Категорії
Наші люди

Спорт без «відмазок», або чемпіон працює поруч

Артем Придатко працює в коксовому цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг» машиністом коксових машин. Це нелегка робота у майже екстремальних умовах, пов’язана з високими температурами, моментами важка фізично, бо машиністи не лише керують коксовими машинами, а ще й чистять їх та прибирають просипи коксу на виробничих майданчиках. Дві зміни – денна й нічна, а потім два дні поспіль заняття силовим видом спорту у спортзалі. Як Артемові вдається це поєднувати, та ще й перемагати в змаганнях?

«Не треба придумувати для себе «відмазок» – це найголовніше, – говорить Артем. – Коли чую, що хтось розповідає, що у нього немає часу, енергії чи ще чого, то у мене на це є особиста історія. Колись я працював дверевим, а це стовідсоткова важка фізична робота. Причому працював у найжорсткіші зміни: чотири з ранку, потім з 15:00, а за ними чотири нічних. Так от, я встигав тренуватися, змагатися, виборювати нагороди. Тож час завжди можна знайти. А щодо енергії, то їх немає у того, хто лежить на дивані й нічого не робить. Тож для людей без серйозних захворювань – справа не у відсутності часу чи сил, а у відсутності бажання».

Силовим спортом Артем почав займатися у 22 роки. У дитинстві він хотів стати футболістом, тренувався, змагався. Його тато, Олександр Олександрович, працював на коксохімі, у першому коксовому, але не зважаючи на важку роботу, знаходив можливості потягати гантелі та еспандери, попідтягуватися, побігати, і залучав до цього малого Артема. Хлопець зростав, закінчив школу, вивчився у технікумі, а потім прийшов на коксохім, спочатку підрядником.

«Я дуже хотів перейти з підрядників у коксовий цех, але тоді це було складно, – згадує Артем. – Але я робив спробу за спробою, і пройшов відбір. Був такий радий, наче виграв мільйон! Незабаром всі знали про мій успіх. Спочатку був дверевим. Отоді-то мене й потягло на силовий спорт. Вибрав паверліфтинг. А точніше, одну з його дисциплін – жим лежачи. Тренувався сам, але розумів, що якщо хочу значних результатів, то без тренера ніяк. І от на одному зі змагань я познайомився з Віктором Курочкіним. Це легендарний тренер, який виховав багатьох спортсменів, серед яких – чемпіони України, Європи, світу. Спортсмени вважають його хрещеним батьком криворізького паверліфтингу. Я почав тренуватися під його керівництвом. І зразу ж, через кілька тижнів зміг впоратися з вагою 100 кг, яка мені довго не давалася».

Артем почав експериментувати з екіпіровкою, спробував жати штангу у спеціальній майці для паверліфтерів, а потім зі спеціальними петлями. Вони додають додаткової сили, що виштовхує штангу, а також захищають від травм. Пік фізичної форми припав на 2019 рік. Саме у тому році він став чемпіоном України, а потім ще й виграв Кубок України з рекордними для себе 250 кілограмами, хоча сам тоді важив менш ніж 95. А далі почалася пандемія, змагань стало менше, а згодом – повномасштабне вторгнення.

«То був шок для всіх, – згадує спортсмен. – Понад місяць я взагалі не ходив до спортзалу, не міг себе змусити. Але поступово повернувся до занять. Є шалене бажання знов брати участь у змаганнях і перемагати. Тож я почав підготовку до чемпіонату України, що пройде за пів року. І взагалі спорт – це чудово. Він мотивує до позитивних змін. Наприклад, коли я почав займатися паверліфтингом, то зовсім зав’язав з алкоголем, відтоді – ні грама. Палити? Я ніколи й не палив. Дієти особливо не притримуюся, їм все, що готує дружина Катя, а готує вона чудово. Лише намагаюся вживати більше білків.

Гарна фізична форма допомагає у роботі. Тож плюсів багато. А ще намагаюся бути гарним прикладом для синів. Молодшому, Давід, лише три місяці, а от старший, Максим, вже дорослий – 11. Нещодавно до мене підбігає  товариш сина і питає: «А це правда, що ви – триразовий чемпіон світу з армреслінгу?» Я ледь не засміявся, але стримався. Ну хай Макс трішки перебільшив мої спортивні звитяги, але схоже, що він поважає татка-спортсмена. До речі, син також не пасе задніх: займається футболом, їздить на змагання. Вочевидь, і мій приклад впливає на серйозність його ставлення. І це чудово! Хай хлопці тренуються. Футбол, паверліфтинг, та хоч фігурне катання… Головне, щоб не алкоголь та інша гидота».       

Категорії
Наші люди

Дорога з війни

У січні 2024 року він знов повернувся за свій пульт, у своє крісло машиніста дистрибутора, змінивши військову форму, яку вдягнув на початку березня 2022 року, на спецодяг металурга «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«З початком повномасштабного вторгнення я пішов до військкомату. Мені сказали, що у моєму військкоматі вже нікого не беруть, всіх відправляють додому, бо добровольців було більш ніж достатньо. Тож я поїхав до Центрально-Міського, де ще був шанс потрапити до лав Сил оборони, – каже Руслан Сафаров. – З військкомату мене направили знову в цех, бо я був заброньований, тож треба було відкріплення. Спочатку мене зарахували до роти охорони, хоча строкову службу багато років тому служив механіком-водієм самохідної гаубиці. Ми навчалися, тренувалися, охороняли об’єкти, виїжджали разом з артилеристами у район  Широкого та на Херсонський напрямок, допомагали роздавати «подарунки». Треба було швидко підготуватися, провести стрільбу, а потім чимдуж звертатися, щоб не встигла прилетіти відповідь. А згодом мене перевели до 92 бригади».

Так металург Руслан Сафаров став бійцем штурмової бригади. Взагалі-то у його трудовому житті було кілька кардинальних змін. На комбінат він прийшов слюсарем з ремонту електромостових кранів першого блюмінгу. Потім став майстром, а згодом механіком. Коли блюмінг-1 вивели з експлуатації, Руслан перевівся механіком до конвертерного цеху. А одного разу він вирішив з ремонтника перекваліфікуватися на технолога. Він став машиністом сталевоза. Саме машиніст сталевоза, сталевар та машиніст дистрибутора – це основні робітничі професії, які беруть участь у виплавлянні сталі в конвертері.

«У мене було бажання стати машиністом дистрибутора. Робота дуже відповідальна, яка вимагає неабиякого професіоналізму та цілковитої концентрації, але й дуже цікава. Саме машиніст дистрибутора керує конвертером, кисневою фурмою та іншим устаткуванням, – пояснив Руслан Сафаров. – Я звернувся до начальника відділення конвертерів Володимира Сінченка. «Зможеш?», – спитав він. «Зможу!» – відповів я. І почалося ще одне навчання. Вчив мене досвідчений машиніст Микола Спіцин. Згодом я став до роботи. Мені вона подобається. Якщо все йде за планом, то зміна пролітає, як мені здається, за п’ять хвилин. Плавка за плавкою. Вони різні. Тож робота ненудна і надзвичайно динамічна».

Виробниче приміщення машиніста дистрибутора дещо нагадує центр керування зорельотом. Кілька великих моніторів, на які виводяться всі основні параметри процесу виробництва сталі. На панелі – безліч кнопок, важелів, перемикачів. І все це та багато іншого необхідно було опанувати за лічені місяці. Руслан впорався. І ось знов інша, не менш важлива та важка робота – солдата штурмової бригади.

«Бригада була дислокована на Харківському напрямку, – згадує Руслан. – Доводилося воювати і навчатися одночасно. Якісь знання та вміння збереглися ще зі строкової. З «нуля» вивчали легендарні «Джевеліни». Тривала серйозна медична підготовка, адже головне – це зберегти життя. Напочатку доводилося воювати екзотичною зброєю, такою, як ручний кулемет Дехтярьова. А ще був у нас знаменитий кулемет «Максим», який встановили на нашому «Фольксвагені». До речі, він стріляв доволі влучно. Війна – це смерті, поранення, і я не раз був свідками цього горя. Було таке, що виводили групу наших бійців з оточення. Наш підрозділ складався з добровольців. Всі хлопці знали, чому вони тут і за що борються. З багатьма я й зараз підтримую зв’язок. Поряд з нами билися бійці «Кракена», іноземного легіону, 22 бригади та інших підрозділів. Обстріли, бомбардування, штурми – то все не для тих, у кого слабкі нерви. Але найтяжчою була тиша, в’язка, тривожна, моторошна. Тоді не знаєш, чого чекати…».

 На початку повномасштабного вторгнення дрони ще не були таким масовим та досконалим знаряддям вбивств, як зараз. Але саме вони нанесли той страшний для Руслана удар. Скинута з безпілотника граната розлетілася на тисячі осколків, і нашого героя було важко поранено. Це сталося 21 грудня 2022 року. Потім були операції, тривале лікування та реабілітація. З особливим теплом та вдячністю він говорить про дружину Вікторію, яка гаряче підтримувала його: й коли воював, і коли лікувався. Вона й зараз є його надійною опорою. Після реабілітації Руслан Сафаров повернувся до свого цеху. Зараз він знову за пультом керування конвертером. Бажаємо Руслану міцного здоров’я та успіхів у роботі, яка йому до вподоби!

Категорії
Наші люди

Нагорода за шандори та «соточка» на… велосипеді

Нещодавно наше підприємство відзначало 20 років «АрселорМіттал» в Україні. Серед нагороджених до цієї дати – інженер-конструктор ремонтного цеху гірничого департаменту Євген Калабін. Його нагородили грамотою виконкому Криворізької міської ради.

На початку повномасштабного вторгнення рашисти намагалися здійснити черговий масштабний теракт – знищити ракетами ділянку дамби Карачунівського водосховища, поховавши таким чином значну частину Кривого Рогу під водою. І це їм майже вдалося, але на заваді стали самі ж криворіжці, серед яких був Євген. Пробоїну швидко засипали щебенем та іншими матеріалами, в чому взяли активну участь працівники нашого підприємства. Але без металевих шандорів – скелету дамби – ця конструкція довго б не протрималася. Виготовити шандори взявся наш Ливарно-механічний завод. Спочатку треба було зробити детальні креслення металоконструкцій. До роботи стала група конструкторів «ЛМЗ», серед яких були Олексій Усач, Людмила Кадченко, Андрій Тимофєєв, Володимир Тищенко та вже відомий нам Євген Калабін.

«Якщо відверто, то конструктором я став випадково, – усміхнувся Євген. – Після школи не дуже уявляв, на кого буду вчитися. Як то кажуть, всі побігли і я побіг… Тобто на інженера-механіка пішов за компанію. А вивчившись, став працювати інженером-конструктором центральної об’єднаної лабораторії автоматизації та механізації нашого підприємства. І ось 18 років як я – конструктор. Вже тоді креслення, а точніше, кресленики робили не на папері, а на комп’ютері. ПК не вистачало, і я пару тижнів чекав, поки отримаю можливість повноцінно працювати. І дочекався. Саме на комбінаті я потрапив з теоретичного світу вишу у світ реальний. Наприклад, крановий гак у підручнику. Ну гак то й гак, такий собі накреслений гачок, а коли я потрапив у розливальне відділення конвертерного цеху, то щелепа відпала – оце так гачок! Три моїх зрости!»

Наразі не залишилося цехів на мапі заводу, де не ступала нога Євгена Калабіна. Коли інженери-конструктори проєктують металоконструкції, механізми, деталі, то вони їдуть у цехи й вивчають предмет на місці, спілкуються з цеховиками. Євген розробляв проєкти для всіх виробничих департаментів. Єдине, де йому поки що не довелося побувати – це в шахті, тобто спуститися під землю, хоча креслення для шахтоуправління він робив не раз.

«До роботи я став з цікавістю, я б сказав, з ентузіазмом, – продовжив Євген. – Для мене й зараз кожен новий проєкт – це цікаво, це виклик: від найпростішого, наприклад, кресленика для виготовлення елементарної шайби, до складного, як то оснащення для виготовлення водяного охолодження конвертера, проєкт якого я робив нещодавно. Часто ми маємо лише загальний кресленик, а вже на його основі виготовляємо кресленики для виготовлення окремих деталей. Добре, якщо той, загальний, у гарному стані, а якщо інакше – вмикаємо магію у своїх головах, тобто аналізуємо, домислюємо, докреслюємо. Приблизно так же працювали і над проєктом шандорів».

Євген згадує про ту роботу спокійно, без пафосу. Команда отримала термінове завдання. Зробити, як кажуть, «на вчора», бо всі розуміли, що час йде на дні, навіть на години. Десь знайшовся загальний кресленик шандорів, датований п’ятдесятими роками минулого століття і закипіла робота.

«Нас тоді залишилося небагато. Початок великої війни. Дехто з хлопців зразу пішов до військкоматів. Хтось виїхав з міста тощо. Над креслениками шандорів ми працювали не до 16:45, а поки не зробимо. Багато інформації отримували телефоном, бо кожного разу виїжджати на місце просто не було часу. Наша команда впоралася, що можна ще додати?» – скромно розвів руки Євген Калабін.

Євген каже, що зараз інтенсивність роботи зросла, замовлень у нього стало більше. Тож працюють конструктори у напруженому режимі. А щоб зняти ту напругу, у нього є улюблений велосипед.

«Ну якщо подивитися на мене, то спортсменом мене навряд чи назвеш, – усміхнувся Євген Калабін з самоіронією. – Хіба що шахістом. Але ж колись і у футбол грали, у волейбол, навіть якісь місця призові займали. Я був воротарем, бо на ворота зазвичай ставлять самого…нехудого, адже більше площі перекриває. Грав я за команду Ради молоді підприємства. З першого ж року пішов до тієї ради. То були чудові часи. Ми були юними й енергійними. Була своя команда КВК. Нашою фішкою були номери про комбінат. Тобто ті, хто не в темі, знизували плечима: «Про що вони?», а заводчани розуміли, сміялися, підтримували нас. А от велосипед у мене з’явився років 10 тому. «Замахався» я давитися у громадському транспорті. Мешкав на Ювілейному, і от 13 км туди, 13 додому стало нормою. А одного разу подумав: а чом би додому через п’ятий Зарічний не помчати? Так з’явилися «дальняки». Зараз можу інколи й «соточку» проїхати. Велосипед став частиною життя».

А з початком повномасштабного вторгнення ще одним напрямком у житті Євгена стало донорство. Він вважає, що зараз кожен українець має бути або на фронті, або для фронту. І здавати кров – це один з напрямків його діяльності для фронту. Таким чином Євген став у ряди тих, хто рятує життя. Він сам любить життя і є непереборним оптимістом.

«Оптимістом я був завжди, – каже Євген. – А зараз гумор та позитивне сприйняття життя допомагають особливо. Дехто навіть вважає, що я занадто оптиміст, коли немає особливих приводів для цього. А я відповідаю, що це моя реакція на стрес. Щоб там не трапилося, а я вірю в краще, і всім того бажаю».

Категорії
Наші люди

Походи з Барні та грибами

У справжній похід з наметом та наплічником Олена хотіла давно. Але якось не складалося.

«Туристів серед рідних, близьких, друзів у мене раніше не було. Навпаки, коли я у голос мріяла про похід, всі з оточення знизували плечима: «Нащо воно тобі? Їздь собі на море, плавай, смажся на сонечку». Мені не дуже заходив той «тюленячий» відпочинок. Але компанії у похід не було. Та одного разу моя мрія вирвалася з клітки, я знайшла групу, взяла спорядження в профкомі. Зворотного шляху не було», – почала розповідь Олена Семячкова, колишня працівниця цеху виробництва виливниць, а нині – співробітниці однієї з підрядних організацій, що виконує роботи для «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Про той похід Олена зараз згадує з усмішкою, але з першого ж дня мандрівки їй стало не до жартів.

«Компанія була чудова, керівник – досвідчений криворізький турист Антон Килимчук, але ж похід виявився аж двотижневим та ще й категорійним, тобто для досвідчених та підготовлених. А моя підготовка була не дуже, м’яко кажучи, – згадує Олена. – А ще я накупляла перед походом у Яремче на ринку сувенірів, що суттєво додало ваги рюкзаку. І в довершення взяла косметичку вагою півтора кг, яку сама вишила бісером. А ще до цього – кілька дощових днів у поході. Тож вже третього дня була на межі. Хотіла знятися з маршруту, бо до того уявляла безтурботних усміхнених людей з рюкзаками з фото та фільмів, а все виявилося набагато важче, навіть драматичніше. Але друзі допомогли перебороти відчай, і все розвиднілося. Зате я втратила 16 кг і навіть кинула палити».

Тож лайфгаки для початківців від Олени: беріть з собою лише необхідне, обирайте маршрут по силах та купляйте сувеніри вже після походу.

«Після такого випробування мені ще довго не хотілося мандрувати з наплічником. Але потім прорвало, і зараз ходжу в походи щороку по кілька разів, – каже Олена. – Я не прихильниця ставити рекорди кілометражу чи підкорювати вершини в екстремальних умовах. Головне – це чудова природа. Наприклад, найулюбленіше моє місце – це не якась вершина, а місцина під Говерлою. Там у сезон багато ягід, грибів, квітів і тиша, яка зачаровує. Поки що я подорожувала лише Україною. Так складаються обставини. Але закордонний паспорт вже є, тож перший крок зроблено».

Олена Семячкова подорожує не лише Карпатами. Географія походів значно розширилася, коли вона познайомилася з відомим криворізьким туристом, найкращим туристичним гідом України Володимиром Казаковим.

«Я зразу відчула, що ми з ним близькі за духом! – згадує Олена. – І спілкування зразу зав’язалося, наче давно одне одного знаємо. З його групами я побувала у багатьох походах. Один з них – Мошногірським кряжем, що на Черкащині. Перепади висот невеличкі, мальовничі степи, а зовсім поруч, внизу, ліси та білосніжні пляжі річки Дніпро. А головне – чудова компанія і посиденьки біля вогнища на стоянках. Знайшли їстівного гриба, який, вже порізаний на шматки, ледь вліз до десятилітрового казанка! Дуже смачною була грибна юшка!»

Як виявилося, наша героїня обожнює збирати гриби. От і завтра вона збирається по синьоніжки. Вона запевняє, що смачніших годі й шукати. А її улюблені грибні місця у зараз окупованих Олешківських пісках. Смачне хобі ніяк не заважає її походам, навпаки, доповнює їх. Майже у всіх походах її супроводжував відданий друг – песик Барні.

«Він був дуже класним, – сумно усміхається Олена. – Веселим та дисциплінованим. Проблем у походах з ним не було. Навпаки, часто біг попереду й надихав мене своєю витривалістю. На жаль, одного разу його не стало. Він прожив близько 15 років. Я дуже сумую. Але життя продовжується. Зараз у мене новий друг – песик Лео. Скоро й він стане завзятим туристом, я сподіваюся».

Олена любить тварин, і, звичайно ж, людей. Вона вже багато років здає кров, щоб рятувати людські життя. Її дуже засмучує, що зараз, особливо тоді, коли триває повномасштабна війна, коли кров надзвичайно потрібна, наша станція переливання крові якось спорожніла. Бажаючих небагато. Вона закликає всіх бажаючих, які відповідають вимогам, прийти на Криворізьку станцію за адресою вулиця Медична, 12, і здати кров: для наших поранених захисників, для всіх наших людей, яким ця кров може врятувати життя. Олена любить життя, вміє його цінувати, наповнюючи подіями, серед яких і туристичні походи.

Друзі, нагадуємо, що ми продовжуємо рубрику «Мрій та мандруй з «Металургом»!» І якщо  ви хочете поділитися розповідями та фото з подорожей, туристичними лайфгаками, телефонуйте нам: 098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA та https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua .

Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів. Це може бути гірський похід, поїздка Україною чи за кордон, відпочинок на морі або у селі, оздоровлення на курорті чи екскурсія Кривим Рогом, мандрували ви вчора чи багато років тому. Пам’ятаймо, що з часом цінність вражень не зменшується, а навпаки. Тож подорожуймо разом!

Категорії
Наші люди

У майстрів і справи вдаються

За лаштунками ремонту, або як майстерність та мета можуть змінювати реальність. Про це та інше розповідають два майстри коксового цеху № 1 КХВ Віталій Гуменюк та Олександр Вовк.

Вивчили до гвинтика

«Я ще працював на старих коксових батареях, бачив, як будувалися нові КБ №№ 5, 6, як їх налагоджували на роботу, які сучасні машини на них встановлювалися. Серед фахівців, які здійснювали наладку, були іноземні фахівці. Тоді я і гадки не мав, що колись і мені доведеться зануритись у технічний організм цього складного обладнання, адже нещодавно нам довелося ремонтувати КБ № 5. І цей ремонт був не запланований, підготовка до якого починається за столом, коли все ретельно прораховується та планується, враховується тисячі позицій, а після надзвичайної ситуації. І нам вдалося відновити обладнання, і зробити це швидко та якісно», – сказав Віталій Гуменюк, майстер з ремонту механічного обладнання коксових батарей №№ 5, 6 КХВ.

В коксовому цеху № 1 Віталій Гуменюк працює 25 років. Він закінчив коксохімічний технікум за спеціальністю «Обслуговування металургійних підприємств», навчався у металургійній академії. Віталію дуже подобалося все, що було пов’язано із механікою. За порадою батька, який працював на аглофабриці, він влаштувався слюсарем-ремонтником до бригади дверевого господарства першого коксового цеху. Згодом перевівся на дільницю з ремонту коксових машин, а за потребою виконував обовязки майстрів на усіх виробничих дільницях коксового цеху.

«Коли ти експлуатуєш обладнання, це одна справа. А коли доводиться кардинально його ремонтувати, визначатися з потрібним устаткуванням, запчастинами прораховувати, щоб все ідеально підійшло і механізми ожили – це зовсім інше, – продовжує Віталій Гуменюк. – Звичайно, над усім комплексом ремонту, від заявок, пошуку та придбання обладнання до  безпосереднього ремонту працювала ціла команда фахівців нашого підприємства та підрядників. Ми з колегами ретельно вивчали «тонни» креслень, технічну документацію, перекладали її на нашу мову тощо. Це був надзвичайний досвід для усіх нас. І коли все вдалося, коли коксова батарея, ця високоінтелектуальна та складна система була успішно запущена в роботу та видала перший кокс, це було справжнє свято для усіх нас».

Електрика – серце КБ

«Надзвичайно складним для усіх нас стала фінішна пряма ремонту. Коли перед запуском КБ № 5 треба було перевіряти кожну систему, приділяти їй максимум уваги, тоді роботи у всіх було дуже багато, як і відповідальності» – говорить Олександр Вовк майстер з ремонту електроустаткування коксових батарей №№ 5, 6 КХВ

У першому коксовому цеху Олександр працює 20 років, саме тут він пройшов шлях від електромонтера до майстра. На вибір професії вплинула родина Олександра, в ній було багато коксохіміків. Нюанси електросправи Олександр опановував безпосередньо у цеху, йому у цьому допомагали наставники, серед яких були Олександр Агафонов, Дмитро Хількевич, Ігор Юр’єв. З кожним роком професіоналізм Олександра зростав, а техніка ставала все сучаснішою. На це вплинули зміни, пов’язані із будівництвом  нових коксових батарей та нового обладнання.

«Електросистема – це дуже складний організм. Він складається з електровигунів, кабельної продукції, датчиків, контролерів, блоків живлення, частотних перетворювачів тощо. Тож роботи за доглядом цього величезного господарства завжди багато. А під час відновлювання електроустаткування КБ № 5 було ще й надзвичайно відповідально, – говорить Олександр Вовк. – Головним викликом при ремонті пятої коксової батареї було її налаштування. З багатьма процесами ми стикалися вперше, тож доводилося максимально приділяти увагу наладці усіх систем та процесів – вмикати, перевмикати, пробувати усі варіанти, адже кожний дріт відповідає за роботу певного механізму. Помилок не можна було допускати, адже електрична система обладнання просто могла перегоріти. Тому діяли за інструкцією, як вже сказав мій колега, переводили документи з англійської. Допоміг і інтернет, де ми також знаходили інформацію про наше обладнання та його особливості. Тісно співпрацювали з іншими спеціалістами цеху. Нам все вдалося, ми успішно  запустили коксову батарею в роботу. Ми дуже раділи, коли все ожило, закрутилося, поїхало. Тепер, знаючи, що і як всередені працює, ми можемо вже на більш високому рівні підтримувати технічну справність електрообладнання коксової батареї та усіх її систем».

Категорії
Наші люди

Надихає прикладом

В «АрселорМіттал Кривий Ріг» важко знайти людину, яка хоча б раз у житті не зустрілася з Наталією Заїкою, начальницею зміни електропостачання цеху мереж і підстанцій, внутрішньою тренеркою та амбасадоркою нашого підприємства.

«Наталія, допоможіть мені? Яким чином все відбувається? Що мені треба знати для безпеки? А куди йти іспити здавати?» Ці та інші питання чи не щодня чує Наталія Заїка, як на своєму робочому місці, так і в Університеті АрселорМіттал, де вона є одною із внутрішніх тренерів, а також на зустрічах з молоддю, адже Наталія ще і амбасадорка підприємства – розповідає про нього тим, хто тільки визначається зі своєю професією.

Щодня своїм прикладом Наталія доводить, що на свою роботу можна ходити із задоволенням. Колись вона знайшла себе у професії, визначилася із улюбленою справою. А зараз сама вже багато років допомагає іншим людям відкривати в собі здібності, реалізовувати свій потенціал, ставити цілі та досягати їх.

«Мені дуже подобається спілкуватися з людьми, це заряджає мене позитивом та надихає. Іноді мені здається, що за роки роботи на підприємстві я познайомилася з усіма працівниками (сміється). Втім кожна нова зустріч – це нові відкриття та емоції, адже в кожній людині – цілий світ цікавого, – говорить Наталія Заїка. – найбільше задоволення я отримую від зустрічей зі студентами коледжів та школярами. Я розповідаю їм про свою професію електромонтерки та особливо закликаю до цієї справи дівчат. Ви б бачили їхні здивовані обличчя, коли вони дізнаються, що електрика може бути жіночою справою! Мене одразу засипають купою уточнюючих питань, що для цього потрібно знати, де навчатися, навіть які риси характеру мати. Всю інформацію розкладаю їм «по поличках», розповідаю про власний шлях, і як я його пройшла. Коли після таких зустрічей у молоді очі блищать й закликають до дій, це означає, що наша розмова вдалася. А закріпити нову інформацію можна під час екскурсії до підприємства. Тут вже молодь може на власні очі побачити, де можна працювати та реалізувати себе».   

Ідею стати електромонтеркою Наталії свого часу підказала її матуся. Вона була будівельницею, брала участь у зведенні нашої відомої доменної печі № 9. А поруч стояла підстанція, де електропроцесами керували саме жінки. Матуся так цікаво розповіла доньці про цю професію, що Наталія вирішила її здобути. І одразу перейшла до справ.

У школі вчителі були шоковані – нестандартна ситуація, дівчина, яка «йшла» на золоту медаль і мала високі шанси вступити до вишу, раптово забирає документи та йде до металургійного технікуму на спеціальність електромонтера з обслуговування електрообладнання промислових підприємств.

Та у Наталії були свої плани на життя. Здобути професію їй хотілося якнайскоріше, а потім, закріпившись в ній, розвиватися далі. Також їй хотілося вдосконалюватися в різних напрямках, бо завжди пізнавати щось нове було для дівчини життєвою необхідністю. Здійснювати ці плани Наталії допомагали наполегливий характер, внутрішня дисципліна, зібраність та уважність.

Поступово вона зрозуміла, що хоче не тільки працювати, а і викладати предмет електропостачання, навчати інших своєї професії. Наталія вступила до навчально-наукового інституту «Українська інженерно-педагогічна академія» Харківського національного університету. Тепер за фахом вона ще й інженер-педагог, має вже 25 років педагогічного стажу.

«Коли на нашому підприємстві народився проєкт «Амбасадори», я одразу вирішила, що буду його учасницею, адже, за фактом, я все життя розповідала людям про наше підприємство та його професії, – продовжує Наталія Заїка. –

А ще я завжди руйнувала стереотипи щодо праці на нашому виробництві. У мене навіть свій рейтинг чуток про це склався. Серед лідерів – старе обладнання, бруд, важка фізична праця. Та коли я починаю розповідати молоді про сучасне обладнання, цехи, комп’ютеризацію, автоматизацію, новітні технології, мене слухають відкривши рота. Дівчата та хлопці, а іноді і їхні батьки дивуються, коли я розповідаю, що у нас є електропідстанції, які керуються дистанційно, у електромонтерів навіть свій спецодяг є, і взагалі увесь спецодяг працівникам підприємства у нас видають безкоштовно.

Про все це, та взагалі про роботу «АрселорМіттал Кривий Ріг» треба більше розповідати молоді. Чим і займаються амбасадори, серед яких і я. А спробувати себе у різних спеціальностях молодь може в наших численних корпоративних проєктах, як то «Нова фабрика», «GoPro». Головне, щоб серед багатьох спеціальностей молодь знайшла свою, щоб професія прийшлася їм до душі, до серця. Як і у мене. Мені в житті пощастило, я займаюся своєю улюбленою справою. Чого й іншим бажаю».