Категорія: Наші люди

Будильник як завжди задзвенів о пів на четверту ранку. Катерина прокинулася і почала збиратися на роботу. Перед виходом вона ніжно поглянула на сина, який міцно спав, і швидко вийшла.

Ще кілька років тому вона навіть не уявляла, що працюватиме у кар’єрі, і що це їй буде неабияк подобатися. Катерина Шевченко працює гірничим майстром в рудоуправлінні гірничого департаменту. Вона стала до роботи, замінивши майстра Олега Дмитришина, який зараз боронить Україну від російської агресії. А нещодавно їй довірили виконувати обов’язки началькика добичної дільниці в кар ері №3. Вона організовує роботи з добування залізної руди, з якої починається весь виробничий гірничо-металургійний ланцюг.

Перша робота Катерини також була пов’язана з металами, але коштовними. «Після школи я пішла працювати до ломбарду, – згадує наша героїня. – І робота мені подобалася. Спілкування з людьми, непогана зарплата… Але йшли роки. Конкуренція між ломбардами зростала, а зарплата навпаки. І от настав момент, коли дуже захотілося стабільності, захищеності, щоб була змога сину Андрію взяти путівку до дитячого табору. Тоді мої мама й сестра, які працювали в аглоцехах нашого підприємства, порадили приєднатися до них. Насправді вони давно мене кликали, і от я, як-то кажуть, дозріла».

Першим робочим місцем Катерини на підприємстві стала робота дозувальниці в аглоцеху № 1. Вона згадує, що попри пил, бруд, фізичні навантаження та втому ця робота їй сподобалася, хоча й не зразу.

«У перші зміни було трохи лячно. Величезна техніка, яка гучно гуде та гуркоче! Та скоро я звикла, –розповідає Катерина. – Зрозуміла важливість своєї роботи, і це мене неабияк мотивувало робити її якомога краще. Згодом мені запропонували спробувати себе оператором. По суті він керує технологічним процесом. Ця робота також давала мені задоволення. Я взагалі не можу робити справу, яка мені не подобається. Завжди шукаю плюси і знаходжу».

У Катерини Шевченко виходило добре. І коли старший диспетчер аглодоменного департаменту став на захист України, то їй запропонували спробувати себе на цьому місці. Вона координувала процеси виробництва агломерату та чавуну, а також взаємодію з гірничим, сталеплавильним, транспортним департаментами. Через два роки захисник повернувся на своє місце, а перед Катериною відкрилися два варіанти.

«То був один з ключових моментів у моєму житті. Став вибір між коксохімічним виробництвом та гірничим департаментом. Я вибрала шлях гірника, і поки що жодної секунди не шкодувала, – продовжила Катерина. – І зараз у мене у смартфоні замість котиків та рецептів – кар’єр, забої, техніка, запчастини. Почалась робота машиністкою конвеєра дробарної фабрики № 3. Я виросла у Кривому Розі, але до того моменту жодного разу не бачила залізорудного кар’єру, хоча давно хотіла. Багато працівників ГД стали до лав сил оборони, і мені видалася нагода спробувати себе диспетчером кар’єру № 3. Але перед цим треба було ознайомитися з виробництвом, і мене повезли в кар’єр. Сказати, що я була у захваті від цього видовища – нічого не сказати! То було неймовірне враження, від якого я досі не можу відійти».

Виявилося, що у ГД дефіцит не лише диспетчерів, а й гірничих майстрів. І Катерина стала на місце мобілізованого Олега Дмитришина. Такі реалії сьогодення: жінки опановують професії, які ще донедавна вважалися суто чоловічими.

«Спочатку на мене подивилися дещо здивовано: що дівчинка робить у кар’єрі? – усміхається Катерина. – Але неприязні не було. Навпаки, зразу ж почали мені допомагати. А оскільки я – людина дуже допитлива, то гірникам доводилося відповідати на величезну кількість запитань – від основ формування забоїв, до устрою кар’єрних екскаваторів. Так почалося моє знайомство з ідеальною, як для мене, четвертою технологічною бригадою. Хоча я вважаю, що інші бригади також класні, але своя найрідніша. Там, у кар’єрі, такі люди працюють, яких на поверхні важко зустріти, майже неможливо!».

Керівні та організаторські здібності Катерини Шевченко, її вміння швидко вчитися і прагнення працювати якомога продуктивніше зараз у пригоді, як ніколи. Терміново виникла потреба у началькику добичної дільниці в кар ері №3, і Катерина вже виконує його обов’язки.

«Началькик добичної дільниці керує роботою всіх бригад, – розповідає Катерина. – Разом з технологічними процесами він опікується й тим, щоб екскаватори та інша кар’єрна техніка працювали без аварійних зупинок. Тому треба своєчасно запланувати ремонти й обслуговування, закупівлю запчастин та розхідних матеріалів. Своїми порадами мені дуже допомагають мої машиністи екскаваторів. Також я дуже вдячна начальнику рудоуправління Олегу Кравченку, головному інженеру В’ячеславу Ушакову, керівникам кар’єру ВалеріюТоміліну та Олександру Чернишову за те, що повірили, дали шанс і не відмовляють у допомозі».

Катерина Шевченко впевнена, що все, що не робиться – на краще. А її особистий приклад доводить, що для того, щоб це краще прийшло, треба дуже цього прагнути, постійно вдосконалюватися, любити свою роботу, не марнувати шанси та не зупинятися на шляху до мети.   

Тоді їй було 22 роки. Випускниця машинобудівного вишу їхала з рідного міста, де народилася й виросла, до далекого Кривого Рогу назустріч майбутньому.

«Кривий Ріг вибрала сама, – згадує інженерка гірничотранспортного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» Марина Мушик. – Хоча варіантів розподілу для студентів було достатньо. Були й недалеко від дому. Але хотілося довести собі, що вже самостійна, що можу жити далеко від мами з татом. Думала, що їду на три роки, які треба було обов’язково відпрацювати, але життя вирішило інакше. Технічний відділ ГТЦ став моїм першим і поки що єдиним місцем роботи. А Кривий Ріг – моїм рідним містом, де зустріла справжнє кохання, де виросли мої діти, де живуть і працюють люди, які фактично стали мені рідними».

У дитинстві Марина мріяла стати машиністкою локомотива. Машиністом працював її тато. Вона з гумором згадує, що у знайомих були авто, а у їхньої родини – цілий локомотив, на якому навіть їздили до лісу по ягоди та гриби. Тому ніким, крім машиніста, дівчинка себе не уявляла. Але тато заперечував: жінок-машиністів не буває. Тож коли настав час вступати до вишу, знайшли компроміс. Автомобілебудування виявилося непоганою альтернативою. І ось п’ять років навчання промайнули, і у 1986 році новоспечена інженерка прямує до Кривого Рогу.

«До того моменту я ніколи не бачила кар’єрів, – розповідає Марина. – Я була в захваті від такого видовища. І вперше побачила величезні самоскиди, хоча й виросла у Білорусії. Особливе захоплення викликали Komatsu – японські велетні-самоскиди, які тоді працювали у нашому ГТЦ. Саме з ними й була пов’язана моя робота у техвідділі. Я розраховувала, скільки шин, акумуляторів, палива, інших запчастин, вузлів та матеріалів треба закупити для того, щоб ці гігантські вантажівки справно працювали, транспортуючи руду та розкривні породи з кар’єрів. Це складна аналітична робота. Адже треба зберегти баланс між тим, щоб коштовні запчастини та матеріали не втрачали своїх властивостей на складах, і у той же час все необхідне для роботи, ремонтів, обслуговування техніки було під рукою. Дуже мені допомагав начальник колони Komatsu, який на відміну від мене, недавньої випускниці, мав досвід у плануванні ремонтів. Ми з ним спрацювалися». 

А між суто виробничою взаємодією дівчина почала помічати знаки уваги від молодого колеги. Та й він їй не був байдужим. Яскравий, чорнявий, кароокий, енергійний… За деякий час вони обидва відчули, що між ними спалахнула іскра, як у системі запалювання автомобіля.

«Олександр дізнався про моє свято і приніс в цех 23 троянди, – усміхається Марина. – І що цікаво – сам не наважився мені їх подарувати, а передав через товариша, хоча до цього моменту особливої сором’язливості за ним не помічалося. Мабуть, це й була та іскра, той знак кохання для нас обох. Далі ми зустрічалися і через деякий час відгуляли весілля. У нас народилося двоє чудових дітей – син Саша та донька Юля. Щасливі роки летіли, діти зростали. Саша деякий час працював на одному з криворізьких ГЗК. А Юля й зараз працює там, операторкою у диспетчерській. Можна сказати, вона продовжує нашу гірничу династію».

Молода інженерка Марина набиралася досвіду. Поступово вона з молодої недосвідченої випускниці стала одним з гуру інженерної думки ГТЦ. Для цього доводилося постійно розвиватися, вчитися нового. Вона пояснила, що розвиватися, опановувати нове, рухатися вперед – це в її характері. А одне й те саме щомісяця й щороку – це нудно.

«Спочатку ми вели весь облік роботи і ремонтів транспортних засобів вручну на папері, – згадує Марина. – На початку 2000-х з’явилися комп’ютери. Тож опановували їх та комп’ютерні програми. На початку 2010-х я навчилася працювати з SAP, і це мені стало у пригоді, бо коли близько трьох років тому нас з колегами перевели до команди впровадження системи ARMP, ці знання та вміння допомогли мені відносно легко перекваліфікуватися. Досвід та знання дозволяють мені комфортно почувати себе в ARMP. Ми співпрацюємо з підрядниками, які зараз виконують переважну більшість ремонтів великовантажних самоскидів, бульдозерів, грейдерів, навантажувачів та іншої техніки, яка задіяна в кар’єрах. Наше завдання, підготовити ремонти так, щоб вони були своєчасними, якісними, за розумні гроші, щоб техніка не ламалася, а працювала».

Понад 30 років разом з Мариною працює інженерка техвідділу Ольга Ляміна. «Марина не лише класна працівниця, – говорить Ольга. – Вона ще й привітна, добра, чуйна людина. З нею цікаво спілкуватися. Різні були часи, але не було такого, щоб ми не порозумілися. Ми вже як рідня, можна сказати, що вона моя сестричка».

Вже чверть століття Марина працює разом з теперішнім керівником технічного відділу Андрієм Жежером. Вона говорить, що з Андрієм цікаво працювати та приємно спілкуватися. «Нас пов’язує багато років спільної роботи, важких та успішно вирішених виробничих задач, – каже Марина. – Та й поза виробництвом є спільні інтереси. Наприклад, ми обидва – завзяті грибники. Андрій – ще одна рідна для мене душа у цьому місті».

А інженерка Вікторія Гумен у техвідділі лише три роки. «Хоча Марину я знаю набагато довше, бо в ГТЦ я вже 14 років, – розповідає Вікторія. – Після переходу у відділ було нелегко опановувати нову роботу, до цього я курувала охорону праці в ГТЦ. Але Марина допомогла мені отримати необхідні знання та вміння, щедро поділилася багатющим досвідом». Я й зараз багато що у неї запитую і отримую потрібні відповіді».

Та й найдосвідченіша працівниця техвідділу продовжує вчитися, і не цурається запитати у колег про те, чого ще не знає. «Абсолютно не варто соромитися поставити запитання. Ми всі працюємо на результат, – каже Марина Мушик. – Підтримуємо цехові традиції та марку ГТЦ. І не хочеться відставати від молоді. Саме вони своєю енергією спонукають нас рухатися вперед і завжди бути в формі».

Щиро вітаємо Марину з її особистою круглою датою. Бажаємо їй ще багато років працювати на користь цеху, підприємства і отримувати задоволення від роботи та спілкування з колегами!