Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

«Тримаймося! Переможемо!»

Так вітає колег-металургів та всіх українців з Днем Незалежності старший розливальник конвертерного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» Валерій Микитенко. Лаконічно та зрозуміло, як людина, яка зі зброєю в руках захищала нашу незалежність від зазіхань російських загарбників. У березні 2022 року він пішов до ТЦК проситися на війну, а вже у квітні став до лав Національної Гвардії України.

Валерій прийшов працювати у конвертерний цех понад три десятки років тому. Він згадує, що ще зі школи хотів піти в металурги.

«Старші хлопці з нашого району тоді вже працювали на металургійному комбінаті, – говорить Валерій. – Вони розповідали про достойні зарплати, путівки, романтику вогняного металу, справжню чоловічу роботу та мужніх людей, які плавлять сталь. Тому я пішов саме у металургійний технікум. А після технікуму – у конвертерний цех, розливальником сталі. Перші враження були яскравими, як сталь, яка варилася у конвертері, а потім розливалася у виливниці. Але втягтися фізично було нелегко. Я хоч і займався у технікумі плаванням, але підняти 30-кілограмовий гідроциліндр для відкривання затворів та встановити його в ківш було нелегкою справою. А це треба було робити щогодини, перед розливанням кожної плавки. А температура сталі у ковші вища ніж 1500 градусів, тож працюють розливальники в екстремальних умовах. Та згодом втягнувся, було б бажання».

А бажання було. Хлопці казали правду: про колектив, про красу металу, про зарплати та соцпакет. З вдячністю Валерій згадує свого наставника Миколу Феофантовича, який вчив професії розливальника, важкій та дуже потрібній.

«Мені подобається моя робота, – говорить Валерій Микитенко. – Так, важка фізично, так, надзвичайно відповідальна, але дуже важлива. З нашої сталі роблять дуже багато для людей – від прокату для будівництва, до амортизаторів для вагонів та найдрібніших метизних виробів. А це десятки, навіть сотні марок сталі з різноманітними властивостями. Є такі, що ми просто розливаємо, а в киплячі сталі ми додаємо рідкий алюміній, безпосередньо у виливниці.  І поцілити алюмінієм з кількох метрів за допомогою спеціальної ложки точнісінько у виливницю непросто. А деякі марки сталі вимагають утеплення спеціальною сумішшю, також у виливницях. Це також наша робота. Тож нудьгувати нам ніколи».

Старший розливальник працює разом з напарником-розливальником. А ще він подає команди машиністові крана, який транспортує  ковші з рідкою сталлю. І саме від цієї трійці багато в чому залежить якість сталевих злитків. У Валерія висококласна команда.

«Ми працюємо злагоджено, чудово розуміємо одне одного. Я вдячний своїм колегам – розливальнику Андрію Білову та машиністу крана Євгенові Бабенку, – каже Валерій. – А ще нашому майстру Валерію Ходирєву за нормальне керування роботою, у нього ніколи нічого зайвого, як кажуть, все по ділу. Взагалі наша бригада – це колектив друзів. Вони й коли я воював підтримували, і зараз я можу на них покластися, як і вони на мене».

Тоді, у 2022-му, Валерій залишив свій колектив, свою родину, і став на захист України. Він, справжній патріот, не зміг вчинити інакше. Спочатку був навчальний центр, де боєць Нацгвардії відновлював свої навички, отримані багато років тому під час служби у війську.

«Але більше нас навчали нового, за стандартами НАТО. Зараз зовсім інша армія, інша техніка, інші підходи, тож багато довелося перенавчатися, – пояснює Валерій Микитенко. – Після центру та полігону ми були на блокпосту під Харковом. А далі потрапили до Золочівської громади, ближче до кордону. Отам вже були окопи, обстріли, бойові сутички. Відбивалися від ДРГ. Звичайно, подеколи було страшно, але коли команда згуртована, коли кожен відчуває підтримку, готовність побратима прийти на допомогу, то страх проходить».

Згодом бійців перекинули на оборону Бахмута, а після Бахмута був Куп’янський напрямок. З болем згадує наш герой, на що ворог перетворив наші раніше квітучі міста й села.

«Особливо врізалася у пам’ять Новоселівка. Там не те що будинків, навіть руїн не залишилося. Лише щебінь, – розповідає Валерій. – Людей немає, лише домашні тваринки шукають, що б попоїсти. Знайшли ми підвал, а у ньому собачка знайшла прихисток. Охороняє, але нас впустила. Нагодували ми за це гостинну чотирилапу господарку. Розумна така собачка. Води немає, а пити хочеться. Так вона банку з консервацією лапкою з полиці скидає, і вже є що попити. Всі хочуть жити».

Так склалися родинні обставини, що Валерій демобілізувався. Він повернувся до рідного конвертерного цеху, у своє розливальне відділення, де продовжує працювати.

«Дуже радісною була зустріч з друзями-колегами, – усміхнувся Валерій. – Скучив я за ними, скучив за металом. Досвід та колеги допомогли швидко пригадати все необхідне. Саме все, бо дрібниць у важливих справах не буває, як на війні, так і на виробництві».

Категорії
Наші люди

Миколина кар’єра

У кримінальних дев’яностих та на початку двохтисячних «Відвезти на кар’єр» багатьма сприймалося, як погроза або жарт в стилі чорного гумору. Микола Агейкін вже більш ніж 10 років возить людей у кар’єр,… розвозить по робочих місцях. Він водій вахтового автомобіля гірничотранспортного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг». А його стаж роботи на підприємстві перевалив за чверть століття.

«Зараз мені 66 років. А у Кривий Ріг я переїхав, коли виповнилося 25, –  розповідає Микола Агейкін. – Місто вже давно стало для мене рідним. Я влаштувався машиністом автомобільного крана на одне з криворізьких підприємств. Також працював на навантажувачі. Допомагав ремонтувати автодвигуни для вантажівок, «Ікарусів» тощо. Робота мені подобалася, бо з технікою дружив з самого дитинства. Велосипед, мопед, мотоцикл. А з 14 років сів за кермо трактора».

Микола виріс у селі. Тато, Іван Семенович, працював трактористом і взяв хлопця в поле своїм помічником. Юнак швидко вчився і за лічені роки став добрим трактористом. А під час служби у війську опанував ще й професію машиніста автокрана. І саме за цим фахом він прийшов працювати у наш гірничий департамент.

«Без кранів у кар’єрі ніяк. Там працює потужна техніка – бурові верстати, екскаватори – яку треба ремонтувати, – пояснює Микола Агейкін. – А якщо двигун важить кілька тонн, то як ти його заміниш без крана? Я та мій кран вантажністю 16 тонн спеціалізувалися саме на ремонтах бурових верстатів. Також брали участь у ремонтах водовідливів, водоводів тощо. Кран – дуже затребувана техніка, і роботи у кранівників вистачає».

Микола пояснив, що переміщення вантажів саме у кар’єрі вимагає від кранівника неабиякої майстерності. Треба знайти рівний майданчик під автокран. Розміститися так, щоб довжини стріли вистачило аби без проблем дістатися до вантажу. Кранівник слідкує, щоб стропальники правильно застропили, бо інакше можна накоїти лиха, і відповідає за це керманич крана.

«До порушень не можна бути толерантним, адже від цього залежать людські життя, –  продовжив Микола Агейкін. – Я ніколи не соромився зупинити роботу і попросити стропальників перестропити вантаж, так щоб було правильно і безпечно, навіть якщо комусь це не подобалося. А ще є невеличкі, але важливі секрети у роботі самого кранівника. Наприклад, якщо з причепленим вантажем повертатися збоку назад, то кран стійкий, і можна брати важчий вантаж. А якщо ззаду в бік, то кран може перевернутися, тож треба обмежити тоннаж. А ще для запобігання перекиданню не варто переміщувати вантаж високо над землею. Та ще багато таких нюансів, які приходять з досвідом. Робота дуже цікава».

Потім наш герой спробував себе водієм самоскида. Його автомобіль не возив сотні тонн руди, але значення його для гірничої справи було не меншим.

«Моїм основним завданням було доставляти робочі запчастини та вузли, устаткування до місця ремонтів у кар’єрах, і навпаки – вивозити на поверхню те, що треба відновити, відремонтувати, довести до робочого стану. Якщо це все своєчасно не привезти, то про стабільну роботу техніки, а, відповідно, плановий видобуток руди, не може бути й мови. Керувати самоскидом у кар’єрі також цікаво. Це не шосейні дороги. Під’їхати до місця ремонту, та ще й так, щоб кран міг «дотягтися» до тебе стрілою, без проблем  розвантажити чи завантажити – справа непроста. Це не те, що біля під’їзду припаркуватися. А ще ж треба враховувати, що у зонах ремонтів працюють люди, техніка. Я керував самоскидом років зо 10 і отримав безцінний досвід».

А далі Микола Агейкін пересів на «вахтовку». Йому довірили возити найдорожчий капітал підприємства – його працівників. Щозміни він скеровує у кар’єр своє авто, щоб машиністи екскаваторів, бурових верстатів, водії великовантажних самоскидів та багато інших безпечно та з комфортом під’їхали точнісінько до своїх робочих місць, які знаходяться скрізь, аж до самого дна кар’єру.

«Дійсно, люди – це інший рівень відповідальності, ніж запчастини. Нещодавно я отримав нову машину. Вона комфортна для людей, зручна щодо керування, потужна та безпечна. Кар’єр – це не чисте поле, тому щоб бачити все навкруги у мене є п’ять додаткових «очей», тобто відеокамер, зображення від яких виводяться на монітор у кабіні. Це дозволяє володіти ситуацією. Я люблю порядок у всьому і не люблю байдики бити, тож коли видається вільна хвилька, використовую її для догляду за своєю машинкою. Дуже ціную своїх колег, ніколи не відмовляю у допомозі. Бо якщо ти відмовиш людині сьогодні, то хто ж тобі допоможе завтра? Вірно написано у мудрій книзі: «Треба ставитися до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе».  

Категорії
Наші люди

Мрія Олексія

Недалечко від Олексієвого будинку височіли гори-відвали – невід’ємна складова криворізького ландшафту. На відвалах працювали екскаватори. Самі немаленькі, хлопчакам вони здавалися просто гігантськими. Цілодобово гарчали, як невтомні звірі, і наполегливо робили свою справу. Юні шукачі пригод навідувалися на відвали, і дядьки з добрими очима та великими натрудженими руками пускали їх до кабіни, навіть інколи катали. Звичайно ж зараз Олексій розуміє, що це було небезпечно і неправильно, але тоді все здавалося неперевершеним і фантастичним. І у Олексія з’явилася мрія.

«Так, з тієї пори я не уявляв себе ніким іншим, як керманичем чарівного гіганта – короля відвалів! – усміхається машиніст екскаватора рудоуправління гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олексій Архипов. – Але так склалися обставини, що пішов вчитися на зварника. На наше підприємство прийшов одразу після училища. Потім була військова служба, і знову повернувся. Наша бригада ремонтувала бурові верстати. Робота непересічна. Товщина металу, високі вимоги до якості зварних швів, часто доводилося зварювати метал у важкодоступних місцях. Школу я пройшов неабияку. Та й вчителі були фахові. Чого вартий лише Федір Івко – один з найкращих на комбінаті. Але моя мрія нікуди не поділася».

Олексій згадує, що найприємнішими були робочі зміни, коли бригаду перекидали з бурових верстатів на екскаватори. А за кілька років доля дала йому шанс, і він вивчився на помічника машиніста… Так, саме машиніста екскаватора! Ще ніколи він не був таким близьким до своєї заповітної мрії.

«Техніку я любив змалечку. У мене були велосипед, мопед, потім мотоцикл. Сам ремонтував, але більш до вподоби було керувати нею, – згадує Олексій. – Так от помічник – це більше про обслуговування техніки, а керує екскаватором саме машиніст. Тож я уважно придивлявся, як працює досвідчений Олександр Дмитрович Самойленко, як він вправно кермує, як легко, неначе граючись, вантажить руду. Згодом і мені пощастило спробувати. То був дуже відповідальний момент, але я впорався з хвилюванням і почувався щасливим. А менш ніж за три роки я таки став  машиністом. Моя мрія здійснилася!».

Олексій професійно зростав, і згодом став одним з кращих машиністів екскаватора у гірничому департаменті. Зараз він керує одним з найсучасніших наших екскаваторів, японської фірми «Komatsu», одного зі світових лідерів у виробництві гірничої техніки. Причому сам екскаватор зроблений у Німеччині. Японсько-німецька техніка – що може бути кращим, надійнішим?

«Це дуже крута техніка. Екскаватор важить 280 тонн і має ківш об’ємом 12 кубічних метрів. І керувати такою могутньою технікою, відчувати, як вона тебе слухається – це неймовірне задоволення! – ділиться враженнями Олексій Архипов. – У кабіні – як у невеличкому зорельоті з фантастичних фільмів. Джойстик і кнопки замість важелів, дисплей, на який виводяться всі необхідні мені параметри, монітор, на якому я бачу зображення з камер, які розміщені на екскаваторі, і дозволяють бачити простір навколо на 360 градусів. А це – зручність керування, і головне – безпека. А ще є обігрів та кліматконтроль. Тож температура на борту мого «зорельоту»  – оптимальні для мене 26 градусів».

Щозміни Олексій вантажить мільйони кілограмів руди й розкривних порід. Його рекорд за зміну – 99 ходок, тобто 99 завантажених 130-тонних самоскидів. А це 13 тисяч тонн гірської породи! Але це, як то кажуть, лише вершина айсберга.

«Так, відвантаження – це лише частина тієї величезної роботи, яку виконують наші екскаватори, – говорить змінний майстер РУ ГД Денис Опарастюк. – Фактично весь кар’єр – дороги, горизонти, заїзди, зумпфи – все це , перш за все, формують наші екскаватори та їхні машиністи. Я як майстер, планую і організовую цей процес. Це непросто. Адже, треба все передбачити, покроково все прорахувати. Але якщо є такі вправні екскаваторники, як Архипов, Трегубов та інші, то моє завдання значно полегшується. Та й на контроль витрачається менше часу, бо коли за роботу беруться такі люди, то воно буде виконано якнайкраще, можна не перевіряти. Недаремно ж саме нашій другій бригаді керівництво довіряє найскладніше. І клас нашої зміни, її авторитет якраз і тримаються на таких фахівцях, як Олексій Архипов».

Категорії
Наші люди

«Будеш з нами? А я вже!»

Пропозиції взяти участь у різноманітних заходах підприємства Владислав Паньков чув багато разів. Він погоджується, адже є амбасадором «АрселорМіттал Кривий Ріг» та дуже ініціативною, активною людиною. А ще він є випускником першої хвилі проєкту «Нова фабрика» та активним учасником багатьох молодіжних проєктів нашого підприємства.

«Літо у розпалі, а мені й досі нагадують про зиму, коли напередодні Нового року у образі казкового героя разом з працівниками корпоративних комунікацій я вітав людей з новорічними святами. Перше, про що запитали мене колеги після цього: «Чому одразу не до нас прийшли? Ми б теж таке хотіли». Пообіцяв виправитися (усміхається), а свої обіцянки я завжди виконую», – жартома-серйозно говорить в.о. електрика дільниці хвостового господарства цеху шламового господарства гірничого департаменту Владислав Паньков.

На нашому підприємстві Владислав працює майже три роки. Він контролює роботу електрообладнання об’єднаної насосної станції, дренажних насосних, освітлення карт, робить профілактичні та поточні ремонти. Паралельно з роботою Владислав продовжує навчатися. Зараз він закінчує магістратуру КНУ за спеціальністю «Електротехніка, електромеханіка, електроенергетика».

Ця спеціальність завжди була до душі Владиславу. Йому подобалося дізнаватися, як працюють електроприлади, звідки з’являється електроенергія, як вона розподіляється. Коли прийшов час обирати професію, його батько В’ячеслав Паньков, майстер зміні сортопрокатного цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг», порадив сину йти вчитися саме на цю професію. І, як вже довів час, ця порада була слушною.

«Коли я дізнався, що в «АрселорМіттал Кривий Ріг» шукають амбасадорів, які б розповідали іншим про підприємство, роботу на ньому, зацікавлювали молодь, і не тільки гірничо-металургійними, енергетичними та іншими техічними спеціальностями, то я одразу вирішив для себе, що мені обов’язково треба стати одним з цих людей. Я подав заявку до проєкту і вже за тиждень після співбесіди був в цій команді, – говорить Владислав Паньков. – Зустрічі та заходи розпочалися майже одразу. Ми з колегами їздили до навчальних закладів, спілкувалися з учнівською молоддю. Знаєте, а нас уважно слухають. Помітно, що підлітків дійсно цікавить гірничо-металургійний напрямок. Вони ставлять багато запитань щодо роботи в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Цікаво, що серед найперших запитань: «А як ви прийшли працювати на підприємство, яка у вас була історія, ваш досвід?». Вже потім запитують про професії, умови праці, молодіжне життя на підприємстві. Зокрема, про цікаві програми навчання, як то «Нова фабрика», «GoPro», івенти, які у нас проводяться. Мене здивувало, що про зарплату запитують саме в останню чергу. А ще усі дуже хочуть до нас на підприємство на екскурсію. І це правильно, адже скільки не розповідай про професії та виробництво, завжди краще побачити все це на власні очі. Наприклад, моя нога вперше на підприємстві ступила на територію рудозбагачувальної та агломераційної фабрик, куди ми, учасники першої хвилі «Нова фабрика», приїхали на екскурсію. І мені все це сподобалося».

Як зазначив Владислав, після таких зустрічей «поміж своїми» молодь зацікавлюється виробництвом. Багато хто розуміє, що війна скоро скінчиться і почнеться активна відбудова країни. Для цього знадобиться багато металу, тому роботи у працівників нашої галузі буде вдосталь. А з нею і можливостей та перспектив професійного розвитку для працівників. Для декого робота на підприємстві – це продовження справи батьків, які працюють у цехах та підрозділах «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Одного разу, коли Владислав зустрічався з учнями ліцею, якась дівчина сказала, що хоче працювати на нашому підприємстві, як і її батько. Вона вважає, що саме «АрселорМіттал Кривий Ріг» буде вкладати левову частку продукції у відбудову країни і вона хоче бути дотичною до цього.

«Амбасадорська діяльність розвинула в мені навички комунікації, я навчився якісніше та зрозуміліше доводити до слухачів свою думку, та ще й таким чином, щоб вона зацікавила та спонукала до активних дій, – говорить Владислав. – Мені до душі зустрічі з молоддю, а коли після них у студентів університетів, ліцеїв, закладів профтехосвіти з’являються ідеї та плани на майбутнє, пов’язані з нашим підприємством – це ще більше надихає на амбасадорську роботу, Загалом я активна людина, яка цікавиться усім: амбасадорською, хелперською діяльністю, роботою «3Dільниці», як учасник першої хвилі «Нової фабрики» допомагаю в організації наступних її етапів. А коли на підприємстві народяться нові проєкти, я в цьому навіть не сумніваюся, обов’язково братиму в них участь. Бути активним, завжди знаходитися у центрі подій – це дуже круто. Закликаю й інших долучатися до нашого амбасадорського руху. Обіцяю, буде цікаво, весело, корисно.

І так, це вже я звертаюся до своїх колег по цеху, якщо під новий 2026 рік вигадаємо щось цікаве – обов’язково заїдемо та привітаємо!». https://forms.office.com/e/BZMbsWAWAr

https://forms.office.com/e/BZMbsWAWAr
Категорії
Uncategorized Наші люди

Бойова позиція старшого майстра

24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. А вже 25 лютого працівник «АрселорМіттал Кривий Ріг» Сергій Кіктенко змінив робочий одяг на військову форму.

Старший майстер основної виробничої дільниці (ОВД) цеху підготовки составів Сергій Кіктенко прийшов працювати у цех 25 березня 2011 року. Спочатку він працював підготувачем составів. Це дуже важка й відповідальна робота.

«Підготувачі готують залізничні состави до розливання сталі, – розповідає Сергій. – Якісно підготувати виливниці, правильно виставити їх на залізничні візки і зробити це своєчасно – це дуже важливо. Від цього залежить виробництво сталі. Робота підготувача важка фізично. Доводиться працювати в умовах високих температур. Але мені до труднощів не звикати». 

Сергій Кіктенко задніх не пас, працював сумлінно, якісно. А ще проявив організаторські здібності, без проблем знаходив спільну мову з колегами. Згодом він почав підміняти майстрів, а потім і сам став майстром. Пізніше – старшим майстром ОВД «Кранова служба». Дільниця ключова, адже без підйомних кранів підготовка составів до розливання сталі неможлива.

«До нас їдуть состави з виливальницями – формами, всередині яких – гарячі сталеві злитки з температурою приблизно 950 градусів. Стриперні крани ці злитки роздягають, тобто знімають з них виливниці. Далі метал їде на блюмінг, де з нього роблять заготовки для виготовлення прокатної продукції. Потім виливниці чистять, покривають антипригарним покриттям і виставляють на залізничні візки за допомогою електромостових кранів. Тож наша дільниця затребувана», – каже старший майстер, а нині ще й старший сержант, Кіктенко.

Сергія Кіктенка призвали до лав Національної гвардії ще у 2014 році. Його підрозділ захищав Маріуполь після звільнення від сепаратистів. З серпня 2014 по серпень 2015 він брав участь в антитерористичній операції, після чого повернувся у Кривий Ріг до рідного цеху. Сергій перебував у резерві першої черги і на другий день «повномасштабки» вже був у військовій частині.

«Страху не було. Був неймовірний патріотичний підйом. Єдине – бійці переживали за рідних, за близьких, а командири – за підлеглих, – згадує Сергій Кіктенко. – Мене призначили командиром блокпосту. Організовувати людей, навчати їх, контролювати, планувати для мене не було чимось незвичним. Все це я робив будучи майстром. Були часи, коли на нашій дільниці працювало близько 70 людей. Навички керівника стали в пригоді командирові. На виробництві як і в армії доводиться працювати з різними людьми, і до кожного потрібен свій підхід . А потім ми охороняли важливий стратегічний об’єкт. Звісно, що то за об’єкт і де він розташований, я розповідати не буду».

І знову Сергія перекинули командиром вже іншого блокпосту. Зараз його підрозділ на Херсонщині, недалеко від ворога. Він зізнається, що через річку Дніпро прилітає, а значить вони виконують потрібну воєнну роботу. Бійці несуть службу попри всі складнощі.

«Кілька місяців тому на наші позиції прилетіли дві керовані авіабомби. З нами разом несуть службу поліціянти, і один з них загинув. Один з моїх хлопців був поранений. Зараз з ним все гаразд, одужує. Але найпідступніші – це дрони. У 2014-15 роках вони також були, але в обмеженій кількості і розвідувальні. Зараз же з будь-якого напрямку будь-якої миті може з’явитися ударне «крило». А ще з дронів скидють газові боєприпаси біля бліндажа, «викурюють» їдким димом, а потім прилітає FPVшка. Не розслаблюємося ні на мить. І ЗІЗи, як і на роботі, надягаємо завжди: каска, бронезахист, протизаз і тактичні окуляри – це постійний атрибут, який завжди на тобі, не залежно від того чи ти на посту чи просто пересуваєшся по відкритій місцевост… Але настрій бойовий, і хлопці у мене чудові. Та й знаємо, за що й за кого стоїмо».

Сергій розповів, що кожного ранку у нього зідзвїн з найдорожчими і найближчими людьми. Це надає сил, наснаги, терпіння, тримає дух на високому рівні.

«Так, це мама Катерина Миколаївна, дружина Олена, брат Андрій. Якщо зранку не зв’яжемося, то за п’ять хвилин вже я у них мало не безвісти зниклий, – усміхається Сергій Кіктенко. – А які ж смачні на війні тещині пиріжки, ммм! Лариса Григорівна передає їх при нагоді, коли хтось їде в наш бік. Це все дуже допомагає, мотивує. З перших днів тримаємо зв’язок з колегами. Протягом перших місяців передавали нам на фронт необхідне. Продовжуємо спілкуватися. Щиро дякую Євгену Проході, Андрію Теслюку, Сергію Ушакову, Ірині Неклесі та всім, хто підтримує. Ми обов’язково вистоїмо, переможемо та повернемося на наше підприємство. Вже дуже хочеться!»

Категорії
Наші люди

«Фішка» майстра – технологія

З 509 року до нової ери Давньоримською державою керували консули. Причому одночасно їх було двоє. Роботою кожного з прокатних станів «АрселорМіттал Кривий Ріг» керують два старших майстри. Один з них відповідає за стан взагалі, а інший зосереджується на технології виробництва прокату. Тому він зветься «старший майстер основної виробничої дільниці стану (технологія)». На найпотужнішому нашому стані ДС 250-4 – це Максим Кривошеєв, який має досвід роботи майже на всіх наших дрібносортних станах.

«Піти в металурги мене надихнули хлопці з нашого району, – згадує Максим. – Вони так і сказали: «самий нормальний технікум – це металургійний». І я поїхав здавати документи. У викладачів розпитав, яка з металургійних професій має найбільший попит? Мені порадили йти на обробку металу тиском, тобто на прокатника. Вчитися подобалося, але я ще не дуже уявляв, що ж таке металургійне підприємство. Все змінилося, коли під час практики для нас провели оглядову екскурсію. Ми побували у різних цехах. То було захопливо! Все величезне! Вогняний метал! Особливо мені зайшло прокатне виробництво. То був третій дротовий стан. Прокатка чотирма нитками. Як же красиво плили ті чотири червоні нитки, здавалося що вони живі, що вони дихають! З того моменту я став фанатом металургії».

Практика на 3 курсі була дуже серйозною. Максим працював на першому дрібносортному стані сортопрокатного цеху № 1 прибиральником гарячого металу. Дуже важка робота, але юнакові вона подобалася. А завершивши навчання, він прийшов на той же стан, але вже вальцювальником.

«Наша бригада на 80 відсотків складалася із, як вони нам тоді здавалися, дідів, тобто працівників віком від 40 років. Тому у мене з’явилася нагода перейняти той величезний колективний та індивідуальний досвід. На чорновій групі клітей мене стажував Валерій Байдак, а на чистовій – Юрій Щербак та Олександр Литвин. Ті знання, той досвід важко переоцінити, адже вальцювальник – це надзвичайно складна професія, фізично, а особливо розумово. Це ціла наука: встановлення привалкової арматури, виставлення геометричних розмірів, налаштування прокатних клітей, контроль їхньої роботи, перевалки та ще багато іншого. І стан непростий, ще 1956 року. У мене почало виходити. Керівник стану Сергій Козачук, який пізніше став директором всього прокатного департаменту, помітив мої успіхи. Я почав підміняти майстрів, а згодом став майстром, коли наш Олексійович пішов на пенсію. Наставниками молодого майстра були досвідчені майстри Сергій Рижков та Анатолій Кусик».

Майстер – це керівна посада. Крім керування виробничими процесами, Максим почав організовувати роботу людей та контролювати її виконання.

«Відколи себе пам’ятаю, я ніколи не страждав проблемами спілкування, з людьми завжди ладив. Для керівника це дуже важливо, бо майстер – це не лише організатор, не лише технолог. Це якщо треба ще й тато, мама, брат для своєї бригади, той, хто потрібний саме зараз. Так у нас жартують. Бригади тоді були чисельнішими, ніж зараз, тож створити психологічний мікроклімат у колективі було непростою справою. Треба було налаштувати людей на роботу, на випуск якісної продукції. Була неабияка конкуренція між вальцювальниками. Всі хотіли отримати сьомий розряд, щоб виконувати менше чорнової роботи, а більше працювати головою. А потім мені запропонували перейти на третій дрібносортний стан старшим майстром-технологом, і я згодився», – розповів Максим.

Технологія – це про виготовлення продукції, яка б задовольняла споживача. Тож головний технолог стану відповідає за безліч моментів, починаючи з підготовки устаткування до виробництва і завершуючи пакуванням готового виробу. У нашу епоху надлишку виробництва вимоги до продукції невпинно зростають, тож і технологам роботи додається.

«Я беру участь у розробці технічної документації (таблиці калібрування, схеми енергетично-швидкісних параметрів тощо), на основі якої працює стан, відповідаю за підготовку прокатних валків, наявність запчастин, підготовку та проведення капремонтів і за процеси на стані: подавання заготовок у піч, їх нагрівання, прокатку, сортування та пакування. Щоб у підсумку покупець отримав «цукерочку». Разом зі мною в команді – вальцювальники, майстри, оператори та інші працівники, за що я їм дуже вдячний, – говорить Максим. Така робота мені подобається. Вона ненудна, як мінімум. Кожен день різний, кожен вид продукції катається по-своєму, та що там казати, один і той же прокатний профіль сьогодні йде без проблем, а завтра вже можуть виникнути нюанси. Наприклад, ні з того ні з сього з’являється риска, наче поріз лезом, на арматурі, який періодично повторюється. Ми зупиняємо процес і перетворюємося у таких собі Шерлоків Холмсів. Шукаємо причину. Досліджуємо весь шлях продукції прокатним станом, і докопуємося, звідки ж та риска. Усунути причину – це, як правило, 5 відсотків зусиль. А 95 відсотків – знайти її».

Після третього стану Максим Кривошеєв перевівся на стан ДС 250-5. Також старшим майстром-технологом. Він згадує, що багато довелося вивчати. На цьому стані випускалося багато ексклюзивної продукції, такої як продукція з конструкційних марок сталі, гвинтова шахтна арматура тощо.

«Я ніколи не вмикав великого начальника, не соромився питати у людей, – продовжив Максим. – Досвідчені вальцювальники, оператори, які працювали на тому стані, дуже мені допомагали. Багато корисного я дізнався від старшого майстра стану Ігоря Саглая, Ігоря Смолєва, на місце якого я прийшов».

І щойно Максим Кривошеєв опанував тонкощі технологічних процесів на п’ятому стані, як сталася трагедія. Внаслідок влучання рашистських ракет у грудні 2022 року стан було суттєво пошкоджено.

«То була жахлива картина, – згадує Максим. – Стан, він як живий організм. І там, де вчора все крутилося, рухалося, мчав станом вогняний розкат, пакувалася арматура, все завмерло, застигло. Зруйновані дах та стіни, понівечене устаткування. Нестерпно було на те все дивитися».  

Але життя триває, і Максим перейшов на стан ДС 250-4.

«Це суттєво підсилило нашу виробничу команду, – говорить старший майстер стану ДС 250-4 Павло Житникович. – Взагалі-то, прокатне виробництво можна порівняти з командним спортом, і ми отримали сильного досвідченого гравця. Особливо зважаючи на те, що нашому стану протягом стислих термінів довелося освоїти випуск основних видів продукції п’ятого стану, бо на них був і є попит. Протягом двох з половиною років сортамент нашого стану значно збагатився, і внесок нашого технолога важко переоцінити. Майже всі нові види опанували без проблем, навіть гвинтову арматуру. Непросто дався профіль діаметром 36 міліметрів. Довелося замінити редуктор однієї з клітей. А далі було легше. Тепер у нашому переліку є 38-й профіль, і навіть 40-й».

На четвертому стані Максим на основі свого досвіду впровадив разом з колегами кілька важливих покращень, які сприяють ефективнішій та стабільнішій роботі стану. Він має рису, яка дуже цінується. Перед початком важливої справи Максим намагається прорахувати всі варіанти розвитку подій.

«Це з дитинства, – усміхається майстер-технолог. – Якщо щось йде не за планом, то у мене завжди є план «В». І ця схема спрацьовує у 90 відсотках випадків. А щодо 10 відсотків, що залишилися, то для них є плани «С» і «D». У прокатному виробництві це необхідність. Адже безліч факторів впливають на виробництво, на якість продукції. А про неї вже окрема розмова».