Наприкінці жовтня активіст ветеранської організації «АрселорМіттал Кривий Ріг» Володимир Шаряк запропонував разом привітати з 90-літтям ветерана ГД Якова Майданіка. Володимир сказав: «Це представник золотого покоління, що заклало основи успіхів департаменту, який навіть у найскладніші часи не зупиняється».
Яків Тимофійович зустрів нас у доброму гуморі. Вже з ціпочком, але сам прийшов на місце зустрічі. Зустріч була теплою, а розмова надзвичайно цікавою.
«Родом я з Кіровоградщини. Виріс у старовинному селі Аджамка, де не було поміщиків, а було вільне козацьке поселення, – почав розповідь Тимофійович, відсьорбнувши чаю. – Коли виповнилося 15, поїхали ми з друзями вчитися у Миколаїв. Я вивчився на коваля, а потім працював на заводі, де будували крейсери та підводні човни. Участь у будівництві військових кораблів викликала захоплення у юнака! Відслуживши в армії, у Миколаїв я не повернувся, а потрапив до Кривого Рогу».
Там жили родичі Якова, а гуртом воно веселіше. Він влаштувався ковалем на «Криворіжсталь». Робота подобалася, але здоров’я підвело.
«Був я у дитинстві надміру допитливим, і це вилізло боком, – згадує наш герой. – Бавилися ми з хлопцями гранатами, що залишилися після війни, і мені пошкодило ногу й руку. А сильні руки – головне для коваля. Тут дитяча травма і відгукнулася. Тож я влаштувався слюсарем на наш гірничозбагачувальний комбінат, який щойно почав працювати. Робили гуркоти для дробильних фабрик, потім ремонтували насоси, що качають пульпу. Ненудна робота. А комбінату треба було більше залізничників, тож я вивчився, і став помічником машиніста тепловоза».
Яків Тимофійович каже, що робота залізничників у кар’єрах особлива. Там більше складнощів і небезпек, ніж на звичайній залізниці. Особливо небезпечною була праці у 50-60 роках. Тоді значно більше думали про плани та рекорди, ніж про безпеку.
«Нерідко рейки клали на бути, тобто кам’яні брили. І треба було мати неабияку майстерність та витримку, щоб керувати составами, – пригадує ветеран. – Часто поїзди сходили з рейок. Доводилося за допомогою спецпристроїв – горбуш і лягуш – вертати їх назад. Кар’єр № 1, який давно вже не працює, був розроблений, на мою думку, якось невдало, воронкоподібно, з крутими схилами. Схоже, що про безпеку думали найменше. Тож доводилося возити руду над такими урвищами, що втискаєшся в крісло наче востаннє».
Далі почалася розробка другого кар’єру. Потім третього. Спочатку возили розкривні породи, а вже потім доходило до руди. Тоді вже була безпечніша організація, але така робота завжди дуже важка. Вона вимагає дотримання всіх вимог.
«З помічника я став машиністом. Доводилося постійно вчитися. Кожні два роки ми наново здавала іспити, бо знання в нашій роботі – це не лише продуктивність, а й збереження життів, – пояснює Яків. – Старший син мене підколював: «Татку, я вже 10 класів закінчив, а ти за тими ж книжками сидиш». Сини – то окрема тема, дуже приємна. Їх у мене двоє – Сашко й Сергій. Зараз їм 60 і більше. Малими часто возив їх на Каховку. Ловили рибу, раків, сиділи біля вогнища…Я виховував їх, а вони мене. Щоб бути прикладом, кинув палити, почав займатися фізкультурою, суттєво обмежив вживання під час «бутильків».
Найвищою цінністю життя Тимофійович вважає свою родину. Саме родині він завдячує щастю та довголіттю. Він вдячний дружині Марії Степанівні за родинну гармонію.
«Дружина завжди була й залишається моєю опорою. Я ніколи без смачного сніданку не їхав на зміну, завжди були й залишаються підтримка та розуміння, – романтично усміхнувся Яків. – А ще багато залежало від колег. Машиніст і помічник роблять одну справу, де головне – також розуміння. В мене було кілька помічників. Я вдячний Жені Пащенку, Юрі Майстренку та іншим. Були й ті, з ким не зійшлися. Але взагалі колектив був чудовий. Допомагали одне одному. Пам’ятаю, як отримав квартиру. Хлопці миттєво винесли й навантажили речі. А поки я здавав ключі від старої квартири в ЖЕК, вони вже все витягли на сьомий поверх, хоча ліфт не працював. А тут вже Степанівна з кастрюльками…».
Він і зараз спілкується з колегами, і вважає гармонійні стосунки з ними ще одним двигуном для довголіття. На пенсію Яків вийшов у 1990 році. Потім два роки будував дачу, а далі ще п’ятнадцять працював кочегаром.
«Взимку завантажував лопатою три тонни вугілля щозміни. А взагалі рух і робота допомагають організму довше бути в тонусі. Я й зараз щодня метеляю руками й ногами, тобто роблю зарядку. Інколи вже лежачи у ліжку, що також корисно. А ще люблю гумор. Є люди, які анекдоти наче з торби дістають, я їх завжди не дуже запам’ятовував, але один розповім. Про машиніста:
Машиніст виглядає з вікна паровоза. Підходить чоловік і каже:
- Яким це треба бути розумним, щоб керувати такою велетенською машиною!
- Ну так! – відповідає машиніст.
- Підвезеш мене без квитка?
- Не можу, у нас з цим строго.
- Тю, заліз у бочку з димом, і вважає себе розумним, як професор, – відказав машиністові чоловік».
На цій гумористичній нотці щиро вітаємо Якова Тимофійовича з його чудовою датою, бажаємо міцного здоров’я, ще багатьох років щасливого життя, та менше таких «пасажирів»!
