Позначка: наші люди

Ветеран департаменту з якості та мандрівник, 76-річний Юрій Діденко, вже встиг побувати більш ніж у 30-ти країнах світу на чотирьох континентах. Навіть під час повномасштабного вторгнення він знаходить можливості для подорожей та пригод, а також для допомоги Збройним Силам України під час цих подорожей. Цього разу Юрій впродовж двох місяців перебував у Німеччині.

«Кілька років тому я вже відвідував Німеччину, – згадує Юрій Тихонович. – То був одноденний візит у відомий Баден-Баден під час туру Європою. Цього разу у мене було більше часу й можливостей ознайомитися з невеличкими провінційними містечками землі Баден Вюртемберг. А почалося все, як я жартома називаю, з операції «проникнення в НАТО під прикриттям». Молодим я служив у Прикарпатському військовому окрузі. Нам постійно казали, що ми перші маємо бути готовими взяти на себе удар військ НАТО. А вийшло так, що багато років потому я побував дуже близько від їхнього полігону і майже місяць їв натівську їжу. А керівницею «операції» я жартівливо називаю свою доньку».

Минулого літа почастішали атаки російських ракет та безпілотників на Кривий Ріг. Донька Юрія Тихоновича Вікторія не на жарт хвилювалася за улюбленого татка і сказала, що їй було б набагато спокійніше, аби він перечекав агресивну активність окупантів у Німеччині, а водночас трішки вгамував свою спрагу до мандрів. Донька дала номер телефону і сказала, що батька чекатиме чоловік у місті Ульм, який скаже, що робити далі. І наш мандрівник, охочий до подорожей, погодився.

«Зайвих питань я не ставив, – усміхнувся наш ветеран. – Певна конспірологія мені навіть сподобалася, адже цікавість до різних шпигунських штучок та пригод зберіг з дитинства.  Їхали автобусом з Києва 30 годин. Потім я зустрівся з чоловіком, якого порекомендувала Вікторія. Він виявився українцем, який у Німеччині вже кілька місяців. Далі були переїзди поїздом та авто. І ось я біля воріт житлового комплексу в альпійському лісі. Зайшов, озираючись. Спитали, звідки дізнався про табір? Сказав таємниче, що знайомі підказали. Записали, сфотографували й відвели на вечерю, щоб не пропустив, а після вечері вручили посвідчення на простому папері з моїм фото. Мій номер 149ХХХ. Не 007, але також непогано».

Так мандрівник опинився у таборі для біженців з України. Там, як здогадався Юрій, українців адаптували до життя у німецькому суспільстві та проводили деякі уточнення-перевірки. Найперше, з чого почали, вчили місцевих правил сортування відходів, бо чистота довкілля у Німеччині – пріоритет номер один. Першого ж вечора Тихонович пережив невеличкий стрес. Чутно було стрілянину, гуділи літаки. Як виявилося, зовсім поруч знаходився полігон Бундесверу, а у їхньому таборі раніше розміщувалися німецькі вояки. Оце кіно! Ніколи ветеран ще не був так близько до НАТО.

«І це не якась там таємниця, – продовжив наш герой. – У відкритому доступі є ознайомчі брошури, тож ніякої військової таємниці я не видаю. У таборі я вивчав німецьку мову, заповнював багацько анкет, поринув у місцеве законодавство, працював у бібліотеці. Нас годували їжею, яку привозили з військової їдальні, можна було отримати одяг, був медичний заклад, куди я також звертався. І все безкоштовно. Найулюбленішою моєю справою були нетривалі походи альпійськими лісами, візити у найближчі невеличкі містечка, а особливо відвідування місцевого зоопарку. Там місцеві тварини – олені, кабани, фазани та інші – мешкали у дуже просторих вольєрах, тому складалося враження, що ти прийшов не в зоопарк, а до них у гості у дику природу. А от у дикій природі жодного крупного звіра я не зустрів, на жаль. А скоріше на щастя, бо не хотів би я зустрітися віч-на-віч з місцевим вепром».

23 дні Юрій Тихонович перебував у таборі, а потім отримав направлення на поселення у місто Швебиш-Гмюнд. Там його поселили у місцевому затишному гуртожитку, і мандрівник мав вдосталь часу на улюблене заняття – подорожі.

«Я цілими днями ходив мальовничими вуличками, – розповідає ветеран. – Захоплювався старовинними готичними церквами, фортечними стінами, величною долиною місцевої річки. Інколи їздив до сусідніх містечок, але не дуже далеко. У цій країні надзвичайно розвинений, комфортний, але дуже дорогий транспорт. І на ту одноразову виплату, яку я отримав, дуже не роз’їздишся. У місті активно діє українська громадська організація «Єднання». Люди підтримують одне одного, а також намагаються допомагати Україні всім, чим можуть. Вони зібрали й відправили більше 50-ти тонн гуманітарних вантажів. Я ж особисто кілька разів на тиждень брав участь у плетінні маскувальних сіток для ЗСУ».

Сітки у місті плетуть адресно, для конкретних підрозділів. Здебільшого для тих, де служать родичі. Юрія до самостійної роботи одразу не допустили. Він, як і всі, спочатку пройшов тижневий підготовчий курс у супроводі наставниці.

«24-го серпня громадська організаціях влаштувала святковий концерт, – продовжив Юрій Тихонович. – Була делегація містян на чолі з бургомістром. Він привітав нас з Днем Незалежності України і подякував мужнім українським воїнам, які захищають від агресора не лише свою країну, а й Європу. Міський струнний оркестр виконав наш гімн. До сліз! Я став переможцем благодійної лотереї і, як кажуть, дорвався до мікрофону. Подякував німцям за те, що приютили більш ніж мільйон українців і зачитав вірша Ліни Костенко:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,

Оці степи, це небо, ці ліси,

Усе так гарно, чисто, незрадливо,

Усе як є – дорога, явори,

Усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч спинись і з Богом говори.

Довго жити без рідної землі Юрій Діденко не зміг,  повернувся до нашого міста. До України ветеран їхав, супроводжуючи чергову партію маскувальних сіток для наших захисників. У нього була можливість залишитися, гостинні німці не виганяли, але наш мандрівник залишився вірним своєму гаслу: «Багато на світі хороших доріг, а найкраща веде в Кривий Ріг».