Категорії
Новини

Хочете побачити, як виробляють сталь?

А ще здійснити мандрівку з минулого підприємства до його сьогодення? Дізнатися про промислові цікавинки, діяльність видатних фахівців, неординарних особистостей впродовж дев’яносторічної історії комбінату, потримати в руках деякі експонати та навіть попрацювати з ними? Тоді вирушайте до музею історії нашого підприємства – там тривають екскурсії для родин співробітників «АрселорМіттал Кривий Ріг» та дочірніх підприємств. Також на екскурсію можуть записатися мешканці міста, регіону і взагалі усі охочі.

Історія на 770 квадратних метрах

Саме таку площу займає наш музей, а експонатів він має аж понад 5 тисяч! Цього року музей також відзначатиме свою річницю – 40 років з моменту відкриття, адже він був заснований на честь півсторічного ювілею комбінату.

«У 2024 році ми розпочали серію екскурсій до нашого музею і присвятили її цим двом важливим датам- 90-річчю підприємства та 40-річчю музею, – розповідає фахівець музею Микола Чухрай. – Ми прагнемо якомога більше розповісти людям про підприємство, зацікавити його історією, сучасністю, колективом. А також привернути увагу молоді (і не тільки) до комбінату. Можливо, хтось захоче приєднатися до великої родини «АрселорМіттал Кривий Ріг». До нас приходять багато школярів, студентів, яких цікавить життя підприємства. У багатьох тут працюють батьки, родичі, знайомі, хтось сам проходить тут практику. А дехто взагалі вперше може детально познайомитись з гірничою справою, металургійним виробництвом та приглядається до робітничих професій».

Експозиція музею історії підприємства розташована у трьох залах.

У першому представлена історія виникнення нашого комбінату на базі Криворізького залізорудного басейну. Тут вам розкажуть про будівництво заводу, його перші кроки, воєнні роки, відродження та нове становлення виробництва.

Другий зал присвячений пріоритетам компанії «АрселорМіттал», сучасному життю підприємства, соціальній сфері, нашім видатним працівникам.

Третій зал – виробничий, тут розповідають  про усі технологічні процеси – від видобутку руди до виробництва готової продукції. А ще тут можна побачити зразки сировини та види прокату. Родзинкою є макет підприємства, завдяки якому можна оцінити, наскільки комбінат складний та величезний.

Також у музеї вам покажуть відеофільми на виробничу тематику, дадуть можливість власноруч спробувати як працюють деякі механізми-експонати.

«Саме експонати, які можна взяти до рук та спробувати, як вони працюють, і привертають найбільшу увагу відвідувачів, – продовжує Микола Чухрай. – Це і комутатор, з якого, до речі, і зараз можна зателефонувати. На почтових вагах відвідувачі полюбляють важити свої телефони. Дуже популярним є етнографічний куточок, де зібрані повсякденні речі людей початку 19 століття: глиняний посуд, дерев’яні відра, коромисла, чавунні праски, рубелі-качалки, прядки, вишитий одяг тощо. Усі речи можна взяти до рук та оцінити, наскільки вони важкі, зручні. Популярними є й «полярні» експонати, які надав музею Микола Маковій, колишній машиніст тепловозу ЗЦ-2, а зараз заслужений полярник України, почесний громадянин Кривого Рогу та Києва».

Сергій Карасюк, пенсіонер:

«За фахом я педагог-історик, 20 років керував Володимирівською школою у Софіївському районі, вчителював. Хоча зараз на пенсії, але постійно знаходжусь у вирі життя, біля дітей. Мені цікава історія, особливо рідного краю. А родзинкою нашого краю, звісно, є металургійний завод, сьогодні це «АрселорМіттал Кривий Ріг». Я вирушив до музею, щоб більше дізнатися про нього, і залишився приємно враженим. Мені було цікаво все, починаючи від кінного плуга, який є в експозиції, до сучасних технологій, які використовуються на виробництві, зразки продукції, макету підприємства, який дає уявлення про масштаби комбінату. Цікаво було подивитись виставку полярника Миколи Маковія. Не в усіх навіть біологічних музеях є такий експонат, як пінгвін. Дуже хочеться, щоб усе це побачили наші діти з Софіївщини. Сподіваюся, ми приїдемо сюди на екскурсію. Це буде корисно у плані профорієнтації, щоб діти знали – будувати своє майбутнє, свою кар’єру можна тут, вдома, а не шукати кращої долі десь за кордоном».

Категорії
Новини

Домна буде з чистою водою

Цех водопостачання відремонтував систему подачі води чистого циклу на доменну піч № 6, яка зараз знаходиться на капітальному ремонті.

Подача чистої води на ДП № 6 починається від насосної № 2, тому саме там розгорнулися основні ремонтні роботи. Домні вода потрібна як для охолодження, так і для технологічного процесу. Також насосна № 2 здатна подавати воду високого тиску на доменні печі №№ 7, 8 та воду чистого циклу на баштові градирні.

Насосна станція працює безперебійно, тож зупинити її на ремонт можливо лише під час капремонту (зупинки) основних металургійних агрегатів, тож в ЦВП скористались зупинкою на ремонт шостої доменної печі. Спеціалісти цеху водопостачання ретельно перевірили технічний стан насосної, її водоводів, запорної арматури тощо.

Оскільки зношеність деяких трубопроводів була значною, ЦВП замінив 1052 метра напірних та скидних водоводів, саме вони забезпечують подачу води чистого циклу на ДП № 6.    

Були відремонтовані й насосні агрегати, до речі, продуктивність насосів станції складає від 3200 до 5000 кубометрів води на годину. Виконали ревізію запірної арматури та обстежили водорозподільний коридор, прийомні камери насосної станції.  

«Ремонт насосної станції № 2 був багатоетапним і тривав чотири місяці, – говорить Юрій Буслов, начальник цеху водопостачання підприємства. – Ми працювали чітко, злагоджено, з дотриманням усіх правил безпеки. Це важливо, адже деякі трубопроводи розташовані у важкодоступних місцях. Дякую усім, хто брав участь у ремонті. Та особливо хотілося б відзначити старшого майстра дільниці доменних та сталеплавильних цехів  Сергія Горпинюка, бригадира слюсарів-ремонтників Олександра Брилова, зварника Олександра Бондаря, водолаза Юрія Візнюка. Стабільна робота насосної станції дає можливість гарантувати постійну подачу води для основних металургійних агрегатів нашого підприємства».

Категорії
Новини

На фронті загинув працівник нашого підприємства Сергій Вичужанін

Сергій понад двадцять років працював в «АрселорМіттал Кривий Ріг» слюсарем-ремонтником в цеху з ремонту енергетичного устаткування.

Він був професіоналом ремонтної справи, міг знайти спільну мову з кожним і якісно організувати робочий процес, тому його обрали бригадиром. Сергій був досвідченими і надійним працівником, часто виконував обов’язки майстра та старшого майстра дільниці ремонту коксохімічного обладнання, цінував кожного, хто працює поряд, міг допомогти, як порадою, так і дією, згадують про нього колеги.

«Сергій був доброю людиною, про таких кажуть «душа компанії», – розповідає старший майстер з ремонту обладнання ЦРЕУ Володимир Калашник. – Він зі своєю бригадою повертав до життя енергетичне обладнання усіх цехів підприємства. Головними рисами його характеру були відповідальність та працьовитість. Сергій Вичужанін завжди був серед перших. Щоб він не робив,  завжди викладався на 100 відсотків у мирному житті. Впевнений, що таким Сергій був і на передовій. Боляче дізнатися про загибель нашого героя, та ми завжди будемо пам’ятати про цю світлу людину».

Солдат Сергій Вичужанін загинув 25 січня цього року в боях поблизу Синьківки Харківської області.

Співчуваємо батькам, брату, друзям та побратимам захисника.

Герої не вмирають!

Категорії
Наші люди

Сила струму і сила бажання

Першими викладачами з безпеки Сергій Асваров вважає батьків та саме життя.

Сергій згадує урок поводження з сірниками. Йому малому здавалося, що чиркнути і кинути палаючий сірник – це дуже весело. Але батько показав, що буває, коли сірник впаде, наприклад, на поліетиленовий пакет. Хлопець зрозумів.

У три роки Сергій вперше випробував на собі силу струму –  мало не здалося. На розетках у квартирі були запобіжні заглушки. Але це не стало перепоною для допитливого малюка. «Як потім розповіли батьки, я витяг одну заглушку, – говорить Сергій. – І чомусь вирішив, що цей отвір ідеально підходить для того, щоб вкрутити у нього шурупчика. А далі тільки й пам’ятаю, як невідома могутня сила відкинула мене на кілька метрів… Рідні жартують, що мабуть саме цей випадок змусив мене полюбити електрику».

Через багато років Сергій Асваров вивчився й отримав диплом бакалавра електроенергетики, електротехніки та електромеханіки, а зараз вчиться на магістра-електромеханіка. Він пройшов стажування, працював електромонтером у конвертерному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг», потім мехатроніком у гірничому департаменті підприємства. А зараз Сергій –  інженер з охорони праці.

«Саме цього я прагнув ще з університету – допомагати людям організовувати безпечну роботу, – пояснив Сергій. – Попрацювавши на виробництві, я впевнився в тому, що є багато хорошого в організації охорони праці, але й багато ще необхідно зробити. І я помітив, що наше ставлення до безпеки на заводі тісно пов’язана зі ставлення до безпеки у побуті».

Раніше у нього були проблеми зі шкірою рук. Періодично вона запалювалася, червоніла, лущилася… «Я не знав, звідки це взялося, – пояснює Сергій. – Замислився і згадав, що ніколи не використовував захисні рукавички під час щотижневого прибирання. Загуглив і знайшов, що входить до складу миючих засобів, якими користуюся. Там виявилися речовини, які можуть давати таку реакцію шкіри. Став користуватися рукавичками – і проблема зникла. Ось простий приклад, чому необхідно користуватися засобами індивідуального захисту. Рукавички захищають руки, каска – голову, окуляри – зір, а діелектричні рукавички та калоші у електрокущовому цеху, за яким я закріплений, захищають людину від враження струмом. До перевірки наявності та якості ЗІЗів я ставлюся дуже серйозно».

Сергій багато часу проводить у цехах. Він вважає, що з людьми треба якомога більше спілкуватися, підказувати, допомагати виявляти ризики і усувати їх. «Якщо людина довго працює на одному місці, вона може щозміни проходити повз небезпеку й не помічати її, – розповідає Сергій. – До визначення ризиків необхідно ставитися максимально уважно. Наприклад, нещодавно на одній з насосних я виявив незакріплені труби на верхньому виробничому майданчику. Вони могли будь-якої миті скотитися і впасти на людей. Схоже, що колись там виконували ремонтні роботи і зайві труби просто залишили. Цієї небезпеки за щоденною рутиною не помічали. Ризик усунули».

Інженер Асваров небезпідставно вважає:  якщо працівник знервований, зростає ризик помилок, які можуть призвести то нещасних випадків. «Психоемоційний стан надзвичайно  важливий, – говорить він. –  А фахівець з ОП має бути взірцем спокою, позитиву та створювати відповідну атмосферу. Простий приклад: ви зайшли до супермаркету і спілкуєтеся з продавцями, охороною, покупцями спокійно і доброзичливо. Як правило, у відповідь до вас аналогічне ставлення. Всі хочуть вам допомогти. Те саме і на виробництві. Це особливо важливо, якщо людям доводиться працювати в умовах підвищеної небезпеки. У мене є кілька лайфгаків, як впоратися з нервами. Вдома є гиря, яку я підіймаю, перемикаючись таким чином на позитивний настрій. Є друг Гліб, також наш працівник, спілкування з яким – це релакс. Інколи я годую безхатніх котиків на вулиці. Якщо все це не дуже допомагає, йду до фахівця-психолога. І тут нема чого соромитися».

Сергій впевнений, що людина має поводитися безпечно не тому, що боїться покарання, а свідомо, бо життя є найвищою цінністю.

«Мені боляче дивитися, коли хтось свідомо йде на порушення, – зізнається Асваров. – Наприклад, на третій дільниці є підземний перехід, яким можна безпечно перейти дорогу до нашого Університету «АрселорМіттал». Але багато людей нехтують такою можливістю, біжать через проїжджу частину. А рух транспорту там дуже інтенсивний. Тобто можливість діяти безпечно є, а бажання немає. Саме формування такого бажання у наших працівників я вважаю однією з головних своїх задач на посаді інженера з ОП. Надзвичайно важко змінювати свідомість людей. Особливо дорослих. Але життя того варте».

Категорії
Разом з Україною

Конкурс «Різдвяна казка»: У пошуках радісного чacy

Ця казка під назвою «У пошуках радісного часу» отримала особливий приз. Її автори, хоч і не є родичами, але вважають себе справжньою виробничою родиною. Тож дівчата не лише на роботі «чаклують» над металом, а й написали справжню чарівну історію. Авторки казки – працівниці ковальської дільниці РМЦ-1 ЛМЗ Інна Оліфер та Наталя Шовкопляс, а також їхні доньки – Олена Оліфер та Влада Шовкопляс.

… У світі завжди так буває: речі виникають i з чacoм ламаються, а люди сумують за минулим i перестають вірити в краще майбутнє. Проте якщо поруч є рідні та близькі, то yci негаразди можна подолати. Про такий випадок розповідає ця історія.

Жила-була звичайна криворізька сім’я: батько, мати, двоє їхніх діточок i кіт. Жили вони дружно, не тужили. У неділю, за тиждень до Різдва, готувалися до свята. Тато i його молодший син Петрик прикрашали ялинку. Хлопчик, який тільки в цьому році пішов до школи, розвішував на штучних гілках ялинки великі червоні та жoвтi кульки. Тато, дипломований інженер, а нині сталевар у ПАТ «АрселорМіттал Кривий Piг», намотував навколо зеленої красуні новеньку гірлянду, яка виблискувала пурпуровими вогниками. Поруч із ними сиділа Марійка, яка ходила вже у четвертий клас, i тому займалася більш серйозною справою: малювала й підписувала вітальні різдвяні листівки для бабусі та хрещеного батька Миколи. За малюванням Марійка тихенько наспівувала різдвяні пісні. З кухні доносився запах смажених котлет, які затишно шкварчали на пательні. Мама готувала вечерю для родини. Під її ногами терся пухнастий кіт, сам чорний тільки носик біленький, i лапки ніби одягнуті в білі шкарпетки. Звали кота Сніжком. Він був зайнятий тим, що випрошував у мами смаколики, та робила вигляд, що сердиться, а сама відрізала йому потроху ковбаски i підгодовувала, щоб пухнастий розбишака тримався подалі від вeчepi та ялинки. За вікном пролітав дрібний сніжок, а у квартирі було тепло i затишно. Панував радісний передріздвяний настрій.

Ввeчepi, коли вся сім’я i навіть кіт зібралися у вітальні біля ялинки, мама дістала зі старої дерев’яної скриньки незвичайної форми ключ, довгий із фігурною, наче корона, голівкою та складною борідкою. Хоч він i був уже старий, але блищав, наче щойно зроблений зі шматка срібла. У пурпуровому світлі гірлянди він здавався загадковою коштовною річчю. Мама з ключем підійшла до настінного годинника, що висів у залі, щоб завести його. Робила вона це нечacтo, але завжди перед Різдвом. Дітей це, звісно, зацікавило. I тоді мама розповіла їм історію про те, що годинник передавався із покоління в покоління в їхній сім’ї: його подарувала їй бабуся, а тій — її бабуся.

— Це чарівний годинник, — такими словами завершила свою розповідь мама i додала: — Його треба починати заводити за чотири тижні до Різдва. Щонеділі ввечері, коли зійде перша зірка, треба робити три оберти ключем. Тоді годинник буде йти до наступного Різдва. Поки рухаються стрілки, час радості ніколи не завершиться, а чapи оберігатимуть ycix рідних від негараздів.

Тільки вона завершила свою оповідь — як раптом Сніжок стрибнув із дивану i вибив ключ із ïї рук. Той упав на підлогу, пролунав короткий сумний дзенькіт i ключ розколовся на три частини. Петрик i Марійка злякалися. Невже свято тепер не відбудеться?

— Уce нормально. Не переймайтеся. Це просто забобон, сімейна легенда. Немає ніякої магії. Стільки речей, які з чacoм ламаються, — сказала мама, ховаючи очі, у яких стояли сльози. Годинник був єдиною пам’яттю від її бабусі. Мама загорнула уламки в хустинку i поклала назад у шкатулку. Годинник ніхто так i не завів.

На наступний день, у понеділок, уже не було тієї веселої атмосфери. Мама повернулася з роботи сумна i цілий вeчip зітхала. Зварений нею борщ був пересолений. Тато був похмурий та весь вечір провів біля телевізора. Кіт занишпорився у куток в коридорі i не виходив звідти. У вівторок yce погіршилося: мама перестала розмовляти з татом; а той — помічати маму i дітей; каша була холодна i гливка; нова гірлянда припинила сяяти пурпуровими вогниками. У квартирі раптом стало холодно i сумно. Здавалося, що сама радість i щастя втікають по краплині. Вночі Марійці i Петрику наснився однаковий страшний сон. У ньому батьки переставали звертати увагу на дітей, відверталися i йшли кудись вперед, незворушні до благань, поки їхні постаті не розчинялися у містичному сивому тумані.

На ранок третього дня Марійка i Петрик зрозуміли, що сон був віщий. Тато i мама перестали помічати дітей i ходили по квартирі, наче сомнамбули. Марійка i Петрик доїли солоний вчорашній борщ i холодну кашу. Вікна зсередини квартири затягнуло морозним візерунком. Пітьма поселилася в їхній оселі. Навіть увімкнені електричні лампочки в ycix кімнатах не могли розвіяти темряву. А Сніжок… Сніжок не прокинувся. Як діти не намагалися привести до тями своїх батьків i кота, але ніщо не допомагало. Наступного дня не прокинулися i батьки. Діти залишилися сам на сам у холодній i темній квартирі. У розпачі вони почали плакали.

— Годі! — рішуче сказала Марійка, витираючи почервонілі від сліз oчi. — Вдягайся Петрику. Ми врятуємо маму, тата i Сніжка. Ходімо за допомогою до бабусі.

Марійка забрала зі шкатулки хустку з ключем. I вони вдвох рушили до бабусі, яка жила в іншій частині міста. Діти чacтo бували у неї в гостях, але ніколи не добирались туди самі. Про те, як вони блукали містом, спускалися до станції швидкісного трамваю, буде уже інша історія. У мандрах минув цілий день. Надвечір знесилені та голодні знайшли вони бабусин будинок. Та відчинила їм двері  i тільки сплеснула руками: діти були аж cipi від утоми. Нагодувавши та напоївши ïx гарячим чaєм, вона пoчaлa ïx розпитувати. Марійка та Петрик одразу їй вce розказали. Показали уламки, які бабуся, мамина мама, звісно, ж упізнала.

— Відремонтувати не вийде, — похитала головою та. — Треба знайти новий ключ i завести годинник. Тоді час радості знову повернеться. Головне — встигнути до Різдва.

Стали думати, де шукати такий же ключ. Марійка пропонувала пошукати в інтернеті. Але бабуся сказала, що годинник, як i ключ від нього, дуже давно виготовив один англійський майстер. Антикварна річ! Діти ще більше засмутилися: Англія ж далеко, туди ні Марійці, ні Петрику, ні бабусі самотужки не доїхати. А замовити дублікат у нащадків того майстра з Англії — місяць цілий пройде. До Різдва ж тільки три дні залишилося!

Петрик запропонував пошукати майстра у Кривому Розі. На що бабуся сказала: «Тут треба заново викувати заготовку за ескізом, а потім фрезерувати профіль ключа на верстаті з ЧПК».

Вона раніше працювала інженером у ковальському цеху ще в «Криворіжсталі», тому говорила зі знанням справи. Стали думати далі. Тут Петрик запропонував зателефонувати їхньому хрещеному батькові, дядьку Миколі. Той працював в механічному цеху в ЛМЗ на верстаті з ЧПК i міг би допомогти. Дядько Микола уважно вислухав. Пообіцяв, що звернеться з проханням викувати ключ до колег з ковальського цеху. А потім обробить заготовку на верстаті. Але ж треба ескіз!

Зробити ескіз визвалася Марійка. Бабуся i Петрик їй допомагали. За ніч встигли. На ранок приїхав дядько Микола, взяв уламки старого ключа та ескіз i поїхав на роботу.

Була п’ятниця. Після зміни дядько Микола не пішов одразу додому, а залишився з колегою ковалем, щоб зробити заготовку. Потім у суботу, у свій вихідний, цілий день фрезерував профіль на верстаті. Обережно i повільно, наче майстер-ювелір! У неділю він приїхав до похресників i їхньої бабусі, щоб віддати їм готовий ключ. Уci разом вони рушили додому до Марійки та Петрика.

За ці дні в квартирі нiчoгo не змінилося, тільки стало ще холодніше. Здавалося, що навіть подих замерзає. Було тихо i темно. Тато i мама діточок так само спали непробудним сном. Сніжок завмер у своєму кутку. Ялинка чорною плямою стирчала у залі. Навкруги була така журлива атмосфера, що хоч сідай i плач. Діти мерщій помчали до годинника. Встромили в нього ключ — i почали крутити. Механізм заскрипів; коліщатка не охоче піддалися. Ключ тричі повернувся — і нічого! Тоді Марійка провернула ключ ще тричі — годинникова стрілка повільно пoчaлa свій pyx. Раптом годинник пoчaв розливатися мелодійним дзвоном. По оселі пройшовся ніби теплий вітер. Спалахнуло світло в ycix кімнатах. На ялинці гірлянда знову замиготіла пурпуровими вогниками. Мама, тато i Сніжок повільно розплющили очі. У квартира знову стало затишно. Повернулася весела атмосфера, i настало Різдво.

Категорії
Новини

Життя за Україну віддав наш колега Іван Пілюгін

Іван був поранений під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Опитне Покровського району Донецької області. На жаль, врятувати хлопця не вдалося, він помер 22 січня 2024 року в Дніпропетровській клінічній лікарні ім. Мечникова.

У мирному житті Іван Пілюгін працював у доменному цеху № 1. Колеги згадують, що від початку свого працевлаштування до цеху у 2005 року він виявляв цікавість до доменної справи, прагнув постійно навчатися, пізнавати різні спеціальності, вдосконалюватися. І це підтверджує його трудовий шлях – спочатку він був бункерувальником доменних печей, потім працював слюсарем-ремонтником, а з 2017 року став водопровідником ДП.

«Нам усім, хто працював поряд з Іваном Пілюгіним, дуже важко усвідомлювати, що його вже немає, що він вже ніколи не зайде до цеху, не привітає колег, не подарує свою усмішку, адже він завжди був на позитиві, – згадує Валерій Сарухан, в.о. старшого майстра ДЦ № 1. – Іван був відкритою, щирою людиною, завжди готовою допомогти, якщо треба. А ще він був душею компанії, довіряв людям, ставився до усіх з відкритим серцем. Івана ми запам’ятаємо висококласним спеціалістом, який постійно прагнув більшого, тому і навчався новому. Він із завзяттям та цікавістю брався за нову справу та усе доводив до кінця. Війна, на жаль, забирає найкращих».

Підприємство висловлює щирі співчуття родині Івана Пілюгіна, його друзям, колегам, побратимам.

Вічна пам’ять Герою!