Категорії
Наші люди

Ровесники незалежності. Богдан Шушпанов: «Хочу залишити дітям квітучу країну»

Богдан працює аудитором управління технічної підтримки продажів і впровадження нових видів продукції «АрселорМіттал Кривий Ріг».

– Родом я з Алчевська Луганської області. Мій дід працював металургом. У мене ж були дещо інші плани, допоки не прийшов у день відкритих дверей до Донбаського державного технічного університету. Саме на металургійному факультеті мене змогли зацікавити так, що рішення було змінено. Вирішив вчитись на металурга.

У 2013 році я завершив навчання, отримав диплом, пішов працювати на Краматорський завод феросплавів. А потім почалося… Місто обстрілювали, тому ми з дружиною переїхали до спокійнішого рідного Алчевську. Я працював у доменному цеху на тамтешньому металургійному комбінаті. У відпустку ми поїхали до Одеси, де я дізнався про вакансії в «АрселорМіттал» у Кривому Розі. Послав резюме і потрапив у Кривий Ріг.

Тут я починав розливальником сталі, і мені це подобалось. Але коли народилась донька, стало важко працювати в зміну, хотілось висипатись, допомагати дружині – і я змінив місце. Ми працюємо над отриманням сертифікатів, які дозволяють продавати нашу продукцію в різних країнах, на різних материках. Робота дуже подобається: тут я спілкуюсь з цікавими розумними людьми, постійно розвиваюсь.

Мені подобається це місто, подобається жити в Україні. Тут належний рівень культури у багатьох сферах. Взяти хоча б культуру керування авто. Більшість водіїв дотримуються правил, ввічливі, мені є з чим порівнювати. У нас багато гарних місць. Наприклад, Запоріжжя. Я проходив практику на «Запоріжсталі», часто гуляв прекрасним проспектом Металургів, якщо не помиляюсь – це найдовша вулиця в Європі. Класно було відпочивати на Хортиці. У юності декілька разів був у мальовничому Святогірську. Сіверський Донець, крейдяні гори, ліси. Але найбільше запала в душу Одеса з її морем, прекрасним центром, загадковими катакомбами. Є мрія купити там житло і оселитись, як вийду на пенсію.

А от що не подобається – корупція. Кожен з нас хоче залишити нашим дітям квітучу заможну країну. Тож ми всі повинні почати з себе. Перестати давати хабарі у лікарні, в органах влади, інспектору на дорозі. Звичайно, в одну мить це корупцію не зупинить, але удар по ній буде відчутним. Зробімо ж це заради наших дітей!

Категорії
Наші люди

Ровесники незалежності. Катерина Литвяк: «Ми – на одній хвилі»

За даними Управління статистики, впродовж 1991 року на території України народилося майже 631 тисяча дітей. Цьогоріч їм вже виповнилося або виповнюється 31 рік. Вони – вже дорослі люди, які отримали освіту, стали фахівцями у різних галузях, деякі зробили кар’єру. Здається, вони нічим не відрізняються від інших людей. Та тут є своє «але» – усіх їх об’єднує те, що народились вони у рік здобуття Україною своєї Незалежності. Хто ж вони, ровесники Незалежності? З деякими «Металург» зустрівся особисто. 

Катерині Литвяк, тунельниці коксохімічного виробництва, незабаром виповниться 31. Вона, як і більшість наших українських дівчат, рішуча, відверта, міцна та тендітна водночас.

– П’ять років тому я прийшла працевлаштовуватись на коксохім тунельницею. Тоді навіть не уявляла, що буду працювати практично під самісінькими гарячими коксовими печами. Я взагалі-то перекладач за освітою, а сьогодні майже досконало знаю будову та  режим обігрівання коксових печей. Я перевіряю стан газопідвідної  та газовідвідної арматури в тунелях коксових батарей. У нас всіх в колективі є спільне – усі вміють працювати з повною віддачою, швидко справляються з «гарячими» ситуаціями та люблять рідне підприємство, місто, країну.

24 лютого цього року я мала зареєструвати покупку своєї власної квартири. Але війна перекреслила це. Тому найперше, що планую зробити після перемоги – це нарешті відзначити новосілля в новій оселі, адже після тридцяти життя тільки починається!

Цей рік багато чого змінив в житті. Я по-іншому почала дивитися на деякі речі, відійшли кудись поняття буденності та звичайності. Ось, наприклад, вишиванка, яка висіла у шафі як звичайне вбрання, раптово перетворилася на символ незламності та одяг, який єднає, захищає та оберігає. А хлопці, які були звичайними колегами по цеху, пішли в ЗСУ та перетворилися на справжніх героїв, яким немає рівних у найкрутіших бойовиках.

А ще в мене є син. І я дуже хочу, щоб він зростав саме в моїй рідній країні, де незалежність – то воля та право вибору. Ось що я ціную найбільше. І якщо раніше про це якось не думала, то зараз відчуваю  кожною клітинкою тіла та душі. Я хочу жити в тій країні, де я хочу. Я хочу мати право самій вирішувати її та свою долю. Я хочу будувати своє майбутнє у по-справжньому вільній країні. Мені стільки ж років, як і нашій державі. Ми ровесниці, я це відчуваю ментально, тому в нас спільні бажання. Ми – на одній хвилі. Цей День незалежності ми будемо відзначати по-іншому, без парадів та урочистостей. Але впевнена, що будуть перемоги, звісно ж, і в цей день. Саме це буде найкращим для мене святковим подарунком. 

Категорії
Наші люди

Нитка, голка й бісер: мода з українським корінням від Наталі Гарізан

«Дівчино! На вас така цікава вишиванка, орнамент аж переливається! Де купували? Невже зробили самі?» Такі вигуки фахівець з навчання персоналу «АрселорМіттал Кривий Ріг» Наталя Гарізан чує часто, варто їй лише вбратися у власноруч вишитий бісером одяг.

Наталя жартує, що одразу відчуває «своїх», коли часто задивляється на людей у вишиванках. «Вишиванка – особливий одяг для кожного українця. Та коли на ньому вишивка бісером, це привертає увагу завжди. Звичайно, мені приємно чути компліменти, але справа зовсім не в них. Коли я вбираюся у вишиванку, у мене  з’являється якесь особливе відчуття – єдності з нашими українськими традиціями, культурою, родовою пам’яттю, якщо так високо можна сказати. А ще я отримую додаткову впевненість у собі. І я дуже пишаюся тим, що один із видів вишитої краси я можу робити власноруч», – з усмішкою каже Наталя.

Історики стверджують, що вишивкою свій одяг люди прикрашали ще за часів пізнього неоліту. Біля села Мізин на Чернігівщині археологи знайшли залишки лляних сорочок із вишивкою. Оздоблений стародавнім орнаментом одяг був знайдений і під час розкопок могили знатної сарматки у Миколаївській області. Мати гетьмана Мазепи черниця Марія-Магдалина теж любила вишивати. Її роботи знайшли у Києво-Печерській лаврі. Вчені дослідили, що у давнину вишивальниці знали до 150 видів технік оздоблення. А з середини 17-го століття майстрині почали використовувати у вишивці стеклярус – кольоровий скляний бісер.

Про такі цікаві факти з історії свого захоплення Наталя Гарізан дізналася, вже коли почала сама опановувати це мистецтво. Вишивкою бісером вона захопилася п’ять років тому, коли побачила і була вражена речами, які вишила однокласниця її брата Інна Душинова. До речі, брат Наталії Валерій Кольчус працює вогнетривником у «Стіл Сервісі». Сукні, сорочки, спідниці, рушники з орнаментом з бісеру так вразили Наталю, що дівчина захотіла і сама спробувати. А оскільки людина вона цілеспрямована і намагається завжди досягати поставлених цілей, то відкладати в довгий ящик опанування нової справи не стала. Подруга допомогла з інструментами, вибором орнаменту, потрібного бісеру, поділилася секретами техніки вишивання – і робота закипіла.

Наталя зізнається, що виходило не все одразу. Було і фізично важко: від напруги боліли спина та шия. Але відступати вона не збиралася. Потроху почали з’являтися потрібні навички, а з ними народжувалися одна вишиванка за іншою, а ще рушники, ікони. До речі, перед створенням ікони обов’язково треба помолитися,  так навчили майстрині із Західної України.

«Люди, як займаються будь-якою творчістю, мене зрозуміють – до улюбленої справи завжди аж тягне. Коли починаєш працювати, то заспокоюєшся, все неначе одразу стає на свої місця», – продовжує Наталя Гарізан.

Зазвичай, Наталя вишиває 2-3 години на день. Загалом, на створення виробу у неї йде від двох тижнів (якщо щось невеличке) до трьох місяців, якщо вишиває, наприклад, сукню або ікону.

«При створенні вишивки треба багато терпіння, витримки і… добрий зір, адже намистинки малесенькі та ще й блискучі, – каже Наталя. – А ще важливо, щоб під час роботи думки були лише позитивні, бо майстриня своєю енергію заряджає і вишиті роботи – на успіх, вдачу, добробут, здоров’я. Саме цього я всім і бажаю!»

Категорії
Наші люди

Нове покоління підприємства, з Днем молоді!

Якщо прагнення і бажання молодої людини співпадають з можливостями, які надає компанія-працедавець – то це іскра, буря, емоції та довга плідна співпраця.

Молодь для будь-якої компанії – то її майбутнє. Амбітні бажання змін і покращень сприяють її розвитку. Молоді активні люди є рушійною силою і для нашого підприємства. Тому «АрселорМіттал Кривий Ріг» активно з ними співпрацює: організовує відпочинок, навчальні та розважальні заходи. Найбільше молоді не вистачає досвіду. Тож компанія допомагає отримати його на позиції стажера, а ще розвиває особисті якості своїх майбутніх працівників.

«У житті я зіштовхнувся з тим, що роботодавцям потрібні молоді спеціалісти років 20 і вже з 20-річним досвідом роботи. Проте компаній, де можна  здобути хоч якийсь мінімальний досвід, небагато. Молодість – це час можливостей, за які необхідно хапатися, бо інакше… Не хочу лізти у щось погане. Я радий був потрапити на таке велике підприємство, як  «АрселорМіттал Кривий Ріг». Це хороша школа юного бійця (спеціаліста) і  чудова можливість розвиватися не лише в своїй професії, а й покращувати свої hard та soft skills. Саме зараз час вбирати в себе досвід з усіх джерел, які тільки вдасться знайти, і я радий, що таким джерелом для мене став промисловий гігант», –  розповідає Ілія Гіоргадзе, стажер у відділі комплаенс-контролю.

Молодим людям важливо мати змогу реалізувати себе і бути потрібними своїй країні у тій чи іншій сфері.

«Ми сильні духом і повні сміливих ідей. Я впевнена, що готова на неймовірні вчинки, відкриття, безперервні пошуки, самопізнання та реалізацію найсміливіших задумів. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» я значно розширила свій кругозір та постійно самовдосконалююсь», – додає Світлана Трушевська, стажерка у службі з впровадження міжнародних та корпоративних проектів.

Сьогодні, в День молоді, буде багато історій про молодих українців та українок, які стали на захист країни, волонтерять, просувають у соцмережах і створюють корисні додатки тощо.

Молодь нашого підприємства робить не менш важливі речі.

Це Валерія Рясна – активна волонтерка, організаторка проекту «Разом».

Це Олександр Щука – активний хлопець, який працює на підприємстві і пробує себе у різних напрямках.

Анна Дементьєва – у молодому віці вже контролює виконання правил безпеки на підприємстві.

Це студентки Катерина Заєць і Карина Бойко – вони є учасницями проекту «Нова фабрика», майбутні металургині, які навчаються і ламають стереотипи про кар’єрні шляхи.

Їх багато. Вони нікуди не поїхали і залишились працювати в Україні. Під сиренами. Для всіх нас. Дякуємо за вашу працю, за віру в Україну і наше підприємство та бажаємо натхнення й здійснення усіх мрій. З Днем молоді!

Категорії
Наші люди

З вибухами народилися вірші

Війна вплинула на кожну людину. У інженера з охорони праці ПП «Стіл Сервіс» Олени Гринько потрясіння від ворожого вторгнення були настільки сильними, що перетворилися на віршовані рядки.

Римувати слова у Олени завжди добре виходило. До війни вона легко складала «поздоровлялки» друзям та колегам до дня народження, свят та інших визначних дат. Ці вірші піднімали усім настрій та бадьорили. Але, як зізнається Олена, були і твори про особисте. Саме в них вона вкладала емоції від подій, ситуацій, спілкування з людьми. Для неї ці вірші стали своєрідним щоденником та способом психологічного розвантаження. Їх мало хто бачив, бо, як і годиться, вони ховаються у стіл. 

Олена Гринько походить із родини робітників нашого підприємства. У 1970-х роках юрисконсультом на комбінаті «Криворіжсталь» працював її дідусь Олександр Галушкін. Матуся – Любов Галушкіна – була інженером виробничого навчання. Тато Володимир Галушкін працював машиністом тепловозу. Тепловоз під номером 0048 вона запам’ятала ще з дитинства, часто слухала від батька різні історії про залізничників. Провідним бухгалтером на підприємстві працює її сестра Наталя Галушкіна. Чоловік Олени Олег Гринько є контролером служби вхідного контролю ПП «Стіл Сервіс». Сама Олена свій шлях на підприємстві починала з управління технічного і вхідного контролю, перевіряла якість вхідної продукції. Зараз її син Сергій Цицаркін працює оператором МБЛЗ (газової різки), він вже є металургом у четвертому поколінні. Отака металургійна родина!

За характером Олена вважає себе оптимістичною людиною, тож більшість її віршів завжди були про веселе, приємне. «Але з початку війни про хороше писати не можу. Для всієї країни 24-те лютого стало днем потрясінь. В житті кожного з’явилася межа між «до» та «після». За одну мить ми одразу стали іншими. І я також. Цього дня я дуже рано прийшла на роботу. Увійшла прибиральниця і повідомила, що Київ та інші міста бомблять. Я одразу не повірила! Та коли подивилися новини, реальність приголомшила – погана інформація летіла звідусіль просто з шаленою швидкістю», – згадує Олена Гринько.

25 лютого у Олени  народився перший вірш про сьогодення, який вона виклала у соцмережі.

Шановні колишні російські брати,

Громадські там ви чи військові.

Вам світ не пробачить цієї війни,

Та й я не пробачу ніколи.

Ви топчете білі мої рушники,

Не прохані тут і не звані.

Господь не відпустить цієї вини,

За вами лиш смерті та рани…

Відтоді вірші Олена почала писати майже щодня. Теми знаходила всюди: з новин по телевізору, із соцмереж, із розповідей людей-переселенців, які на собі відчули всі жахи війни, з подій, що відбуваються у місті та навколо нього.

Одного разу Олена побачила інтерв’ю одного з посадовців. Це був чоловік міцної статури, вже у віці, із сивою бородою та з чималим життєвим досвідом. Він розповідав про звірства росіян у Бучі та Гостомелі, наслідки яких йому довелося побачити одному з перших. Чоловік говорив і трохи відвертався від камери, він ледве стримувався. Кожне його слово тремтіло, а на очах блищали сльози.  Це настільки вразило Олену, що рядки вірша «Я сльози бачила сивого мужика» склалися майже самі.

Я у журбу, як в крижану водойму входжу.

Волосся дибки і тремтить рука.

Жену із пам’яті, а вигнати не можу.

Я сльози бачила сивого мужика!

… Він бачив те, що кровожера скоїв,

Якому було трохи більше двадцяти.

Наруга, звірства, смерть і катування

Кували мужнє серце в кайдани.

«Війна теж має свої закони, – говорить Олена. – Але в голові не вкладається, як можна навмисно вбивати, катувати невинних, особливо дітей. Жах в тому, що деякі росіяни, втому числі жінки, підтримують це. Нам треба зупинити цю навалу злості та жорстокості. На передовій над цим працюють наші ЗСУ, тероборона. У нас тут теж свій фронт – економічний. Зокрема у мене зараз найбільш мирна професія: я організую безпечну роботу людей у ПП «Стіл Сервіс». Я та наша команда працюємо для того, щоб люди і далі залишалися живими та здоровими».

«Війна торкнулася усіх, незважаючи на вік, – продовжує Олена. – У мого сина один товариш загинув, інший пропав безвісти. Хлопці були захисниками Нацгвардії та «Азова», їм лише трохи більше 20 років. Для мене як для матусі це ще діти, у яких має бути попереду все життя. Але вони мужньо стали на наш захист. Їхню долю, горе батьків я мимоволі пропускаю крізь себе, це дуже важко навіть уявити, а не те, що пережити. У місті висить борд в пам’ять нашого героя Єгора Біркуна. Кожного разу коли я проїжджаю повз його портрета, я плачу, не можу стриматися.

Важко було дізнатися і про загибель нашого колеги Андрія Бреславця. Для нас усіх це стало справжньою трагедією. Коли він пішов воювати, я йому теж часто телефонувала, запитувала про звичайні побутові речі, чи не голодний він, чи вдягнутий, чи має засоби захисту. Він казав, що все є, хоча подробиць ніколи не розповідав. Але був впевнений, що ми обов’язково переможемо, бо за нами – добро, справедливість та людяність. Саме тоді у мене з’явилися рядки:

Він з багатьох, що не боялись встати

На захист неньки у скрутні, страшні часи.

Та сам на сам зі смертю привітатись,

Щоб Україну славили на різні голоси.

За порадою чоловіка Олена надіслала свої вірші на сайт Міністерства культури та інформаційної політики України, яке започаткувало онлайн-проект «Поезія Вільних». Її вірш опублікували. Потім надіслала ще чотири, і їх теж виставили на сайті.

Відгуки людей на вірші були позитивними. З’ясувалося,  що така поезія потрібна людям, вона допомагає подолати емоційне навантаження, побачити ситуацію з іншого боку, надихнутися на боротьбу, щоб пришвидшити нашу перемогу.

Малюйте світ в жовто-блакитний,

Щоб обрій чистим був завжди.

А мир вкривався полем житнім,

Напившись зі струмка води.

Малюйте світ в жовто-блакитний

Йому так личать кольори.

Щоб були діти безтурботні

Та не пізнали більш війни.

Ми бажаємо нашій колезі і поетесі Олені Гринько сили духу і натхнення для нових творів. Віримо в перемогу разом!

***

Я виживу, скажу тобі я вперто.

Сюди прийшов ти на свою біду.

Народ країни цієї є безсмертним,

Я вистою, ти чуєш, не впаду.

Іще палає, та ще йде по світу

Цей сморід, що зовете «рускій мір».

Та темряві ніяк не подолати світла,

І перемога наша – вір, або не вір.

І дивлячись як вас зжирає пекло,

Не пророню ні слова, ні сльози.

Я витерплю, бо то жага відверта,

Веселку бачити, поопісля грози.

Та де вам знати, орки безталанні,

Що Україна встоїть, перетне віки.

Майбутнє ваше – жити у тумані,

Без слави, та без дружньої руки.

Та не журися, це отак і треба,

Ішов з мечем, від нього і загинь.

Іще нажаль горить земля і небо,

Та ти дивись уважно вдалечінь.

Там фарби наші жовті і блакитні.

І мальви там вже почали цвісти.

Козак там каже «Слава Україні»

Й мільйони знають як відповісти!

***

Бачиш, вже палає,

Лютий вітер віє.

Ти чого тікаєш?

Це тобі за «Мрію».

Привезли «в пакеті»

Горе не минуче!

Туга хоч відверта?

Це тобі за Бучу.

Ви без Інстаграму,

Ох які ж то муки

То іще не драма!

Це за Марік, суки.

Цукру вже на має?

Гола злітна смуга

Маєш те, що маєш

Запрягайся в плуга.

Як «Москва» палала!

Кормить тепер рибок

Що не догляділи?

Це за наших діток.

Поміж мертвих «орків»

В’ється десь стежина

Всі отак подохніть,

За жінок сльозину.

Доживать вам віку

В себе, як в полоні.

Голим, босим, диким

За землі цей стогін

Маєм кров козачу

Що кипить грайливо,

Ворогу лиш втеча

Та і то це – диво.

Після перемоги,

Це тобі на згадку.

Дякуючи Богу

Підіймемо чарку.

За життя, за волю

Та за мир у мирі

За яскраву долю

Слава Україні!

***

Чорне лихо в рідну хату вдерлось крадькома

І було йому все рівно, що цвіте весна.

Візьму в руки автомата, до землі вклонюсь,

Ти чекай мене, матуся, та я повернусь!

На війні мета солдата світла і проста,

Боронить від окупанта села і міста.

Буду вправним і сміливим, я тобі клянусь,

Ти чекай мене, бабуся, та я повернусь.

Мені боляче і страшно, як усім, повір,

Але маю боронити землю рідну й мир.

Щоб не трапилося далі, я тобі всміхнусь,

Ти чекай мене, дитинко, та я повернусь!

Тим, хто народився вільним, крила до лиця,

Захистить мене молитва нашого Творця.

Як судилося померти, то тобі наснюсь,

Ти чекай мене, сестричко, та я повернусь!

Я прийду до тебе вранці, та торкнуся губ,

На шевроні буду мати гордий наш тризуб.

Зазирну у твої очі, до душі торкнусь.

Ти чекай мене, кохана, та я повернусь!

Категорії
Наші люди

Загинув працівник «АрселорМіттал Кривий Ріг» Іван Кривоносов

Іван Кривоносов працював газорізальником у копровому цеху. Його мобілізували на військову службу в останній день зими, 28 лютого, і весь цей час він захищав Україну від ворога. 7 серпня 2022 року Іван помер внаслідок отриманих травм.

За збігом долі три роки тому, саме 7 серпня 2019 року він влаштувався на роботу до копрового цеху. За словами колег, Іван був дуже відповідальною людиною та сумлінним працівником.

Заступник начальника копрового цеху Вячеслав Абрамов розповідає: «Іван приєднався до нашого цеху кілька років тому, але, як то кажуть, одразу влився в колектив. У нас робота нелегка, тому хороші працівники завжди цінні. Добрий був хлопець. Пам’ятаю, що він завжди просив відпустку у вересні, щоб мати змогу допомогти по господарству та на городі батькам у Луганській області. Іван з тих місць родом. Іван вже другий наш газорізальник, який загинув на війні. Дуже сумно втрачати наших хлопців. Вони завжди залишатимуться в нашій пам’яті».

Колектив підприємства, колеги по цеху та друзі висловлюють щирі співчуття родині захисника. Вічна пам’ять герою!