Серце героя зупинилося шостого березня цього року, він загинув у бою поблизу Орлянки Куп’янського району Харківської області.
Сергій Мартинюк був з тих, хто на завод прийшов ледь не зі шкільної парти. Вчився професії вже безпосередньо на підприємстві. Починав з верстатника в РМЦ-1 Ливарно-механічного заводу. Кар’єрний шлях йшов вгору. Згодом його призначили заступником начальника з виробництва РМЦ-3. Він мав безліч перспектив і всі шанси на подальший розвиток, але його життєві плани перекреслила війна.
«Про нашого Сергія можна сказати, що то була світла людина і професіонал, який постійно розвивався сам і сприяв розвитку інших, – говорить начальник РМЦ-3 Андрій Караман. – П’ять років він пропрацював саме у нашому цеху, встиг стати авторитетом для своїх колег. Він швидко опанував нюанси нашого технологічного процесу, міг дати влучну і вчасну пораду, підтримати, допомогти, підказати. Добрий, відкритий, завжди у гарному настрої, відповідальний, щирий. Ще багато теплих слів можна сказати про цю людину, але, на жаль, він їх вже не зможе почути. У наших серцях завжди житиме пам’ять про Сергія Мартинюка».
Нове склепіння дванадцятитонної електродугової сталеплавильної печі у фасонносталеливарному цеху ЛМЗ здатне витримати будь-які температурні коливання.
На майданчику в ФСЛЦ розташувалося щось схоже на летючу тарілку. Cклепіння – «дах» печі нагадує космічний апарат. На цю важливу частину постійно впливають високі температури – 1600-1700 градусів, адже саме за таких температур у печі й відбувається плавка. Але не це страшне для неї. «Дванадцятитонка» ФСЛЦ працює лише кілька днів на тиждень. Розігрів-охолодження – ці аритмічні температурні коливання найбільш руйнівно впливає на склепіння. Раніше його доводилося часто міняти, адже вогнетривка цегла старого зразку не витримувала й 100 плавок.
«У цій печі ми, залежно від номенклатури крупногабаритних відливок, плавимо метал для конусних броней, патрубків, цапф для гірничого департаменту і не тільки, – говорить Андрій Черкасов, заступник начальника ФСЛЦ з технології. – Залучаємо піч і до сумісних плавок з іншими агрегатами для заливання тонажних відливок – понад 30-35 тонн, наприклад, для засипного апарату доменних печей. Але такі масштабні замовлення трапляються не кожного дня, тому піч періодично потрібно зупиняти. Через зупинки в роботі раніше склепіння печі швидко руйнувалося. Вогнетривка цегла старого зразку просто не витримувала коливань. Її перефутерування відбувалось в цеху, і це вимагало коштів та спеціалістів. Зараз у ФСЛЦ залишився один вогнетривник, тому для нас дуже важливо максимально зекономити цей людський ресурс. Тож ми взялися за розв’язання проблеми. В результаті, знайшли інший надійніший матеріал – спеціальну вогнетривку цеглу та почали заливати основу склепіння спецбетоном. Тепер ця вогнетривка стеля впорається з будь-якої температурною аритмією. І це доведено практикою».
Перше пробне склепіння вже відпрацювало понад 115 плавок. А на майданчику ми вже побачили другий – резервний екземпляр.
До підвищення надійності роботи склепіння доклали руку майстер шихтового дворуСергій Кірєєв та вогнетривник Ігор Монастирний, які працювали разом з ремонтною бригадою «Стіл Сервісу». Футерування виконували в цеху, використовуючи придбані сучасні матеріали – вогнетривку цеглу, спецбетон тощо. Результати проведених робіт виявилися настільки вдалими, що в ФСЛЦ вже розмірковують над тим, щоб за таким самим зразком згодом замінити склепіння інших двадцятип’яти- та шеститонних електродугових печей.
Наталя Скалига керує дільницею, де гігантські машини стискають атмосферне повітря. Це дільниця компресії повітря кисневого виробництва, що виробляє кисень, а також азот і аргон для наших цехів. Без кисню неможлива виплавка сталі на нашому підприємстві. А ще з повітря отримують газові суміші з екзотичними назвами: неоно-гелієву та криптоно-ксенонову. І перший імпульс у цьому дивовижному перетворенні повітря задають саме Наталя, старший майстер дільниці, та її колеги.
«На кисневому виробництві працювали мої батьки, – почала розповідь Наталя. – Татко розповідав мені малій, як вони із звичайнісінького повітря, яким всі ми дихаємо, роблять багато цікавих продуктів. Серед них є й кисень, який, крім металургії, ще може рятувати людей у лікарнях. Це все бачилось мені якимось нереальним, казковим, фантастичним! Я мріяла побачити цю казку на власні очі, а якщо поталанить, то й самій взяти в ній участь. І коли прийшов час обрати професію, я спитала: «Татку, а дівчаток до вас беруть?» І він відповів: «Запросто, доню!»».
Після технікуму Наталя прийшла на кисневе виробництво. За основними професіями вакансій не було. Але дівчині хотілося працювати саме на кисневому. Взяли маляром. Три роки вона фарбувала газові балони, проходила випробування, як власне і буває у казках. А вже після цього стала машиністкою компресорних установок.
«Техніку я люблю з дитинства, – продовжує Наталя. – Обидва моїх сини не втомлюються дивуватися: «Мамо, ти ж дівчинка! У дівчаток розмови про нігтики, війки, косметику, котиків, а в тебе лише про твої залізяки». Кепкують з мами. І водночас допомагають шукати в інтернеті те, що мені потрібно по роботі: засувку-батерфляй, кульовий вентиль та багато іншого. Люблю я свої залізяки. Устаткування у нас вже не нове. Постійно працюємо над тим, щоб воно працювало без аварійних зупинок. Дуже нам допомагає Виробництво світового класу WCM».
Впроваджувати WCM Наталя почала ще машиністкою компресорних установок. Дехто сприйняв систему з осторогою, а дехто й відверто вороже. А Наталі вона зразу зайшла, як то кажуть. Зараз вона керує впровадженням системи на своїй дільниці, надихає колег. Вже впровадили багато проєктів, є хороші результати.
«Ми постійно шукаємо, що б ще покращити, як зробити наші установки надійнішими, а умови праці безпечнішими, – розповідає Наталя. – Модернізували лінію водяного охолодження, і це позитивно вплинуло на процес стискання повітря. Встановили додаткові фільтри – і система охолодження запрацювала надійніше. Зробили додаткову лінію змащування – зменшилася кількість аварійних зупинок. Приємно, що колеги розуміють користь покращень для кожного. Впроваджуємо їх разом з машиністами компресорних установок Наталею Соловйовою, Ольгою Непорожньою, Дмитром й Олександром Рибалками та іншими працівниками дільниці. Дуже їм усім вдячна, і керівництву цеху за допомогу».
Тут, на виробництві, Наталя знайшла і своє справжнє кохання. Вона тоді працювала машиністкою. Прийшов електромонтер Роман, щоб запустити установку після зупинки. «Почекайте, – безапеляційно зупинила його Наталя. – Спочатку я як технолог обдивлюся все устаткування, перевірю безпеку, а потім вже й запускати можна». Роман не образився. Навпаки, серйозність і рішучість дівчини йому сподобалися. Та й сама Наталя притягувала, мов магніт.
«Рома став заходити частіше, – усміхається Наталя. – Яблучка пішли, цукерочки, квіточки, інші прояви уваги. Закохалися. Почали зустрічатися. А згодом одружилися. Він зараз кулеметник, вже два роки на «нулі». Пішов добровольцем. Пишаюсь ним і хвилююся кожної хвилини. Ми ж з колегами одразу почали волонтерити. Закривали консерви. Робили окопні свічки. Маскувальні сітки плетемо й зараз. Дівчата в’яжуть теплі носки, шапки, шарфи. Дуже багато бачу зажурених жіночих очей: на підприємстві, на міських вулицях, у транспорті. Воюють чоловіки, сини, кохані хлопці. Особливо прикро бачити сумні жіночі очі напередодні Жіночого свята. Не хочу, щоб так було. Хочу звернутися до чоловіків. Приділяйте жінкам увагу. Усміхайтеся, пропонуйте місце в транспорті, даруйте квіточку на вулиці… Усміхніть їх, і в місті посвітлішає від жіночих усмішок. Вітаю всіх жінок, всіх дівчат із нашим Святом! Тримаймося і допомагаймо нашим захисницям і захисникам! Ми обов’язково переможемо!»
Свій останній бій Євген прийняв у населеному пункті Водяне Донецької області.
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Євген Грищук працював електрозварником ручного зварювання в доменному цеху № 1.
«Жоден ремонт доменних печей, різних металоконструкцій цеху не обходився без Євгена, – говорить механік доменного цеху № 1 Анатолій Науменко. – Він добре знав свою справу, був уважним, акуратним, сконцентрованим, що дуже важливо для електрозварника. Свою роботу Євген виконував на совість. У цеху він працював понад 10 років, тож мав значний досвід. Євген міг знаходити спільну мову будь з ким, цьому сприяв його урівноважений характер. Він був доброю людиною. Любив рухатись вперед, навчатися, розвиватися. В усіх справах він прагнув досконалості, йому все було небайдуже. Тому, коли прийшов час стати на захист України, він ані хвилини не вагався. Важко казати про Євгена у минулому часі. Втрачати гарних людей – завжди важко».
Євгена Грищука призвали на військову службу у березні 2022 року, у перші дні повномасштабної війни. Він боронив Україну у якості солдата-гранатометника механізованого батальйону.
Колектив підприємства висловлює щирі співчуття родині, друзям та близьким Євгена Грищука.
«Бути впевненою у своїх силах, знаходити позитив у всьому, не дозволяти сумнівам сповільнювати рух життя, а випробування вважати цінними уроками». Це співпадає з життєвими принципами Вікторії Яблонської, операторки пульту керування агломераційного цеху № 2, яка вміє в будь-яких ситуаціях бачити плюси.
«Коли вдома хочеться на роботу і навпаки – це про мене, – усміхаючись, говорить Вікторія Яблонська. – Я люблю свою роботу, свій цех, незважаючи на те, що працювати там, як кажуть, далеко не мед. Я люблю спілкуватися з нашими людьми, адже кожен з них – це професіонал та чудова особистість. Я люблю радіти кожному дню, адже він завжди приносить щось нове».
Не пироги випікає, а агломерат спікає
На роботі Вікторія Яблонська веде процес спікання агломерату. За цією загальною фразою стоїть копітка робота, яка передбачає не тільки управління обладнанням, а й володіння інформацією про те, що відбувається на усіх дільницях цеху. Наприклад, кому потрібна допомога електриків, механіків, слюсарів.
«Перед моїми очима – усе обладнання цеху. Я спостерігаю, як відбуваються виробничі процеси, як працюють агрегати тощо. Бачу все це на спеціальних електронних схемах та моніторах, – продовжує Вікторія. – Зазвичай, все працює стабільно, бездоганно. Але якщо стається якийсь збій, я одразу це бачу і беру участь в оперативному відновленні технологічного процесу. Звісно, я працюю не сама. Наша команда складається зі старшого агломератника, начальника зміни, майстрів, спеціалістів різних ланок. Кожен на своєму місці, але ми діємо, як єдиний організм».
За освітою Вікторія будівельник. А, наприклад, під час декретної відпустки підробляла… молодшою хірургічною медсестрою в операційній однієї з лікарень міста. Та вона знала, що усе це було тимчасовим. Коли прийшов час серйозно визначатися з роботою, життя привело Вікторію саме до аглоцеху № 2.
Спочатку було важко, навіть плакати доводилося. Та згодом поринула у професію, її нюанси, відчула допомогу та підтримку колег, і справи, як кажуть, пішли вгору. Попрацювати довелося майже на усіх дільницях цеху. Вікторія жартує, що лише агломератником у цеху не була, хоча принципи й цієї професії теж знає. Останні п’ять років вона працює оператором пульту керування АЦ № 2.
Найскладніша зміна
«Вона була у моєму житті 24 лютого 2022 року, – витираючи сльози, говорить Вікторія Яблонська. – Вороже вторгнення навіть обладнання цеху відчуло, почало показувати характер. Пам’ятаю, що нам трьом – мені, начальнику зміни Сергію Шишці та старшому агломератнику Максиму Осіпову – довелося багатенько побігати, щоб відновити роботу. Ми так цим захопилися, що навіть вибухів не чули. Зайшов механік цеху Юрій Мокряк, і ми помітили, що з ним не все гаразд. «Ви що, нічого не знаєте? Війна, на нас росіяни напали. Київ, Харків, Одесу, Кривий Ріг бомблять», – сказав він. У нас був шок, стало лячно. Ми не знали, як нам далі діяти, що робити. Вже згодом ми брали участь у зупинці цеху, чергували, щоб наглядати за обладнанням. Знаєте, коли цех не працює, мовчить, ця тиша дуже виснажлива для усіх, хто звик, що навколо все гуде та гуркоче. Як же ми раділи, коли отримали наказ знову запускати цех до роботи! Для мене за час війни це був один із найприємніших моментів у житті. Зараз працюю спокійно і молюся за те, щоб все гаразд було з моїм старшим сином Артемом, який зараз зі зброєю у руках захищає Україну. Мене підтримують мій чоловік Олександр, який теж військовий, прикордонник, а також молодший син Назар, він ще вчиться у школі».
Родина, колектив АЦ № 2, улюблена робота – усе це підтримує Вікторію, наповнює її життя сенсом та яскравими емоціями. А ще наснаги та позитиву їй надає вишивка. Вікторія вишиває рушники, сорочки. Щоб вдосконалити майстерність, нещодавно записалася на курси української вишивки. Весна у неї асоціюється із квітами, сонцем, надією на краще. Вікторія хоче, щоб і ця весна була такою. Головне – вірити у Перемогу, наш народ, у ЗСУ і за будь-яких обставин завжди залишатися на позитиві.
Ці рядки з японського хоку написані ніби про тендітну з блискучими очима газорізальницю Олену Суслову. Вона – єдина жінка-газорізальниця у фасонносталеливарному цеху Ливарно-механічного заводу.
Коли Олена працює різаком, звільняючи від зайвого металеві відливки, які тільки-но народилися у формах, її рухи нагадують рухи скульптура. Здається, що різак розрізає метал, наче масло. Але за зовнішньою легкістю стоїть нелегка праця, яку Олена виконує на рівні з фізично сильнішими чоловіками.
«Коли Олена прийшла до нашого цеху, звісно, було певне здивування, – розповідає старший майстер дільниці вогневих робіт та відвантаження ФСЛЦ Сергій Тищенко. – Відверто скажу, певний скептицизм теж був присутній, адже газорізальниками частіше працюють чоловіки. Професія фізично важка. А тут – жінка! Але Олена одразу показала себе професіоналом. Вона раніше працювала у копровому цеху, там своя специфіка, а у нас – своя, але дуже швидко опанувала наші замовлення. Її досвід та працьовитість допомогли їй у цьому. Ми раді, що зараз Олена працює з нами».
Олена жартує, що за своє життя стільки нарізала, стільки перерізала, що впевнена – за допомогою свого ручного різака може перерізати і літак, і вагон, і ракету, якщо буде потрібно. 27 років роботи у професії загартували її. Недаремно зараз її у ФСЛЦ називають сталевою жінкою. Але її сила не у фізичній силі, а в досвіді і прискіпливості до дрібниць, говорить газорізальниця. Це зараз вона почуває себе впевнено, практично господинею на своїй ділянці, а коли прийшла до ФСЛЦ з копрового, пам’ятає, як перший раз різала, а спиною відчувала пекучі погляди. Тоді обернулася і побачила чоловіків, які буквально влаштували їй «зоровий» іспит. Нічого, здала його гідно, адже мала й міцний характер, і чималий професійний досвід за плечима.
«Я у професії з 1990-х років, – розповідає Олена. – Вчилася на газорізальницю безпосередньо в копровому цеху. Не думала, що затримаюся тут надовго, тоді просто потрібен був заробіток. Пам’ятаю, що й гадки не мала, куди йду. Цех мене вразив. Спочатку було непросто. Але я не з тих, хто пасуватиме перед труднощами. Мені тоді, як, до речі, і зараз, пощастило з колегами. Згадую, що моєю наставницею теж була жінка. Першому, чому мене вчила: будь уважною і працюй різаком, наче ручкою. Мене це здивувало тоді. Тепер розумію, чому різак порівняли з ручкою. Різати доводиться під різними кутами нахилу, бо деталі мають різні форми, різні вигини, наче літери, і ти виводиш їх різаком. Отак усю зміну на ногах і «протанцюєш». Та попри всі складнощі, я б свою роботу на іншу не поміняла».
Олена дуже любить весну за її красу та силу водночас. Уявіть собі, якою має бути сила першої квітки, яка пробиває ще холодну землю і тягнеться до світла! Все оживає, як оживає і надія на краще, на світло, на те, що всі мрії обов’язково здійсняться. У Олени теж є мрія – побувати в Японії. Олена впевнена, що якось весною вона все ж завітає до країни сакур та хоку.
«Вітаю всіх своїх прекрасних колежанок і бажаю усім завжди відчувати себе неповторними, красивими, щасливими та натхненними, – говорить Олена Суслова. – Хай у найскладніші часи ви завжди знайдете привід посміхнутися, порадіти і відчути тепло та турботу від своїх близьких та друзів. Хай весняний настрій завжди буде вашим супутником, а 8 Березня святом, яке ще раз покаже, що усмішка та щасливі очі жінки варті найдорожчих подарунків та найміцніших обіймів!»
