Позначка: наші люди

Категорії
Новини

Герої заслуговують на пам’ять про них

На фасаді адміністративно-виробничої будівлі ремонтно-механічного цеху № 1 Ливарно-механічного заводу встановили пам’ятні дошки з іменами загиблих героїв – працівників цеху.

Сьогодні в лавах ЗСУ служать 263 працівники ЛМЗ, які на різних ділянках фронту захищають незалежність нашої країни. На жаль, 16 захисників віддали своє життя, аби тут, у Кривому Розі, їхні колеги могли жити та працювати, будувати майбутнє. Колектив РМЦ № 1 на цій війні втратив двох своїх колег – Анатолія Корольова та Володимира Посесора. На честь загиблих встановлені пам’ятні дошки на ковальській дільниці РМЦ № 1 та на адмінбудівлі цеху.

«Серед працівників РМЦ № 1 завжди було багато мужніх людей, справжніх патріотів своєї країни, – говорить начальник РМЦ № 1 Євгеній Гречаний. – Ще під час Другої світової війни на фронт пішли з цеху 17 токарів, слюсарів-ремонтників, нормувальників, фрезерувальників. Семеро з них загинули в боях чи померли від ран. Ми пам’ятаємо про їхній подвиг. Тому поряд із пам’ятною дошкою на честь загиблого вже у цій війні нашого колеги ми вирішили встановити ще одну пам’ятну дошку з іменами захисників, які загинули у Другій світовій війні. Це було рішення усього цеху. У наших серцях завжди житиме пам’ять про кожного героя і вона не має терміну давності».

Категорії
Наші люди

Один з кращих на районі

Металургії без енергетики не існує – це факт. Наприклад, наша теплоелектроцентраль (ТЕЦ) забезпечує гарячим дуттям доменні цехи, які без цього енергоресурсу не зможуть плавити чавун. Також ТЕЦ виробляє пару для технологічних процесів у прокатних цехах, у коксохімічному виробництві та деяких інших підрозділах. Частина пари йде на обігрів виробничих та адміністративно-побутових приміщень, а також найближчих до підприємства міських кварталів Металургійного району. Обслуговуванням і ремонтами електроустаткування ТЕЦ займається Олександр Хоруженко, нагороджений грамотою цього району.

Продуктом теплоцентралі також є електроенергія, яка подається в Єдину енергосистему України або використовується на підприємстві. І саме Олександр зі своїми колегами-енергетиками врятували агрегати підприємства під час минулорічного зимового блекауту, коли російські агресори били  по енергетичних підприємствах України. Самовіддана праця та професіоналізм наших енергетиків забезпечили стабільну роботу енергоустаткування, на яке у ті кілька діб впало неймовірне навантаження, бо комбінат не зміг отримувати електроенергію ззовні, від ДТЕК.

«Робота ТЕЦ, як і всіх цехів нашого підприємства, неможлива без електроенергії, без електроустаткування, – каже Олександр Хоруженко. – У нас це електрогенератори, двигуни, системи керування, різноманітні засувки, а також  звичайне освітлення. Наше завдання – забезпечити безаварійну роботу всього цього енергопарку. Я працюю старшим електромонтером – старшим зміни. У моїй команді також є ще один старший електромонтер, молодший електромонтер та електромонтер головного щита керування. Виконую роботи власноруч та організовую роботу команди. А 27 років тому прийшов у цех зовсім молодим електромонтером».

На ТЕЦ Сашка привів батько Володимир Дмитрович, який там працював багато років. І хлопцеві сподобалося, хоча закінчив він автодорожний технікум. У технікумі він також вивчав електроустаткування, правда, автомобільне, під напругою 12 вольт. А на ТЕЦ доводиться ремонтувати навіть шестикіловольтове.

. Тож не дивно, що наставники спочатку вчили новачків правил безпеки, а вже потім професії. Минали роки, Олександр сам став наставником, і цьому принципові не зраджував.

«Коли вчиш молодшого електромонтера правил безпечної праці, то треба не лише розповідати, а ще й показувати і пояснювати, – говорить Олександр Хоруженко. – Беру його з собою. Підходимо до устаткування, я виконую дії і кожну пояснюю, навіть елементарні. Наприклад, чому дріт треба брати кліщами, а не руками. Вважаю це найкращим навчанням, результат перевірений часом. І лише за кілька місяців людина може ставати самостійно до роботи. У нас якщо помилився електрокоміркою, то ця помилка може стати останньою у житті».

Олександр Хоруженко зізнався, що був дуже здивований, коли дізнався, що нагороджують саме його. Він щиро вважає, що фахівців його рівня і з таким сумлінним ставленням до роботи на ТЕЦ чимало. А от керівництво цеху вважає, що не існує таких завдань, яких би він не подужав. Устаткування Олександр знає досконало. Складнощі можуть виникнути лише тоді, коли до електрики додаються інші фактори.

«Ну, я ж не Кашпіровський, – усміхається старший електромонтер. – Ясновидінням не володію. Якщо причиною поломок стає, наприклад, потрапляння вологи, то інколи доводиться добряче помізкувати. Переглядаємо схеми, знаходимо проблемне місце, докопуємося до основної причини і усуваємо її. Нам треба робити так, щоб більше не повертатися до цієї поломки. Особливо актуально це зараз, коли багатьох колег мобілізували. Стараємося слідкувати за електроустаткуванням так, щоб наші захисники за нас не червоніли. Хочу звернутися до Олександра Макаренка, Михайла Власова, Володимира Дудника, Юрія Безбородова та інших. Бережіть себе, друзі! І повертайтеся додому з перемогою!»

Категорії
Наші люди

Гостинці, в’язані гачком та серцем

Їм не треба довго думати, що подарувати своїм рідним на зимові свята. Вони беруть нитки, спиці, гачок, тканину, додають трохи фантазії, позитиву, доброї енергетики, і виготовляють ляльки, серветки, ялинкові прикраси. Серед таких майстринь – ветерани нашого підприємства Галина Денисенко та Людмила Рашавець.

Виготовляють красу з добром та піснею

В’язати Галина Денисенко вміла ще з юності. Це захоплення її виручало ще за радянських часів, коли красивий одяг був дефіцитом. Вона виготовляла собі (а згодом і всій своїй родині) різноманітні светрики, джемпери, сукні, спідниці, комірці та навіть взуття для доньки, яка займалася бальними танцями.

А от іграшки та інші красиві речі виготовляти почала вже на пенсії, після років праці дозувальницею агломераційного цеху № 2 «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Галина Денисенко

«Все це завдяки тому, що я потрапила в дуже творчий жіночий колектив «Троянда», який майже на сто відсотків складається із жінок-ветеранок нашого підприємства, – розповідає Галина Василівна. – Там ми навчилися вишивати, створювати святкові листівки, робити мотанки та гарно прикрашати їх, виготовляти з матеріалу подушечки для голок, а із паперу – дуже красиві серветки тощо. А творити нове нам завжди допомагають гарні українські пісні. Вони додатково заряджають позитивом наші речі, які робляться з великою душею. А щоб ця енергетика йшла далі і заряджала інших, ми усі ці вироби даруємо іншим людям. З початку війни ми робимо багато речей для наших захисників. Це шкарпетки, шарфи, рукавиці. Зараз готуємося виготовляти для них невеличкі подушки, на які зручно спиратися, або підкладати їх під голову, ноги, руки у польових умовах. Це подарунки нашим хлопчикам на новорічні свята».

Для онуків та для душі

Людмила Рашавець тримає у руках ляльку, вив’язану власноруч. Її вона створила для своїх онуків. Виготовлення ляльки так зацікавило діток, що вони вже й самі намагаються зробити щось схоже. Тож Людмила Іванівна проводить для них корисні майстер-класи з рукоділля.

Людмила Рашавець

«Все життя я в’язала шкарпетки та інші теплі речі для своєї родини, а от до іграшок руки дійшли вже на пенсії, – говорить Людмила Рашавець. – Колись я працювала шихтувальницею, машиністом пневмотранспорту, фахівчинею технічного відділу. Турбот було безліч. Думала, що на пенсії відпочину. Але домашні справи тільки додали тонусу – і це добре. Онуки приносять мені радість та надихають на творчість. Для них і стараюся. Були їм подаруночки на Миколайчика».

Ляльки Людмила Іванівна вив’язує спицями і гачком. Оздоблює їх кольоровими нитками,  ґудзиками, намистинками, блискітками. Виготовлення ляльки – процес тривалий, може тривати від двох тижнів і довше. Та вдома ця краса живе недовго, бо, як і інші майстрині, Людмила Рашавець дарує свої вироби іншим людям.

Крім іграшок, майстриня виготовляє ажурні закладки для книжок, вив’язує чохли для телефону та для зарядних пристроїв. А ще – робить ялинкові іграшки, щоб на кожні Різдво та Новий Рік прикрашати ялинку унікальними речами, зробленими з любов’ю.

Категорії
Наші люди

Ельвіра – «повелителька» водного царства

Ельвіра Меньшикова, механік кранового господарства цеху технологічного водопостачання гірничого департаменту, навіть не мріяла про отримання найвищої нагороди підприємства – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Вона на власному досвіді переконалася, як важко бути кращою і скільки для цього потрібно працювати.

Ще в дитинстві Ельвіра вирішила, що працюватиме на тоді ще НКГЗК, адже там працював її батько, заслужений металург України Володимир Кошовий. Він часом брав доньку з собою на роботу, тоді це було дозволено. Ельвіру вражало все: великі механізми аглоцеху, сильні люди, які там працюють, безперервний рух, який нагадував їй мурашник. Тоді їй хотілося стати частиною цього гірничого царства.

Її мрія здійснилася. Ельвіра прийшла до ЦТВ на стажування під час навчання в університеті. Вже за рік вона працювала слюсарем-ремонтником на дільниці водопостачання. Ще за кілька місяців – інженером. Але її як магнітом тягнуло до величезного насосного компресорного обладнання, хотілося докопатися до того, як працює єдиний механізм, що забезпечує гірників та агломератників такими необхідними для їхньої роботи енергоресурсами.

«Я впевнена, що все устаткування працюватиме якісно та безперебійно, якщо за ним доглядати, вчасно попереджати всі «хвороби», – розповідає механік кранового господарства, змащування та малої механізації ЦТВ ГД Ельвіра Меньшикова. – Я декілька років пропрацювала механіком ППР, тож впевнилася у цьому на власному досвіді. Зараз я механік кранового господарства. На новій посаді під мій нагляд та опіку потрапили крани, талі, підйомні механізми. Тепер я дбаю, щоб вони працювали, як годинники. Величезні труби водоводів, великі деталі насосів та іншого компресорного обладнання завантажити під силу лише цим велетням. Тож у цій справі без потужних помічників –ніяк. Так і в житті. Без досвідчених людей поряд – великих перемог не здобути».

Ельвіра говорить, що ніколи не припиняє вчитися. Нещодавно, наприклад, пройшла курс з роботи на висоті, адже тепер серед її «колег» – крани та талі. А ще вона із радістю вчиться у своїх більш досвідчених колег. Їй приємно, що до неї теж дослухаються. Ельвіра говорить, що її бажання здійснилося – зараз вона працює у найкращому місці, про яке мріяла, і в найкращій команді.  

«Все позитивне в моєму житті так або інакше пов’язане з комбінатом, – говорить механік. – Тут працював мій батько, тут працюю я, працює мій чоловік. Я така людина, яка раз і назавжди робить свій вибір. І так у всьому. Наприклад, з лютого 2022 року я зробила свій вибір і тепер розмовляю виключно українською мовою. Я не можу і не хочу розмовляти мовою агресора. І майбутнє своїх дітей я бачу лише в цій країні. До речі, це і їхнє рішення також. Тому зараз своїм головним завданням бачу – працювати так, щоб наша країна була найкращою у світі. На жаль, зараз ми мусимо це право відстоювати зі зброєю в руках, ціною життів наших захисників. Але я вірю в нашу Перемогу! Наразі це моє найголовніше бажання «під ялинку». Отже, нового року чекаю з нетерпінням, бо вірю, що мрії здійснюються».

Категорії
Новини

«Щастя дай нашому роду – і країні, і народу»

6 грудня Святий Миколай завітав до Палацу культури металургів, щоб зустрітися та привітати зі святами родини працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг», «Стіл Сервісу» і ЛМЗ, які віддали своє життя за свободу та незалежність України.

День Святого Миколая – найсвітліше свято року, Святий Миколай ходить по землі та дарує усім щастя й любов, заглядає в кожну оселю, і всі чемні та слухняні дітки (до речі, незалежно від віку) отримують подарунки. А тепер в цей день ми святкуємо і День Збройних Сил України. Саме наші захисники стоять на варті добра і світла, захищають нашу країну від ворога, допомагають Святому Миколаю здійснювати бажання.

Привітати сім’ї від великою родини підприємства прийшли в.о. директора департаменту з персоналу «АрселорМіттал Кривий Ріг» Катерина Залозних, начальник відділу виробничого управління Дмитро Довгорученко та директор департаменту корпоративних комунікацій Володимир Гайдаш.

Для діток і дорослих були організовані розваги та частування. А ще – інтерактив з розпису кольорової глазур’ю смачних новорічних пряничків. І, звісно, кожна дитина отримала подаруночок від Святого Миколая та могла з ним сфотографуватися.

Новорічні свята – чарівні. Це добрий привід загадати бажання і вірити в диво, вірити в те, що усі негаразди минуть. І так обов’язково буде – бо нам допомагатимуть наші захисники, наші янголи-охоронці.

Фото: Андрій Онищенко

Категорії
Наші люди

Безцінний зв’язок, або Звичайні навички захисників

Рухатися швидко та тихо у темряві, зведена до мінімуму залежність від їжі, вміння інтуїтивно орієнтуватися на незнайомій місцевості, витримка рівня «спати під звуки військової канонади». Це все вимоги не до бійців спецпідрозділу, а звичайні навички наших захисників, які у мирному житті були офісними працівниками, електриками, лікарями, зварниками, верстатниками… Військовослужбовець ЗСУ Микола Червотока, верстатник ремонтно-механічного цеху № 1 Ливарно-механічного заводу, відчув це на власному досвіді.

Під Зеленопіллям ці 12 км до нуля нескінченні. Все, як у наших дідів під час Другої світової. Такі ж важкі котушки з дротами – кожна 25 кг і в кожній лише 500 метрів дроту. Ти хапаєш їх по 2-3 штуки і біжиш, тягнеш на собі, адже хлопці чекають на зв’язок. Неоціненний зв’язок, який без перебільшення рятує життя.

«На передовій без зв’язку ти – наче сліпе кошеня, – розповідає верстатник. – Ти не знаєш, хто попереду, хто збоку, куди йде просування, як діяти. Ми починали з дротового зв’язку, це вже потім пішли старлінки. Згадую, як тягли ми ці котушки з побратимом Михайлом 12 кілометрів. Стемніло. Нам не вистачило дроту на 400 метрів. Пам’ятаю, як мене бісила ця пітьма, як вирішив, що все – я увімкну ліхтарик. «Не смій!» – тоді мені заборонив Мишко. Звісно, я міг стати легкою мішенню – світлою плямою у темряві. Але нерви не витримували, я ж не кріт. Не ввімкнув тоді, втримався. Ми розташувалися у посадці просто неба і заснули під дощем. Потім дотягнули-таки цей зв’язок. Таких марш-кидків у мене було чимало. Але тоді я насправді відчув, наскільки важливий зв’язок, як у мирному житті, так і на війні».

Військове життя дисциплінує, привчає до порядку. От, наприклад, сміття не викидається, навіть якщо позиції просто поля, адже скупчення сміття – це сигнал ворожим дронам, що там є позиція. І таких військових «премудростей» вистачає. Там по-іншому все смакує, все відчувається. Війна змінює людей. Не дивно, що дружина верстатника Наталія Червотока говорить, що з передової до неї повернувся інший Микола. Згадує, як зустрів її чоловік після мобілізації на прохідній з великим букетом троянд. Рідний, втомлений і якийсь тихий-тихий.

«Миколу мобілізували 8 березня 2022 року. З середини квітня після навчання у Черкасах він був вже на передовій, – розповідає Наталія. – З самого початку довелося його збирати, як кажуть, усім миром. Я тоді йому передала перший бронік, який зробили самотужки колеги Миколи. Вже потім трошки все налагодилося із забезпеченням. Хоча чоловік ніколи не скаржився, але я розуміла, відчувала, наскільки йому складно, навіть за тоном його голосу. Після повернення Микола став більш трепетно ставитися до сім’ї. І я стала менш бурхливо реагувати на якісь речі. За цей понад рік його служби ми зрозуміли, наскільки для нас важливий зв’язок один з одним. Він не має ціни».

Під час служби в ЗСУ Микола Червотока налагоджував зв’язок під Авдіївкою, Мар’їнкою. Був у біографії зв’язківця і пекельний Бахмут. На очах захисника гинули його колеги. Жахіття того міста, тих боїв не відпускають його і сьогодні. Кожна зустріч там, у цьому зруйнованому донецькому містечку, назавжди закарбувалася у пам’яті.

«Не забуду одну бахмутську зустріч. Ми засіли у підвалі медколеджу. Нескінчені бомбардування, – згадує Микола. – І тут заходять хлопці з 17-ї танкової. А серед них – мій колега по цеху Павло. Обійнялися, зраділи. Павло й досі воює. Він і досі під Бахмутом. Це була кількахвилинна зустріч, яку запам’ятаю надовго. Там так важливо, хто з тобою поряд, важлива роль командира. Мені пощастило, в мене був надійний та грамотний командир. Між нами завжди був зв’язок та розуміння».

На війні Микола відсвяткував два свої дні народження. Від кожного залишився подарунок – два патрони. А ще згадка про те, яким смачним може бути військовий борщ. Адже були дні, коли їжею на добу були лише два батончики. Ось тоді і згадав військову настанову, яку почув під час навчання Черкасах: звикайте хлопці менше їсти. Звикайте хлопці… До багатьох речей довелося звикати. І до повернення у мирне життя теж.

«Після повернення з фронту Миколі ще й досі важко засинати, важко сприймати людську легковажність і гучні святкування, дратують запитання на зразок «а коли закінчиться війна», – говорить дружина. – Нашим захисниками після повернення потрібна допомога спеціалістів. На жаль, з цим проблема. Тому адаптуватися допомагають друзі та родина. Микола після відпустки повернувся до цеху, де ми працюємо разом. Потроху мій захисник входить у колію. Він – наша гордість. Але потрібно не забувати й про тих, хто зараз на полі бою. Кожен з нас може допомогти їм. Хлопці мають відчувати нашу підтримку, зв’язок з нами. Це важливо для нас усіх, адже наша сила у волелюбстві та єдності».

На сьогодні з 313 працівників ремонтно-механічного цеху № 1 ЛМЗ 47 захищають країну у лавах ЗСУ. На жаль, два герої з цеху загинуло, один вважається безвісти зниклим.