Нещодавно наше підприємство відзначало 20 років «АрселорМіттал» в Україні. Серед нагороджених до цієї дати – інженер-конструктор ремонтного цеху гірничого департаменту Євген Калабін. Його нагородили грамотою виконкому Криворізької міської ради.
На початку повномасштабного вторгнення рашисти намагалися здійснити черговий масштабний теракт – знищити ракетами ділянку дамби Карачунівського водосховища, поховавши таким чином значну частину Кривого Рогу під водою. І це їм майже вдалося, але на заваді стали самі ж криворіжці, серед яких був Євген. Пробоїну швидко засипали щебенем та іншими матеріалами, в чому взяли активну участь працівники нашого підприємства. Але без металевих шандорів – скелету дамби – ця конструкція довго б не протрималася. Виготовити шандори взявся наш Ливарно-механічний завод. Спочатку треба було зробити детальні креслення металоконструкцій. До роботи стала група конструкторів «ЛМЗ», серед яких були Олексій Усач, Людмила Кадченко, Андрій Тимофєєв, Володимир Тищенко та вже відомий нам Євген Калабін.
«Якщо відверто, то конструктором я став випадково, – усміхнувся Євген. – Після школи не дуже уявляв, на кого буду вчитися. Як то кажуть, всі побігли і я побіг… Тобто на інженера-механіка пішов за компанію. А вивчившись, став працювати інженером-конструктором центральної об’єднаної лабораторії автоматизації та механізації нашого підприємства. І ось 18 років як я – конструктор. Вже тоді креслення, а точніше, кресленики робили не на папері, а на комп’ютері. ПК не вистачало, і я пару тижнів чекав, поки отримаю можливість повноцінно працювати. І дочекався. Саме на комбінаті я потрапив з теоретичного світу вишу у світ реальний. Наприклад, крановий гак у підручнику. Ну гак то й гак, такий собі накреслений гачок, а коли я потрапив у розливальне відділення конвертерного цеху, то щелепа відпала – оце так гачок! Три моїх зрости!»
Наразі не залишилося цехів на мапі заводу, де не ступала нога Євгена Калабіна. Коли інженери-конструктори проєктують металоконструкції, механізми, деталі, то вони їдуть у цехи й вивчають предмет на місці, спілкуються з цеховиками. Євген розробляв проєкти для всіх виробничих департаментів. Єдине, де йому поки що не довелося побувати – це в шахті, тобто спуститися під землю, хоча креслення для шахтоуправління він робив не раз.
«До роботи я став з цікавістю, я б сказав, з ентузіазмом, – продовжив Євген. – Для мене й зараз кожен новий проєкт – це цікаво, це виклик: від найпростішого, наприклад, кресленика для виготовлення елементарної шайби, до складного, як то оснащення для виготовлення водяного охолодження конвертера, проєкт якого я робив нещодавно. Часто ми маємо лише загальний кресленик, а вже на його основі виготовляємо кресленики для виготовлення окремих деталей. Добре, якщо той, загальний, у гарному стані, а якщо інакше – вмикаємо магію у своїх головах, тобто аналізуємо, домислюємо, докреслюємо. Приблизно так же працювали і над проєктом шандорів».
Євген згадує про ту роботу спокійно, без пафосу. Команда отримала термінове завдання. Зробити, як кажуть, «на вчора», бо всі розуміли, що час йде на дні, навіть на години. Десь знайшовся загальний кресленик шандорів, датований п’ятдесятими роками минулого століття і закипіла робота.
«Нас тоді залишилося небагато. Початок великої війни. Дехто з хлопців зразу пішов до військкоматів. Хтось виїхав з міста тощо. Над креслениками шандорів ми працювали не до 16:45, а поки не зробимо. Багато інформації отримували телефоном, бо кожного разу виїжджати на місце просто не було часу. Наша команда впоралася, що можна ще додати?» – скромно розвів руки Євген Калабін.
Євген каже, що зараз інтенсивність роботи зросла, замовлень у нього стало більше. Тож працюють конструктори у напруженому режимі. А щоб зняти ту напругу, у нього є улюблений велосипед.
«Ну якщо подивитися на мене, то спортсменом мене навряд чи назвеш, – усміхнувся Євген Калабін з самоіронією. – Хіба що шахістом. Але ж колись і у футбол грали, у волейбол, навіть якісь місця призові займали. Я був воротарем, бо на ворота зазвичай ставлять самого…нехудого, адже більше площі перекриває. Грав я за команду Ради молоді підприємства. З першого ж року пішов до тієї ради. То були чудові часи. Ми були юними й енергійними. Була своя команда КВК. Нашою фішкою були номери про комбінат. Тобто ті, хто не в темі, знизували плечима: «Про що вони?», а заводчани розуміли, сміялися, підтримували нас. А от велосипед у мене з’явився років 10 тому. «Замахався» я давитися у громадському транспорті. Мешкав на Ювілейному, і от 13 км туди, 13 додому стало нормою. А одного разу подумав: а чом би додому через п’ятий Зарічний не помчати? Так з’явилися «дальняки». Зараз можу інколи й «соточку» проїхати. Велосипед став частиною життя».
А з початком повномасштабного вторгнення ще одним напрямком у житті Євгена стало донорство. Він вважає, що зараз кожен українець має бути або на фронті, або для фронту. І здавати кров – це один з напрямків його діяльності для фронту. Таким чином Євген став у ряди тих, хто рятує життя. Він сам любить життя і є непереборним оптимістом.
«Оптимістом я був завжди, – каже Євген. – А зараз гумор та позитивне сприйняття життя допомагають особливо. Дехто навіть вважає, що я занадто оптиміст, коли немає особливих приводів для цього. А я відповідаю, що це моя реакція на стрес. Щоб там не трапилося, а я вірю в краще, і всім того бажаю».
