5-річна Марія Макеєва з Кривого Рогу стала наймолодшою волонтеркою за даними Національного Реєстру Рекордів. Маша своїм виступом зібрала для потреб ЗСУ суму 35492 грн. Про це йдеться на сайті nationalrecords.world.
Дівчинка під музичний супровід свого старшого братика Олександра, теж рекордсмена України в іншій номінації, виконувала українські пісні у центрі Львова. Саме до цього міста діти з мамою тимчасово переїхали з Кривого Рогу під час війни.
Виступ маленької Маші тривав 9 годин 54 хвилини. Спочатку діти мріяли назбирати на бронежилет. Але батьки допомогти з’ясувати, що на той момент передовій дуже були потрібні тепловізійні приціли. Один з волонтерських фондів додав до дитячих коштів певну суму. На ці гроші придбали тепловізор INFIRAY СL35 M та передали його нашим бійцям на передову.
Фото nationalrecords.world
До речі, Маша разом з братиком не збираються на цьому зупинятися. Наймолодша в Україні волонтерка планує ще виступити і зібрати кошти на потреби ЗСУ. Бо найбільше, про що вони мріють, щоб якомога швидше закінчилася війна.
24 лютого стало для Сергія Письменного третім днем роботи на посаді майстра з устаткування КЦ-1. А взагалі він вже 17 років працює на нашому підприємстві.
Оновлення у кар’єрі у Сергія прийшлося на складний період: третій день вторгнення, навколо розгубленість, у багатьох опускалися руки. Але дозволити собі такого майстер не міг. Вдома на нього чекала родина, на роботі – колеги, яким треба було показати: все під контролем, з усім впораємося, а перемога –лише питання часу.
Сергій розповідає: «І зараз прихожу до цеху і хочу почути, як працює техніка, як гримить, гуркотить, рухається все коксохімічне виробництво. На жаль, поки що цієї робочої музики немає. Але робота в нас є, і це головне. Навіть за апаратами та агрегатами, які зараз перебувають на вимушеному відпочинку, потрібно доглядати. Ми використовуємо цей час, аби ретельно проінспектувати коксовиштовхувачі, дверез’ємні та вуглезавантажувальні машини. Я відповідаю за електричну складову цих велетнів».
Саме велетенськими Сергій сприйняв розміри устаткування коксохіму, коли вперше прийшов до цеху 17 років тому. До цього часу гадав, що цех – це стіни та стеля, а потрапив на відкритий майданчик, де рухалися машини розміром з три- або п’ятиповерхові будинки. Не злякався тоді, впорався. Сьогодні ця витримка та наполегливість допомагають йому у роботі за воєнних умов. Працювати під сиренами непросто. Але Сергій говорить, що в його робочій практиці взагалі легко не буває.
«Ми наче екстрена допомога. Пам’ятаю аварійну ситуацію на трансформаторних підстанціях декілька років тому. Мене тоді вночі підняли. Адже від цих підстанцій живилися всі машини наших коксових батарей, тож довелося і ночувати на роботі. Тесть та теща мені приносили «тормозки», вони теж працювали тоді на заводі. Додому не пішов, доки не ліквідували небезпечну ситуацію. Я впевнений, що ми можемо впоратися з будь-яким авралом», – каже Письменний.
Але найскладнішим у своїй роботі майстер вважає не роботу з технікою, а вміння підібрати ключик до кожної людини та змінювати думку інших про… недобросовісних електриків. Колись почув від колег-заводчан: «О, один електрик до тебе вже тут був, йому все «до лампочки». І тоді найкращою подякою для Сергія стали слова тих самих людей: «Сергій, де ти був раніше?». Тепер в них все працює, як швейцарський годинник. Майстер цінує свою робочу репутацію, вона є його візитівкою.
«Сьогодні двоє моїх підлеглих служать у ЗСУ, ми кожного дня працюємо під сиренами, але це наша країна, наш фронт, на якому ми маємо вистояти. Моїм синам подобається майструвати літаки, човни, програмувати, але вже доводилося разом робити «спецкоктейлі», плести сітки. Ми любимо наш Кривий Ріг, із задоволенням ходили на екскурсії містом у мирний час. Чекаю нагоду це все повторити ще не один раз. Усі в моїй родині вірять у сили наших захисників, міць міста і його людей. І ця віра та впевненість у власних силах – для мене найкращі інструменти, які безперечно допоможуть нам не лише вистояти та вберегтися, а й рухатися далі», – говорить майстер Сергій Письменний.
Праця цих людей важка й небезпечна, та цього року особливо надважлива.
Видобута шахтарями «АрселорМіттал Кривий Ріг» багата руда потрібна для виробництва якісного металу, який буде необхідний після перемоги. Тому сьогодні, попри складну економічну ситуацію їхній підрозділ працює.
Частина безстрашного колективу пішла захищати свій дім і багатства рідної землі на передову. Шахтарі-бійці тримають свій фронт і на поверхні, й на глибині 1135 метрів.
Вдячні вам за мужність і надпотужну працю. Цінуємо кожного з вас і віримо у перемогу!
Нехай у всіх сферах вашого життя будуть нові горизонти і підйоми.
В останню неділю серпня в Україні відзначають професійне свято представників однієї з найбільш небезпечних мирних професій – День шахтаря.
Щоб бути шахтарем треба мати сильний характер, говорить підземний електромеханік Юрій Карамушка. «Я з шахтарської родини, тому й не вагався, куди піду працювати. В шахті вже 30 років. Працював кріпильником, слюсарем, скреперистом, зараз електромеханіком. Під землею я вдома. Вже давно навчився навіть на око відрізняти найкращу породу, вона в нас синього кольору. Якісна порода, як і люди, що тут працюють. Напередодні свята бажаю миру, спокою та здоров’я всім колегам!», – сказав Юрій.
Цьогоріч напередодні Дня шахтаря найкращих представників гірничої справи у шахтоуправлінні ГД привітали та відзначили грамотами міського та Саксаганського виконкомів.
«Місто вдячне шахтарям підприємства, яке від перших же днів війни долучилося до захисту Кривого Рогу від окупантів. Сьогодні шахтарі працюють без зупинки, і це вже економічний захист нашої країни. Тільки разом ми всі здобудемо перемогу», – сказав заступник Криворізького міського головиОлександр Катриченко.
Героями свята стали:
– Олександр Жихарєв, машиніст бурової установки,
– Юрій Карамушка, електромеханік,
– Олександр Резінкін, електрослюсар черговий та з ремонту устаткування,
– Ігор Стеценко, прохідник,
– Олександр Сьомік, прохідник,
– Володимир Муленко, гірник очисного забою,
– Роман Швайдак, машиніст конвеєра.
В шахтоуправлінні «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює майже 900 сильних духом, міцних тілом, щирих та відвертих професіоналів підземної справи. 108 з них зараз мобілізовані до лав ЗСУ і захищають нашу країну на передовій. А ті, хто залишився у Кривому Розі, теж з когорти сміливців, адже шахта не приймає слабких та невпевнених, говорять шахтарі.
«Я впевнений, що в нас працюють люди з особливим характером, перед якими не може встояти найміцніша гірська порода. З такими колегами ми впораємося з будь-яким завданням, вистоїмо, переможемо і побудуємо ще не один новий горизонт, – сказав директор ШУ Антон Чирва. – Дякую всім, хто наділений особливим шахтарським геном, який допомагає у роботі, надає сили та витримки. Бажаю міцного здоров’я, спокою та затишку у домівках і щасливої вдачі!»
Богдан працює аудитором управління технічної підтримки продажів і впровадження нових видів продукції «АрселорМіттал Кривий Ріг».
– Родом я з Алчевська Луганської області. Мій дід працював металургом. У мене ж були дещо інші плани, допоки не прийшов у день відкритих дверей до Донбаського державного технічного університету. Саме на металургійному факультеті мене змогли зацікавити так, що рішення було змінено. Вирішив вчитись на металурга.
У 2013 році я завершив навчання, отримав диплом, пішов працювати на Краматорський завод феросплавів. А потім почалося… Місто обстрілювали, тому ми з дружиною переїхали до спокійнішого рідного Алчевську. Я працював у доменному цеху на тамтешньому металургійному комбінаті. У відпустку ми поїхали до Одеси, де я дізнався про вакансії в «АрселорМіттал» у Кривому Розі. Послав резюме і потрапив у Кривий Ріг.
Тут я починав розливальником сталі, і мені це подобалось. Але коли народилась донька, стало важко працювати в зміну, хотілось висипатись, допомагати дружині – і я змінив місце. Ми працюємо над отриманням сертифікатів, які дозволяють продавати нашу продукцію в різних країнах, на різних материках. Робота дуже подобається: тут я спілкуюсь з цікавими розумними людьми, постійно розвиваюсь.
Мені подобається це місто, подобається жити в Україні. Тут належний рівень культури у багатьох сферах. Взяти хоча б культуру керування авто. Більшість водіїв дотримуються правил, ввічливі, мені є з чим порівнювати. У нас багато гарних місць. Наприклад, Запоріжжя. Я проходив практику на «Запоріжсталі», часто гуляв прекрасним проспектом Металургів, якщо не помиляюсь – це найдовша вулиця в Європі. Класно було відпочивати на Хортиці. У юності декілька разів був у мальовничому Святогірську. Сіверський Донець, крейдяні гори, ліси. Але найбільше запала в душу Одеса з її морем, прекрасним центром, загадковими катакомбами. Є мрія купити там житло і оселитись, як вийду на пенсію.
А от що не подобається – корупція. Кожен з нас хоче залишити нашим дітям квітучу заможну країну. Тож ми всі повинні почати з себе. Перестати давати хабарі у лікарні, в органах влади, інспектору на дорозі. Звичайно, в одну мить це корупцію не зупинить, але удар по ній буде відчутним. Зробімо ж це заради наших дітей!
За даними Управління статистики, впродовж 1991 року на території України народилося майже 631 тисяча дітей. Цьогоріч їм вже виповнилося або виповнюється 31 рік. Вони – вже дорослі люди, які отримали освіту, стали фахівцями у різних галузях, деякі зробили кар’єру. Здається, вони нічим не відрізняються від інших людей. Та тут є своє «але» – усіх їх об’єднує те, що народились вони у рік здобуття Україною своєї Незалежності. Хто ж вони, ровесники Незалежності? З деякими «Металург» зустрівся особисто.
Катерині Литвяк, тунельниці коксохімічного виробництва, незабаром виповниться 31. Вона, як і більшість наших українських дівчат, рішуча, відверта, міцна та тендітна водночас.
– П’ять років тому я прийшла працевлаштовуватись на коксохім тунельницею. Тоді навіть не уявляла, що буду працювати практично під самісінькими гарячими коксовими печами. Я взагалі-то перекладач за освітою, а сьогодні майже досконало знаю будову та режим обігрівання коксових печей. Я перевіряю стан газопідвідної та газовідвідної арматури в тунелях коксових батарей. У нас всіх в колективі є спільне – усі вміють працювати з повною віддачою, швидко справляються з «гарячими» ситуаціями та люблять рідне підприємство, місто, країну.
24 лютого цього року я мала зареєструвати покупку своєї власної квартири. Але війна перекреслила це. Тому найперше, що планую зробити після перемоги – це нарешті відзначити новосілля в новій оселі, адже після тридцяти життя тільки починається!
Цей рік багато чого змінив в житті. Я по-іншому почала дивитися на деякі речі, відійшли кудись поняття буденності та звичайності. Ось, наприклад, вишиванка, яка висіла у шафі як звичайне вбрання, раптово перетворилася на символ незламності та одяг, який єднає, захищає та оберігає. А хлопці, які були звичайними колегами по цеху, пішли в ЗСУ та перетворилися на справжніх героїв, яким немає рівних у найкрутіших бойовиках.
А ще в мене є син. І я дуже хочу, щоб він зростав саме в моїй рідній країні, де незалежність – то воля та право вибору. Ось що я ціную найбільше. І якщо раніше про це якось не думала, то зараз відчуваю кожною клітинкою тіла та душі. Я хочу жити в тій країні, де я хочу. Я хочу мати право самій вирішувати її та свою долю. Я хочу будувати своє майбутнє у по-справжньому вільній країні. Мені стільки ж років, як і нашій державі. Ми ровесниці, я це відчуваю ментально, тому в нас спільні бажання. Ми – на одній хвилі. Цей День незалежності ми будемо відзначати по-іншому, без парадів та урочистостей. Але впевнена, що будуть перемоги, звісно ж, і в цей день. Саме це буде найкращим для мене святковим подарунком.
