Маршрути переважної більшості працівників коксохімічного виробництва до робочих місць пролягають через КПП № 13, що біля будівлі управління КХВ. Тож логічно, що саме неподалік цього КПП, вздовж тротуару, який веде до цехів, розмістили стенди, які нагадують людям про 10 Золотих правил безпеки. На яскравому синьому фоні можна прочитати не лише самі правила, а й практичні приклади поведінки відповідно до кожного з них.
Сергій Безверхий працює апаратником очищення газу у цеху сіркоочищення. Він керує устаткуванням, яке очищує коксовий газ від сірководню. Деякі з виробничих операцій, які він виконує, мають ризики для здоров’я й життя.
«Мені доводиться працювати у газонебезпечних місцях, з рухомими механізмами. Деякі операції, наприклад, налаштування скруберів, пов’язані з роботою на висоті. Також на території цеху рухається автотранспорт, є й залізничні колії поблизу, – говорить Сергій. – Тож Золоті правила для мене дійсно актуальні. А оскільки людській пам’яті властиво забувати, а інстинктові самозбереження – втрачати гостроту, то нагадування у вигляді яскравих стендів зовсім не зайве».
Працівники спеціалізованого ремонтного цеху коксохімвиробництва ремонтують устаткування коксового, технологічного, вуглепідготовчого цехів, цехів сіркоочищення, уловлювання та інших підрозділів КХВ. Також в СРЦ виготовляють запчастини та вузли для цих ремонтів. Керівник цеху відповідає за здоров’я й життя кожного зі своїх працівників.
«Наші ремонтники часто працюють на висоті, виконують вогневі роботи, мають справу з вантажопідйомними механізмами, електроінструментами. Та й верстати у майстернях також мають ризики, – пояснює начальник СРЦ КХВ Віктор Сосюк. – Тому я вважаю, що нагадування у вигляді стендів, як раніше казали, наочна агітація дуже потрібна. Це наче яскрава реклама. Ми можемо пройти повз рекламний банер, начебто не звернувши на нього уваги, але якщо зламається, наприклад пральна машина, або виникне потреба у якійсь послузі, то колись побачена реклама де й візьметься у вашій голові. Так і тут: коли виникне відповідна виробнича ситуація, працівник згадає, як треба діяти, а чого робити не можна. Тож таких стендів багато не буває!».
8 грудня під час виконання бойового завдання в Курській області рф отримав поранення, несумісне з життям, сапер інженерно-саперного відділення, старший солдат Сергій Фідря. До повномасштабного вторгнення він працював майстром цеху ремонту металургійного устаткування № 4 ремонтного виробництва ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг.
Як розповів старший майстер ЦРМУ-4 Сергій Локтєв, Сергій Фідря разом з колегами виконували ремонти ливарних кранів конвертерного цеху. «Ці крани – дуже важливе для виплавки сталі та потужне устаткування. Вони можуть підіймати вантажі вагою до 450 тонн, –– говорить Сергій Локтєв. – Їх обслуговування й ремонти – справа дуже складна. Сергій добре організовував ці роботи та професійно керував ними. Ми були знайомі з ним більш ніж 15 років. Спочатку він був слюсарем-ремонтником, потім став бригадиром, а пізніше перейшов на посаду майстра. Це був класний майстер. Він мав чудові організаторські вміння, вмів знайти спільну мову з кожним, запалював людей своїм позитивом. Найчастіше я пам’ятаю його усміхненим, щоб там не трапилося. А от сумним, пригніченим згадати не можу. Він був патріотом України, брав участь ще в АТО, а у перші ж дні повномасштабного вторгнення пішов добровольцем. Страшна втрата для всіх нас. Завжди його пам’ятатимемо».
Щиро співчуваємо рідним та друзям загиблого воїна.
На захист України Вадим Каракаш став у вересні 2022 року. До мобілізації він працював газозварником у цеху ремонту металургійного устаткування № 4.
Шість років поруч з Вадимом пропрацював майстер ЦРМУ-4 Володимир Полонніков: «Бригада, в якій працював Вадим, ремонтує потужні електромостові крани сортопрокатного цеху № 1. Досвідченого газозварника, який пропрацював на підприємстві близько 30 років, у бригаді любили і поважали. Він був чесним і справедливим. А ще був дипломатичним, міг помирити, допомогти знайти спільну мову, розсудити колег, і до його авторитетної думки люди прислухалися. Вадим був спокійним та виваженим, брався за найскладніші справи і доводив їх до завершення. Страшна звістка про його загибель вразила кожного з дружної бригади у самісіньке серце. Це приголомшило всіх. Ми втратили не лише висококласного фахівця, а товариша, який завжди приходив на допомогу».
Головний сержант-командир стрілецького відділення Вадим Каракаш загинув 5 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання у населеному пункті Приліпки Чугуївського району Харківської області.
Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та колегам загиблого героя.
Вперше за кермо великовантажного самоскида вагою понад 100 тонн Олександр Деркач сів менш ніж вісім років тому. І їх йому вистачило, щоб досконало опанувати цю складну та специфічну техніку й стати одним з найкращих водіїв гірничотранспортного цеху. Та ще й отримати найвищу нагороду «АрселорМіттал Кривий Ріг» за сумлінну працю.
«Олександра я знаю давно. За роки роботи в цеху він змінив кілька робочих місць, і скрізь працював добре, скрізь намагався бути максимально корисним, – розповідає начальник ГТЦ Руслан Новицький. – Я так впевнено про це кажу, бо кілька років працював разом з ним в автоколоні № 2. Він – цілеспрямована людина, чесна і працьовита. Тож безумовно вартий звання «Честь і гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Сашко виріс у селі, тож у тому, що він пішов вчитися до аграрного вишу, не було нічого дивного. А от напрямок обрав універсальний – інженер-механік. А механіки потрібні не лише для того, щоб ремонтувати сільськогосподарську техніку. Це дозволило йому швидко «в’їхати» у професію слюсаря з ремонту автомобілів у гірничотранспортному цеху.
«Так, важкі 40-тонні самоскиди, які мені доводилося ремонтувати, суттєво відрізняються від тракторів чи комбайнів, але принципи устрою та роботи вузлів скрізь схожі. Тож чогось дуже важкого та геть незрозумілого під час опанування професією не пам’ятаю. Добре вчили, показували, ну і я старався зразу все уловити й застосувати на практиці. Ремонтували коробки передач, мости та інші вузли. Виходило непогано. Важко було хіба що фізично, бо у великих автомобілів і деталі нелегкі», – говорить Олександр Деркач.
А от на наступній своїй роботі – старшого механіка автоколони № 2 ГТЦ – Олександр Деркач таких фізичних навантажень не мав. Зате він зізнається, що часто «закипала» саме голова. Скільки яких деталей замовити? Як не вибитися з графіка ремонтів? Що робити, щоб вся техніка колони працювала й не ламалася? І головне – як зробити кожен ремонт максимально безпечним? Ці та інші запитання постійно роїлися в голові, часто не давали спати. На керівній посаді Олександр показав себе не гірше, ніж слюсарем. Але обставини змусили його ще раз перекваліфікуватися.
«Сам я виріс у селі Інгулець біля Кривого Рогу, але у багатоповерхівці, тож особливого господарства у нас не було, – пояснює Олександр. – А от коли одружився і переїхав у село до дружини, і ми зажили у хаті, то з’явилася всіляка живність. А ще й дитинка народилася. Тож для мене дуже підходив графік «день-ніч-48». Спочатку я перевівся механіком з випуску машин на лінію. Дуже відповідальна робота, адже недогледіти якусь несправність під час огляду – це наразити водія та тих, хто працює поруч з авто, на смертельну небезпеку. Пізніше я вирішив перекваліфікуватися на водія наших найпотужніших самоскидів вантажністю 136 тонн».
Олександр зізнався, що це було непросто, перш за все, психологічно. Адже до цього крім власного легковика він ніяким транспортом не керував. Але ціль обрано, і наш герой більше не вагався. Для опанування кар’єрного велетня йому знадобилося кілька тижнів. Поступово тривога минула, і він впевнено відчув себе на новому місці.
«Мені подобається працювати у кар’єрі, – усміхається Олександр. – Я вже маю чималий досвід, тож знаю, що робити в різних ситуаціях і відчуваю задоволення від того, що така гігантська техніка мене слухається. Але від будь-якої, навіть улюбленої роботи треба відпочивати. Тому ми з родиною інколи беремо намет та їдемо у мальовничі місця. Раніше відпочивали на Каховці, але після підриву ГЕС водосховища більше не існує. Тож зараз наше улюблене місце – Білі Камені на Карачунах. Спілкування з природою допомагає скинути навантаження та з новими силами стати до роботи».
Група виконувала бойове завдання у Кліщіївці біля Бахмуту . Працювали вночі. Наче йшло за планом. Але… Гучний вибух розірвав простір. Сергій відчув нестерпний біль. Так, він наступив на міну. Попри шалений вогонь, побратими кілька кілометрів виносили його до наших. А потім були довгі, немов роки, години очікування евакуації з “передка”. Через ворожі обстріли евакуаційні авто ніяк не могли прорватися. Стан бійця ставав загрозливим…
Цього літа майстер ремонтно-монтажного цеху № 3 Сергій Лаєвський повернувся на завод, на своє попереднє місце, майстром складально-ремонтної дільниці. Ця робота потребує рухової активності, і Сергій з нею добре справляється. За це він вдячний спорту, який віднедавна щільно увійшов до його життєвого розкладу.
“Після тієї жахливої ночі, на світанку я все ж таки дочекався евакуації. Мене вивезли бійці іншої бригади, які таки прорвалися за своїми, – згадує наш герой. – Але, на жаль, час було втрачено, і мені ампутували ногу набагато вище тієї ділянки, що була пошкоджена міною. Я повернувся додому на протезі. І зразу ж прийшов до басейну. Коли опинився у воді, то сокирою пішов на дно. Але тренер наново навчив мене плавати. Зараз я виступаю за команду “Нескорених” Кривого Рогу, та разом з родиною у “Veterans family games”. Я ніколи ще не відчував себе таким натренованим. Тож коли лікарка на ЛВК дізналася, що я щойно піднявся на третій поверх на протезі і навіть не захекався, вона була шокована. Можливо, я б взагалі не зміг повернутися на своє робоче місце, якби не спорт”.
Але то було вже потім. А спочатку – медсанчастини, потім лікарні, де Сергій проходив курси реабілітації. І він зізнався, що найважчими у психологічному сенсі були миттєвості не тоді, коли вибухнула міна, коли його з поля бою виносили побратими, і навіть не та страшна ніч очікування, а саме моменти вже у комфорті й безпеці, у медичних закладах. Сергій зізнався, що з важкого психологічного стану його витягли вони: дружина Марина, син Георгій, донечка Неоніла, бойові побратими, які найпершими примчали до нього, та колеги-цеховики.
Майстер пройшовся дільницею, поцікавився виробничими процесами, поспілкувався, порадився з колегами. Він згадав час, коли після технікуму ще зовсім юним слюсарем-ремонтником прийшов до РМЦ-3. Його тато й зараз ремонтує устаткування ковальської дільниці РМЦ-1. Безумовно, він мав вплив на вибір сина піти вчитися на механіка. Але більш вплинуло відчуття стабільності й впевненості у майбутньому, яке оселилося у родині тодішнього працівника “Криворіжсталі”.
“Так, я з дитинства відчував ту стабільність, – каже Сергій. – Тато мав соцпакет, міг придбати путівку, стабільно приносив зарплатню. Я не був фанатом техніки. Але пішов татовою стежкою впевненості у майбутньому. Свою роботу ремонтника я полюбив приблизно через рік, тож то не була любов з першого погляду. Але зараз я маю неабияке задоволення, коли з купи відпрацьованого металу — колишніх грейферу для крана, гуркоту для аглоцеху, роликів для металургійних цехів — ми з колегами отримуємо у підсумку працездатний вузол для устаткування, яке плавить чавун, сталь, чи виробляє агломерат або залізорудний концентрат. І все це завдяки нашому розуму та вправним рукам”.
Сьогодні він увесь у виробничому процесі, а завтра — змагання з кросфіту. Сергій зізнався, що спортом раніше займався дуже мало. Десь трішки пофутболить чи зіграє у волейбол, десь підтягнеться на турніку. Спорт хвилею увірвався у життя після повернення з війни. Він вже вигравав змагання з плавання у своїй категорії, був призером у паверліфтингу та ще кількох видах. А у волейболі сидячи грає за паролімпійську команду області. А ще Сергій дуже пишається досягненнями сина, якого бере з собою на всі змагання “Veterans family games”. Георгій, не зважаючи на свої 12, вже має чотири перших місця і ще багато призових. Він — таткова гордість. Сергій небезпідставно вважає, що спорт — найкращий спосіб психологічної і фізичної реабілітації для побратимів, які повертаються з війни.
“У місті створені для цього чудові умови. Є найкращі спортивні майданчики, задіяні найкваліфікованіші тренери, це все я відчув на собі, – ділиться досвідом Сергій Лаєвський. – У центрах підтримки “Я — ветеран”, “Ветеран” на соцмісті запропонують найкращі варіанти спортивної активності. Друзі, побратими! Тут не вимагатимуть від вас чогось недосяжного. Кожному запропонують свій вид, індивідуальну програму тренувань. Приходьте. І головне — не відкладайте. Повірте, якщо скажете собі: “Я місяць-другий відпочину”, то потім буде набагато важче. Повернулися в місто — поцікавтеся, прийдіть на спортмайданчик, і повірте — ваша реабілітація буде набагато швидшою, а спорт і спілкування з ветеранами, які як і ви пройшли найстрашніше, навчилися цінувати кожну мить цього життя, дадуть неймовірне задоволення та імпульс жити й надихати інших!”
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» урочисто привітали ветеранів-захисників, які працюють на нашому підприємстві.
Для демобілізованих військовослужбовців підприємство організувало концерт-подяку, який об’єднав не тільки ветеранів, а і їхні родини, волонтерів та усіх, хто своєю працею щодня наближає нашу перемогу.
«Ми раді привітати наших захисників з Днем Збройних сил України, – сказав Володимир Гайдаш, директор корпоративних комунікацій «АрселорМіттал Кривий Ріг». – Дякуємо кожному ветерану за мужність, відвагу та прагнення робити усе можливе для нашої скорішої перемоги. З перших днів війни ви стали на захист Батьківщини, ви боронили Кривий Ріг та інші міста України. На жаль, чимало з захисників вже ніколи не повернуться до нас. Вічна пам’ять і слава героям! Багато хто був поранений, але знайшов в собі сили знову стати у стрій, повернутися на підприємство і працювати далі заради перемоги. Усі разом ми довели, що ніхто та ніщо не змусять нас відмовитися від власної волі, культури, рідної мови, від наших традицій та звичаїв. Тому ми й надалі боремося, працюємо і живемо».
«АрселорМіттал Кривий Ріг» робить багато для наближення нашої перемоги, велика увага приділяється нашим ветеранам-захисникам. Ми вдячні вам за вашу відвагу та самовідданість. Ви стали на захист миру та незалежності, справжні герої, які усе зробили для того, щоб наша країна мала майбутнє, щоб наші діти прокидалися від промінців мирного сонечка та співів пташок, а не від звуків вибухів ворожої зброї. Бажаємо вам міцного здоров’я, сили духу та підтримки близьких, – привітав ветеранів та їхні сім’ї Дмитро Довгорученко, начальник виробничого відділу адміністрації з виробництва підприємства».
Творче вітання для ветеранів приготували музиканти гурту «Акцент» та учасники дитячого гурту «Макуланчики». Учасники музичного колективу – це представники різних мирних професій, яких об’єднала музика. Як зазначив керівник гурту «Акцент» Ігор Вовкозуб, цей концерт – подяка усім воїнам, які дарують нам можливість жити та будувати майбутнє країни. Ми сильні, коли ми єдині, ми непереможні, коли в наших серцях живе любов до України, яка має співучу душу і щире серце.
«Я закінчив Харківський авіаційний інститут, маю звання старшого лейтенанта. На війні я був пілотом винищувача СУ-25 і ворога бачив дуже маленьким, адже дивився на нього зверху під час польотів. Я вражав ворожі бази-осередки, – розповідає Олексій Кравченко, підсобний робітник управління складського господарства і підготовки виробництва. – Наша радіотехнічна бригада тримала оборону Куп’янська на Харківщині. Але поранили мене не в небі, а на землі. Коли я та три моїх побратими поверталися з завдання, ми підірвалися на розтяжці. Один мій товариш тоді загинув, а ми втрьох отримали поранення. Зараз у моєму житті все гаразд, я працюю, активно волонтерю та підтримую тісний зв’язок зі своїми побратимами. Вони, до речі, охрестили мене військовим психологом, адже я уважно слухаю все, що вони мені розповідають. Ми всі оптимісти, як би важко не було, завжди сподіваємося на краще і робимо усе можливе, щоб воно настало якнайшвидше».
«Підтримка рідних, колег, міста – все це дуже важливо для людей, які захищають рідну землю. Я сам на собі це відчув. До війни, з 2006 року, я працював у копровому цеху. На фронт був мобілізований наприкінці 2023 року, воював у Авдіївці, – розповідає ветеран Дмитро Борисюк. – Служив у піхоті, жив у польових умовах, тож добре знаю, як це важко. Поранили мене 31 січня минулого року. Дякую лікарям, виходили. День Збройних сил України дуже важливе свято для мене. Я згадую своїх побратимів, таких же звичайних людей, як і всі ми. А ще хочу, щоб скоріше настала наша перемога, і в Україні нарешті запанував мир».
Скорішого миру бажає і Артем Акименко, який працює у залізничному цеху № 3. Він став на захист Україні від самого початку війни у 2014 році. Демобілізувався у 2015 році. Але повномасштабне вторгнення росіян примусило його знову взятися до зброї. Артем брав участь у боях за Харківщину, за Донеччину. Там і отримав поранення. Згадуючи ті бойові дні, Артем з гордістю розповідає про мужність побратимів-криворіжців. Йому було приємно бачити хлопців з Авангарду, Ювілейної, з півночі нашого міста, які гідно показали себе в боях. Разом вони часто згадували відому приказку про хлопців з Кривого Рогу.
З 2014 по 2015 роки боронив Україну й Олександр Безсмертний, який зараз працює машиністом бульдозера в гірничотранспортному цеху ГД.
«Я воював у Донецькій області: Дружківка, Костянтинівка, в Артемівську на Луганщині. Вивчив там майже усі дороги та стежки, адже був водієм, перевозив як людей, так і спорядження, техніку, боєприпаси. Вже тоді було зрозумілим, що у ворога щодо української землі апетити чималі, й він може піти далі. Але, все ж не вірилося, що так станеться. Наші хлопці – це справжні герої, адже вони зараз стримують величезну навалу росіян. Велика шана воїнам. А підприємству хочеться подякувати за підтримку, за цей чудовий концерт, який надихає та заряджає оптимізмом. Все у нас буде добре і ми безумовно переможемо!».
