Категорії
Наші люди

Бойовий досвід виробництву не завадить

Дві доби Ростислав знаходився на території, зайнятій ворогом. Важко поранений, він боровся за життя. Розумів, що саме тут все може скінчитися. Але вірив, що йому допоможуть…

«25 лютого 2022 року я пішов до військкомату. До цього не служив, підготовки не мав, але знав, що за свою землю треба боротися, – каже працівник управління залізничного транспорту гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг» Ростислав Піскарський. – Любов до Батьківщини в мене вклала  мама, Вікторія Григорівна».

Ростислав потрапив до роти охорони. Спочатку він з побратимами прикривав Запорізький напрямок. Стояли на блокпосту, прикриваючи напрямок можливого прориву, практично з нуля опановував мистецтво воювати. Спочатку вчився на стрільця, потім на гранатометника. Не приховує, що моментами було страшно, особливо, під час обстрілів та бомбардувань. Але знав, за кого стоїть, що боронить. Пізніше частину перекинули під Бахмут. А потім запропонували перейти до штурмової роти. Ростислав погодився. Усвідомлював, що ймовірність загинути в рази зросте, але знав, що штурмовики дуже потрібні.

«Для мене надзвичайно важливою була підтримка родини, – розповідає Ростислав. – Мама, дружина Наталя, донечка Вероніка телефонували, писали, підтримували. Про жахи війни я не розповідав, навіщо воно їм? Мене поранило під час чергового штурму, – говорить Ростислав. – Хлопці змушені були відходити. Накрило добряче, тож вони вважали, що я «двохсотий». За добу знайшли мене за допомогою дрона, а ще за добу прорвалися наші госпітальєри. Далі були операції, лікування, реабілітація…»

Ростислав повернувся до свого управління. Працювати помічником машиніста він вже не міг за станом здоров’я. Перевівся на підсобного робітника. Зараз він виконує обов’язки начальника зміни, координує рух залізничного транспорту, транспортування руди, концентрату.

«Нова для мене робота, цікава та відповідальна, – говорить Ростислав. – Ситуації виникають різні. Часто доводиться миттєво ухвалювати складні рішення. Але бойовий досвід допомагає. Оцінив ситуацію, отримав данні, яких не вистачає, і починаєш діяти».

Категорії
Наші люди

Гірничий залізничник золотого покоління

Наприкінці жовтня активіст ветеранської організації «АрселорМіттал Кривий Ріг» Володимир Шаряк запропонував разом привітати з 90-літтям ветерана ГД Якова Майданіка. Володимир сказав: «Це представник золотого покоління, що заклало основи успіхів департаменту, який навіть у найскладніші часи не зупиняється».

Яків Тимофійович зустрів нас у доброму гуморі. Вже з ціпочком, але сам прийшов на місце зустрічі. Зустріч була теплою, а розмова надзвичайно цікавою.

«Родом я з Кіровоградщини. Виріс у старовинному селі Аджамка, де не було поміщиків, а було вільне козацьке поселення, – почав розповідь Тимофійович, відсьорбнувши чаю. – Коли виповнилося 15, поїхали ми з друзями вчитися у Миколаїв. Я вивчився на коваля, а потім працював на заводі, де будували крейсери та підводні човни. Участь у будівництві військових кораблів викликала захоплення у юнака! Відслуживши в армії, у Миколаїв я не повернувся, а потрапив до Кривого Рогу».

Там жили родичі Якова, а гуртом воно веселіше. Він влаштувався ковалем на «Криворіжсталь». Робота подобалася, але здоров’я підвело.

«Був я у дитинстві надміру допитливим, і це вилізло боком, – згадує наш герой. – Бавилися ми з хлопцями гранатами, що залишилися після війни, і мені пошкодило ногу й руку. А сильні руки – головне для коваля. Тут дитяча травма і відгукнулася. Тож я влаштувався слюсарем на наш гірничозбагачувальний комбінат, який щойно почав працювати. Робили гуркоти для дробильних фабрик, потім ремонтували насоси, що качають пульпу. Ненудна робота. А комбінату треба було більше залізничників, тож я вивчився, і став помічником машиніста тепловоза».

Яків Тимофійович каже, що робота залізничників у кар’єрах особлива. Там більше складнощів і небезпек, ніж на звичайній залізниці. Особливо небезпечною була праці у 50-60 роках. Тоді значно більше думали про плани та рекорди, ніж про безпеку.

«Нерідко рейки клали на бути, тобто кам’яні брили. І треба було мати неабияку майстерність та витримку, щоб керувати составами, – пригадує ветеран. – Часто поїзди сходили з рейок. Доводилося за допомогою спецпристроїв – горбуш і лягуш – вертати їх назад. Кар’єр № 1, який давно вже не працює, був розроблений, на мою думку, якось невдало, воронкоподібно, з крутими схилами. Схоже, що про безпеку думали найменше. Тож доводилося возити руду над такими урвищами, що втискаєшся в крісло наче востаннє».

Далі почалася розробка другого кар’єру. Потім третього. Спочатку возили розкривні породи, а вже потім доходило до руди. Тоді вже була безпечніша організація, але така робота завжди дуже важка. Вона вимагає дотримання всіх вимог.

«З помічника я став машиністом. Доводилося постійно вчитися. Кожні два роки ми наново здавала іспити, бо знання в нашій роботі – це не лише продуктивність, а й збереження життів, – пояснює Яків. – Старший син мене підколював: «Татку, я вже 10 класів закінчив, а ти за тими ж книжками сидиш». Сини  – то окрема тема, дуже приємна. Їх у мене двоє – Сашко й Сергій. Зараз їм 60 і більше. Малими часто возив їх на Каховку. Ловили рибу, раків, сиділи біля вогнища…Я виховував їх, а вони мене. Щоб бути прикладом, кинув палити, почав займатися фізкультурою, суттєво обмежив вживання під час «бутильків».

Найвищою цінністю життя Тимофійович вважає свою родину. Саме родині він завдячує щастю та довголіттю. Він вдячний дружині Марії Степанівні за родинну гармонію.

«Дружина завжди була й залишається моєю опорою. Я ніколи без смачного сніданку не їхав на зміну, завжди були й залишаються підтримка та розуміння, – романтично усміхнувся Яків. – А ще багато залежало від колег. Машиніст і помічник роблять одну справу, де головне – також розуміння. В мене було кілька помічників. Я вдячний Жені Пащенку, Юрі Майстренку та іншим. Були й ті, з ким не зійшлися. Але взагалі колектив був чудовий. Допомагали одне одному. Пам’ятаю, як отримав квартиру. Хлопці миттєво винесли й навантажили речі. А поки я здавав ключі від старої квартири в ЖЕК, вони вже все витягли на сьомий поверх, хоча ліфт не працював. А тут вже Степанівна з кастрюльками…».

Він і зараз спілкується з колегами, і вважає гармонійні стосунки з ними ще одним двигуном для довголіття. На пенсію Яків вийшов у 1990 році. Потім два роки будував дачу, а далі ще п’ятнадцять працював кочегаром.

«Взимку завантажував лопатою три тонни вугілля щозміни. А взагалі рух і робота допомагають організму довше бути в тонусі. Я й зараз щодня метеляю руками й ногами, тобто роблю зарядку. Інколи вже лежачи у ліжку, що також корисно. А ще люблю гумор. Є люди, які анекдоти наче з торби дістають, я їх завжди не дуже запам’ятовував, але один розповім. Про машиніста:

Машиніст виглядає з вікна паровоза. Підходить чоловік і каже:

  • Яким це треба бути розумним, щоб керувати такою велетенською машиною!
  • Ну так! – відповідає машиніст.
  • Підвезеш мене без квитка?
  • Не можу, у нас з цим строго.
  • Тю, заліз у бочку з димом, і вважає себе розумним, як професор, – відказав машиністові чоловік».

На цій гумористичній нотці щиро вітаємо Якова Тимофійовича з його чудовою датою, бажаємо міцного здоров’я, ще багатьох років щасливого життя, та менше таких «пасажирів»!

Категорії
Наші люди

Бригадир незамінних людей

Прокатний стан – це складний комплекс устаткування, левовою часткою якого рухає електрична енергія. За безперебійну роботу електроустаткування відповідає електрослужба. Електромонтери тут – незамінні люди.

Того року, коли «АрселорМіттал Кривий Ріг» став частиною потужної металургійної корпорації, до сортопрокатного цеху № 2 прийшов працювати молодий електромонтер Віктор Пеліпака.

«Моя перша освіта пов’язана з автоматизацією виробництва, – згадує Віктор. – Тому я був задоволений, що потрапив до одного з найавтоматизованіших підрозділів. Мені сподобалася робота, пов’язана, у тому числі й з системами автоматизації. Але знання, отримані в технікумі, були сучаснішими, ніж тодішній рівень устаткування, що мене не дуже радувало. Час йшов, обладнання обновлялося, ставало цікавіше. А зовсім цікаво стало, коли почалася реконструкція мого стану ДС 250-4».

Саме в результаті тієї реконструкції стан отримав не лише нове прокатне устаткування, а й нову систему електрозабезпечення та сучасну систему керування. Рівень автоматизації значно зріс. Віктор з колегами взяли участь в налаштуванні обладнання.

«Нелегкою виявилася ця справа, але надзвичайно захопливою, – каже Віктор. – Відтоді ми мали справу з новою сучасною технікою. Довелося багато чому вчитися, але то була приємна наука. Технологічний рівень стану, його можливості надзвичайно зросли, а з ними й наша кваліфікація».

Зараз Віктор керує бригадою змінних електромонтерів. Завдання цієї команди – забезпечити безперебійну подачу електроенергії до всіх систем стану та стабільну роботу тисяч одиниць електроустаткування.

«У мене чудова бригада, – говорить бригадир. – Є дуже досвідчені фахівці, такі як Олександр Бацко та Олександр Колодистий. Професійно зростає молодий, здібний Андрій Бородін. Разом обслуговуємо устаткування, ремонтуємо його та вдосконалюємося разом з нашим станом».

Категорії
Наші люди

Енергія серця і віра в краще

Ельвіра Меньшикова прийшла до цеху технологічного водопостачання гірничого департаменту стажеркою. Прийшла на рік, а вже працює два десятки років.

«Мені завжди були ближчими точні науки, тому я пішла вчитися до технічного університету, – почала Ельвіра. – Ми, жінки, любимо затишок та тепло, може тому мене інтуїтивно потягло на теплоенергетичний фах. На стажуванні в ЦТВ мене зустріли тепло. А за рік я вирішила, що залишусь тут. Після кабінетної практики я стала слюсарем-ремонтником. Багато чого вчилася на практиці, багато що підказували старші колеги».

Потім Ельвіра перевелася інженеркою. Оскільки у 2005 році підприємство стало частиною всесвітньої корпорації, почався перехід на нові стандарти, і Ельвіра брала в цьому безпосередню участь.

«Тривала цікава робота, цех змінювався, і ми разом з ним, – згадує Ельвіра. Устаткування модернізувалося, ми працювали над проєктами змін. Поступово змінювалося ставлення до охорони праці, покращувалися умови праці. Впроваджувалась автоматизація. Зараз багато параметрів ми бачимо на моніторах. А це значить, що можна швидко відреагувати на відхилення від норми. А потім я стала механіком з планово-попереджувальних ремонтів.

Зараз Ельвіра Меньшикова – механік з кранового господарства, змащення та малої механізації. Вона не уявляє своє життя без рідного цеху, без колег.

«Наш цех – кровоносна система департаменту. Називаємося цехом технологічного водопостачання, але забезпечуємо споживачів і питною водою, і стисненим повітрям, теплоносієм тощо. Сотні кілометрів трубопроводів, тисячі одиниць запірної арматури – все це має працювати без аварій, бо виробництво концентрату стане. Нас стало менше, ми стали згуртованішими, – каже Ельвіра. – Працюємо злагоджено, як єдиний механізм, кожен на своєму місці, але на загальний результат. Я оптимістка, тому впевнена, що все зміниться на краще».

Категорії
Наші люди

Крапля, що дарує шанс

Як люди стають донорами, коли вирішили зробити цей крок у житті і який внесок у порятунок інших може зробити кожен з нас? Про це і не тільки ми говорили з Євгеном Кочергою, горновим доменної печі № 6 доменного цеху № 1, який вже здійснив понад 20 донацій.

«Насправді вперше кров я здав для потреб власної родини, коли рідна людина потрапила до лікарні. Було трохи лячно, але все пройшло добре, розповідає Євген. – Тоді про донорство я навіть не замислювався, для мене це був разовий випадок. Але доля знову привела мене до цього – на початку повномасштабної війни треба було здати кров, щоб допомогти колезі. Саме після цього я і почав здавати кров на постійній основі, адже це зараз дуже необхідно як військовим, так і цивільним».

Відомо, що одна донація рятує життя трьох людей. За простим підрахунком, Євген вже допоміг більше 60-м людям, і активно продовжує це робити. А ще він постійно надихає на донорство інших людей у своєму оточенні. До речі, серед його колег також є донори, які здають  кров та плазму.

«На мій погляд, нічого особливого в цьому немає. Ти готуєшся, дотримуєшся здорового способу життя, до речі, донорство – стимул для цього, приходиш та здаєш кров, – продовжує Євген Кочерга. – Але бувають випадки, які запам’ятовуються. Одного разу я прийшов здавати кров з двома товаришами. Один був міцної статури, а інший навпаки. Ми дуже переживали за останнього, чи допустять лікарі його до здачі. У підсумку у нього все вийшло добре, а наш «богатир» втратив свідомість. Так буває, до цього треба бути готовим, адже ми не знаємо, як відреагує наш організм на таку нестандартну ситуацію для тих, хто прийшов здавати кров вперше».

А ще Євген каже, що після кожної донації він краще почувається, як морально, так і фізично. Медики пояснюють, чому так відбувається. В організмі людини приблизно 5-6 літрів крові. За природним процесом щодня мільйони клітин крові гинуть, а на заміну їм утворюються нові. Донор зазвичай за один раз здає приблизно 450 мл крові. Це небагато для людського організму. Та майже одразу в організмі починається процес регенерації. Саме через активну відновлювальну роботу організму донор і почувається краще. Лікарі говорять, що при цьому організм ще й омолоджується. А ще здача крові – це чудовий спосіб витратити зайві калорії у буквальному розумінні, лежачі в кріслі. Беріть й собі це на озброєння.

«Я дуже хочу, щоб донорів дедалі ставало все більше, в умовах війни кров дуже необхідна усім. Отже, долучайтеся до нашої спільноти та відчувайте радість від того, що у буквальному розумінні своєю кров’ю ти рятуєш людські життя та змінюєш світ на краще», – сказав Євген Кочерга.

Категорії
Наші люди

Спорт визначив професію

Двадцять років тому у житті машиніста дверезнімальної машини коксового цеху № 1 Андрія Сушка відбулися кардинальні зміни. Він працевлаштувався на наше підприємство того пам’ятного жовтня, коли «Криворіжсталь» увійшла до міжнародної компанії АрселорМіттал.

Все почалося зі спорту. Андрій Сушко – футболіст, він закінчив Дніпропетровський державний інститут фізичної культури. У чемпіонаті Кривого Рогу він грав за команду «Хімік» коксохімічного виробництва. Саме тоді Андрій і почув від тренера: «Граєш за нашу команду, працюй на КХВ». Сказано-зроблено, хоча й не відразу, на роздуми пішов деякий час.

На коксохімічне виробництво Андрій влаштувався на початку жовтня, саме напередодні тієї значущої події, коли міжнародна компанія АрселорМіттал (на той час Міттал Стіл) зайшла в Україну, а «Криворіжсталь» стала однією з її провідних підприємств.   

«Дванадцять років я працював дверевим, вже вісім – машиністом дверезнімальної машини, – розповідає Андрій Сушко. – Починав на другій батареї, а взагалі за усі роки я встиг поробити на усіх коксових батареях цеху. Тому на власному досвіді відчув, як воно раніше було, і як стало зараз – після модернізації та кардинальних перетворень обладнання. Пам’ятаю свій перший день роботи. Для знайомства з цехом, я прийшов у світлому костюмі, а пішов звідси увесь чорний (сміється). Зараз такого пилу тут вже немає. Старі КБ вже стали історією, до речі, я був серед тих, хто їх готовив до закриття. А на нових коксових батареях №№ 5, 6, які були збудовані компанією дуже швидко, все нове, сучасне та екологічне. Там впроваджена безпилова видача коксу. Коли кокс потрапляє до тушильного вагона, пил вже не розлітається, а уловлюється димососами та далі очищується через фільтри. А газощільні двері  коксових печей, які мають гнучкі ущільнювальні рамки, не дають шкідливим газам виходу з КБ. Та й фізично працювати на нових батареях стало легше. Технологічними процесами я керую зі зручної кабіни, де обладнання під рукою, взимку тепло, а влітку прохолодно».

З нагоди двадцятиріччя АрселорМіттал в Україні Андрій Сушко від всього колективу першого коксового цеху бажає рідному підприємству скорішого відновлення виробництва та розвитку. І, головне, щоб все це найскоріше відбувалося за мирних часів.