Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

«Від хліба та сала – до металу»

Так пожартували у відділі кадрів нашого підприємства під час прийому на роботу Ганни Солонченко. Наприкінці 1960-х років жінка  влаштовувалася на завод після роботи на хлібозаводі, що на Червоній. Її привів сюди батько, який спочатку будував завод, а потім працював електриком на першій доменній печі. Згодом Ганна Солонченко впродовж 30 років навчала юнаків та дівчат токарській справі у єдиному в ті часи на підприємстві навчально-виробничому цеху, де готували фахівців для роботи у різних підрозділах «Криворіжсталі».

Двоповерховий будинок з червоної цегли, у якому раніше розташовувався навчально-виробничий цех, є й зараз – він знаходиться біля заводоуправління підприємства, поблизу третьої прохідної.

Коли туди прийшла працювати Ганна Степанівна, життя там вирувало. Підлітки набували там професій верстатника, слюсаря з ремонту обладнання, машиніста електромостових кранів, токаря тощо. До того ж навчалися з великим бажанням, бо це був квиток у доросле життя та початок професійної кар’єри. Щоб матеріал краще засвоювався у навчальному закладі влаштовували учнівські змагання, у яких перемогти хотіли усі.

До навчально-виробничого цеху приходили на практику і школярі. А навпроти навчального корпусу розросталися сад та виноградник, які висаджували викладачі цеху та учні-робітники, саме так було записано у їхніх трудових книжках.

«Нашим учням-робітникам було лише по 15-16 років, багато хто з них тільки закінчив 8 класів. Серед них були і криворіжці, і мешканці сіл Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської та інших областей. У нас підлітки не просто здобували професію, а й свої перші робочі місця, – говорить ветеран підприємства Ганна Солонченко. – Навчання загалом тривало півроку. Перші три місяці учні проводили у навчальному закладі, вчили теорію та закріплювали її практикою у майстернях. Працювали ми не в холосту, а виробляли невеличкі вироби для потреб заводу. Наступні три місяці навчалися вже безпосередньо у цехах під керівництвом досвідчених наставників. У більшості випадків молодь залишалась працювати там, де стажувалася».

Ганна Солонченко

Ганна Солонченко згадує, що деяким учням навчання токарській справі, яку вона викладала, давалося дуже важко. Їх лякала велика кількість важелів на токарному станку. Ганна Степанівна розповідала про значення кожного з них, все ретельно показувала, повторювала, якщо виникали додаткові питання або одразу все не вдавалося. Вона розуміла, що під час занять не лише надає підліткам корисних навичок, а і прищеплює їм любов до професії.

«На підприємство мене у 18-річному віці привів мій тато Степан Опанасович Регеда, – говорить Ганна Солонченко. – Його першою домівкою у Кривому Розі був барак на території сучасного Соцміста, тож він добре знав, у яких важких умовах доводилося жити та працювати будівельникам заводу. Потім вони з мамою отримали землю під забудову на жилмасиві «Перемога». У нас була дружна велика родина, адже у мене були ще дві сестри та два брати. До речі, потім усі вони працювали на нашому підприємстві.

Я закінчила 63-тю школу і влаштувалася пекти хліб на хлібозавод. Але хотілось більшого – працювати на металургійному заводі. Мене взяли учнем токаря. Під час влаштування я й почула фразу про хліб, сало та метал (усміхається).  

Мені здавалося, я добре знала, що таке завод, бо ще маленькою носила туди їжу для батька. Часи були не дуже ситими. Пам’ятаю, матуся наварить галушок, я несу їх, вони смачно пахнуть, а їсти так хочеться. Візьму одну галушку, з’їм, інші не чіпаю. Та коли я вже влаштувалася та потрапила на виробничі майданчики заводу, то була вражена складними металургійними агрегатами та величезними розмірами підприємства.

Токарська справа одразу припала мені до душі. Згодом я закінчила машинобудівний технікум, отримала диплом. Думала, працюватиму за спеціальністю техніка-технолога, але доля вирішила інакше. У 24 роки мені запропонували бути майстром в навчально-виробничому цеху. Як потім з’ясувалося, це була справа усього мого життя. А наш навчальний заклад з роками трансформувався у сучасний Університет АрселорМіттал, де працівники та початківці мають можливість не тільки здобувати нові професії, а й постійно розвиватися та обмінюватися досвідом».

Категорії
Наші люди

Троє з третього прокатного

Батько Геннадія Усатого, Григорій Антонович, будував цей цех та більше двох десятків років працював у ньому. Прийшов вогнетривником, а згодом став бригадиром. І хоча спочатку син мріяв стати машиністом тепловоза, але батьковий приклад подіяв, і Гена пішов вчитися на металурга. А після служби у війську він прийшов працювати в цех до батька. Це стало початком металургійної династії.

«Тато порадив: йди у вальцювальники, вони непогано заробляють, та й робота цікава, хоча й важка, – згадує працівник прокатного цеху № 3 Геннадій Усатий. – Але тоді у вальцювальники одразу не брали. Спочатку я став слюсарем проводкової майстерні, виготовляв та ремонтував привалкову арматуру, яка утримує розкат під час прокатки. Потім деякий час працював прибиральником металу. Придивлявся до роботи вальцювальників, допомагав їм. А за півтора року вже й сам став вальцювальником».

Геннадій Григорович з теплом та вдячністю згадує своїх наставників Євгенія Металіна та Володимира Кіпаренка. Саме вони навчали його новій професії. Це було зовсім інше, ніж робота слюсарем у майстерні. Новоспечений вальцювальник разом з колегами виконував перевалку прокатних клітей, встановлював привалкову арматуру, налаштовував стан, контролював параметри продукції. Це було важко фізично. Але головою не менше доводилося працювати. З чистової групи клітей, на якій працював Усатий, виходив вже готовий прокат, і вальцювальник відповідав за його якість. Поступово Геннадій набирався досвіду, і згодом вже з першої заготовки у нього стала виходити першосортна продукція.

«Важка, нервова, але дійсно цікава та творча робота, – зізнається ветеран прокатної справи. – До кожної з шести клітей чистової групи треба пристосуватися. Навіть після звичайного ППР (планово-попереджувального ремонту) може щось піти не так, і доводиться корегувати налаштування клітей та привалкової арматури. А що вже говорити про освоєння нових видів продукції, нових прокатних профілів. Особливо нелегко давалися шестигранники. Адже геометрична форма досить складна, й треба було добряче напружитися, щоб отримати у розрізі саме шестигранник, а не щось криве та незрозуміле».

Геннадію подобалася робота, подобався колектив, атмосфера взаємної поваги та підтримки. Він був не проти, щоб і син Артур пішов у прокатники. Хлопець згодився. Закінчив технікум. Йому поталанило більше, ніж батькові. Його взяли одразу у вальцювальники, і батько став його наставником. Але ненадовго. Геннадій аж занадто відповідально поставився до своєї місії, і це не пішло на користь навчанню. Татові дуже хотілося, щоб у сина все виходило зразу й добре.

«Звичайно, я розумів, що у вальцювальників так не буває, надто складна професія, – продовжує Геннадій Усатий. – Мають пройти місяці й навіть роки, щоб стало виходити. Тоді до мене підійшов син мого першого наставника Геннадій Металін і запропонував: «Гено, давай переведемо хлопця до мене у бригаду, я з ним попрацюю». Перевели. І у Металіна навчати вийшло краще, бо тягар батьківської відповідальності не тиснув».

За словами старшого майстра стану Андрія Хрієнка, зараз Артур – один з кращих вальцювальників чистової групи. Відповідальність, цілеспрямованість – ці риси у нього від батька. «Артур ніколи не відмовляється від роботи і не зупиняється, не завершивши почате, – говорить Андрій. – Якщо інколи чогось і не знає (а людина, навіть геніальна, не може знати все), то запитує у колег і робить далі, поки не зробить добре. І хоча Геннадій Григорович вже 10 років працює не вальцювальником, а у майстерні, звідки починав свій трудовий шлях, йому є що порадити синові. Та й не лише йому. Я й сам до нього звертаюся за порадами. 25 років досвіду вальцювальника і багаторічний досвід у проводковій майстерні – це величезний скарб для цеху».

Геннадій Григорович зізнався, що перейти знову до майстерні його змусив стан здоров’я. Ветеран пояснив, що може б і досі працював на стані, але зір вже не той. А вальцювальникові без гострого зору ніяк. Він постійно робить заміри, щоб отримати ідеальну за розмірами й формою продукцію. Тож тепер на чистовій за нього син. А тато для нього привалкову арматуру виготовляє. І він не лише ділиться багатющим досвідом, а й набуває нового –  впроваджує Виробництво світового класу WCM.

Про це розповів заступник начальника ПЦ-3 з виробництва Павло Веселков: «Геннадій спеціалізується на професійному обслуговуванні. Наприклад, у нас були серйозні проблеми з прокатною кліттю № 20. Так от команда, в якій був бригадир привалкової майстерні, значно покращила її стан, і кліть працює стабільно. Артур же займається автономним обслуговуванням та впровадженням системи 5S. Я вам скажу, що на таких людях тримається виробництво».

Категорії
Наші люди

Головна на висоті

Кранівниця ремонтно-механічного цеху № 1 Наталя Репецька працює на крані понад 20 років. Колеги Наталі говорять, що почесну нагороду «Честь та гордість ЛМЗ» вона отримала саме за вірність та відданість професії та цеху.

Наталя з тих людей, які завжди готові прийти на допомогу. Вона впевнено береться за найскладніші завдання, не жаліється, не відмовляється, виконує свою роботу так, наче щоразу проходить іспит на майстерність. Особливо яскраво це проявилося з початком повномасштабного вторгнення.

«Для цеху, як і для заводу та країни загалом, у лютому 2022 року були особливо складні часи, – розповідає механік РМЦ-1 Андрій Ватаманюк. – Спочатку ми всі були у шоці. Не знали, що буде далі, як ми працюватимемо. Був короткий період, коли цех зупинявся. Але було й таке, що раптово надходило якесь замовлення, яке виконати без крана ми не могли, і тоді ми одразу телефонували Наталі. Вона – наша швидка допомога. Її відданість цеху перевірена роками, але особливо це довели часи випробувань. Це підтвердять усі колеги, хто працює з нею. Тому можна сказати, що на нагородження «Честь та гордість ЛМЗ» її номінував увесь цех».

Кажуть, що перше кохання найміцніше. Так сталося і у стосунках Наталі з цехом. Саме в РМЦ-1 вона вперше піднялася на кран. Її наставниками у професії були кранівниці Віра Кияшко та Галина Степанець.

«І хоча я навчалася на спеціальність «Машиніст крана» в училищі, але вперше керувати краном почала в цеху, – розповідає Наталя Репецька. – У мене з краном взаємини, наче з людиною. Траплялося, що я уходила від нього, намагалася спробувати іншу професію, але мене тягнуло до мого залізного помічника і я повернулася вже остаточно. Мій кран має свій характер, я знаю всі його капризи та вибрики. Мені дуже подобається працювати на висоті, адже тут я головна. Втім, і відповідальність тут висока. Внизу працюють люди, тож я маю бути обережною, уважною і надзвичайно точною в рухах. Я працюю на крані у ковальській дільниці. Тож маю настільки точно доставити заготовку до печі чи на молот, щоб хлопцям внизу було менше роботи. А переставляти доводиться заготовки вагою до десяти тонн».

Після зміни на крані часто втомлюються спина, очі, але, незважаючи на втому, Наталя Репецька поспішає на дачу. Для неї найкращий відпочинок – це спілкування з рослинами. Коли з-під землі пробиваються перші паростки квітів, то разом з ними проростає надія, що все буде добре, говорить Наталя.

«Я дуже люблю читати. Мій улюблений письменник – Еріх Марія Ремарк, – говорить Наталя – У нього є такий вислів: «Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю». Зараз у нашій країні війна, але я вірю у нашу перемогу, бо ми, як ті рослини, попри все пробиваємося доверху, до сонця. Ми не здаємося, ми сильні. Зараз ми відстоюємо майбутнє своєї країни. І я вірю, що цьому ніхто не зможе завадити!»

Категорії
Наші люди

Сила струму і сила бажання

Першими викладачами з безпеки Сергій Асваров вважає батьків та саме життя.

Сергій згадує урок поводження з сірниками. Йому малому здавалося, що чиркнути і кинути палаючий сірник – це дуже весело. Але батько показав, що буває, коли сірник впаде, наприклад, на поліетиленовий пакет. Хлопець зрозумів.

У три роки Сергій вперше випробував на собі силу струму –  мало не здалося. На розетках у квартирі були запобіжні заглушки. Але це не стало перепоною для допитливого малюка. «Як потім розповіли батьки, я витяг одну заглушку, – говорить Сергій. – І чомусь вирішив, що цей отвір ідеально підходить для того, щоб вкрутити у нього шурупчика. А далі тільки й пам’ятаю, як невідома могутня сила відкинула мене на кілька метрів… Рідні жартують, що мабуть саме цей випадок змусив мене полюбити електрику».

Через багато років Сергій Асваров вивчився й отримав диплом бакалавра електроенергетики, електротехніки та електромеханіки, а зараз вчиться на магістра-електромеханіка. Він пройшов стажування, працював електромонтером у конвертерному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг», потім мехатроніком у гірничому департаменті підприємства. А зараз Сергій –  інженер з охорони праці.

«Саме цього я прагнув ще з університету – допомагати людям організовувати безпечну роботу, – пояснив Сергій. – Попрацювавши на виробництві, я впевнився в тому, що є багато хорошого в організації охорони праці, але й багато ще необхідно зробити. І я помітив, що наше ставлення до безпеки на заводі тісно пов’язана зі ставлення до безпеки у побуті».

Раніше у нього були проблеми зі шкірою рук. Періодично вона запалювалася, червоніла, лущилася… «Я не знав, звідки це взялося, – пояснює Сергій. – Замислився і згадав, що ніколи не використовував захисні рукавички під час щотижневого прибирання. Загуглив і знайшов, що входить до складу миючих засобів, якими користуюся. Там виявилися речовини, які можуть давати таку реакцію шкіри. Став користуватися рукавичками – і проблема зникла. Ось простий приклад, чому необхідно користуватися засобами індивідуального захисту. Рукавички захищають руки, каска – голову, окуляри – зір, а діелектричні рукавички та калоші у електрокущовому цеху, за яким я закріплений, захищають людину від враження струмом. До перевірки наявності та якості ЗІЗів я ставлюся дуже серйозно».

Сергій багато часу проводить у цехах. Він вважає, що з людьми треба якомога більше спілкуватися, підказувати, допомагати виявляти ризики і усувати їх. «Якщо людина довго працює на одному місці, вона може щозміни проходити повз небезпеку й не помічати її, – розповідає Сергій. – До визначення ризиків необхідно ставитися максимально уважно. Наприклад, нещодавно на одній з насосних я виявив незакріплені труби на верхньому виробничому майданчику. Вони могли будь-якої миті скотитися і впасти на людей. Схоже, що колись там виконували ремонтні роботи і зайві труби просто залишили. Цієї небезпеки за щоденною рутиною не помічали. Ризик усунули».

Інженер Асваров небезпідставно вважає:  якщо працівник знервований, зростає ризик помилок, які можуть призвести то нещасних випадків. «Психоемоційний стан надзвичайно  важливий, – говорить він. –  А фахівець з ОП має бути взірцем спокою, позитиву та створювати відповідну атмосферу. Простий приклад: ви зайшли до супермаркету і спілкуєтеся з продавцями, охороною, покупцями спокійно і доброзичливо. Як правило, у відповідь до вас аналогічне ставлення. Всі хочуть вам допомогти. Те саме і на виробництві. Це особливо важливо, якщо людям доводиться працювати в умовах підвищеної небезпеки. У мене є кілька лайфгаків, як впоратися з нервами. Вдома є гиря, яку я підіймаю, перемикаючись таким чином на позитивний настрій. Є друг Гліб, також наш працівник, спілкування з яким – це релакс. Інколи я годую безхатніх котиків на вулиці. Якщо все це не дуже допомагає, йду до фахівця-психолога. І тут нема чого соромитися».

Сергій впевнений, що людина має поводитися безпечно не тому, що боїться покарання, а свідомо, бо життя є найвищою цінністю.

«Мені боляче дивитися, коли хтось свідомо йде на порушення, – зізнається Асваров. – Наприклад, на третій дільниці є підземний перехід, яким можна безпечно перейти дорогу до нашого Університету «АрселорМіттал». Але багато людей нехтують такою можливістю, біжать через проїжджу частину. А рух транспорту там дуже інтенсивний. Тобто можливість діяти безпечно є, а бажання немає. Саме формування такого бажання у наших працівників я вважаю однією з головних своїх задач на посаді інженера з ОП. Надзвичайно важко змінювати свідомість людей. Особливо дорослих. Але життя того варте».

Категорії
Наші люди

Не кожному культуристу молот до снаги

Цей вислів відображає сутність ковальської професії, на секретах якої добре знається коваль на молотах та пресах ремонтно-механічного цеху № 1 Дмитро Юрченко, нагороджений відзнакою «Честь та гордість «ЛМЗ».

Ковалів ще з давніх-давен наділяли певними магічними рисами, адже щоб підкорити твердий метал, змусити його зігнутися, розтягтися, набути необхідної форми треба дійсно бути трошки чарівником. Оця казковість колись й стала вирішальною при виборі майбутньої професії для коваля Дмитра Юрченка.

«Моя мати працювала на заводі інженером з охорони праці, батько на шахті гірничим майстром. Мама частенько брала мене з собою на роботу (тоді це було дозволено), і я бачив, як ллється розпечений метал. Це видовище одразу мене дуже вразило, – розповідає коваль на молотах та пресах РМЦ-1 Дмитро Юрченко. – Але спочатку я пішов навчатися на слюсаря. Та від долі не втечеш. Через пів року в училищі відкрилася нова спеціальність «Машиніст на молотах та маніпуляторах». Оце вже було моє! Я перейшов вчитися нової професії. Вже понад 30 років я працюю на заводі і пишаюся тим, що працюю саме ковалем. Всередині мене, напевне, якийсь магніт, адже мене так і тягне до заліза. А якщо серйозно, то моя професія важка. Вона вимагає не стільки навіть фізичної сили, скільки творчого «ока», раціонального мислення та спеціальної техніки виконання. Тож не кожному культуристу молот до снаги. Один з перших моїх вчителів коваль Едуард Симонов починав мене навчати з простого, наприклад, як підняти заготовку. Не бери «на пупа» казав він, сила тут не допоможе, треба технікою брати. А скільки ще нюансів у нашій справі! Не силою, а розумом – ось головний наш принцип».

Коли Дмитро прийшов до цеху, то починав з однотонного молоту. Зараз він керує семитонником. Тоннаж зростав разом з досвідом, жартує коваль. На семитонному велетні можна кувати складні великі деталі, як, наприклад, вал-шестерні, конвеєрні та канатні кранові барабани. Асортимент необмежений, говорить Дмитро. От тільки треба все враховувати до дрібниць: марку сталі, її хімічний склад, температуру, за якої вона з «впертого» міцного металу перетворюється на податливий матеріал.

«На коваля-майстра потрібно вчитися роками, вміти читати креслення, знатися на хімії, фізиці, вправно вправлятися з потужним промисловим молотом. Та найголовніше, як на мене, любити свою професію, – говорить Дмитро Юрченко. – Людину можна навчити якимось технічним навичкам, а от без тяжіння до ковальської професії у нас ніяк. Інакше ти перетворюєшся на автоматичний конвеєр. Я вважаю, що коваль – це творча професія. Ми можемо викувати усе. От якби ще можна було на моєму семитоннику Перемогу викувати!»

На початку активної фази вторгнення Дмитро перебував з родиною в Італії. Він міг би не повертатися в Україну, та прийняв інше рішення.

«Зараз моя родина за кордоном. Я дуже сумую за дітьми та онуками, – розповідає Дмитро Юрченко. – Але мій дім тут. На роботу я завжди поспішаю із задоволенням. Рідний цех, колеги – це дуже важливо для мене. Зараз мої колеги-підручні Василь Отверченко та Роман Операйло служать у лавах ЗСУ. Переживаю за хлопців, адже без них нам непросто. Промисловий коваль біля молота ніколи не працює один. В моїй команді машиніст молота та кілька підручних. Один працює біля печі, дістає заготовки та підвозить на бойок до молота, інший слідкує за геометричними розмірами, вимірює все циркулем. Коваль керує усім процесом. Але ми всі рухаємося у єдиному ритмі. За такого принципу ми впораємося з будь-яким замовленням. Зараз нам усім українцям теж треба бути разом, як єдина родина, і тоді нас точно нікому не перемогти».

Категорії
Наші люди

Про щастя на кінчику пензля

П’ять років тому фрезерувальниця ремонтно-механічного цеху № 2 Ливарно-механічного заводу Тетяна Алхімова взялася за пензель. Це була випадкова зустріч з мистецтвом живопису. А зараз вона не уявляє своє життя без цієї справи.

Як не дивно, її робота фрезерувальника біля верстата дуже схожа з роботою з полотном та фарбою. Побач незриме, відсікай зайве, дійди до суті й отримаєш справжній скарб – цими принципами керується Тетяна і в роботі, і під час заняття своїм хобі.

«Я любила малювати ще в дитинстві, напевно, як усі діти, – розповідає Тетяна Алхімова, – але ніколи не вчилася живопису професійно. Але я завжди із задоволенням відвідувала виставки, могла годинами роздивлятися картини. Напевне, живопис просто вичікував певного часу, аби захопити мене. Приблизно п’ять-шість років тому мені на очі потрапив допис у соцмережі про те, як одна з дівчат відвідала майстер-клас з живопису. Я теж вирішила спробувати. З майстер-класу я вже вийшла іншою людиною. Досі зберігаю мою першу картину – тюльпани. Нарешті я відчула себе щасливою людиною».

Сьогодні у творчому доробку Тетяни багато картин у різних техніках. Вона любить експериментувати, але найбільше їй до душі акварельний живопис. Її роботам притаманні прозорість та насиченість світлими та яскравими  фарбами. Картини Тетяни, як говорять її колеги, роблять людей щасливими. «Мистецтво змиває пил повсякденності з душі», – казав Пабло Пікассо. І це найголовніше для мисткині – щоб її роботи дарували людям радість та світлі почуття.

«Для мене найбільша подяка за мої картини – це коли людина живиться з моїх робіт позитивом, коли говорить, що це саме її картина, для і про неї, – говорить Тетяна Алхімова. – Наприклад, на початку війни я намалювала янгола для дівчини-волонтера з Ужгорода. Ми й зараз спілкуємося, і дівчина захоплюється цією картиною. Я взагалі кожну свою роботу комусь присвячую. Ось подивлюся, познайомлюся, і в мене народжується, якою буде картина саме для цієї людини. Щоразу намагаюся малювати краще й краще, а для цього потрібно багато навчатися. Тому стараюся не пропускати жодного майстер-класу. Я наполеглива і в роботі, і у навчанні живопису».

Можливо, через це з початком війни Тетяна перші пів року взагалі не малювала. Вона говорить, що може писати лише тоді, коли відчуває позитивні емоції. З часом жінка знову взялася за пензля. І знову в її роботах заграли яскраві фарби.

Наразі Тетяна мріє взяти участь у великій виставці митців-художників. І щоб серед її робіт обов’язково була картина, присвячена перемозі України. Її вона намалює виключно світлими фарбами.