Восьмого жовтня свій 80-й день народження відзначив, без перебільшення, легенда нашого підприємства, повний кавалер ордену Трудової Слави Олександр Ляшенко. Рівно половину свого життя – 40 років – він пропрацював у мартенівському цеху.
«Зростав я у Верхньодніпровську, – почав свою розповідь Олександр Іванович. – І якось так воно було, що навіть у старших класах не замислювався, ким хочу стати. До того моменту, поки класна керівниця Віра Петрівна не повезла нас на екскурсію на металургійний завод у Дніпро. Нам показали спочатку доменний цех, а потім мартен. Це було таке приголомшливе видовище, що я більше не вагався. Тільки в металурги!»
Сашко закінчив технічне училище у Дніпрі та разом з однокурсниками приїхав до Кривого Рогу, де якраз запускали новенький мартен. Разом з молоддю у цех запросили справжніх мартенівських метрів з багатьох металургійних міст.
«Склалась ефективна команда, – продовжив іменинник. – Досвідчені сталевари стали мізками процесу, а молоді їх підручні – руками і ногами. Ми багато працювали фізично: прибирали, чистили обладнання, підносили матеріали, відбирали проби тощо. Відверто кажучи, не всі старші колеги охоче ділилися з нами своїм мистецтвом. Але було б бажання. Я придивлявся дуже уважно і все на вус мотав. Мене запримітив майстер Вадим Гуров, знаменитий Гуров, який через багато років стане депутатом Верховної Ради трьох скликань. Він почав мене підтягувати, і згодом я вже став підміняти сталеварів».
Спочатку у наших мартенівських печах варили сталь без продування киснем, на так званому тихому ходу. Але потім провели модернізацію, додали кисневі фурми. Пізніше ввели в роботу двохванні сталеплавильні агрегати. Тож цех модернізувався, а разом з ним зростав як фахівець Олександр Ляшенко. Він міцно закріпив за собою місце сталевара, став одним з найкращих у цеху, та мабуть і в країні, отримував державні нагороди.
«Не буду лукавити, – усміхнувся Олександр. – Державні ордени отримувати дуже приємно. Особливо, коли відчуваєш, що то по справедливості, що ти й твої колеги дійсно тяжко та продуктивно працюють, створюють добробут для міста й країни. Молоді були, завзяті. Після важких змін вистачало сил ще бігати у футбол за цехову команду. А після футболу – на турбазу у Мар’янівку. Рибалили, юшку варили, спілкувалися, та просто купалися, відпочивали. Всією бригадою».
Не дуже хотів Ляшенко зі сталевара йти у майстри. Але все-таки його вмовили. «Можна сказати, що став я майстром добровільно-примусово, – згадує Олександр Іванович. – Тоді майстрів не балували. Сталевар й навіть підручний заробляв більше за майстра. Це було дивним, адже майстер організовував процеси і мав набагато більшу відповідальність. Але у середині вісімдесятих це виправили, і «майстерувати» стало веселіше. Так я майстром і пішов на пенсію у 2001 році. І за ці сорок років жодного разу не мав бажання піти з цеху, з заводу».
У 2020 наше підприємство виконало свої зобов’язання і вивело з експлуатації улюблений Ляшенковий мартен, адже цех мав значний негативний вплив на навколишнє середовище. Олександр Іванович був присутнім на останній мартенівській плавці як гість. «Якогось особливого смутку не було, – поділився враженнями ветеран. – Звичайно ж, я люблю свій мартен. Він і зараз мені сниться ночами; метал, плавки, навіть емоції. Але прогрес не зупинити. І якщо конвертерний спосіб показав себе більш прогресивним та екологічним, то так тому й бути. Знаю, що багато хлопців перейшло у конвертерний цех. Впевнений, вони швидко опанують нові процеси, нові елементи. Мартенівці – народ кмітливий, ми все зможемо!»
Більш ніж 20 років Олександр Іванович на заслуженому відпочинку, і його зв’язок з рідним підприємством не перервався. Він неодноразово був у журі конкурсів професійної майстерності, регулярно бере участь у заходах, присвячених Дню металурга та гірника, Дню народження підприємства та інших. Ветеран зустрічається з молодими працівниками, ділиться професійним та життєвим досвідом, та й все його виробниче життя є прикладом відданості професії, підприємству, металургії.
