Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Не чарівники, а воду дають

Олександр Безпалий

Вони діагностують,  знаходять глибоко заховане «хворе» місце, перешкоджають втечі та докладають чимало зусиль, щоб подібного більше не траплялося. Заінтриговані? А це про слюсарів-ремонтників цеху водопостачання «АрселорМіттал Кривий Ріг. Про їх роботу – у  рубриці «Серце професії».

Коли ми пересуваємося територією підприємства, навіть гадки не маємо, що знаходиться в землі, під нашими ногами. А там – величезна мережа трубопроводів. Ними подається вода у цехи, адміністративні та побутові корпуси, інші будівлі комбінату. Трубопроводами транспортуються стоки, працює система каналізації. Усе це – щоб нам з вами працювалося ефективно та комфортно.

Щоб складна система трубопроводів підприємства була справною, завжди подавала нам водичку та забирала зайве, її обслуговуванням та ремонтами займаються слюсарі-ремонтники ЦВП.

Слюсар-ремонтник (бригадир) Олександр Безпалий обслуговує водоводи дільниці прокатних цехів та насосні агрегати насосних станцій.  

За майже 20 років роботи на підприємстві він вже добре вивчив географію розташування трубопроводів на своїй дільниці, але все одно обов’язково користується кресленнями – спеціальними картами з місцями розташування водних мереж. Вони потребують постійного обслуговування, а при ушкодженнях – ретельного ремонту.

«Знаходимо проблему, перекриваємо воду за допомогою засувок, осушуємо місце робіт, перевіряємо, чи все там гаразд, адже наша безпека – понад усе, і тільки тоді розпочинаємо ремонти. Їх обов’язково здійснюють декілька спеціалістів. Якщо це порив, його усуне зварник, якщо вода протікає у багатьох місцях, виконуємо повну заміну аварійної дільниці водогону. До початку робіт ми визначаємося з яким інструментом будемо працювати, яку техніку, матеріали, допоміжні засоби використовуватимемо, який обсяг робіт здійснюватимемо, яких спеціалістів залучатимемо тощо. Обов’язково надягаємо ЗІЗи і дивимося, чи безпечно нам працювати», – розповідає Олександр Безпалий.

Ця робота має багато нюансів, які треба враховувати, потрібно набиратися досвіду. В освітньому багажу Олександра Безпалого – чотири освіти. Він знавець металургійного обладнання, спеціаліст у сфері машинобудування, а нещодавно ще й опанував професію тракториста, зараз вона дуже необхідна у його роботі.

Обслуговування та ремонт насосних агрегатів – окрема турбота слюсаря-ремонтника ЦВП. Тут вже треба добре знати техніку. Наприклад, принцип роботи реле, клапанів, ротору, робочого колеса, засувок тощо.

Оскільки Олександр вже має чималий досвід роботи, він навіть за звуком може визначити, що не так працює і на що треба особливо звернути увагу.

«Якщо стукає, щось не так з підшипником, чуєш зайвий звук, перевіряй, що там всередині механізму. Що можна одразу полагодити, ремонтуємо на місці, а складніші ремонти виконують спеціалісти у нашій механічній майстерні. Моє головне завдання – запобігати тому, щоб взагалі нічого зайвого не стукало, не грюкало, не гриміло, а навпаки – працювало, як годинник та подавало нам таку необхідну воду для роботи та життя», – говорить Олександр.

Олександр підкреслює, що основні практичні знання можна отримати безпосередньо у цеху. Так було і у його практиці. Професії слюсаря-ремонтника його навчали Максим Смірнов, Андрій Позульський, Микола Панасенко. А зараз Олександр вже й сам є наставником для новачків. Своїм досвідом також можуть поділитися і його колеги з інших дільниць ЦВП. Це слюсарі-ремонтники Василь Бондаренко, Володимир Степанов, Володимир Качалов та інші.

Тож, якщо є бажання працювати у ЦВП слюсарем-ремонтником, звертайтеся до цеху, або до фахівців з підбору персоналу на Третій дільниці. До речі, саме там, в Університеті АрселорМіттал вам нададуть можливості безплатно опанувати ще декілька інших спеціальностей.  

Категорії
Наші люди

Зоряні мрії

Ми стояли біля намету, спрямувавши мрійливі погляди у неймовірне зоряне небо. У місті не побачиш такого. Цієї безлічі зірок, зшитих у запаморочливі сузір’я, такого пронизливо виразного Чумацького шляху. Метеорити миттєво спалахували та зникали, навіть бажання не встигнеш загадати. А наше бажання вже збулося. Ми знов у горах. І зоряне небо – це лише декорації театру емоцій, який називається гірським походом.

Мама Стефанія

Цього разу наша мета – Велике Попадинське кільце, а також озеро Росохан, чи не наймальовничіше в наших Карпатах. Місця дикі, тому перед походом я жартома спитав у сина: «Іванку, ти ведмедів боїшся?» Той відповів з усмішкою: «Не дуже». Що ж, тоді вперед! Перший квест – купити квитки. Рівно за двадцять діб до поїздки о восьмій ранку почалося полювання на сайті «Укрзалізниці». Я бронював квитки, а за кілька хвилин випливало, що їх вже хтось придбав. Я починав знову… І так було п’ять разів. На шостий сталося диво – два з трьох квитків, що залишилися, я все ж придбав. Верхні. Бокові. Але їхати можна!

Івано-Франківськ зустрів чудовим серпневим ранком, смачною піцою та затишними старовинними вуличками. А ось і наш автобус на Калуш. Менше як годину, і ми на місці. До рейсу на Осмолоду – високогірне село, з якого ми стартуємо, – ще пів години. Звертаюся до касирки за квитком. «На сьогодні автобусів вже не буде», – відповідає тітонька. «Яааак? Я телефонував у середу диспетчерці вашої станції, щоб дізнатися про час відправлення. Вона повідомила про три рейси щоденно!» «Щоденно, але крім неділі», – розвела руками касирка.

Оцінивши шанси швидко здолати 80 км автостопом з чималими наплічниками у не надто залюдненому напрямку та прикинувши ціни на таксі, ми вирішили, що це чудовий шанс погостювати в Калуші – батьківщині кумирів Євробачення. Купили м’ясця для барбекю, та вгледівши на карті невеличке водосховище, підкорювачі Карпат вирушили на околицю міста. Три кілометри, і ми у чудовому лісочку із соснами, кленами, дубами… Як то кажуть, якщо ти не в змозі перемогти обставини, розслабся і отримай задоволення.

А удосвіта ми знов на станції. Найпершим автобусом прямуємо в Осмолоду. Водій заявив, що ми ще винні за багаж. Кажу, що зараз передзвоню на станцію і дізнаюся, чи треба нам доплачувати. На станцію я не подзвонив, але й водій більше грошей не вимагав. Дві з половиною години у дорозі, і ми вже на старті!

На коня

Коли я був малим, і ми з батьками ходили у гості до кумів, то «На коня» лунало як сигнал, що незабаром додому. У нашому ж поході «На коня» – це був сигнал до початку сходження. Кінь Грофецький – саме ця вершина стала першою на нашому треку. І Коник той виявився доволі норовливим. Щоб його осідлати, ми набрали близько 800 м висоти: від Осмолоди, яка розташована на висоті 750 м над рівнем моря, до маківки Коня (1552 м). За 400 м до вершини почався дуже крутий підйом, а далі на нас чекав жереп – непролазні хащі низькорослої сосни. Вона хапала за одяг та рюкзаки, занадто ніжно обіймала своїми скарлюченими гілками, боляче била по плечах та стегнах. Але то лише 150 м. Зате вершина нагородила неперевершеними видами та апетитними галявинами червоної соковитої брусниці.

Відновивши сили ягодами та печивом, наша невеличка команда з двох осіб подолала крутий спуск та вийшла до підніжжя Ґрофи. Це найвища вершина маршруту – 1748 метрів. Так, це не Говерла з її 2061 м, але зважаючи на крутий підйом, розсипи величезних каменюк на схилах та жереп, Говерла у порівнянні з Ґрофою – дитяча гірка. Вершина зустріла туманом, хмарами та фантазією. Це коли ти з вершини геть нічого не бачиш, а лише фантазуєш, модеруєш чарівні краєвиди у своїй уяві. Але небо все ж відкрило нам двійко відосів, і то було дуже круто! Спуск був надважким, по суцільних каменюках. І ось ми у величезному дикому таборі з назвою Плісце. Місць для наметів – море. Водичка у джерелі кришталева. Карпатська малина проситься в компот. Смачнючий гірський малиновий компот! Кайф!

Регіт ґреготів

Пробуджені місцевими птахами, які протягом ранку пурхали навкруги, ми з Іванком поснідали і зібрали табір. Нас чекало кілька крутих підйомів. «Не парся, здолаємо», – кажу синові. «Як же не паритися, ми ж підіймаємося на Паренки», – жартує він. Саме гора Паренки (1735 м) – наша наступна вершина. Довелося добряче попаритися, щоб досягти її, підіймаючись надзвичайно гарними, але норовливими ґреготами. Коли я вперше почув це слово, то в уяві виникли кумедні потвори, які регочуть. Але ґреготи виявилися неосяжними розсипами величезних кам`яних брил на схилах гір. Тож треба переступати з каменя на камінь, багато з яких ще й коливаються під ногами. Їх називають живими. Це візитівка Горган. Неймовірно гарно, але незручно і небезпечно. Таке життя.

Після Паренок на нас чекали дві Попадді. На Малу ми вилізли, як то кажуть, на ізі. А от підйом на Велику Попаддю виявився крутим. Розсипи чорниці на підйомі компенсували кам`яні розсипи. Зате види з Великої Попадді перевершили всі сподівання! 360 градусів, не сходячи з місця. Он там, у далечіні, вихиляється темними хвилями Чорногора. А от, зовсім близенько – горганські Сивулі. А ось розлігся пологими схилами красень Свидовець! Видко й Румунські Карпати. Гостинно зустріли нас Попадді, але час спускатися на ночівлю.

Коретвина – так зветься остання вершина нашого походу. Крута, непідступна, як майже всі у Західних Горганах. Знов жереп, ґреготи і купа гірських ягід. І неперевершені краєвиди. Милуємося Ґрофою, Попаддями, Паренками, всіма карпатськими хребтами. У цім і перевага маршруту – з кожної вершини видно все. А далі – стрімкий спуск. Скидаємо майже кілометр. Коліна просять помилувати.  І нарешті вони!!! Знаходимо обабіч стежки четверо білих грибочків! Якби скинути наплічники по 18 кг та пройтися лісом, то їх мало б бути набагато більше. Але для грибної юшки нам вдосталь. Та й таймінг підганяє.

Найкрутіша наша ночівля. Вбрід переходимо зразу два потоки. Каміння слизьке, вода зносить, але воно того варте! Галявина з незайманими травами до поясу, шепіт річки, смачнюча грибна юшка та неймовірне зоряне небо! Завтра буде похід на озеро Росохан, ночівля у старому гуртожитку, що прихистить від проливного дощу, та дорога додому. Але то завтра. А сьогодні – Чумацький шлях, шум річки, безмежне зоряне небо та нестримні мрії про наступний похід.

Друзі, нагадуємо, що ми продовжуємо рубрику «Мрій та мандруй з «Металургом»!» І якщо  ви хочете поділитися розповідями та фото з подорожей, туристичними лайфгаками, телефонуйте нам: 098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA та https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua .

Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів. Це може бути гірський похід, поїздка Україною чи за кордон, відпочинок на морі або у селі, оздоровлення на курорті чи екскурсія Кривим Рогом, мандрували ви вчора чи багато років тому. Пам’ятаймо, що з часом цінність вражень не зменшується, а навпаки. Тож подорожуймо разом!

Категорії
Наші люди

Життя – у русі, а справа – до душі

Перше знайомство з підприємством у Валерія Федорченка відбулося ще у шкільні роки завдяки його участі у проєкті «Робота на канікулах». Зараз, вже як працівник та амбасадор «АрселорМіттал Кривий Ріг», він розповідає людям про діяльність підприємства, можливості для працівників та бере активну участь у молодіжному житті.

«Іноді ми «ловимо» пусті розмови, чутки, балачки осіб, які ніби щось особливе знають про наше підприємство. Ми ж, амбасадори, говоримо про власний досвід в «АрселорМіттал Кривий Ріг», та з перших вуст розповідаємо людям про його роботу, надаємо реальну інформацію про його життя», – говорить Валерій Федорченко, провідний інженер департаменту безпеки, учасник молодіжного проєкту «3Dільниця» та «Амбасадори».

«Хто допоможе організувати захід?»

«Я!»

«Хто підготує щось цікаве для нього?»

«Теж я!»

Валерія Федорченка можна побачити на багатьох молодіжних заходах нашого підприємства. І він не просто їх учасник, він помічник, організатор, координатор у втіленні задуманого. Валерій каже, що йому це цікаво, а спілкування з різними людьми, особливо дітьми та молоддю, надає певного життєвого досвіду та позитивних емоцій.

«Я п’ять років працював на «дистанційці» і думав, що нічого кращого за це немає. Але, коли вийшов на роботу, подивився на людей, відчув вир життя, смак спілкування, то мене знову у чотири стіни не затягнеш. Зараз у мене, як кажуть, життя – у русі, а і те, що я роблю, мені до душі, – підкреслює Валерій. – Під час різних івентів, майстер-класів ми багато спілкуємося зі студентами, з молоддю нашого міста. Я їм розповідаю про себе, про наше підприємство, про те, хто тут працює, які професії популярні, що треба робити для професійного розвитку та для кар’єри. А ще я руйную стереотипи про нас. Іноді такі казки чую, що вони навіть посмішку викликають. От і доводжу людям на прикладах, що це не так. Я розповідаю молоді про проєкти, які у нас є: «Нова фабрика», «3Dільниця», «S.H.E.» для дівчат тощо».

Дізнався про наше підприємство Валерій й сам колись від амбасадорів. У цій ролі виступали його батьки – мама Ольга, яка працює у департаменті з персоналу підприємства, та тато Андрій, який був складачем поїздів цеху експлуатації залізничного транспорту. Щоправда, батьки тоді й не здогадувалися, що вони виконували роль амбасадорів. Вони просто розповідали про свою роботу, про людей, які працюють поряд, про події, заходи, новини тощо.

Це було і є нормальним у повсякденному житті криворізьких сімей, члени яких працюють на нашому та на інших промислових підприємствах.

Валерій Федорченко ще зі шкільних років захоплювався програмуванням, комп’ютерними системами, інформаційними технологіями та усім, що пов’язано з технікою. Захоплення переросло у професію. Починав з роботи у різноманітних ІТ компаніях, а згодом дорога привела його до «АрселорМіттал Кривий Ріг». Зараз він ще й вчиться у ДУЕТі, де опановує спеціальність «Енергетика».  

«Ближче з підприємством я познайомився у 2015 році, коли став кур’єром за проєктом надання першого робочого місця для молоді, коли під час канікул можна було підзаробити і, що важливо, розпочати рахунок свого трудового стажу, – продовжує Валерій. – Разом зі своїм товаришем ми 21 день забирали та відносили якісь папери, допомагали заповнювати таблички, збирали та структурували інформацію, а ще багато спілкувалися, дивилися, як працюють справжні спеціалісти. Було весело! А ще корисно, адже я потрапив у робочу атмосферу, де працівники за день встигають зробити безліч завдань. Тоді ми бачили лише заводоуправління та будівлю на Третій дільниці. А в цехи, наші кар’єри я потрапив вже коли влаштувався сюди на роботу. Перші враження – найбільш яскраві. Найбільше мене вразила доменна піч, ми були на ній саме тоді, коли тривала видача чавуну. Це було вау, як круто! Я відчув всю важливість нашого виробництва, відповідальність людей, їх майстерність, професіоналізм та мужність. Саме про це я й розповідаю молоді та всім охочим пов’язати своє життя з виробництвом».  

Категорії
Наші люди

Про обладнання «під ключ»

На промисловому обладнанні добре знається Ігор Лисенко, технік з ремонту та обслуговування механоустаткування агломераційної фабрики департаменту чавуну та сталі. За свої досвід та професіоналізм він отримав найвищу нагороду підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг»».

Коли ми користуємося побутовою технікою, нам навіть на думку не спадає, а як же вона працює, який всередині механізм, вузол або деталь головний? Якщо техніка починає давати збої, або потребує профілактики, зазвичай ми її не чіпаємо, поспішаємо за ремонтом до майстрів до сервісного центру.

 Це стосується і виробничої техніки. От тільки ремонтники тут завжди поруч в цехах. Щодня вони пильнують, щоб залізні організми працювали чітко і без збоїв.

В агломераційній фабриці «АрселорМіттал Кривий Ріг» за станом здоров’я механічних помічників щодня дбає Ігор Лисенко. Разом зі своїми колегами – техніками з ремонту та обслуговування механоустаткування, він завжди турбується про справність численого обладнання.

«На підприємстві я працюю вже 27 років, мав справу з різноманітним та дуже складним обладнанням, але кожного разу «спілкуюся» з ним, як вперше. Нові машини, механізми, реконструкції, технології – все змінюється із шаленою швидкістю, тільки встигай вчитися», – усміхаючись, говорить Ігор Лисенко.   

Роботу на підприємстві Ігор розпочинав у доменному цеху № 1, працював у ЦРМУ № 1. Багато хто знає його по такому проєкту, як Оптимус, де кваліфіковані спеціалісти дбали про вдосконалення виробництва та мінімізацію затрат.

По завершенню проєкта Ігор перейшов працювати до аглоцеху № 2 (зараз аглофабрика). Тут він займається підготовкою та організацією ремонтів агломераційного обладнання. Такого, наприклад, як агломашини, конвеєри, електрофільтри, обладнання ексгаустерного відділення тощо, всім, що пов’язано з технологічним процесом. Також в його компетенції замовлення матеріалів, контроль їх постачання, безпосереднє використання тощо. Ігор Лисенко разом із колегами-техніками з ремонту Сергієм Клочком, Миколою Бойком та майстром дільниці Андрієм Карнішиним дбають «під ключ» про увесь комплект ремонту та обслуговування обладнання аглофабрики.  

«Рішенням пов’язати своє життя з виробництвом я зобов’язаний мамі Валентині. Вона багато років працювала на тоді ще «Криворіжсталі», була слюсарем-ремонтником, машиністкою крана, – розповідає Ігор. – За фактом, я виріс на виробництві, адже мама часто брала мене з собою на роботу, в ті часи хоч і неофіційно, але це дозволялося. Коли садочки з різних причин закривалися, найчастіше через відключення води, я йшов з мамою на завод, як тоді казали. Мені дуже подобалося бути тут, бачити, як працює техніка, які процеси відбуваються. А мама завжди казала: «Іди на завод, він завжди прогодує».

Про отримання найвищої нагороди підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг» Ігор Лисенко згадує, як про велику та дуже приємну несподіванку. Він взагалі не сподівався на це, і вважає, що в цьому заслуга не тільки його, а й усіх спеціалістів, які працюють з ним поруч. «Цієї нагороди гідний кожен з нас, адже ми працюємо разом. А особисто для мене, то велика честь та відповідальність, – зазначає Ігор. – Я дуже зрадів нагороді, мене привітали мої друзі, колеги, найбільше пораділа дружина Наталія, яка теж працює у нашому цеху машиністкою конвеєра. З моменту вручення нагороди у мене є бажання бути ще більш відповідальним. Чому я так кажу? Бо інколи опускаються руки, коли чуєш погані новини з фронтів, коли приходять звістки про загибель людей, яких ти добре знав. Я розумію, що нам усім зараз потрібно працювати і за них також, це закон виживання. Я впевнений, ми і з цим впораємося. Треба трохи часу, сил та віри в перемогу».

Категорії
Наші люди

Рятувальник за професією та за покликанням

«Хто, якщо не я», – говорить перед здачею крові газорятівник ГРС «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександр Богданов. В його донорському багажу вже понад 10 донацій, і у планах – продовжувати ділитися кров’ю, яка зараз, під час війни, є життєво необхідною і для захисників, і для цивільних.  

За статистикою, щороку в Україні донорами стає півмільйона людей. Але більшість з них здають кров одноразово – коли є потреба для рідних, близьких, друзів, колег або під час благодійних акцій. Це також є причиною того, що запасу крові у медзакладах завжди мало, а вона у наші воєнні часи, дуже потрібна людям. Ми пишаємося тим, що в «АрселорМіттал Кривий Ріг» є ті, хто неодноразово задля порятунку інших, не вагаючись здає кров, не чекаючи на особливе запрошення. Серед них і Олександр Богданов.

Робота Олександра – рятувати людей. Майже сім років він щозміни дбає про те, щоб у цехах підприємства людям працювалося безпечно. Профілактичні заходи з попередження аварій, перевірка газонебезпечних місць та газорятувального обладнання, робота з працівниками цехів – це буденні завдання рятувальників. Бувають моменти, коли реально доводиться рятувати людей. Олександр згадує, як ще на початку своєї роботи у газорятувальній службі він надавав допомогу працівникам підрядної організації, які виконували роботи під землею у замкненому просторі, коли раптом пішов газ. Тоді газорятівники врятували цілу бригаду. Допомагають вони і вогнеборцям пожежних підрозділів – виводять людей із небезпечних зон, перевіряють наявність газу у повітрі тощо.

«Мені дуже подобається моя робота, вона завжди зосереджує на головному, тренує увагу, мотивує до здобуття нових знань. А щоб працювати на такому складному промисловому підприємстві – уваги потрібно в рази більше. За сім років я вже маю певний досвід, та й освіта допомагає у роботі, я закінчив металургійну академію за спеціальністю сталеплавильне виробництво, – говорить Олександр Богданов.  – А от донором став завдяки своїй матусі Наталії Богданової, яка працює машиністкою крана у конвертерному цеху нашого підприємства. Вона донор з багаторічним стажем, але почесним донором ще не стала, не вистачає буквально декілька донацій. Саме мама і привела мене до центру переливання крові, я сам її про це попросив. Тоді вона здавала кров для онкохворих дітей, і я долучився до цього. Після першої донації я мало чого зрозумів, але відчув підвищену увагу до себе від медиків. Вони навіть турбувалися про те, щоб я нормально дійшов додому. Потім захотілося продовжити здавати кров, з’явилася мотивація, жага допомагати іншим людям. З’ясувалося, що і потреба у крові дійсно велика – до мене, вже як до донора, почали звертатися друзі, знайомі, яким за різних обставин була потрібна кров. Але це було ще до повномасштабного вторгнення. Зараз потреба у крові надзвичайно велика, тому я регулярно здаю кров для військових».

Олександр каже, що переконався на собі, що донорство покращує здоров’я, навіть омолоджує організм. А також сприяє гарному настрою, адже ти знаєш, що комусь твоя кров допоможе, комусь врятує життя. Виду крові Олександр не боїться. Цьому сприяє його професія газорятівника, яка виховує витримку, самоконтроль та головне її завдання – допомагати людям.

«Зараз такий час, коли нам усім треба пришвидшувати мир в Україні. Хтось заради цього воює зі зброєю в руках, хтось волонтерить, наполегливо працює для економічної стабільності, а донори – діляться своєю кров’ю, –– говорить Олександр. – Закликаю й інших долучатися до донорського руху, хоча б спробувати один раз здати кров та зрозуміти, чи зможете ви це й надалі робити. Звичайно, щоб стати донором потрібно мати гарне здоров’я. Та й бажання це робити відіграє велику роль. Головне, на мою думку, у будь-яких справах звертатися до себе: «хто, якщо не я». Якщо так вважатиме кожен з нас, і діятиме відповідно, тоді у нас все і всюди буде добре».  

З початку 2025 року понад 800 працівників  «АрселорМіттал Кривий Ріг», «Стіл Сервісу» та ЛМЗ здали 368 літрів крові – це 2400 врятованих життя. Але разом ми можемо зібрати ще більше.

Пам’ятайте, що потреба у крові існує постійно! 

Щоб стати донором звертайтесь з 08:00 до 13:00 з понеділка по п’ятницю за адресою: Криворізька станція переливання крові, вулиця Медична, 12 (станція швидкісного Кільцева, 3-тя дільниця), телефони: 056 462 01 71, 068 696 90 92.

Нагадаємо, стати донором може повнолітня людина вагою від 50 кг, в якої немає медичних протипоказань. До пункту здачі крові потрібно взяти паспорт та ідентифікаційний код.

Категорії
Наші люди

Володарі коксового палива

Вони керують енергією, яка рухає технологічний процес виробництва коксу, добре знаються на складних механізмах, вміло працюють із автоматизованими системами, дотримуються охорони праці та екологічної безпеки. Мова йде про газівників коксових печей КХВ «АрселорМіттал Кривий Ріг», справжніх володарів коксового палива, робота з яким потребує уваги, поваги та чималих знань. Про це у нашій рубриці «Серце професії».

Газівник коксових печей КЦ № 1 КХВ Олександр Шляхтич працює на коксових батареях №№ 5, 6 (КБ). Щозміни він дбає про дотримання технології при  виробництві коксу, слідкує за температурою в обігрівальних простінках, гідравлічним режимом, станом устаткування, а також дбає про чистоту газопідвідної арматури.

Робоче місце Олександра – увесь периметр коксових печей, від позначок – 4 до + 15 метрів. Всюди треба встигати, все контролювати, тож газівник знаходиться у постійному русі.

«Газівник коксових печей – це професія, яка потребує чималих знань, навичок та постійного навчання. У цій спеціальності я, наче риба у воді, хоча працюю газівником лише рік. Але я добре знаюся на коксохімічних процесах, адже до цього був вогнетривником, бригадиром вогнетривників, майстром, старшим змінним майстром. Взагалі у першому коксовому цеху я вже 26-й рік. Кожна професія у нас надважлива, та бути газівником – це супер відповідально, адже ми здійснюємо контроль за температурним та гідравлічним режимами коксових печей, щоб вони працювали стабільно», – розповідає Олександр Шляхтич.

У своїй роботі газівники користуються технологічною картою, де вказана температура на заданий період коксування. Її обов’язково треба дотримуватися. Наприклад, зараз у коксовій батареї № 6 температура становить 1355 градусів. А КБ-5 знаходиться на гарячій консервації, там ми зараз маємо 1100 градусів. Це стосується і тиску. А щоб точно знати, чи все у порядку, температуру та тиск треба завжди перевіряти. Перевірка здійснюється у контрольних точках обігрівальних простінків.

«На кожній батареї таких точок 58, перевіряти кожну треба двічі за зміну, тож цей процес фактично ми здійснюємо 232 рази! Все це ми робимо швидко – схема відпрацьована, допомагають знання та досвіт. А ще – наш «Циклоп» – це оптичний пірометр, який швидко та точно міряє температуру в обігрівному простінку, – продовжує Олександр. – Дані вимірювання фіксуються та надходять до портативного  комп’ютера. Якщо бачимо якісь відхилення від заданих параметрів обігріву печей, ми ці параметри коригуємо. Оскільки наша робота пов’язана з високою температурою, обов’язковий вогнетривкий спецодяг, ЗІЗи, максимум уваги та дотримання усіх вимог охорони праці. А ще ми завжди носимо з собою портативний газоаналізатор, який одразу покаже наявність або відсутність загазованості у робочій зоні».

«Газівник працює, як технолог, це інженерна спеціальність. Саме тому він має володіти загальними коксохімічними знаннями, – пояснює Андрій Золотарьов, старший майстер виробничої дільниці газового господарства КЦ № 1 КХВ. – Тим, хто у майбутньому планує працювати за цією спеціальністю, бажано мати «за плечима» коксохімічний технікум, вищий навчальний заклад. Для здійснення вимірів бажано знати фізику, хімію, математику. Втім, якщо у когось виникне бажання працювати тут і зараз, то ми всьому навчимо, а також надамо можливість набути досвіду. До речі, газівник КХВ в «АрселорМіттал Кривий Ріг» – це професія лідерів, багато керівників до своєї посади працювали саме газівниками. Тож, якщо є бажання, приєднуйтеся і ви до коксохімічної еліти».

Цікаво

Професія газівника виникла наприкінці ХІХ століття, коли газ почав використовуватися, як джерело енергії. За допомогою газу почали освітлюватися вулиці, будинки, його використовували для опалення та для приготування їжі. З розвитком технології на початку ХХ століття газ стали використовувати у промисловості, а професія газівника стала важливою та популярною.