєю роботою, а ще допомагаємо бійцям морально, бо добре слово здатне багато чого зробити», – говорить Олексій.  

Чимало знайомих Олексія боронять Україну у складі територіальної оборони. Коли вони ще базувалися у місті, Олексій допомагав їм з електрикою на позиціях – під’єднував кабелі, проводив світло.

Завдяки воїнам-захисникам, волонтерам та простим мешканцям міста Кривий Ріг вистояв, а ворога було «відкинуто» на лівий берег Дніпра. Та боротьба за українські міста, села, людей продовжується. Активно триває і робота на волонтерському фронті. Волонтери кажуть, що зараз, як ніколи, важливо не опускати руки, плідно працювати, вірити у ЗСУ та бути єдиними, ворог дуже боїться нашої єдності.

«Я з цим повністю погоджуюсь, – говорить Олексій Волощук. – З початком війни українці ще більше об’єдналися, стали міцнішими духом. Це як струмочки, які  зливаються у річки, впадають у море, і потім ми усі відчуваємо цю велику силу води. Згадую ситуацію, яка сталася неподалік мікрорайону Інгулець. На початку війни там будувалися фортифікаційні об’єкти. Військові попросили цивільних допомогти їм, і охочих виявилося дуже багато, я нарахував близько 200 хлопців та чоловіків віком від 16-18 до 60-ти й старше. Ми розвантажували «фури» з піском, копали окопи, будували бліндажі. Під час тривоги усі разом ховалися, адже тоді ворог був зовсім поруч. Хочеться, щоб цей дух єдності зберігався і зараз. Тож побажаю усім терпіння, життєвої мудрості, віри в ЗСУ та постійного бажання допомагати людям».