Категорія: Наші люди

Артем Придатко працює в коксовому цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг» машиністом коксових машин. Це нелегка робота у майже екстремальних умовах, пов’язана з високими температурами, моментами важка фізично, бо машиністи не лише керують коксовими машинами, а ще й чистять їх та прибирають просипи коксу на виробничих майданчиках. Дві зміни – денна й нічна, а потім два дні поспіль заняття силовим видом спорту у спортзалі. Як Артемові вдається це поєднувати, та ще й перемагати в змаганнях?

«Не треба придумувати для себе «відмазок» – це найголовніше, – говорить Артем. – Коли чую, що хтось розповідає, що у нього немає часу, енергії чи ще чого, то у мене на це є особиста історія. Колись я працював дверевим, а це стовідсоткова важка фізична робота. Причому працював у найжорсткіші зміни: чотири з ранку, потім з 15:00, а за ними чотири нічних. Так от, я встигав тренуватися, змагатися, виборювати нагороди. Тож час завжди можна знайти. А щодо енергії, то їх немає у того, хто лежить на дивані й нічого не робить. Тож для людей без серйозних захворювань – справа не у відсутності часу чи сил, а у відсутності бажання».

Силовим спортом Артем почав займатися у 22 роки. У дитинстві він хотів стати футболістом, тренувався, змагався. Його тато, Олександр Олександрович, працював на коксохімі, у першому коксовому, але не зважаючи на важку роботу, знаходив можливості потягати гантелі та еспандери, попідтягуватися, побігати, і залучав до цього малого Артема. Хлопець зростав, закінчив школу, вивчився у технікумі, а потім прийшов на коксохім, спочатку підрядником.

«Я дуже хотів перейти з підрядників у коксовий цех, але тоді це було складно, – згадує Артем. – Але я робив спробу за спробою, і пройшов відбір. Був такий радий, наче виграв мільйон! Незабаром всі знали про мій успіх. Спочатку був дверевим. Отоді-то мене й потягло на силовий спорт. Вибрав паверліфтинг. А точніше, одну з його дисциплін – жим лежачи. Тренувався сам, але розумів, що якщо хочу значних результатів, то без тренера ніяк. І от на одному зі змагань я познайомився з Віктором Курочкіним. Це легендарний тренер, який виховав багатьох спортсменів, серед яких – чемпіони України, Європи, світу. Спортсмени вважають його хрещеним батьком криворізького паверліфтингу. Я почав тренуватися під його керівництвом. І зразу ж, через кілька тижнів зміг впоратися з вагою 100 кг, яка мені довго не давалася».

Артем почав експериментувати з екіпіровкою, спробував жати штангу у спеціальній майці для паверліфтерів, а потім зі спеціальними петлями. Вони додають додаткової сили, що виштовхує штангу, а також захищають від травм. Пік фізичної форми припав на 2019 рік. Саме у тому році він став чемпіоном України, а потім ще й виграв Кубок України з рекордними для себе 250 кілограмами, хоча сам тоді важив менш ніж 95. А далі почалася пандемія, змагань стало менше, а згодом – повномасштабне вторгнення.

«То був шок для всіх, – згадує спортсмен. – Понад місяць я взагалі не ходив до спортзалу, не міг себе змусити. Але поступово повернувся до занять. Є шалене бажання знов брати участь у змаганнях і перемагати. Тож я почав підготовку до чемпіонату України, що пройде за пів року. І взагалі спорт – це чудово. Він мотивує до позитивних змін. Наприклад, коли я почав займатися паверліфтингом, то зовсім зав’язав з алкоголем, відтоді – ні грама. Палити? Я ніколи й не палив. Дієти особливо не притримуюся, їм все, що готує дружина Катя, а готує вона чудово. Лише намагаюся вживати більше білків.

Гарна фізична форма допомагає у роботі. Тож плюсів багато. А ще намагаюся бути гарним прикладом для синів. Молодшому, Давід, лише три місяці, а от старший, Максим, вже дорослий – 11. Нещодавно до мене підбігає  товариш сина і питає: «А це правда, що ви – триразовий чемпіон світу з армреслінгу?» Я ледь не засміявся, але стримався. Ну хай Макс трішки перебільшив мої спортивні звитяги, але схоже, що він поважає татка-спортсмена. До речі, син також не пасе задніх: займається футболом, їздить на змагання. Вочевидь, і мій приклад впливає на серйозність його ставлення. І це чудово! Хай хлопці тренуються. Футбол, паверліфтинг, та хоч фігурне катання… Головне, щоб не алкоголь та інша гидота».       

У справжній похід з наметом та наплічником Олена хотіла давно. Але якось не складалося.

«Туристів серед рідних, близьких, друзів у мене раніше не було. Навпаки, коли я у голос мріяла про похід, всі з оточення знизували плечима: «Нащо воно тобі? Їздь собі на море, плавай, смажся на сонечку». Мені не дуже заходив той «тюленячий» відпочинок. Але компанії у похід не було. Та одного разу моя мрія вирвалася з клітки, я знайшла групу, взяла спорядження в профкомі. Зворотного шляху не було», – почала розповідь Олена Семячкова, колишня працівниця цеху виробництва виливниць, а нині – співробітниці однієї з підрядних організацій, що виконує роботи для «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Про той похід Олена зараз згадує з усмішкою, але з першого ж дня мандрівки їй стало не до жартів.

«Компанія була чудова, керівник – досвідчений криворізький турист Антон Килимчук, але ж похід виявився аж двотижневим та ще й категорійним, тобто для досвідчених та підготовлених. А моя підготовка була не дуже, м’яко кажучи, – згадує Олена. – А ще я накупляла перед походом у Яремче на ринку сувенірів, що суттєво додало ваги рюкзаку. І в довершення взяла косметичку вагою півтора кг, яку сама вишила бісером. А ще до цього – кілька дощових днів у поході. Тож вже третього дня була на межі. Хотіла знятися з маршруту, бо до того уявляла безтурботних усміхнених людей з рюкзаками з фото та фільмів, а все виявилося набагато важче, навіть драматичніше. Але друзі допомогли перебороти відчай, і все розвиднілося. Зате я втратила 16 кг і навіть кинула палити».

Тож лайфгаки для початківців від Олени: беріть з собою лише необхідне, обирайте маршрут по силах та купляйте сувеніри вже після походу.

«Після такого випробування мені ще довго не хотілося мандрувати з наплічником. Але потім прорвало, і зараз ходжу в походи щороку по кілька разів, – каже Олена. – Я не прихильниця ставити рекорди кілометражу чи підкорювати вершини в екстремальних умовах. Головне – це чудова природа. Наприклад, найулюбленіше моє місце – це не якась вершина, а місцина під Говерлою. Там у сезон багато ягід, грибів, квітів і тиша, яка зачаровує. Поки що я подорожувала лише Україною. Так складаються обставини. Але закордонний паспорт вже є, тож перший крок зроблено».

Олена Семячкова подорожує не лише Карпатами. Географія походів значно розширилася, коли вона познайомилася з відомим криворізьким туристом, найкращим туристичним гідом України Володимиром Казаковим.

«Я зразу відчула, що ми з ним близькі за духом! – згадує Олена. – І спілкування зразу зав’язалося, наче давно одне одного знаємо. З його групами я побувала у багатьох походах. Один з них – Мошногірським кряжем, що на Черкащині. Перепади висот невеличкі, мальовничі степи, а зовсім поруч, внизу, ліси та білосніжні пляжі річки Дніпро. А головне – чудова компанія і посиденьки біля вогнища на стоянках. Знайшли їстівного гриба, який, вже порізаний на шматки, ледь вліз до десятилітрового казанка! Дуже смачною була грибна юшка!»

Як виявилося, наша героїня обожнює збирати гриби. От і завтра вона збирається по синьоніжки. Вона запевняє, що смачніших годі й шукати. А її улюблені грибні місця у зараз окупованих Олешківських пісках. Смачне хобі ніяк не заважає її походам, навпаки, доповнює їх. Майже у всіх походах її супроводжував відданий друг – песик Барні.

«Він був дуже класним, – сумно усміхається Олена. – Веселим та дисциплінованим. Проблем у походах з ним не було. Навпаки, часто біг попереду й надихав мене своєю витривалістю. На жаль, одного разу його не стало. Він прожив близько 15 років. Я дуже сумую. Але життя продовжується. Зараз у мене новий друг – песик Лео. Скоро й він стане завзятим туристом, я сподіваюся».

Олена любить тварин, і, звичайно ж, людей. Вона вже багато років здає кров, щоб рятувати людські життя. Її дуже засмучує, що зараз, особливо тоді, коли триває повномасштабна війна, коли кров надзвичайно потрібна, наша станція переливання крові якось спорожніла. Бажаючих небагато. Вона закликає всіх бажаючих, які відповідають вимогам, прийти на Криворізьку станцію за адресою вулиця Медична, 12, і здати кров: для наших поранених захисників, для всіх наших людей, яким ця кров може врятувати життя. Олена любить життя, вміє його цінувати, наповнюючи подіями, серед яких і туристичні походи.

Друзі, нагадуємо, що ми продовжуємо рубрику «Мрій та мандруй з «Металургом»!» І якщо  ви хочете поділитися розповідями та фото з подорожей, туристичними лайфгаками, телефонуйте нам: 098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA та https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua .

Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів. Це може бути гірський похід, поїздка Україною чи за кордон, відпочинок на морі або у селі, оздоровлення на курорті чи екскурсія Кривим Рогом, мандрували ви вчора чи багато років тому. Пам’ятаймо, що з часом цінність вражень не зменшується, а навпаки. Тож подорожуймо разом!

В «АрселорМіттал Кривий Ріг» важко знайти людину, яка хоча б раз у житті не зустрілася з Наталією Заїкою, начальницею зміни електропостачання цеху мереж і підстанцій, внутрішньою тренеркою та амбасадоркою нашого підприємства.

«Наталія, допоможіть мені? Яким чином все відбувається? Що мені треба знати для безпеки? А куди йти іспити здавати?» Ці та інші питання чи не щодня чує Наталія Заїка, як на своєму робочому місці, так і в Університеті АрселорМіттал, де вона є одною із внутрішніх тренерів, а також на зустрічах з молоддю, адже Наталія ще і амбасадорка підприємства – розповідає про нього тим, хто тільки визначається зі своєю професією.

Щодня своїм прикладом Наталія доводить, що на свою роботу можна ходити із задоволенням. Колись вона знайшла себе у професії, визначилася із улюбленою справою. А зараз сама вже багато років допомагає іншим людям відкривати в собі здібності, реалізовувати свій потенціал, ставити цілі та досягати їх.

«Мені дуже подобається спілкуватися з людьми, це заряджає мене позитивом та надихає. Іноді мені здається, що за роки роботи на підприємстві я познайомилася з усіма працівниками (сміється). Втім кожна нова зустріч – це нові відкриття та емоції, адже в кожній людині – цілий світ цікавого, – говорить Наталія Заїка. – найбільше задоволення я отримую від зустрічей зі студентами коледжів та школярами. Я розповідаю їм про свою професію електромонтерки та особливо закликаю до цієї справи дівчат. Ви б бачили їхні здивовані обличчя, коли вони дізнаються, що електрика може бути жіночою справою! Мене одразу засипають купою уточнюючих питань, що для цього потрібно знати, де навчатися, навіть які риси характеру мати. Всю інформацію розкладаю їм «по поличках», розповідаю про власний шлях, і як я його пройшла. Коли після таких зустрічей у молоді очі блищать й закликають до дій, це означає, що наша розмова вдалася. А закріпити нову інформацію можна під час екскурсії до підприємства. Тут вже молодь може на власні очі побачити, де можна працювати та реалізувати себе».   

Ідею стати електромонтеркою Наталії свого часу підказала її матуся. Вона була будівельницею, брала участь у зведенні нашої відомої доменної печі № 9. А поруч стояла підстанція, де електропроцесами керували саме жінки. Матуся так цікаво розповіла доньці про цю професію, що Наталія вирішила її здобути. І одразу перейшла до справ.

У школі вчителі були шоковані – нестандартна ситуація, дівчина, яка «йшла» на золоту медаль і мала високі шанси вступити до вишу, раптово забирає документи та йде до металургійного технікуму на спеціальність електромонтера з обслуговування електрообладнання промислових підприємств.

Та у Наталії були свої плани на життя. Здобути професію їй хотілося якнайскоріше, а потім, закріпившись в ній, розвиватися далі. Також їй хотілося вдосконалюватися в різних напрямках, бо завжди пізнавати щось нове було для дівчини життєвою необхідністю. Здійснювати ці плани Наталії допомагали наполегливий характер, внутрішня дисципліна, зібраність та уважність.

Поступово вона зрозуміла, що хоче не тільки працювати, а і викладати предмет електропостачання, навчати інших своєї професії. Наталія вступила до навчально-наукового інституту «Українська інженерно-педагогічна академія» Харківського національного університету. Тепер за фахом вона ще й інженер-педагог, має вже 25 років педагогічного стажу.

«Коли на нашому підприємстві народився проєкт «Амбасадори», я одразу вирішила, що буду його учасницею, адже, за фактом, я все життя розповідала людям про наше підприємство та його професії, – продовжує Наталія Заїка. –

А ще я завжди руйнувала стереотипи щодо праці на нашому виробництві. У мене навіть свій рейтинг чуток про це склався. Серед лідерів – старе обладнання, бруд, важка фізична праця. Та коли я починаю розповідати молоді про сучасне обладнання, цехи, комп’ютеризацію, автоматизацію, новітні технології, мене слухають відкривши рота. Дівчата та хлопці, а іноді і їхні батьки дивуються, коли я розповідаю, що у нас є електропідстанції, які керуються дистанційно, у електромонтерів навіть свій спецодяг є, і взагалі увесь спецодяг працівникам підприємства у нас видають безкоштовно.

Про все це, та взагалі про роботу «АрселорМіттал Кривий Ріг» треба більше розповідати молоді. Чим і займаються амбасадори, серед яких і я. А спробувати себе у різних спеціальностях молодь може в наших численних корпоративних проєктах, як то «Нова фабрика», «GoPro». Головне, щоб серед багатьох спеціальностей молодь знайшла свою, щоб професія прийшлася їм до душі, до серця. Як і у мене. Мені в житті пощастило, я займаюся своєю улюбленою справою. Чого й іншим бажаю».