31 жовтня під час виконання бойового завдання загинув солдат роти вогневої підтримки окремого розвідувального батальйону Олександр Пшеничний.
Олександр працював в «АрселорМіттал Кривий Ріг» менеджером з управління проектами. Він займався впровадженням покращень в цехах підприємства. За словами в.о. начальника служби впровадження міжнародних та корпоративних проектів Олега Шорохова, Пшеничний був професіоналом найвищого рівня, якому було до снаги будь-яке завдання. «До Саші завжди можна було звернутись за допомогою чи порадою, – розповідає Олег. – Відмови не було ніколи. Справжня людина, товариш, колега. Але якщо щось було не так, то він відверто про це казав і відстоював свою думку. А ще ми його любили за веселу вдачу, вміння підняти настрій всій команді. Це непоправна втрата для всіх нас».
Олександр Пшеничний любив подорожувати, відкривати світ з рюкзаком за спиною. «Сашко брав участь у туристичних змаганнях, ходив у походи, – говорить голова Федерації спортивного туризму Кривого Рогу Володимир Казаков. – Він був справжнім надійним товаришем, відкритою щирою людиною. Любив природу, гори, міг бачити прекрасне навіть у простих речах навколо. Ми, криворізькі туристи, глибоко сумуємо з приводу його загибелі».
Висловлюємо щирі співчуття мамі Героя Любові Іванівні, сестрі Катерині, племінниці Владиславі, всім його рідним та друзям.
На цю десятку тренерів покладають величезні надії. Саме їм випало почати формування нової культури безпеки праці на підприємстві. І тренінг від колеги з солідним міжнародним досвідом у сфері охорони праці полегшить їм цей непростий шлях.
На підприємстві невдовзі стартує масштабна програма під назвою «Бережи себе» – Take care. В межах програми кожен з робітників та майстрів підприємства пройде триденний тренінг з відривом від виробництва, мета якого – підвищити зацікавленість людей у власній безпеці та безпеці колег, розвинути навички оцінки ризиків та їх усунення, ознайомити з діями, які можуть захистити від нещасних випадків, спонукати створювати безпечніші умови на робочих місцях та маршрутах пересування.
Директор департаменту з охорони праці, промислової безпеки та екології Жанбек Єсмаханов
Навчати людей будуть наші досвідчені внутрішні тренери, на рахунку яких чимало тренінгів у різних сферах. Але досвід ніколи не є зайвим, і ним з тренерами поділився директор департаменту з охорони праці, промислової безпеки та екології нашого підприємства Жанбек Єсмаханов, який раніше працював на керівних посадах у сфері охорони праці на таких промислових гігантах, як Chevron Corporation та DuPont de Nemours, що є зразковими компаніями зі створення безпечних умов роботи. Він без вагань погодився потренувати тренерів.
То був цікавий день, що промайнув, наче мить. Ось деякі з фішок, що мають підвищити ефективність навчання, які розібрали учасники разом з тренером:
– спілкуватись з людьми максимально зрозуміло, без специфічних зарозумілих термінів;
– почати з найцікавішого, щоб зразу зацікавити аудиторію;
– забути про нудні форми навчання, такі як лекторство;
– застосовувати інтерактивні, ігрові форми, щоб залучити учасників у процес;
– більше гумору та позитиву.
Разом із загальними принципами велику увагу приділили технічним безпековим питанням, таким як оцінка ризиків та їх зменшення, робота в умовах підвищеної небезпеки тощо.
«У світі є багато визначень поняття «культура», – говорить Жанбек Єсмаханов. – Мені найбільш близьке таке: культура – це те, як людина поводить себе, коли її ніхто не бачить. Таким чином, культура безпеки праці – це коли людина працює, дотримуючись правил і вимог з охорони праці усвідомлено, навіть коли її ніхто не контролює. Це дуже важко – сформувати таку культуру, щоб людина працювала безпечно не під страхом покарання, а свідомо. І за один раз вона не сформується. Чекати миттєвих результатів тут – це утопія. Але якщо кожен, хто пройде курс «Бережіть себе», хоча б у деяких ситуаціях згадає, замислиться і змінить свої дії на безпечніші, то це вже буде успіх. Змінити культуру – тривалий процес, але ми маємо це зробити».
Розбирали три умови виникнення нещасного випадку: наявність працівника на робочому місці, наявність небезпек на робочому місці та контакт людини з небезпекою. І якщо першу умову змінити майже неможливо (хіба що абсолютно роботизувати процеси), у другому випадку потрібні великі кошти та час на переобладнання, то змінити поведінку людини, щоб не було невимушених контактів з небезпекою, – це найреальніше.
«Тут для тренера є підводні камені, – продовжує Жанбек Єсмаханов. – Працівник може запитати – так чому саме я повинен поводитись безпечніше, чому ж не змінюються умови праці? Ну по-перше, умови праці змінюються, є декілька нових виробництв з сучасними набагато безпечнішими умовами. Натомість виводяться з експлуатації застарілі. Поступово закуповується безпечніше устаткування та інструменти. Але ж підприємство гігантське, багато старих цехів та агрегатів, і змінити все в момент неможливо, особливо зараз, коли ми на межі виживання. Але це ж не означає, що працівники повинні створювати собі додаткову небезпеку. Це наче «на зло мамі не надіну капелюха та відморожу вуха»? Але ж ми дорослі люди, які ходимо сюди заробити гроші та повернутися додому здоровими, чи не так?»
Навчання тренерів, як і реалізація програми «Бережи себе», організовується відділом з навчання та розвитку департаменту з персоналу. Керівниця відділу Лариса Кітугіна розповіла, що до десяти внутрішніх тренерів незабаром приєднаються ще 15, щойно відібраних з працівників підприємства. «Для підготовки нових тренерів ми також плануємо залучити Жанбека Єсмаханова, – розповіла Лариса. – Адже це наш головний експерт з безпеки праці. Програма «Бережи себе» дуже важлива, бо безпечна поведінка на виробництві – це збережені життя».
Четвертого листопада залізничники відзначають своє професійне свято.В «АрселорМіттал Кривий Ріг» його святкують фахівці управління залізничного транспорту – дружний колектив, до складу якого входять залізничні цехи №№ 1, 2, 3 та вантажна служба.
Залізниця є важливим учасником технологічного процесу «АрселорМіттал Кривий Ріг». Її інфраструктура на підприємстві складається з майже шістсот кілометрів залізничного шляху та близько 2 тисяч стрілочних переводів, має одне з найбільших локомотивних господарств в Україні та власний парк напіввагонів.
«Майже усі виробничі процеси наших доменників, сталеплавильників, коксохіміків, прокатників тощо відбуваються за участю залізниці, – говорить начальник управління залізничного транспорту Ігор Аріх. – Саме коліями до підприємства надходить сировина, а вже готова продукція вирушає до споживачів. З початком війни активне залізничне життя сповільнилося, бо робота виробництва була призупинена, а здійснювати зовнішню логістику зараз дуже складно. Втім, ми продовжуємо працювати: ремонтуємо колії, рухомий склад, турбуємося про капітальне оновлення спеціальної техніки, поліпшення вантажно-розвантажувальних робіт тощо. Зберігаємо і колектив УЗТ та опікуємося залізничниками, які зараз захищають нашу країну. Я хочу привітати кожного робітника з нашим професійним святом та побажати миру, здоров’я, оптимізму та віри у нашу Перемогу».
Локомотивно-вагонна «амбулаторія»
На підприємстві триває технічне обслуговування залізничної техніки. Локомотивам, вантажним вагонам, залізничним кранам та іншій техніці майстри ремонтних депо залізничного цеху № 2, як справжні лікарі, встановлюють технічний діагноз, приводять до ладу усі життєво необхідні вузли та агрегати.
«Як і в усіх робітничих колективах, ми зараз працюємо не повним складом. Хтось знаходиться на простої (2/3), а 166 робітників захищають країну, – говорить начальник залізничного цеху № 2 Дмитро Колесник. – Втім, робота в підрозділі продовжується. На лінії зараз працюють 32 тепловози, інші знаходяться на консервації. Але без уваги ми їх не полишаємо, час від часу проводимо технічне обслуговування локомотивів, змащуємо їхні механізми, заряджаємо акумулятори тощо».
«Система електрообладнання тепловозу – це важливий гравець у його організмі, – розповідає Олександр Саква, слюсар-електрик з ремонту електрообладнання. – За час війни роботи у мене, на щастя, не поменшало. Ось тільки закінчили ремонт головного генератора. Ми перебрали в ньому кожну деталь, що потрібно – полагодили, що вийшло із ладу – замінили. Після такої уваги генератор обов’язково буде працювати. Я працюю в ЗЦ № 2 з 1974 року, і за цей час крізь мої руки пройшла «електрика» майже усіх тепловозів. Ремонт електричних машин – це праця рутинна, але важлива. За це і люблю свою роботу».
Олександр Саква, слюсар-електрик з ремонту електрообладнання
Поновили залізничний кран
Власними силами в ЗЦ № 2 відновили кузов залізничного крана вантажопідйомністю 60 тонн. Він використовується під час укладання нових залізничних колій, ремонту полотна, а також великих металургійних агрегатів на кшталт доменних печей підприємства.
«Кран вже зі стажем, але потрібний у роботі, – розповідає начальник служби підйомно-транспортного обладнання Юрій Артеменко. – Через корозію кузов крану вийшов із ладу, а усі вісім дверцят на кузові (по чотири з кожного боку) мають вільно відкриватися і щільно закриватися. Ці дверцята дуже важливі. Наприклад, одна веде до дизеля, друга – до редуктора, третя – до гальмівної системи і так далі. Ми з колегами вирішили надати кузову крана другого життя. Новий «одяг» йому зробили із металевих листів, які залишаються в крановому депо після інших ремонтів. Потім вже новий кузов поґрунтували та пофарбували. У цій роботі брали участь усі машиністи крана-кранівники 6 розряду Анатолій Цимбал, Сергій Ващенко, Микола Лищук та Анатолій Яценко».
Машиніст крана Анатолій Яценко
До ремонту вузлів тепловозів залучаються й підрядники. За їх допомоги проводиться випробування повітряних резервуарів, ремонт секцій охолодження. Оскільки ЗЦ № 2 опікується ще й вагонним господарством, за останній час на ремонт до депо «Укрзалізниці» відправлені 80 вагонів, в яких загальними магістралями транспортується продукція нашого підприємства.
1 листопада виповнюється 65 років з дня створення управління залізничного транспорту гірничого департаменту. Його колектив завжди складався з досвідчених та міцних духом професіоналів. Тому й не дивно, що серед лідерів ГД завжди є залізничники.
Машиніст тепловозу Ігор Мороз – один з них. Він вправно керує тепловозом у кар’єрі, яким опікується, наче членом родини.
Залізниця завжди була присутня в житті Ігоря, адже виріс він поблизу залізничної станції «Кривий Ріг-Головний». Певного часу на залізниці працював ремонтником його батько. Чоловік розповідає, що хоча і мріяв в дитинстві стати ветеринаром, втім навчатися пішов саме на залізничника і жодного разу не пожалкував про це.
«Тепловоз для мене, наче рідна домівка. В кабіні машиніста все облаштовано майже по-домашньому», – каже Ігор Мороз. – Тут чисто, охайно, зручно. Кожну робочу зміну починаю з ретельного техогляду мого ТЕМ7А. Ходова частина, стан дизелю, паливної та охолоджувальної системи, електроустановки – все має бути у порядку. І це не стільки заради виконання плану, скільки заради безпеки праці моєї власної та колег навколо. Це ж не жарти! Мій «трудяжка»-тепловоз до війни за один раз тягнув по сім думпкарів з породою до дробильних фабрик або відвалів, а це загалом приблизно 1085 тонн. І хоча у нас, виробничих залізничників швидкість тепловозів невелика, втім, доводиться долати нахили і це за умов невеликої швидкості. Складно і тепловозу, і нам – екіпажу. Щоб все довезти вчасно та безпечно, постійно треба бути вдвічі уважнішим. Додайте влітку спеку, яка в кар’єрі відчувається сильніше, а взимку холод та небезпеку заледеніння колій. Добре, що у нас в ГД працюють профі, які дбають, щоб колії були в порядку, але увага, то головне наше правило».
Ігор радіє, що в його роботі є чимало приємних моментів. Колектив класний, а ще птахи, яких в кар’єрі, запевняє машиніст, чимало. І як вони співають! Як співають у кар’єрі солов’ї! Для нашого героя це особлива насолода, адже крім іншого він ще й затятий птахівник. Вдома на залізничника очікують не лише улюблена сім’я, а й… рідкісні співочі птахи – павичі, щогли, шама-дрозди з Тайланду та багато інших крилатих. Це хобі, справа душі та серця. Але й до їх розведення машиніст підходить професійно, тому й птахи живуть у нього навіть довше, ніж у природі. Ігор мріє і вірить, що звістку про перемогу українців його птахи зустрічатимуть найкращим співом-симфонією.
«Про активні бойові дії дізнався, коли був вдома, – говорить Ігор Мороз. – Одразу вирішив, що якщо треба буде йти захищати, то піду воювати, якщо треба працювати, буду працювати за найскладніших умов. А поки допомагаю, чим можу. Впродовж двох місяців виготовляв пластини для бронежилетів для наших хлопців. Вважаю, що якісна робота на заводі – це теж вклад у перемогу. У захисників має бути надійний тил. Ми тут чекаємо на кожного з них. Хай повертаються додому живі та з Перемогою. А всім колегам залізничникам бажаю напередодні професійного свята спокою, здоров’я, повного завантаження усіх потягів та щоб наші тепловози ніколи не зупинялися через повітряні тривоги! Миру та Перемоги всім нам!»
21 жовтня під час виконання бойового завдання у Луганській області біля смт Білогорівка загинув наш колега – токар РМЦ-2 Ливарно-механічного заводу Євген Ткаченко.
До лав ЗСУ Євгена мобілізували 14 жовтня, а вже за тиждень захисника не стало. Він лише декілька днів не дожив до свого 45-річчя.
В цеху Євгена Ткаченка знали як професіонала, що не лише сам був асом своєї справи, а навчив цього чимало молодих фахівців. Він завжди був серед перших, хто освоював нове обладнання, йому спокійно довіряли найскладніші замовлення, адже знали, що все зробіть швидко та якісно, розповідає про героя начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін.
«Він найкращий токар цеху, який два десятки років пропрацював в РМЦ-2. А ще це людина, яка одразу готова була прийти на допомогу, підтримати та допомогти кожному. Це неоціненна втрата для нас. Спокійний, завжди у гарному настрої, Євген був авангардом нашого цеху. На жаль, війна здійснює якийсь жахливий відбір, коли забирає найкращих. Ми завжди зберігатимемо пам’ять про Євгена Ткаченка у наших серцях, адже таких людей, справжніх героїв не можна забути ніколи. Це наша втрата, наш біль», – говорить Олександр Тюрін.
Вдовою залишилася дружина, а без батька – дві доньки.
Щирі співчуття родині та близьким! Вічна пам’ять Герою!
Каже про себе машиніст бульдозера АТУ Олександр Школяренко. За участь в усуненні наслідків ворожої атаки на криворізьку дамбу він нагороджений нагрудним знаком «За заслуги перед містом» 3 ступеня.
Олександр Школяренко був серед перших, хто працював на пошкодженій дамбі. «Пам’ятаю величезну чергу із вантажних машин, які потоком везли на дамбу скальну породу та вивантажувалися. Мені треба було тільки встигати її розрівнювати, якщо казати правильно: планувати дамбу», – згадує ті дні Олександр.
Свою роботу бульдозерист знає відмінно, адже у професії майже 40 років. Керувати бульдозером навчався на підприємстві, і з того часу з цим величезним «напарником» працює майже в усіх підрозділах, де треба мати справу з сипкими матеріалами: в ГЗК, шлакопереробному, вапняному цехах, на ДП № 9 тощо. Олександр Школяренко добре знає, як поводитись із ґрунтом, вміє читати плати, креслення, не загубиться у великій кількості кнопок та важелів свого 40-тонного бульдозера на 310 кінських сил.
«14 вересня швидко стало відомо, що ворог цього вечора випустив по нас аж сім крилатих ракет і пошкодив шлюз дамби. Вода прибувала щохвилини та затоплювала все навкруги, – розповідає Олександр Школяренко. – Першу добу там працювали ДСНСівці, а потім на відновлення дамби вже зайшли ми. Моя зміна припала саме на ніч. Я був спокійний та зосереджений на справі. Якщо починалася тривога, ми припиняли працювати і йшли подалі від дамби, адже знали, що знаходимося в епіцентрі подій і «на мушці» у ворога. Під час роботи там я постійно знаходився на зв’язку зі своєю родиною. Звичайно, усі хвилювалися. Але всі також знали, що цю роботу треба комусь робити».
Після роботи на дамбі бульдозер Школяренка перевезли знову до підприємства, і в Олександра продовжилася вже звична для нього мирна робота.
«Коли запросили до виконкому, я вже знав, що збираються нагородити, – каже Олександр. – Все проходило чудово, була урочиста обстановка, усім грамоти вручили, усіх поздоровили… а мене ні. Ну, думаю, про мене забули. А тут оголошують, що мене нагороджують криворізьким «орденом»! Оце так! Було дуже приємно! Не встиг із зали вийти, про нагороду вже знали усі мої знайомі. Донька, яка зараз за кордоном, навіть перша про це дізналася. Ось така вона, сучасна комунікація!»
Але, як каже сам Олександр, на нагороду він зовсім не розраховував, а просто виконував свою роботу.
