Досвід зварника, зараз професіонала з власним клеймом, у Руслана Лазоренка – 20 років. Коли компанія АрселорМіттал почала працювати в Україні, тоді ж розпочався стаж роботи Руслана на нашому підприємстві. Це спільний шлях дорослішання, розвитку, непростий, але рух вперед, коли разом долають труднощі, святкують перемоги та будують майбутнє. Цей зв’язок перевірений роками. Руслан прийшов на підприємство у 2005 році одразу після училища. Починав працювати зварником у кар’єрі, після армії повернувся вже до цеху металоконструкцій електрозварником ручного зварювання. Мужнів, набирався досвіду, тепер Руслан Лазоренко – професіонал найвищого гатунку, має власне клеймо зварника, йому довіряють найскладніші завдання – зварювання складних та відповідальних конструкцій.
«Я ціную і люблю свою роботу тут, – говорить електрозварник. – На моїх очах розвивалося та вдосконалювалося підприємство. Коли я починав працювати, варили ми електродами, потім на зміну прийшли напівавтомати, зараз в цеху є зварювальний робот-маніпулятор. А це вже зовсім інше слово у зварній справі. Приємно, що турбуються не лише про прибуток, а й щоб нам працювалося комфортніше. Наприклад, 20 років тому я варив у такому щитку, що й очі страждали, й не дуже зручно було – біда, та й годі! Зараз працюю у зварній масці, яка обладнана захисним склом «хамелеон». Це скло автоматично затемнюється під час зварки, бо має рідкокристалічний світлофільтр. Дрібниця? Ні, турбота! А ще я дуже ціную те, що в нас завжди є робота, це плюс, бо всі ми переживали складні часи безробіття, ковіду, зараз, ось, війна. Вистачає і випробувань, не все, звісно, як нам хотілося б. Та мені здається, що у складні часи варто підтримувати одне одного. Тому бажаю, щоб наступні 20 років для компанії і для кожного з нас були кращими і щедрими на позитивні зміни. Давайте разом попрацюємо над цим!»
Сергій Шустов, залізничник за професією зі стажем понад 20 років у ЗЦ № 2 «АрселорМіттал Кривий Ріг». На захист України він став з перших днів повномасштабного вторгнення, захищав Криворіжжя, визволяв Херсонщину. Зараз Сергій знову повернувся до мирної роботи.
«Війна негативно вплинула на наше здоров’я, але не на наш дух. Після фронту до цивільного життя я повернувся нещодавно, працюю у цеху лише четвертий місяць. На жаль, після поранення, це сталося в Авдіївці, я вже не можу знаходитись безпосередньо на лінії, працювати на тепловозах, але я проводжу аналітичну роботу, збираю дані, керую різними технічними процесами тощо. Головне, що я працюю, життя продовжується, – говорить Сергій Шустов, машиніст-інструктор локомотивних бригад з адміністративної роботи залізничного цеху № 2.
На захист України Сергій став з першого тижня повномасштабної війни. Він приєднався до лав територіальної оборони. На Миколаївському напрямку Сергій стояв в обороні нашого міста, а згодом виганяв ворога з Херсонщини, воював на Донецькому напрямку, трохи на Запорізькому, стримував ворога на Сумщині.
Сергій розповідає, що прикордоння там дуже неспокійне. Ворог постійно суне малими групами, боєм та хитрощами намагається прорватися крізь нашу оборону. А ще не вщухають обстріли, росіяни спеціально гатять по житлових будинках, садочках, школах, намагаються вбити якомога найбільше цивільних людей.
«Я й зараз підтримую зв’язок зі своїми побратимами. Хтось з них продовжує воювати, хтось вже демобілізувався через поранення. На жаль, багатьох товаришів вже немає з нами, – продовжує Сергій Шустов. – Хочеться, щоб ця жорстока війна якнайскоріше закінчилася, щоб ми нарешті мирно жили та працювали. Щоправда, входити у цивільне життя нам зараз дуже важко. Я бажаю рідному підприємству відновлення повноцінної роботи, розвитку, щоб ми, нарешті, стали в цьому на повні рейки. І головне, щоб все відбувалося під мирним небом».
Першого жовтня відзначається Міжнародний день людей похилого віку. Це привід зробити зупинку у коловороті подій, ще раз вшанувати старше покоління та замислитись, як багато ми можемо у них навчитися.
«Ви помітили, що саме восени природа набуває яскравих фарб. Крізь зелень пробиваються жовтий колір, красний, золотий. А які яскраві квіти пишно квітнуть восени! Так і люди у віці, коли приходить їхня осінь, відкривають в собі нові можливості та насолоджуються кожною миттю життя», – гортаючи хрустке листя на подвір’ї, говорить ветеранка нашого підприємства Зінаїда Колісник. – Ось цією клумбою біля свого під’їзду я опікуюсь багато років. Квіти милують око мешканців увесь теплий сезон. Але найкращі, найзапашніші, найяскравіші – квітнуть саме восени».
У 1979 році, коли «Криворіжсталь» та наше місто активно розвивалися, зводилося багато житла, з Харківської області до Кривого Рогу разом із чоловіком Анатолієм приїхала і Зінаїда Іванівна. Тут на блюмінгу працювала рідня чоловіка, тож родина Колісників вже знала, на «Криворіжсталі» можна заробити гарячий стаж. Тож Анатолій став вогнетривником на колодязях блюмінга, а Зінаїда вісім з половиною років працювала на німецьких зачисних верстатах Генріх Рау. Згодом у планово-розподільчому бюро вона займалась підрахунком металу з мартену та конвертерних цехів (їх було два), а незабаром знову влаштувалася до блюмінга посадчиком на колодязі.
Завдяки гарячому стажу, вона у 45 років стала молодою пенсіонеркою. Та сидіти вдома у повному розквіті сил Зінаїда не захотіла, тому знову стала працювати на підприємстві і лише на початку 2000-х років по-справжньому стала пенсіонеркою.
«Я дуже любила свою роботу, поспішала на неї із задоволенням, – продовжує Зінаїда Колісник. – Кожні вихідні у нас були наповнені якимись подіями. Влітку ми відпочивали на турбазах, восени та взимку – подорожували. А які цікаві були суботники! Бувало, ми все гарненько поприбираємо, потім з тормозком відправляємося або до «ресторану Шпала» або до «ресторану Ставок». Так жартома ми називали місця, де відпочивали. Я й зараз слідкую за роботою та життям підприємства. Спочатку на пенсії я почувала себе, як у відпустці, багато пенсіонерів зрозуміють, про що я. Потім стала більше уваги приділяти своєму здоров’ю та захопленням. Я товаришую зі спортом, зарядку роблю кожного ранку. Люблю читати книги, переглядати нові фільми. Взяла під опіку клумбу біля свого під’їзду, вирощувати квіти стало моїм найулюбленішим захопленням. А ще я дуже люблю вишивати, плести, займаюсь печворком – шию різні корисні речі для дому. Я дуже швидко опанувала інтернет, тому багато ідей беру звідти. Сучасні технології для мене не проблема. Чомусь вважається, якщо людина у роках, тому вона погано з ними товаришує. Я вважаю, що це залежить від самої людини, її готовності йти у ногу з часом та постійно навчатися».
Зінаїда Колісник також займається волонтерством, вона допомагає стареньким сусідкам, які хворіють, яким важко пересуватися, хто не виходить з квартири або будинку. Вона купує їм продукти, ліки, а то й просто приходить у гості аби поспілкуватися. Це дуже важливо для літніх людей. Чотири стіни, навіть власного дому – це все, що такі старенькі бачать у своєму житті, найчастіше вони залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Брак повноцінного спілкування та підтримки часто приводить до депресії. Насправді – це ще одна проблема, яка має варта уваги суспільства.
«Хочеться якомога довше залишатися активною, як фізично, так і морально. Сподіваюсь, що мені це вдасться, – зауважує Зінаїда Іванівна. – В нашому будинку переважно мешкають активні молоді пенсіонери, ми постійно дбаємо, щоб наше життя було цікавим та корисним. Ми гуляємо, наповнюємо кожний свій день різними цікавинками. Дбаємо і про братів наших менших (усміхається). Збудували у дворі котячий дім, підгодовуємо цуценят. І пухнастики віддячують нам ласкою. Радіти – це зараз дуже важливо, адже війна відбирає у кожного з нас чимало сил як фізичних, так і моральних. Скоріше б вона скінчилася! Хочеться вже не чути тих клятих шахедів або свисту ракет. До речі, з ними бореться один з моїх племінників, який навчився цієї справі в Англії. Я дуже чекаю на повернення з фронтів моїх племінників. А ще я хочу подорожувати. Наша країна велика, різнобарвна, цікава, хочу побачити якнайбільше. Це моя мрія, сподіваюся, що вона обов’язково здійсниться».
Після такого спілкування хочеться сказати, що старість починається там, де закінчується життя. Адже вік – це не стоп сигнал, а зелене світло для мудрої пригоди.
У фасонно-сталеливарному цеху «Ливарно-механічного заводу» виливають вироби зі сталі, різноманітні за розмірами (від сантиметрів до кількох метрів) та формою. А для того, щоб відлити виріб, необхідна форма, тобто порожнина за формою виробу. Щоб отримати форму необхідна модель, яку виготовляє модельник. Це надзвичайно потрібна, творча професія, яка, на жаль, поступово стає рідкісною.
На складі ФСЛЦ зібрані тисячі дерев’яних моделей. Різноманіття форм та розмірів вражає. За допомогою кожної з них свого часу зі спеціальних трамбувальних сумішей були виготовлені форми-порожнини, у які заливалася сталь і виходили сталеві вироби, необхідні для ремонтів металургійного, гірничого, коксохімічного устаткування. Близько тисячі з цих моделей зробив досвідчений модельник дерев’яних моделей Геннадій Барвинський.
«До деревини мене тягло з дитинства. Спочатку це були іграшки – пістолети, ножі та інша зброя, яку ми вистругували з друзями-хлопчаками. По сусідству жив дідусь, який допомагав нам виготовляти справжні зброярські шедеври, які ще й сірниками стріляли, – згадує Геннадій. – У старших класах на уроках праці я опанував професію столяра-верстатника. Вчитель підказав, що на заводі є цех, де роблять дерев’яні моделі. Я поїхав туди, і мені сподобалося. Пройшов курси модельників, а потім, відслуживши у війську, прийшов працювати до ФСЛЦ. То було у далекому 1992 році».
Не з кожного вийде модельник. Для цієї професії необхідна неабияка просторова уява. Геннадій говорить, що коли він вивчає креслення, то спершу виріб з’являється в його голові з усіма деталями. Там же, у голові, майстер може його покрутити та розглянути з усіх боків, а також знизу і згори. Отака от програма з перегляду 3D-зображень інстальована у його мозковому комп’ютері.
«Потім я креслю повнорозмірне зображення моделі на фанері. Якщо виріб простий, без порожнин та отворів, то можна вже братися за виготовлення моделі. А от коли виріб непростий, розміри значні, а ще є отвори та порожнини, то тут треба помізкувати, заморочитися, – каже наш модельник. – Треба віртуально розділити виріб на елементи, що будуть виготовлені окремо, а потім зібрані, як конструктор. А для того, щоб виріб відлився з отворами та порожнинами, ми виготовляємо стрижневі ящики. І якщо просту модель робимо протягом зміни, то на складні йде місяць або й півтора».
З вдячністю згадує Геннадій своїх наставників Миколу Бабенка та Володимира Каплія. Вони швидко навчили його основ професії. А далі хлопець вдосконалювався сам.
«Досвідчених колег ми називали дідами, – усміхається Барвинський, – піддивлялися за ними, випитували таємниці, самотужки виготовляли деякі інструменти. Наприклад, клюкарзи. Це такий різновид стамески. Вона вигнута, і дозволяє робити те, чого рівною не вийде. А взагалі-то для обробки дерева маємо чималий арсенал верстатів та інструментів. Це фугувальний, рейсмусний, токарний, стрічкопильний, шліфувальний, фрезерний та інші верстати, рубанки, фуганки, стамески та ще багато іншого. Це дозволяє виготовляти найрізноманітніші моделі. Я й сам багато разів був наставником, але за останні роки дуже мало приходить людей. А даремно, професія цікава, творча. Тож приходьте, хто хоче цікаву креативну роботу. Нудно не буде. Навчимо кожного, було б бажання»
На початку 2000-х Геннадій перейшов до фасонно-чавуноливарного цеху. Він відзначив, що принципових відмінностей між роботою модельників ФСЛЦ та ФЧЛЦ не помітив. Єдине – чавун і сталь дають різну усадку, і це обов’язково враховують модельники, використовуючи спеціальні лінійки. А ще у ФЧЛЦ Геннадій Барвинський зустрів своє справжнє кохання. На все життя. Ніна працювала у цеху комплектувальницею моделей.
«Це не було кохання з першого погляду, – зізнається Ніна Барвинська. – Спочатку були суто виробничі відносини. Але поступово народжувалися почуття. І цехова традиція відзначати свята з колегами цьому посприяла. Я відчула потяг, і з Геною сталося щось подібне… А потім ми одружилися. Гена знов повернувся до ФСЛЦ, і я слідом за ним».
«Ми разом з коханою фактично 24 години на добу кожного дня, – підхоплює Геннадій. – Дехто не розуміє цього. Як можна працювати разом? Про що тоді вдома можна розмовляти? А нам є про що. На відпочинок також разом. Намет, риболовля, хоча тут наші задачі різняться: я ловлю рибу, а Ніна її смажить, готує смачнючу юшку. Ми все завжди робимо разом. Впевнений, що це і є справжнє кохання».
Геннадій любить свою роботу, і ця любов не має терміну придатності. З Ніною вони й вдома часто обговорюють виробництво, цехові справи тощо. Він не може без деревини. Чудові вікна у власному будинку виготовив власноруч. А ще двері, полиці, меблі, арки, альтанки, серветниці, стилізовані під сов, вишукану котячу будку та двоповерховий будиночок для котів.
«У нас вдома семеро котів, – каже Ніна, – четверо мешкають у нашій хаті, а троє – у власному будиночку. Це Кузя, Кокос та Горіх. В будиночку є вікна, двері, вишукані інтер’єр та екстер’єр, навіть килими на підлогах. У Гени золоті руки та добре, чуйне серце».
А якщо хтось хоче долучитися до команди модельників ФСЛЦ та опанувати цікаву, творчу професію, телефонуйте за номером 067-552-45-86.
Під руками – пульт управління. Перед очима – пульт-табло. Навколо лунають акорди з телефонних звуків, «живої» рації, клацання ричажків. Ми у диспетчерській станції Прокатна-2 Прокатного району, у гостях на робочому місці у Наталії Шершень, маневрової диспетчерки залізничного цеху № 1 нашого підприємства, яка нещодавно отримала найвищу відзнаку підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг»».
«Слухаю вас. Перемикаю стрілки. Відкриваю маршрути ». Наталія весь час у русі: відповідає на дзвінки, спілкується по рації, щось записує, передивляється, аналізує, одним словом, керує процесом. Усі дії вона робить впевнено та з великою увагою, адже керує роботою залізничної станції.
«Мені ніколи нудно не буває, бо щозміни я будую маршрути, приймаю залізничні склади, розформовую їх та знову формую, тобто, керую рухом поїздів та займаюсь маневровою роботою. Моя головна задача – забезпечення організації та безпечного виконання маневрової роботи на станції , своєчасне та безпечне обслуговування прокатного цеху № 3 та екіпірувального пункту залізничного цеху № 2, – розповідає Наталія Шершень. – Користуюсь пультом управління, а всю інфраструктуру – залізничні колії, стрілочні переводи та інші елементи станції, я бачу на схемі управління. Здається, за 41 рік своєї роботи саме тут, на цій станції, я вже все знаю. Але кожна зміна приносить нові знання та досвід. Свою роботу я б назвала творчою, але з математичною складовою».
Ще у шкільні роки, коли настав час обирати професію, Наталія визначалася з двома напрямками, медичним та залізничним. Саме тоді вона побувала на днях відкритих дверей у тоді ще медичному училищі та політехнічному технікумі. Саме залізнична справа настільки припала їй до душі, що дівчина вирішила навчатися за цим профілем та опанувала спеціальність «Експлуатація промислового залізничного транспорту». Працювати на станцію Прокатна-2 прийшла за направленням.
«Пам’ятаю своє перше знайомство з підприємством – яке ж воно було великим для мене! А яким заплутаним! Я довго йшла і ледве знайшла свою станцію, – усміхаючись, говорить Наталія Шершень. – Теорія у навчальному закладі, то базова підготовка, а от практичних навичок я вже набула тут. Складну науку маневрової диспетчерки опановувала на стажуванні, а коли прийшов час працювати самостійно, як же я хвилювалася. Та зміна пройшла спокійно, в робочому ритмі. Мені тоді всі, хто працює на станції, намагалися допомогти, підтримували мене, підказували і морально були зі мною. Саме тоді я зрозуміла, це не просто моя робота, а улюблена справа, а колектив – друга родина. Адже тут я проводжу багато часу, хоча і працюю позмінно».
Зміну 24 лютого 2022 року Наталія запам’ятала особливо. Звістка про повномасштабну війну надійшла до неї о п’ятій ранку, коли вона у автобусі підприємства їхала на роботу. Моральний стан тоді у всіх був дуже пригнічений. Що буде сьогодні, завтра, що робити у майбутньому, як бути з роботою, сім’єю? Ці гострі питання тоді стояли перед багатьма людьми, і перед Наталією також. Але вона знала, що попереду зміна, і їй треба психологічно зібратися, налаштуватися на працю та випромінювати спокій і впевненість, адже диспетчерка – в серці станції, від неї залежить її чітка та безпечна робота.
«Бачите, як буває, екстрені ситуації психологічно, як кажуть, збирають мене до купи, а от коли прийшов час порадіти, я розхвилювалася. Це я кажу про моє нагородження відзнакою підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», – говорить Наталія. – Для мене це було такою несподіванкою! Але дуже приємною. Коли мене запросили на святкування, я думала, що на мене чекає грамота, а тут таке… Як же мене усі вітали, і колеги, і мій син, і сестра, друзі! Це дуже зворушливо усвідомлювати, що твою роботу цінують. Це дорогого варте. А ще з’являється додаткова відповідальність, бажання працювати краще і вчити своїй справі учнів. Їх у мене вже багато. Та, сподіваюсь, що після війни їх буде ще більше».
У механіка ремонтно-монтажного цеху № 3 «Ливарно-механічного заводу» Максима Хілковського запитали, чи немає у нього термінових планів на 1 серпня? Чи буде він у місті цього дня? Купа різноманітних здогадок зароїлася у голові. А потім він отримав запрошення на урочистості напередодні 91-ї річниці нашого підприємства. Коли ж Максима викликали на сцену, він нарешті все зрозумів: Віднині він – «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«То був дуже приємний момент. Важко передати почуття! Мою роботу помітили й оцінили! Гроші грошима, а такі моменти визнання також дуже приємні, вони мотивують», – говорить Максим Хілковський.
Ремонтно-монтажний цех № 3 «Ливарно-механічного заводу» виготовляє і ремонтує багато виробів та вузлів для всіх виробництв «АрселорМіттал Кривий Ріг». Гуркоти для аглофабрики, візки для доменників, колісні пари для залізничного транспорту гірничого департаменту та ще багато чого можна побачити у цеху. І це лише на цей момент. Навіть перелік, скільки ж всього ремонтує та виготовляє РМЦ-3, не вміститься у рамки цієї статті. Для того щоб це все виготовляти та ремонтувати, цех має багато верстатів, пресового та іншого устаткування. Для переміщення виробів, їх установки, відвантаження використовуються електромостові крани. І все це має бути у справному стані. Ось за це й відповідає механік цеху.
«Мене з дитинства вабила техніка, деталі, залізяччя, – згадує Максим. – Пам’ятаю, як з татом, Євгеном Станіславовичем, ремонтували наше авто. А коли авто заводилося та енергійно деренчало, татко давав мені проїхатися. Під контролем, звичайно ж. То були надзвичайно світлі, радісні моменти. Добре пам’ятаю, коли тато взяв мене до цеху, до РМЦ-3, де працював металізатором. Мені тоді було років з десять. З пропускним режимом тоді було набагато простіше, тож ми поїхали на зміну, що починалася о 15.00. Мені багато що сподобалося. То був один з епізодів, який пізніше вплинув на мій вибір, куди йти працювати».
Наступного разу Максим потрапив до цеху вже у технікумі, на практиці, а отримавши диплом, прийшов туди працювати слюсарем-ремонтником. Його бригада ремонтувала візки під чавуновози та шлаковози для доменних цехів. Інколи ремонтували ковші на ці візки, вагони-«ракети» для конвертерного цеху, затвори дуття для доменних печей тощо. Молодого роботящого слюсаря примітили, призначили бригадиром. А за кілька років йому запропонували посаду майстра. Це був крутий поворот у його трудовому житті.
«Якщо слюсарем-ремонтником я разом з хлопцями ремонтував устаткування для цехів, то ставши майстром механослужби, а потім механіком, почав організовувати ремонти та обслуговування устаткування, необхідного для виконання тих ремонтів. Тобто, я став ремонтувати те, що ремонтує. По-перше, це різні верстати: токарно-гвинторізні, токарно-карусельні, наплавочні, а також пресове та вантажопідйомне устаткування. І для цього мені довелося майже повністю перекваліфікуватися. Я інтенсивно вивчав це все, і щиро вдячний працівникам різних дільниць, які охоче ділилися своїми знаннями та досвідом».
Максим зазначив, що взаємодопомога, розуміння та готовність підтримати колег – це традиція РМЦ-3, яка актуальна і зараз, коли складно, коли людей не вистачає.
«Працюємо за себе, та за хлопців, які нас захищають. Це Михайло Савенко, Роман Соколенко, Андрій Лифар, Андрій Савченко. Ми підтримуємо з ними контакт, – каже Максим. – Користуючись нагодою хочу до них звернутися: Хлопці! Щира вам подяка від усіх нас!. Чекаємо вас у цеху. Роботи вистачить, тож ваші вмілі руки та світлі голови дуже нам потрібні. Також я вдячний досвідченому Геннадію Лукіну. Він вже пенсіонер, але працює за кількох. Це моя права рука, та й ліва також. Не знаю, що б я без нього робив? А ще я вдячний дружині Інні та сину Макару. Роботи зараз дуже багато, інколи повертаюся додому знервованим, але вони все розуміють і підтримують мене».
Максимові вчергове подзвонили. Ми потиснули один одному руки і Максим швидко пішов до цеху. Бо роботи багато, і вона сама себе не зробить. А будуть справними верстати, то й металурги з гірниками вчасно отримають своє устаткування.
