Автор: Головко Вікторія

Категорії
Новини

Не просто врятувати, а допомогти вижити

В Університеті АрселорМіттал пройшли тренінги з надання першої допомоги постраждалим внаслідок обстрілів або ведення бойових дій. Тренінги провів бойовий медик, а в минулому наш колега – до війни він працював майстром з ремонту обладнання СПЦ № 1.

Від початку війни вже не має значення де ти знаходишся, на полі бою чи в тилу –високий ризик отримати поранення існує всюди. Кожному з нас важливо знати, як допомогти собі або іншим людям, коли швидка допомога ще в дорозі.

Своїми знаннями долікарської допомоги у воєнний час та з мінної небезпеки з працівниками нашого підприємства поділився старший бойовий медик одного з підрозділів ЗСУ Віталій (прізвище ми не вказуємо свідомо). Ці навички він опановував у Товаристві Червоного Хреста України ще до початку повномасштабного вторгнення росіян. У березні 2022 року Віталій пішов добровольцем захищати Україну і працював на медичній евакуації поранених.

«З тим, про що я розповів на тренінгах, я постійно зустрічався у своїй бойовій практиці. Коли перед тобою поранена людина – у тебе немає часу для роздумів, ти маєш їй негайно допомогти, щоб людина вижила і, по можливості, була здорова. Та  зараз люди отримують поранення не лише на полі бою. Ворог систематично обстрілює наші міста і села, тож мій тренінг більш адаптований для цивільного населення. Я навчаю людей бути морально готовими надати першу допомогу пораненому та зробити це за допомогою підручних засобів. Зі мною завжди мій рюкзак з усіляким медичним знаряддям, з яким я можу навіть апендицит вирізати у польових умовах. Але прості люди у своїх сумках такого не носять. Наприклад, у кого в сумці є турнікет, шини або гумові рукавички? Мало таких знайдеться. Тому люди і мають знати, що саме з простих речей можна використати у критичних ситуаціях. А ще я навчаю правильно викликати швидку допомогу, оглядати постраждалого, зупиняти кров до приїзду медиків, адже за сильної кровотечі людина може померти лише за одну хвилину».

Бойовий медик розповів про алгоритм рятування людини, за яким діють військові – MARCH. В основі цього алгоритму – зупинка масивної кровотечі, яка загрожує життю, забезпечення прохідності дихальних шляхів, закриття усіх відкритих ран грудної клітини, повний огляд пораненого та запобігання переохолоджень.

Учасники тренінгу дізналися, як правильно робити тампонування глибоких ран за допомогою «що є під рукою», фіксувати постраждалого для його евакуації, робити штучне дихання, накладати пов’язки, визначати пневмоторакс (пошкодження захисної плевральної оболонки легень) тощо.   Віталій також показав муляжі мін та вибухових пристроїв, які ворог застосовує в Україні, та відповів на питання учасників.

«Тренінг цікавий, корисний, після нього вже по-іншому ставишся до науки рятувати людей. Це дуже потрібна інформація у наш непростий час. Так вийшло, що більшість медичних маніпуляцій показувалися на мені, тож для мене це була і теорія, і практика. Принаймні, якщо десь щось трапиться, я вже знатиму, як поводитися, що робити», – поділилася враженнями інженер департаменту з персоналу Світлана Рикун.

«Багато нової та цікавої інформації, тренінг був дуже корисним, – сказала Лариса Соловей, провідний інженер департаменту з персоналу. – Звичайно, до майстерності бойового медика нам далеко, але алгоритм дій зрозумілий. Зараз нам треба бути готовими до будь-яких ситуацій, але я за те, щоб ця інформація, ці навички, які ми набували на тренінгу, ніколи нам у реальному житті не знадобилися».

Категорії
Новини

Побачили? Прибрали!

Працівники «АрселорМіттал Кривий Ріг» долучилися до найбільшої соціально-екологічної акції року – Всесвітнього дня прибирання «World Cleanup Day».

Загуділи мотокоси, заклацали кущорізи, їх дует доповнили шаркання граблів та віників, якими прибирали набережну першого ставку біля авторинку «Термінал» працівники департаменту з охорони навколишнього середовища, ПП «Стіл Сервіс» та інших структурних підрозділів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Роботи було багато, адже на бетонній доріжці набережної треба було прибрати порослі, бур’яни, сухостій, опале листя, вичистити все від бруду та сміття, залишених за літо відпочивальниками.  

«Місце прибирання вибрано не випадково, адже воно розташоване поряд з дорогою, яка веде на підприємство, а ще ця набережна є територією санітарно-захисної зони «АрселорМіттал Кривий Ріг». Наші зобов’язання щодо її благоустрою регламентовані Міською екологічною програмою на період 2016-2025 роки. Втім, і поза цим підприємство завжди бере участь у екологічних акціях міста, адже ми прагнемо бачити Кривий Ріг чистішим та охайнішим. А толока з нагоди Всесвітнього дня прибирання – це ще одна можливість усім охочим долучитися до культури чистоти, правильного поводження з відходами, відповідального споживання ресурсів заради екологічного майбутнього», – сказала Світлана Пашиста, провідна інженерка департаменту з охорони навколишнього середовища.

Екологічна толока «World Cleanup Day» проводиться з вересня 2021 року в 211 країнах світу. На прибирання зелених зон, берегів водойм, благоустрою територій виходять усіх охочі та своїм прикладом мотивують інших долучатися до екологічних змін, щоб наш світ ставав кращим та чистішим.   

У 24 регіонах Україні ця акція відбувається під гаслом «Зробимо Україну чистою разом!».

«У екологічній акції беруть участь працівники дільниці обслуговування території ПП «Стіл Сервіс». Ви бачите, як жваво та професіонально вони взялися зрізання пагонів, які шкодять набережній. Ці фахівці мають вже значний досвід з цієї роботи, яка лише на перший вигляд здається простою. Хочу зауважити, що ми прибираємо усе зайве тільки на суші, повністю зберігаючи екофлору ставка», – сказав Віталій Круліковський, начальник дільниці з обслуговування території ПП «Стіл Сервіс».

«Сьогодні, прибираючи я забруднила руки для того, щоб навколо нас було менше бруду та сміття. Жити у бруді нікому не хочеться, тож нам усім треба дотримуватися чистоти і частіше прибирати там, де це потрібно, – зазначила Сніжана Мартюшова, інженерка з післяпроєктного моніторингу «АрселорМіттал Кривий Ріг». – У різноманітних толоках я брала участь ще під час шкільного навчання, у студентські роки, а от щоб так масово і серйозно, у рамках Всеукраїнської соціально-екологічної акції, то для мене це  вперше. До речі, цей ставок я теж бачу вперше, адже живу в іншому районі міста і добираюся на роботу іншим шляхом».

«Наше прибирання тут – це не тільки підтримання Всесвітньої акції наведення чистоти, це наше прагнення того, щоб місто, в якому ми живемо та працюємо, завжди залишалося чистим, – сказала Марина Боднар, стажер-фахівець департаменту з охорони навколишнього середовища. – Коли працюєш, приємно відчувати, що зараз ти не один цим займаєшся, що з тобою разом над чистотою на усій планеті працюють мільйони учасників акції. А ще таким чином мені хочеться привернути увагу суспільства до екологічних проблем та разом працювати над пошуком їх вирішення».

Категорії
Новини

Вулиця, де зараз люди не живуть

А раніше все було інакше… Ми продовжуємо вивчати історію вулиць нашого міста, які мають промислові назви та ті, що пов’язані з історією підприємства, його видатними людьми. Цього разу мова про вулицю Прокатників, яка починається від першого ставка по Нікопольському шосе та тягнеться до цементного заводу.

Осінній ранок. На вулиці ледь світає, а люди вже поспішають на трамвайну зупинку, щоб сісти до вагона-«дев’яточки» та вирушити на робочу зміну. Після зупинки Третя дільниця трамвай проїжджає через невеличку посадку та повертає на вулицю Прокатників. Вона веде до прохідних коксохімічного виробництва, допоміжних цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг», інших підприємств міста й тягнеться до цемзаводу.

Сучасну вулицю Прокатників ми знаємо, як виключно промислову, тут немає житлових будинків, дитячих садочків, шкіл. Але так було не завжди…

«Машиною часу» до середини минулого століття

Тільки уявіть, що за тих часів на вулиці Прокатників було доволі велике селище коксохіміків, яке почало будуватися з 1936 року. Люди жили у бараках, розрахованих на 12 сімей, вільну годину проводили у Клубі, грали в футбол на стадіоні, поралися на власних городах неподалік будинків. Ближче до цемзаводу був кінний двір, а трамвай 9-го маршруту з Третьої дільниці і до сучасної трамвайної зупинки їздив човником – туди-сюди.

Про все це детальніше «Металургу» розповіли ветеранки нашого підприємства, які жили і працювали тут, на вулиці Прокатників. Хоча тоді свій район вони неофіційно називали дуже просто – Коксохім.

Родина ветеранки КХВ Антоніни Фролової теж мешкала у бараці. Він був розташований за їдальнею. Як відомо, ця їдальня добре зберіглася і продовжує годувати коксохіміків та й усіх охочих. Поруч з їдальнею була алея, по обидва боки якої і знаходилися житлові бараки.  

Примітним місцем була і стара будівля трамвайної зупинки. Вона з обох боків була закритою і мала куполоподібний дах. Зараз трамвайна зупинка знаходиться на тому ж місці, але має вже інший вигляд.

Антоніна Фролова

Адміністративний комплекс КХВ в середині минулого століття знаходився біля коксового цеху. А на місці стоянки розташовувалися баня, перукарня, ательє, пошта, школа ФЗН. Поруч були бібліотека, архів та магазин. Далі – гаражі. Кімнату в бараці батьку Антоніни Івану Гребенюку дали від КХВ одразу після Другої світової війни. Для відновлення підприємства тоді дуже були потрібні кваліфіковані робітники. Батько Антоніни перед тим, як працювати в енергослужбі КХВ опановував професію слюсаря-ремонтника у школі фабрично заводського навчання (ФЗН). Це щось на кшталт професійно-технічного училища. Такі школи діяли у країні з 1940 по 1963 роки.

«Біля бараків знаходився дитячий садочок, там були і ясла. За тих часів декретна відпустка у жінок була короткою, менше як два місяці, тож у жінок було два виходи – або здавати малечу до яслів та йти працювати, або, як кажуть, сидіти вдома і жити на зарплату чоловіка, – розповідає Антоніна Фролова. – Була у нас і поліклініка. Як і бараки вона була одноповерховою, але мала усе необхідне для допомоги людям. А за іншими бараками працював театр, саме так ми називали наш Клуб. Він також був барачного типу, а відрізнявся від інших будинків афішами, в тому числі і кінофільмів. У нас тоді часто «крутили» кіно – це було головною розвагою.

Та були у нас не тільки бараки, а і два двоповерхових багатоквартирних будинки, у мене подружка там мешкала. Вони розташовувалися на початку вулиці, як їхати на КХВ від ставків. До речі, саме ці будинки простояли аж до початку 1990-х років, адже починаючи з 1960-х років бараки потроху почали зносити, а людей розселяти по інших мікрорайонах міста. Моя родина отримала квартиру у Червоному будинку по сучасній вулиці Вадима Гурова. Пам’ятаю, що поряд з кінотеатром «Космос», де жило багато коксохіміків, були залишки фундаменту. Старі люди казали, що там був якийсь театр, який розбомбили у війну. Дітьми ми бігали у підвал, що зберігся у фундаменті і, уявляєте, влітку знаходили там лід у тирсі. Зараз на цьому місці знаходиться братська могила. А вулиця Прокатніків, наш Коксохім, поступово ставав промисловою зоною навколо підприємств».

Антоніна Фролова виросла та вивчилася, згодом вона працювала табельницею в лабораторії КХВ. На роботу добиралася переважно пішки. Трамвай дев’ятого номеру ходив до Коксохіму дуже рідко, тож Антоніна з колегами збиралися разом і йшли на роботу навпростець через посадку, що починається біля великих літер «Криворіжсталь».

І пошта була, і пляж з озером-вирвою

Вулиця Прокатників була рідною і для ветеранки КХВ Галини Каряжи. Спочатку вона працювала електриком у цеху мереж та підстанцій, а потім перейшла до цеху вловлювання апаратником сульфатного відділення.

Галина Каряжа

«Ми теж жили одразу за їдальнею, адже там знаходилася основна житлова зона – три вулиці бараків ліворуч алеї та одна вулиця праворуч, – розповідає Галина Каряжа. – Я намалювала схему нашого житлового району, хто добре знає це місце, то може уявити що там колись було. У моїй родині після війни нас залишилося троє: я, матуся та сестра. Наш батько з війни не повернувся. До речі, після війни було багато родин, в яких залишилися тільки жінки. Але життя поступово відновлювалося. На КХВ приїжджало багато молоді і життя у нас кипіло. Телевізорів на той час не було, тож люди не сиділи вдома, а йшли на вулицю, багато спілкувалися. Вечорами лунали українські пісні. Пам’ятаю, наша сусідка привезла перший телевізор. Це була справжня подія для усіх. Ми виносили телевізор у коридор і його дивилися усім бараком, приходили гості і з інших бараків. А ще у нашому Клубі-театрі були танці. Я була ще молода і мені теж туди хотілося, але мати пізно ввечері мене не пускала (сміється). А вихідними у нас були концерти силами самодіяльних артистів. За театром знаходився стадіон з лавочками-трибунами. Там  проходили різноманітні змагання, відбувалися урочистості на свята. А за стадіоном були городи. У цьому ж районі була і початкова школа. Там ми вчилися до 4 класу, а потім переходили до школи № 16 або № 17».

Галина Каряжа у молоді роки

Галина Іванівна згадує, що у літні спекотні дні мешканці вулиці поспішали на власний пляж, він був неподалік від школи. Під час війни там впала бомба. Від неї залишилася величезна вирва. Припускають, що бомба відкрила якийсь струмок або навіть декілька. Вирва швидко поширилася та наповнилася чистою водою. Глибина вирви була чималенька, тож після війни мешканці району із задоволенням купалися там. Зараз цього озера вже немає, його засипали під час створення санітарної виробничої зони.

Схема селища коксохіміків (1940-1960 роки)

Сьогодні цей район суто промисловий, звичайно, люди тут не живуть. Але, якщо ви будете їхати на роботу трамваєм-«дев’яткою», уявіть яке життя тут вирувало на початку та в середині минулого століття.

Категорії
Новини

Чік-чірік – я в хатці

Поважати дітей потрібно незалежно від того, скільки їм років.

У дитинстві, коли дуже страшно, найкращий спосіб врятуватися – сховатися під ковдрою. Так підсвідомо дитина окреслює власні кордони, де вона почувається вільно, впевнено та безпечно. Та все життя під ковдрою не сидітимеш. Дитина має вчитися формувати власні кордони – як психологічні, так і у відносинах. А навчити їх цьому мають батьки. Як це зробити, розповіла на навчальному тренінгу психологиня підприємства Олена Шевчук.

«Зараз – не про війну, а про звичайне мирне життя кожної родини, в якій виховуються діти. Саме їм та їхнім батькам з нагоди початку нового навчального року ми присвячуємо ці психологічні поради. Мова піде про особисті кордони дитини», – сказала Олена Шевчук.   

Усе має свої межі. Наприклад, межі держави окреслені кордонами, фізичні – боронять наше тіло, власну територію, дозволяють задовольняти базові потреби у сні, їжі, гігієні. Інтелектуальні та духовні кордони захищають наші цінності, право на свою думку, власні переконання, вибір професії, хобі. Фінансові та матеріальні – бережуть наше майно, особисті речі тощо.

«Від народження у малюка є тільки батьки, саме вони керують його часом, поведінкою, відносинами. Але дитина зростає і потребує вже особистого простору, щоб формуватися як особистість, – зазначила психологиня. – У дитини мають бути свої речі, свій час, власна кімната або куточок в ній. Це дозволяє дитині почуватися захищеною, вчитися розпоряджатися своїми речами. Наприклад, ви та ваша подруга, у якої теж дитина, купили своїм дітям цукерки. Діти взяли й розкидали ці цукерки. Одна матуся почала сварити за це дитину. Інша своєму синові нічого не сказала. А коли він потім підійшов до мами і знову попросив цукерку, вона відповіла, що вже дала їх йому і він сам вирішив, що з ними зробити. Таким чином матуся позначила особисті кордони дитини, а малюк отримав корисний життєвий урок як краще розпоряджатися особистими речами».

У психологічних кордонах дитини теж є свої межі. Батькам бажано не лише розповідати про них, а й демонструвати на власному прикладі.

Поради батькам

  • Кімната дитини – це її власний простір. Щоб зайти туди, треба спершу стукати.
  • Перш, ніж торкнутися дитини або взяти її речі, треба запитати у неї дозволу. Це вияв поваги.
  • Зауваження дитині треба робити свідомо, пояснюючи чому.
  • Якщо зауваження викликало у дитини протест, то це ознака «нападу» на її кордони, таким чином дитина захищається. Поставтесь з розумінням до такого прояву та знову поясніть, чому ви зробили зауваження.

Розкажіть дитині про спілкування з друзями

  • Дружнє спілкування має бути лише добровільним.
  • Друзі можуть попросити, але не мають право диктувати свої умови.
  • Друзям не варто маніпулювати почуттями. Наприклад, насторожити дитину вже має приблизно така фраза: «Якщо не зробиш чогось, я не буду з тобою дружити». Сюди ж входить і шантаж, коли однолітки вимагають дитину зробити якісь речі, погрожуючи розповісти «щось» про неї батькам, вихователю тощо.

«Насправді подібних порад дуже багато, і в більшості випадків вони визначаються індивідуально, – зауважує Олена Шевчук. – Якщо ви з малих років навчите дитину поважати власні кордони, вона таким чином поважатиме й кордони інших людей. Наприклад, не братиме без дозволу чужі іграшки, виявлятиме повагу до інших, ставитиметься з розумінням до потреб інших людей. Уміти вибудовувати кордони – це історія про виховування у дітей самостійності, поваги до себе, батьків, друзів та взагалі оточуючих. І все це дуже допоможе дитині у дорослому житті».

Фото з відкритих джерел

Категорії
Благодійність

На кордоні з ворожою державою нашому колезі потрібен тепловізор

«Ніколи не думав, що ночі бувають такими темними. Ворог знаходиться зовсім поруч від мене – це кордон з країною-загарбницею на Сумщині. Протягом усього бойового чергування напруження неймовірне. Вночі прислухаєшся до кожного хрусту, адже ворог може здійснити що завгодно. Треба подивитися хто там, рашист чи звір? Просто так стріляти не можна, і ліхтариком не посвітиш, щоб не видавати свої позиції. Нам потрібен тепловізор. Їх у нас вкрай не вистачає», – сказав наш колега Олександр Бичковський.

На початку повномасштабної війни Олександр Бичковський захищав Кривий Ріг у складі Тероборони, зараз, вже у складі ЗСУ він охороняє кордон України на Сумщині, яка зараз особливо потерпає від російських обстрілів.

На підприємстві Олександр Бичковський працює з 1998 року. Був теслярем в ремонтно-будівельному цеху, який колись діяв на підприємстві. Згодом Олександр перейшов до доменного цеху № 1 апаратником приготування брикетної суміші. Звідти він і пішов захищати Україну від ворога.

«Я із тих, у кого так званий білий квиток по здоров’ю, тож мене взагалі не мали призивати, – говорить Олександр Бичковський. – Але як було можна дома всидіти, коли з перших днів війни росіяни на танках, бронетранспортерах, з гарматами, автоматами  захоплювали міста України! Я пішов записуватися у ТРО. А потім я дізнався, що кацапи майже постукалися до мого рідного Кривбасу. Про це мені розказали, коли я за черговою повітряною тривогою спускався до сховища. У мене вибір був один – захищати місто. У складі ТРО перші десять днів (ще до присяги) я охороняв хлібопекарні. А після присяги – стояв на Інгулецькому напрямку у Тихому Ставі, що на кордоні з Херсонщиною. Тоді  на слуху у всіх були такі населенні пункти, як Велика Олександрівка, Давидів Брід. Ви пам’ятаєте, як тоді обстрілювалися ці місця? З квітня ми охороняли місто з Миколаївського напрямку. На щастя і завдяки зусиллям наших захисників, усіх небайдужих, зокрема і нашому підприємству ворог до Кривого Рогу не зайшов. Згодом ми поїхали на Авдієвський напрямок, де майже до останнього захищали коксохімічний завод».

Зараз Олександр Бичковський служить солдатом-стрільцем у складі ЗСУ. Завдання його та побратимів – не пропускати ворога через український кордон на Сумщині. Зараз там особливо неспокійно, ворог постійно випробовує на міцність нерви наших бійців-охоронців. На посту вдень та вночі нашим бійцям потрібна максимальна увага та зосередженість.

«Вдень це робити простіше – ти бачиш як поводить себе противник, можеш вчасно зреагувати на його дії. А от вночі спостерігати набагато складніше, – продовжує Олександр Бичковський. – Ночі бувають такими темними, що взагалі нічого не видно. Прислухаєшся до будь-якого шурхоту. А по ночах бігають багато звірів, тільки мишей тут величезна кількість. Ти можеш думати, що то вони шебуршать. А якщо це русня? Нам дуже потрібні тепловізори, щоб бачити вночі – це наші очі, наша обізнаність, наша безпека. Дуже прошу колег та усіх небайдужих допомогти з його придбанням».

Ваші донати на придбання тепловізора для Олександра Бичковського спрямовуйте на рахунок Благодійного фонду проєкту «Допоможи колезі військовому». Донат можна зробити за посиланням.

Категорії
Благодійність

Увага! Допоможемо нашому колезі назбирати на РЕБ

Покровський напрямок. Бої не вщухають. Евакуаційна медична машина, якою керує наш колега Євген Скрипцов, на шаленій швидкості мчить залишками дороги і полями. За спиною у Євгена поранені бійці – чиїсь сини, брати, чоловіки – яких треба якнайшвидше довезти до стабілізаційного пункту. Машина ухиляється від «сліпого» артилерійського пострілу, але від ворожих дронів сховатися важко. FPV-дрони не просто висять у небі, вони є «зрячими» снарядами. Оператор цього дрону чудово бачить де проїжджає медичний автомобіль та будь-якої миті може скерувати дрон в авто.

Щоб захиститися від «зрячого» дрону-камікадзе на медичну машину Євгена Скрипцова потрібен РЕБ. Він допоможе дезорієнтувати дрони, щоб ті збивалися з координат та гепалися десь у полі.  

На нашому підприємстві Євген Скрипцов працює з 1999 року. Спочатку був електромонтером у службі СЦБ і зв’язку у залізничному господарстві «АрселорМіттал Кривий Ріг», а згодом став менеджером АRMP – удосконалював на виробництві різноманітні технічні процеси.

До лав захисників України Євген Скрипцов став на початку першого року війни – 5 липня 2022 року. До свого дивізіону він приєднався, коли той виконував завдання в районі Часового Яру, потім була Харківська операція – звільнення Ізюму, Балаклеї тощо.

Військова спеціальність Євгена водій-санітар, він здійснює евакуаційні рейси – вивозить наших поранених бійців з бойових позицій.

«Зараз ми знаходимося на гарячому Покровському напрямку. Коли з бойовими медиками ми виїжджаємо на вогневі позиції забирати наших поранених хлопців, або вже веземо їх до стабілізаційного пункту, протягом всього шляху крутимо головою на всі 360 градусів. Небо майже нашпиговане ворожими дронами, – говорить Євген Скрипцов. – За часи звільнення Харківщини дронів було мало. Русня переважно била артилерією. Зазвичай постріл здійснювався здалеку – 3-5 кілометрів, тож снаряд прилітав неточно. Під час руху автомобіля ми вже навчилися вивертатися, ховатися від таких пострілів, обходити їх. Зараз нам набагато важче. До артилерійських пострілів додалася велика кількість ворожих дронів різних форматів. Найнебезпечніші – це FPV-дрони-камікадзе, якими керують оператори. Як би не була замаскована медична машина, нас все ж можуть засікти. А моя задача – довезти поранених та передати їх медикам, щоб наші хлопці залишалися живими. Я ніколи не звертався по допомогу, а зараз вона нам буквально життєво необхідна! РЕБ допоможе нам вберегтися від ворожих дронів, щоб більше синів, братів, чоловіків могли повернутися живими додому та, щоб скоріше була наша Перемога!»

Ваші донати на придбання РЕБ для евакуаційного автомобіля Євгена Скрипцова спрямовуйте на рахунок Благодійного фонду проєкту «Допоможи колезі військовому». Донат можна зробити за посиланням.