Категорії
Наші люди

І до роботи, і до творчості – творчо

Світлана Совпенко, фахівчиня відділу з навчання та розвитку персоналу ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» багато робить для того, щоб наші працівники розвивалися, навчалися нового, опановували нові навички. А ще їй дуже хотілося б, щоб кожен мав ще й справу для душі, своє хобі. У Світлани – це рукоділля.

Світлану добре знають на нашому підприємстві, адже вона організовує навчання та курси з підвищення кваліфікації переважно в структурних підрозділах енергетичного та сталеплавильного департаментів «АрселорМіттал Кривий Ріг». 

А нещодавно на Тижні знань вона поділилася з усіма і своїм захопленням – рукоділлям. Її тренінг «Очманілі ручки» зібрав велику кількість глядачів, став справжнім центром уваги творчих людей, адже бажання створювати щось красиве, цікаве та корисне, до серця багатьом працівникам нашого підприємства.

«Я впевнена, що у кожного з нас жевріє той самий вогник творчості, який дає нам сили для роботи та для життя. Мене він грів завжди, але активно займатися рукоділлям я почала завдяки своїм дітям, їх у мене двійко, – розповідає Світлана Совпенко. – Старший син Владислав уже дорослий, а моїй донечці Ярославі зараз 11 років. Коли вона почала підростати, мені хотілося її причепурити вбрати в красиві платтячка, зав’язати бантики. Саме їх я і почала робити, захопившись технікою канзаші. Це бантики у формі квіток, які робляться з атласних та інших стрічок, шматочків шовку тощо. Бантики можна складати по одній пелюстці, а також збирати в об’ємні форми, накладаючи пелюстки букетом, один на одного. У підсумку бантиків у нас зібралося багато, і на усі випадки життя (сміється). А творча душа тим часом вже бажала більшого, руки аж «горіли» робити щось нове, і я захопилася малюванням картин за номерами, складанням алмазної мозаїки. В результаті картин зібралося настільки багато, що я почала їх дарувати рідним, друзям, колегам. Також разом з донькою ми почали плести браслети з бісеру. У цьому випадку ініціатором стала донька. Спочатку я їй допомагала, а згодом і сама захопилася плетінням».

Творча активність Світлани зросла з початку повномасштабної війни. Моторика рук, повторювальні рухи та можливість відволіктись на щось приємне стали відмінним заспокійливим від стресів війни. Світлана говорить, що це наче медитація, яка позитивно впливає на нервову систему.  

До речі, займатися будь-яким рукоділлям корисно і на фізичному рівні, медики дослідили, що навіть 20 хвилин рукоділля на день сприяє зниженню рівня кортизолу, нормалізації серцевого ритму та артеріального тиску, покращує настрій, підвищує самооцінку. Погодитесь, це чудовий інструмент для покращення нашого ментального здоров’я. 

Крім того, рукоділля активізує ділянки мозку, формуючи нові нейронні зв’язки. Отже, беріть усе це до уваги та обирайте свій вид творчості.

«Про все це я розповідала на своєму вебінарі на Тижні знань. Попри те, що вже багато років організовую навчання, я вперше в житті особисто проводила такий захід, на якому ділилася своїм творчим досвідом, – зауважує Світлана Совпенко. – Розповідала я колегам і ще про один свій творчий напрямок – виготовлення сумок за допомогою техніки макраме. У дитинстві я активно ним займалася, робила кашпо для квітів, фігурки сов, вони тоді були у тренді, різноманітні прикраси для дому. Потім мода на макраме якось стихла. А одного разу прийшла до мене колега і розказала, яку цікаву сумку вона побачила в інтернеті. У мене одразу усі навички, як у комп’ютері, оновилися. В результаті ми з нею зробили кожна по сумці. Також поділилися з нею різними техніками, прийомами, творчими підходами. Це так цікаво! Саме з цього у мене розпочався новий період – «сумчатий». Сумки на пластиковій канві, оплетені, з оздобленням, у техніці макраме, різних кольорів, на роботу, на прогулянку, шопінг, дитині до школи, літній, зимовий варіанти тощо. І кожна сумка виходить краще за попередню. А ідеї не вщухають, навпаки, їх багато, вони різні та цікаві».

У планах Світлани виготовити сумку зі шнура у техніці зиґзаґ (ламаною лінією). Також вона хоче спробувати виготовити квіти зі стрічок, які виглядають, наче справжні, декоративні серветки тощо. Світлана говорить, що головне у творчості – це натхнення, до якого вже додається вивчення техніки, підрахування кількості матеріалів, бачення того, яким буде виріб, як він себе поводитиме тощо. «Будь-яка майстриня знає, що у творчості важливий не лише результат, а і процес, коли ти «варишся» у ньому, щось шукаєш, пробуєш, – говорить Світлана Совпенко. – В результаті виходить ексклюзивна річ. Хто б нею не користувався, вона сприяє впевненості людини, підкреслює особистість. Дівчата, а також чоловіки, беріть це до уваги. Я раджу кожному у творчості, або в інших справах, знайти щось своє, до серця, до душі. І не боятися пробувати нового. А раптом воно у вас вийде якнайкраще, а ви про це досі й не знали?»

Категорії
Наші люди

Вода під контролем

Машиністка насосних установок «АрселорМіттал Кривий Ріг» Оксана Бардась заміряє температуру води, контролює тиск та використання води. Вона працює у насосній, яка забезпечує водою прокатні цехи нашого підприємства. Про професію Оксани цікаво та детально – у рубриці «Серце професії».

Вода – один з найважливіших ресурсів на землі. Вона підтримує життя на планеті, а також використовується для різних потреб людини. На нашому підприємстві без води теж не обійтися, це важлива частина виробничого процесу. Мистецтвом керувати водою добре володіють працівники цеха водопостачання (ЦВП). А однією з водних професій є машиніст насосних установок, фахівець, який забезпечує надійне та ефективне функціонування системи перекачування води. Щозміни машиністка насосних установок Оксана Бардась ретельно, раз у раз, обходить своє велике водне господарство – шосту насосну станцію, яка забезпечує водою прокатні цехи нашого підприємства. Тут розташовані насоси для чистого циклу, брудної води та ті, які допомагають функціонуванню промислових стоків.

Обов’язки Оксани – забезпечити безперебійну подачу води споживачам. Вона контролює дотримання заданих параметрів експлуатації насосів, їхню безпосередню роботу, щоб вони працювали стабільно, без збоїв. А також слідкує за потрібним тиском, заміряє температуру води та контролює кількість її використання.

«Хоча вся система автоматизована, без нагляду не обійтися, – говорить Оксана. – Завжди у полі зору в мене основні параметри: тиск та навантаження насосів, температура води. Особлива увага, і це є специфікою нашої насосної, забезпеченню потрібного тиску води в системі при зупинці та запуску блюмінга. Переважно це відбувається під час здійснення прокатниками профілактичних робіт. Тому ми завжди на прямому зв’язку із цехами-споживачами води. Звичайно, без певних знань та вмінь у нашій професії не обійтися. Це і розуміння технологічного процесу виробництва, знання влаштування насосів, процесу їх увімкнення-вимкнення тощо. Наприклад, для забезпечення єдиного тиску в системі я вже знаю, який насос треба вмикати, який вимикати, щоб процес подачі води пройшов рівно, без енергетичних стрибків».

У машиністки насосних установок Оксана прийшла понад 20 років тому після закінчення коксохімічного технікуму, де вивчала роботу кисневих машин, компресорів та насосів. Спочатку за направленням вона потрапила на Шосткінський завод хімічних реактивів. Але там її перенаправили з хімічної на металургійну промисловість. Місцем роботи Оксана обрала ЦВС нашого підприємства.

«Прийшла влаштовуватися, подивилася на насосну станцію і… стало страшно. Все велике, складне і гуде. Але то були перші враження. Дуже швидко я опанувала цю насосно-водну науку та зрозуміла, що нічого страшного в ній немає, головне знання та впевнена професійна робота, – усміхаючись, продовжує Оксана Бардась. – Нюансів у роботі багато, а ще більше – відповідальності, адже фактично від роботи насосної станції, обладнанням якої опікується машиніст насосних установок, залежить робота того або іншого виробництва підприємства. В моєму випадку – прокатного. Саме тому стажування за цією професією триває півроку. Мене професії навчали машиністки насосних установок Галина Таран та Валентина Кузьмова. Робота мені одразу «зайшла». Особлива увага у нас приділяється охороні праці, адже машиніст має справу з механізмами, тиском, електронікою, двигунами, які живляться електроенергією у шість кіловольтів».

А ще, як розповіла Оксана, бути машиністкою – це добрячий фітнес для тих, хто хоче пострункішати, тому запрошуємо. Машинний зал, біля засувок, насосна промстоків – всюди треба побувати, за всім дивитися. Звичайно, спостерігати за параметрами допомагає електроніка та комп’ютер, куди виводяться потрібні показники. Втім, за зміну Оксана проходить до 19 тисяч кроків. Але не бійтесь, все це поступово, ви й не відчуєте, як фізично розімнетесь.

«Звичайно, що машиністу насосних установок треба бути уважним, зосередженим, вміти швидко приймати правильні рішення у разі можливої екстреної ситуації та знати, як оперативно діяти щодо її усунення, – додає начальниця зміни бригади № 3 ЦПС Олена Трегубенко. – На цій посаді я працюю не так давно, а взагалі я маю 25-річний стаж машиністки насосних установок. Працювала я на різних насосних станціях. Кожна має свої особливості, свої параметри. Наприклад, шоста станція – одна із найбільших на підприємстві, тож роботи тут завжди вистачає. Працювати машиністкою може будь-хто, але жінки у нас переважають. Цьому сприяє і зручний графік, так званий день-ніч-48. Отже, хто зацікавився, приходьте до ЦПС – все покажемо, розкажемо, навчимо. Головне – це любити техніку та не боятися пробувати себе у нових справах. І у вас все вийде. Запрошуємо до нашого колективу!».

Категорії
Наші люди

Гвардійці поспішають на порятунок

Нещодавно до нашої редакції звернувся боєць Національної гвардії України Сергій Кіктенко, який до повномасштабного вторгнення працював старшим майстром цеху підготовки составів в «АрселорМіттал Кривий Ріг», і запропонував тему для статті. Виявляється, серед тих, хто рятував людей під час того страшного обстрілу мікрорайону Ювілейний, був наш працівник, а нині також боєць Нацгвардії Олександр Васильчик.

«Олександр працював машиністом кранів у моєму цеху, на моїй дільниці, – розпочав розповідь Сергій Кіктенко. У 2023 році він підписав контракт, і зараз служить в одній роті зі мною. Я давно знаю Сашка. Він працював на стриперному крані, який роздягає сталеві злитки. Тобто, робота важка, небезпечна, пов’язана з дуже гарячим металом і ще багатьма небезпечними факторами. Васильчик робив її професійно. До речі, його мама також працювала машиністкою кранів у ЦПС. Тож Олександр – представник трудової династії».

Сергій розповів, що ще у цеху Олександр показав себе мужнім, сміливим, кмітливим чоловіком, який може миттєво оцінювати ситуацію та ухвалювати правильні рішення.

«Кілька років тому спекотного літа сталася аварійна ситуація, – пригадує Сергій. – Спека, плюс гарячий метал… У відділенні зайнялися високовольтні кабелі. Ситуація була загрозливою. Олександр Васильчик не розгубився. Він все зробив згідно з інструкцією. Зателефонував, кого треба сповістив і приступив до первинного пожежогасіння за допомогою вогнегасника. До нього доєдналися колеги, підтяглося керівництво цеху. Пожежний розрахунок не забарився, але пожежу вже погасили».

У своїй частині Олександр зарекомендував себе з найкращого боку. Він швидко опановує тонкощі військової справи. Зараз Олександр на навчаннях. У командування є плани поставити його командиром відділення. А того вечора він разом з бойовими товаришами патрулював криворізькі вулиці.

«У момент, коли прилетіло на Ювілейний ми патрулювали в мікрорайоні Сонячний. Наша група була на автомобілі, – розповідає Олександр Васильчик. – Зразу ж було прийняте рішення мчати на допомогу. Коли прибули на місце, то побачили жахливу картину. Вбиті та поранені російською ракетою, крики та стогін. До мене підбіг батько важко пораненого хлопчика, простяг ключі від автомобіля і благав відвезти сина до найближчої лікарні. Я миттєво відвіз малого у «Тисячку», і повернувся на місце трагедії. Кинувся допомагати колегам, які вже надавали першу допомогу. Добре, що нас цьому серйозно навчають на заняттях та й на заводі, тож вдалося оперативно допомогти кільком постраждалим».

Так нацгвардійці рятували людей того страшного дня. І серед них – наш Олександр Васильчик, який виявився скромною людиною. Бо якби не його товариш та колега Сергій Кіктенко, можливо б ми про те й не дізналися. Шановні читачі. Якщо ви бажаєте розповісти про своїх знайоми – працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг», які на вашу думку зробили щось видатне, що заслуговує на увагу, в роботі, при захисті України, допомагаючи людям, в спорті, мистецтві чи інших напрямках, телефонуйте за номером 0984889821 чи 92736 (внутрішній телефон підприємства, або пишіть нам на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA або https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua .

Наші люди варті того, щоб про їхні досягнення стало відомо.

Категорії
Наші люди

Смачна юшка від водія

Життя водія автотранспортного управління «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександра Чекалкіна – це постійний рух. На роботі він за кермом свого автомобіля. А далі пересідає у власне авто і прямує на риболовлю. Та й риболовлі він надає перевагу не тій, що сидиш у кріслі і спостерігаєш за поплавками, а активній, полюванню на хижу рибу.

Олександр згадує, що тато Іван Опанасович брав його на риболовлю ще зовсім малим, років шість йому тоді було, може сім. І не треба було далеко ходити. Рибалили на ставках неподалік нашого підприємства, там де зараз острів, а родина мешкала на колишній вулиці Постишева (нині ця вулиця має ім’я нашого ветерана-мартенівця Вадима Гурова). Тож кілька хвилин, і тато з сином вже на ставках. А з другом Мишком Саня їздив рибалити на Саксагань.

«Вона тоді текла іншим руслом, – говорить Олександр. – Виходили на кільцевій тролейбуса, спускалися стрімкими стежками серед прибережних скель, і закидали вудки. То був екстрим!  Доводилося однією рукою триматися за скелю, на якій стояв, а іншою рибалити. Але ж нагорода за незручності була шикарною. Краснопірка та окуні, які шалено клювали, були гігантськими! Принаймні, нам так тоді здавалося. З нашу дитячу долоню, а деякі й більші! Неймовірно, але зі скелі у воду я жодного разу тоді не впав. Але одного разу мені «допоміг» Мишко. Він вирішив, що не годиться лише йому вміти плавати, і вирішив навчити й мене. Спосіб вибрав креативний – зіштовхнув мене під зад у воду. Я вигріб! А заодно й плавати навчився». Завтра завершується сезонна заборона на риболовлю з човна (інтерв’ю записувалося 9 червня), і Олександр не може дочекатися, коли вийде на воду Карачунівського водосховища, де він колись зловив… . Ото був трофей! А першу свою рибину, яку можна було сміливо назвати трофеєм, Чекалкін здобув у п’ятому класі, на вище згаданому ставку з островом.

«Ми з батьком тоді ловили на закидачки, – продовжив рибалка. – Позакидали ми їх, я причепив на волосінь шматок багнюки і підставив палицю, щоб було видно, коли взяло. Бачу, багнюка захиталася, волосінь натяглася, згодом попустилася, а потім як смикнеться! Багнюка розлетілася, я підсік і відчув на гачку неймовірно важку та сильну рибину. Татко не кинувся допомагати, і то був мудрий вчинок. Кілька хвилин я боровся зі здобиччю, і вони здалися вічністю. А коли на березі опинився карась вагою кіло триста, то була одна з найсолодших миттєвостей у моєму житті!»

Для когось риболовля – це гонитва за великою рибою та рекордними виловами, а для когось сама риба другорядна, головне – вирватися з міста, подихати свіжим повітрям серед мальовничої природи. А треті вважають, що найважливіше – це спілкування з братами-рибалками. Для Олександра ж важливе все.

«Тато навчив мене ловити так звану мирну рибу – карася, краснопірку, плотву, коропа тощо. А пізніше друзі залучили мене до активної ловлі. І відтоді саме хижі щуки та судаки є моєю головною здобиччю, – каже Олександр. – Щоб мати добрі улови, треба постійно вивчати риб’ячі тренди та оновлювати снасті й приманки. Як виявилося, поділ на хижих та мирних є умовним, адже взимку та ранньої весни коропи, карасі й товстолоби залюбки поїдають дрібнішу рибку, тому часто попадаються на воблера чи «силікон». Колись я зловив на воблера 13-кілограмового коропа! А ще більший, напевно, кілограмів до 20 у мене зірвався. Близько години я з ним боровся, і лише на останніх метрах той гігант вирвався. Чесно, кілограмів до 20. Бо всі ж знають, що рибалки вміють прикрасити свої розповіді-байки. У нашій компанії відвертих брехунів немає, але рибацькі байки травити полюбляємо».

Не менш за сам процес та трофеї, Олександр полюбляє рибальські вечірки біля вогнища. Це коли затишний вечір, вірні друзі, угукання сови та червоні язики полум’я на трохи зморених, задоволених обличчях. І всі чекають, коли довариться смачнюча юшка. У кожного рибалки є свій рецепт. Олександр охоче поділився своїми рекомендаціями:

«Ідеальна юшка вариться з різнориб’я. Спочатку дрібну рибку замотують в марлю, і кладуть в окріп. Вона дає навар. А шматки великої риби (коропа, судака, сома, товстолоба) кидають в юшку наприкінці, щоб не розварилися. Кладуть цілу цибулину, а от часник дрібно ріжуть. Ну і як годиться – картопелька, морква п’ятаками, петрушка, кріп, перці чорний та червоний… Юшку я не зажарюю, легеньку зажарочку з моркви й цибулі роблю лише якщо варю вдома, на плиті. Але то вже не юшка, а риб’ячий суп. Юшка – це лише коли на вогнищі. Щоб з димком. А на плиті – то не юшка, а риб’ячий суп. І на завершення я завжди гасю у казані з юшкою палаючу палицю».

Крім юшки Олександр Чекалкін варить надзвичайно смачну солянку. Зазвичай десятилітрового відра замало, тож Олександр готує солянку у 22 літровому казані, і на ранок поснідати не завжди всім вистачає. А нещодавно він навчився варити ще й бограч. Дві перших спроби були вдалими.

«А ще я люблю смажити карасі, і потім їх їсти, – усміхається Чекалкін. З дрібними простіше. Їх готувати мене навчила мама Надія Михайлівна. Вони солоденькі, добре просмажуються, і їдяться, як насіння, важко відірватися. А на великому карасі робиться багато надрізів, щоб кістки просмажилися. Мені не подобається, коли риба смажиться половинками. Якщо вміщується у сковорідку, то готую цілою. Це естетичніше. А ще риболовля – це чудова можливість познайомитися з чудовими людьми, подихати свіжим повітрям та підтримати здоров’я. Я ж не сиджу на місці, на кріслі, як короп’ятники. Закинув спінінг, дві-три проводки, і йду на інше місце. Це називається активною рибалкою. Так можу три й більше кілометри пройти берегом водойми в один бік і стільки ж назад, безліч разів закинути та витягти спінінг».

На питання, чи вважає він рибалку своїм другим життям, він відповів, що воно скоріш перше паралельне. Він не раз запрошував на рибалку й дружину Валентину. Але поки що вона відмовляється.

«Здається, Валя мене ревнує…до риболовлі, – усміхнувся Олександр. – Хоче, щоб я був завжди поруч, і це зрозуміло. Але я не можу без свого улюбленого хобі, і синів Ігоря та Максима привчив з малечку. Привезу додому щук, прошу дружину сфотографувати. А вона питає: «Нащо їх знімати? Вони ж всі однакові? «Та придивися, люба, вони ж по-різному усміхаються», – відповідаю.  – А якщо серйозно, то минулого року на мій спінінг причепилося щось величезне. Понад годину я намагався його витягти, і мені було не до сміху. Підтяг майже до човна. На поверхні з’явився величезний «крокодил», тобто щука кілограмів на 15! І в останню мить їй все ж вдалося перекусити волосінь. Кілька хвилин вона знесилена дивилася на мене, а я на неї. А потім розвернулася і повільно пішла під воду. Ну нічого. Значить, найбільшу свою рибину я ще не зловив».

Друзі, нагадуємо, що ми продовжуємо рубрику «Мрій та мандруй з «Металургом»!» І якщо  ви хочете поділитися розповідями та фото з подорожей, туристичними лайфгаками, телефонуйте нам: 098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA та https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua .

Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів. Це може бути гірський похід, поїздка Україною чи за кордон, відпочинок на морі або у селі, оздоровлення на курорті чи екскурсія Кривим Рогом, мандрували ви вчора чи багато років тому. Пам’ятаймо, що з часом цінність вражень не зменшується, а навпаки. Тож подорожуймо разом!

Категорії
Наші люди

Не випускає кокс за поріг

Хто такий дверевий, та які двері він зачиняє-відчиняє в «АрселорМіттал Кривий Ріг»?

«Тату, а хто такий дверевий? Це хтось із казки, чи той, хто відчиняє двері?». Таке запитання у транспорті поставив хлопчина своєму батьку. Випадково почута фраза стала приводом завітати до фахівців, які добре знають, хто такий дверевий. Рубрика «Серце професії» у гостях у працівників коксового цеху № 1 коксохімічного виробництва «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Розпечена піч, лопата, двері, пиріг – ці атрибути з деяких казок є і у моїй професії, – усміхаючись, говорить дверевий  КЦ № 1 Дмитро Нікельбургський. – Але дверевий, це не казковий персонаж, а цілком реальна професія, до того ж дуже затребувана у коксохімічному виробництві. Яким би сучасним не було обладнання, як би чітко не працювала техніка, все одно процес випікання коксу потребує пильного ока людини та її вправних рук».

У сріблястому довгому плащі поверх вогнетривкого костюма, в окулярах, касці, респіраторі та рукавицях Дмитровправно порається біля відкритих коксових печей коксових батарей №№ 5, 6. Надійний захист йому дуже необхідний, адже температура в печі сягає понад тисячу градусів за Цельсієм, а дверевий працює у декількох метрах від неї. Його задача – прибрати шматки коксу, а також вугля, смоли, графіту, які випали за поріг камери коксування після того, як там попрацював коксовиштовхувач. Це саме той механізм, який виштовхує у гасильний вагон свіжоспечений кокс із камер коксування коксових батарей. А ще він має змазувати ригельні гвинти, прибирати ділянку, яку він обслуговує, виявляти та за можливості усувати несправності в роботі обладнання, яке він обслуговує, брати участь в його ремонті. За зміну Дмитро обслуговує 28 дверей та рам камер коксування, їх багато, наче сот у вулику, вони високі та вузькі. І все це сфера відповідальності дверевого.

Біля кожної камери коксування  дверевий довго не затримується, вміння та досвід допомагають йому швидко, буквально за 5 хвилин прибрати все, що випало за раму двері. Важливо, щоб двері камери коксової печі щільно прилягали до рами камери коксування , і їм нічого фізично не заважало, а також, щоб сирий коксовий газ, що виділяється під час спікання, не виходив назовні. Для цього виконується герметизація дверей по периметру, а у місцях нещільностей дверей наноситься спеціальний розчин, який запобігає потраплянню коксового газу до атмосфери.

Кожен рух Дмитра чіткий та впевнений, йому допомагають набутий стаж та знання своєї справи. До речі, історія приходу Дмитра на КХВ є життєво-повчальною, таке може трапитися з будь-ким.

Раніше Дмитро працював у підрядній організації, яка проводила ремонтні роботи на ДП № 9. Невиплата грошей змусила його звільнитися. Згодом він працевлаштувався на наше підприємство. Ось така не дуже приємна, але реальна історія з життя.

Натомість в «АрселорМіттал Кривий Ріг» зарплата у дверевих стабільна, та й зараховується «гарячий» стаж, який дає можливість раніше заробити пенсію. І це є однією з мотиваційних причин для тих, хто захоче прийти працювати на КХВ.

До речі, професія дверевого може бути стартом кар’єрного шляху на нашому підприємстві. Дев’яносто відсотків машиністів, які керують коксовими машинами на КХВ, починали свій шлях з дверевого. Є реальна можливість дійти і до керівних посад. Наприклад, заступник начальника КЦ № 1 з експлуатації Владислав Кравченко теж колись працював дверевим.

«Під час стажування перші зміни були важкими, стажування проходило на старих коксових батареях №№ 3, 4, – продовжує Дмитро Нікельбургський.– Зараз я працюю на сучасних КБ №№ 5, 6, де все автоматизовано, всі агрегати розумні, наче самі знають що робити. На нових батареях працюють скребкові конвеєри, які прибирають просипи. Я лише допомагаю процесу, адже без людини у нашій справі все одно не обійтися. Щоб працювати тут треба мати сильний характер, знати технологію, приділяти особливу увагу питанням охорони праці, мати витривалість, слідкувати за станом здоров’я. Мені у цьому допомагає спортивна загартованість, адже колись я серйозно займався легкою атлетикою, виборював чемпіонати Кривого Рогу, Дніпропетровської області, Всеукраїнських турнірів. Пройшов і бойове хрещення, захищаючи Україну. Від початку повномасштабного вторгнення росіян я воював на Херсонському та Запорізькому напрямках. За станом здоров’я воювати вже не можу, тепер мій фронт – трудовий».

Більше про наявні вакансії на КХВ, зокрема й дверевого, за телефоном: 068 870 11 15, або за  електронною адресою: karyna.velychko@arcelormittal.com

Також можна звернутися до каб. 205 в Університет АрселорМіттал, що на Третій дільниці.

Категорії
Наші люди

Метал ріжуть, програми пишуть, а якщо треба – місто рятують

У цеху металоконструкцій нашого «Ливарно-механічного заводу» газорізальник – одна з найважливіших професій. Цех виготовляє безліч виробів, без яких неможливий ремонт устаткування в жодному з виробництв «АрселорМіттал Кривий Ріг» та для сторонніх замовників. Є й замовлення від іноземних підприємств. Багато з цих металевих виробів мають складну конфігурацію і складаються з багатьох різноманітних елементів. А заготовки для тих елементів і вирізають газорізальники.

Професія складна, вимагає кваліфікації, але – О, диво! – на газорізальників навчальні заклади нашого міста не навчають.

«Особисто я вчився на електрогазозварника, і лише небагато часу нашої навчальної програми було присвячено основам професії газорізальника, – говорить газорізальник ЦМК Дмитро Бугаєв. Тож нову професію опановував безпосередньо в цеху. Спочатку це було ручне різання. Доволі складна робота в умовах підвищеної небезпеки. Але мене більше вабили великі різальні машини, які працювали поруч і вирізали з листового металу різної товщини. То були автоматичні машини плазмового та газового різання. Вони мене дуже зацікавили, тож навчитися на них працювати було моєю власною ініціативою. Піддивлявся, розпитував і поступово навчився».

Ручне різання, як вважає Дмитро, важче фізично та небезпечніше. Воно часто використовується під час збирання деталей у конструкцію, де треба підрізати, підігнати за розмірами, формою. А ще вручну часто ріжуть швелери, кутники та інший прокат, який використовується для виготовлення устаткування чи металоконструкцій працівниками ЦМК. Дмитро вправно володіє як цим видом різання, так і автоматичними машинами.

«Як ручне, так і машинне різання у нас є кисневим або плазмовим, – пояснює Дмитро Бугаєв. – Те й інше мають свої переваги. Наприклад, машина плазмового різання може різати не лише чорні, але й кольорові метали, на відміну від своєї кисневої «колеги» і робить це швидше. Але ж машина кисневого різання може впоратися з листовим металом товщиною до 240 міліметрів, тоді як плазмовій до снаги лише листи до 30 мм. Різання на обох машинах надзвичайно точне, і можна вирізати навіть складної форми фігури, була б програма».

Так, саме програма, адже роботою машини керує її комп’ютер. Тож газорізальники ЦМК – це ще й «айтішники». Програми для різання простих заготовок вони складають самі, користуючись ескізами та шаблонами. А от вже складні фігури вирізаються за програмами, що створюють профільні фахівці «ЛМЗ».

«Такі програми завантажуються до наших машин через мережу, і ми контролюємо їх виконання машиною. Професія у нас дуже цікава, але, на жаль, нас можна вже заносити до Червоної книги, – посміхається Дмитро. – У цеху нас залишилося шестеро. Тож хто хоче мати цікаву професію, то навчимо, було б у людини бажання. Робота не проста, скажу відверто, вона варта достойної зарплати. За два тижні навчимо так, що людина вже зможе самостійно виконувати прості виробничі завдання, але щоб здобути майстерність – це вже набагато довше. В мене за ці роки було немало учнів, можна сказати, три покоління. Робота дійсно цікава. Потужна техніка. Наші машини можуть робити як тонку, практично ювелірну роботу, так і вирізати великі заготовки довжиною 12 метрів і навіть більше».

Мало хто знає, але Дмитро Бугаєв зробив багато для порятунку Кривого Рогу, коли Карачунівську дамбу розбили російські ракети. Саме він вирізав заготовки для деталей шлюзів, які стали на заваді водної стихії, що загрожувала місту. Тоді рахунок йшов на години, і Дмитро був одним з ключових гравців тієї команди. За чверть століття роботи в ЦМК було багато цікавих подій та моментів. Один з них запам’ятався на все життя. Це коли він поєднав своє життя з колегою Оксаною.

«Ми з нею мешкали в одному районі, – згадує Дмитро Бугаєв. – А ближче познайомилися, вже коли почали працювати в одному цеху. Бачилися на роботі, разом їздили додому. І так воно все закрутилося-завертілося… Вже більш як 20 років разом. Вона працює майстринею у нас на дільниці. Синові Кирилу вже 16 років. Він вчиться у тому ж училищі, де навчався я, але воно вже зветься ліцеєм. Як і я, вчиться на зварника, а ще на автослюсаря. Гарні професії, цікаві й дуже потрібні, як і газорізальник. І це чудово!»