Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Мій рідний, я чекаю на тебе

Станом на травень 2025 за різними даними на окупованих територіях та у зоні бойових дій безвісти зникли понад 70 тисяч військових та цивільних. Серед них і наш колега машиніст крана блюмінга «АрселорМіттал Кривий Ріг» Павло Світанько, який захищав Україну на харківському напрямку.  

Кожні вихідні за будь-якої погоди дружина Павла Ірина Світанько разом з іншими родинами полонених та зниклих безвісти бійців виходить на акції нагадування суспільству про наших Героїв. Вона пише в усі інстанції, намагаючись хоч що-небудь дізнатися про Павла. А ще Ірина майже не випускає з рук телефон – раптом пролунає найочікуваніший дзвінок і вона нарешті почує: «Ми розшукали вашого чоловіка. Зустрічайте, він повертається додому!»

У такому напруженні Ірина знаходиться вже рік. Останній раз телефоном вони розмовляли напередодні 25 травня – дня народження їхнього сина Дана. Так сталося, що саме цього дня після сутички з росіянами «в лоб», а потім масованого обстрілу бойової позиції у сірій зоні Павла не знайшли. Серед мертвих побратими його не бачили. Відтоді про долю чоловіка Ірина нічого не знає. Пройшов важкий рік. Без батька Дан зустрів вже своє десятиріччя. Але і він, і Ірина дуже чекають на нього – вони вірять – Павло живий, він може бути у полоні.

«Хоча світ і матеріальний, шосте відчуття є в кожного з нас, – говорить Ірина. – Я відчуваю, що Павло живий, тільки повідомити про це не може. За весь рік він мені наснився один раз, я його бачила у кайданках в колонії, там було багато й інших таких самих людей. Снився Павло і багатьом нашим друзям – дуже худий він повертається додому. Я впевнена, що Павло думає про нас і таким чином повідомляє, що з ним. Скажете, містичні речі? А ви запитайте про це людей, рідні яких були в полоні і часто знаходилися без зв’язку. Я розпитувала їх, з ними теж відбувалося щось подібне. А вже на матеріальному рівні ми, такі ж жінки, як і я, активно стукаємо в усі двері до різних організацій, намагаємося дізнатися, що з нашими чоловіками, синами, братами».  

Ірина та Павло разом 12 років. Вони познайомилися на дні народження подруги, землячки Павла, вони з одного села. А Ірина разом з цією дівчиною винаймала квартиру у Кривому Розі. До речі, коли вони одружилася, то придбали квартиру у будинку поряд з тим місцем, де раніше жили.  

«Вранці 24 лютого нас розбудив дзвінок. Знайома з Карачунів майже кричала в трубку, що на нас полетіли ракети, у місті лунають вибухи. «Яка війна? Навіщо? Нам же треба на роботу, а Дану до школи!» Це були мої перші думки на ранок дня початку повномасштабної війни. Вже потім прийшло повне усвідомлення всього жаху, в якому ми опинилися, – розповідає Ірина. – Чоловік одразу сказав, що навіть за наявності білого квитка (у нього проблеми зі здоров’ям) він готовий захищати країну. Повістку він отримував декілька разів, і кожного разу його повертали додому. Та чоловік не сидів на місці. Після роботи Павло з братом допомагали облаштовувати блокпости навколо міста, активно волонтерили. До речі, мій брат з початку повномасштабної війни захищає нас у лавах ЗСУ на харківському напрямку, часто буває на першій лінії фронту. Ми ж з сином два з половиною місяці від початку війни були за кордоном. Як же ми не хотіли туди їхати! Але чоловік наполягав. Знаєте, коли ти знаходишся далеко від дома, здається, що тут все так страшно. Та коли ми повернулися, зрозуміли, що Кривий Ріг, Україна продовжують жити повноцінним життям, навіть за жорстких обстрілів, руйнувань, смертей військових та цивільних».

У лютому 2024 року Павла Світанька призвали на військову службу. Під час проходження медкомісії він прийняв рішення приєднатися до лав Національній гвардії України. Згодом Павло пройшов навчання та продовжив бойову службу на Харківщині, на нулі. У ніч на 24 травня 2024 року,  вирушаючи на позиції на три дні, він зателефонував Ірині та сказав, щоб вона 25 травня привітала їхнього сина з днем народження, а коли він повернеться з позиції, то сам йому зателефонує. Але дзвінок пролунав не від нього, а від чужих людей. Ірині повідомили, що її чоловік зник безвісти.

«Перших днів я взагалі не пам’ятаю, я сильно плакала, дуже схудла, почалися проблеми зі здоров’ям, – продовжує Ірина. – Та потім – «стоп», прийшло розуміння, що все це неправильно. Зусиллям волі взяла себе до рук, адже маю виховувати нашого сина, тому я просто зобов’язана бути сильною та здоровою. Я розпочала власне розслідування подій дня, коли він зник. Я говорила з командирами, з побратимами, які були з Павлом під обстрілом. Я підняла усіх, хто може щось знати та прояснити ситуацію. Після багатьох розмов з ними, ще раз впевнилася, що мій чоловік живий. Для мене також було важливим реалізувати усе, що ми разом з Павлом планували за мирних часів, наприклад, навчитися керувати автомобілем, пройти інші навчання. І я це зробила.

Щонеділі я ходжу на мітинги на підтримку наших полонений та зниклих безвісти. Туди ж приходять демобілізовані бійці. Ми підтримуємо одне одного і боремося разом за наших найрідніших людей. Ми тримаємо тісний зв’язок з координаційним штабом у Києві. Там формуються та оновлюються списки наших полонених на обміни. Тому я завжди дбаю, щоб ім’я – Павло Світанько – було у цьому списку. Я пишу багато листів у різні організації, в тому числі міжнародні, роблю запити і в офіс президента, в організацію з прав людини. Я знаю, що там активно ведеться робота з пошуку наших героїв. На жаль, російська сторона поки не підтверджує, чи є серед полонених мій чоловік. Зазвичай про полонених, які знаходяться на окупованій частині України, росіяни не дуже часто повідомляють. Та я сподіваюся, що все зміниться, мій чоловік потрапить до списків на обмін і, нарешті, повернеться додому. Нехай це станеться найскоріше! Мій рідний, я чекаю на тебе!»

На кінець травня 2025 року безвісти зниклими вважаються понад 70 працівників наших підприємств.

Категорії
Наші люди

Старший майстер – майже Лобановський

35 років керує технологічною бригадою рудозбагачувальної фабрики № 2 гірничого департаменту старший майстер технологічної дільниці Валерій Загородній. Його бригада – одна з найкращих на РЗФ-2. Взаємодія у бригаді ґрунтується на взаємній повазі, звідси й результати. Спокійний, врівноважений, дає чіткі, адекватні завдання, може налаштувати на роботу, справедливий. Так говорять про нього колеги. Вони ж і попросили розповісти про свого майстра.

До операторної цеху зайшов високий дядько, привітався, представився Валерієм Миколайовичем. У очах та рухах – впевненість. Видно, його важко вже чимось вивести з рівноваги. 40 років тому прийшов він у цех після гірничорудного технікуму. Перші враження пам’ятає так, наче вчора то було.

«Зразу мені якось не дуже сподобалося. Ну, думаю, все одно через два місяці в армію, якось перебуду. А далі життя покаже. А взагалі-то на вибір професії вплинула мама. Вона працювала на одному з криворізьких гірничо-збагачувальних комбінатів. А головним аргументом було: «Синку, рано на пенсію підеш», –  усміхнувся Валерій. – Згодом «перший список» прибрали, але на комбінаті я залишився. Та все по черзі. З війська повернувся на РЗФ-2. Спочатку працював машиністом насосних установок. Без них процес збагачення неможливий, тому я зразу усвідомив важливість своєї роботи. А ще те, що таке виробництво можливе лише за налагодженої взаємодії між дільницями та їх працівниками».

Не довго Валерій попрацював на насосних установках. Його бажання зростати, цілеспрямованість та вміння ладити з людьми одразу помітили. І у 23 роки Загородній став майстром.

«Підійшов начальник і сказав: «Будеш майстром», – згадує Валерій. – А майстер – це вже зовсім інша робота, вища відповідальність. Тоді не дуже багато було у мене лідерських якостей та вміння керувати. Але за бажання все можна поправити. Майстерувати вчив мене досвідчений Володимир Добровольський, за що я йому дуже вдячний. Відтоді я не був прикріплений до певної дільниці. Зоною відповідальності став увесь цех».

Ненадовго Валерій залишався і в майстрах. Згодом він став старшим майстром. А старший майстер – це головний всієї технологічної бригади. Він відповідає за результат всього цеху протягом своєї зміни. В цехах жартують, що у нічні зміни та на вихідні саме старший майстер – керівник цеху. Зараз у Валерієвій бригаді близько 25 працівників. Більшість з них – машиністи: насосних установок, млинів, автостели, ексгаустерів, а також фільтрувальники, сепараторники, оператор і навіть черговий електромонтер, хоча він і не технолог. І результат можливий лише тоді, коли всі працюватимуть сумлінно, єдиною командою.

«Сачкувати у нас не вийде, – каже старший майстер. – На такому виробництві це неможливо. Особливо зараз, коли декілька працівників захищають країну. Щоб організувати колектив, налаштувати людей, треба повага до кожного. На змінно-зустрічних зборах ми якомога повніше доводимо до людей інформацію: виробничу, щодо охорони праці тощо. Ставимо завдання та намічаємо шляхи виконання. А вже у ході роботи корегуємо дії, якщо це потрібно. Місце старшого майстра – у цеху, поруч з людьми».

Майстер з гордістю заявив, що у нього хороший колектив, фахівці високого рівня. А йому просто залишається об’єднати його у команду і координувати роботу. «Це майже як у футболі. Відчуваю себе тренером, наприклад, легендарним Валерієм Лобановським, – пояснює Валерій Миколайович. – У бригаді кожен на своїй позиції, можна сказати. Але яким би професійним не був кожен окремо, лише команда досягає успіхів. Над цим і працюємо».

Побажаємо ж майстру-тренерові Валерію та його колективу нових перемог. Бо якісний залізорудний  концентрат, який виробляє РЗФ-2, нам зараз потрібен як ніколи. І потреба у ньому велика.

Категорії
Наші люди

Справа для богатирів

Вони вміють «пришивати» костилі, не давати ґрунту вставати на дибки, тримати баласт, вправно «жонглюють» стальними коліями та важкими шпалами. Здогадалися про кого йдеться? Сьогодні у рубриці «Серце професії» про монтерів колії – сильних людей з міцним характером. 

«Працювати на підприємство монтером колій я прийшов 20 років тому. За цей час багато дізнався про професію. Додалося і чимало залізничних знань, адже наша справа тільки на перший погляд здається простою, насправді є дуже багато різноманітних нюансів, які треба знати та враховувати. Наша робота вчить не пасувати перед труднощами, формує не лише силу, витривалість, а й міцний характер», – говорить Микола Шевченко, монтер колій (бригадир) сталеплавильного району № 1 залізничного цеху № 3 «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Микола Шевченко

Залізничний рух у сталеплавильному районі, де працює Микола Шевченко, дуже жвавий. Цілодобово у металургійних справах тут проходять состави з сировиною, транспортуються злитки гарячого металу, їде інша продукція. Зрозуміло, що навантаження на залізничні колії значне. Миколі та його колегам-монтерам колій треба щодня працювати над тим, щоб залізничне полотно завжди було у робочому, проїзному стані. Це дуже важливо, адже від цього залежить безпека людей та цінного вантажу.

«Наша головна задача – щоб залізнична артерія була живою та безпечною, – продовжує Микола. – Основний акцент у роботі ставиться на поточне утримання колій. Для цього важливо вчасно виявляти пошкодження та здійснювати ремонти. Ми замінюємо колії, шпали, болти та інші складові залізничного полотна. Я впевнений, що цей процес хоча б один раз у своєму житті бачила кожна людина».

Микола Шевченко влаштувався на підприємство у 2005 році після закінчення Криворізького автотранспортного технікуму за спеціальністю технік-механік автомобілів. Ці навички стали йому в пригоді, коли він вирішив круто змінити свою професію. Важкої роботи Микола не боявся. Професія монтера колії на металургійному підприємстві вабила хлопця гарним соціальним пакетом, заробітною платою та можливістю професійного росту.

Професії його навчав на той час бригадир Андрій Голубев (зараз начальник дільниці), який розповідав про усі нюанси процесу, про складові колії, її ширину, радіус кривих при впровадженні руху. А також про інструменти, наприклад, шаблон для вимірювання колії, техніку, яка залучена у процесі та, навіть, з якого боку треба підходити до свого робочого місця. «Це залізниця, тут діють свої правила роботи та безпеки. Навіть якщо чергові по станції знають, що на коліях відбувається ремонт, крути головою на всі боки, бо власна безпека та безпека колег – це пріоритет на залізниці», – повторював наставник Миколи. До речі, навчання Миколи проходило теж на «гарячій гілці» – мартенівських коліях.

Під час укладки колії на дрезині доставляється необхідне обладнання, залучається трактор для земляних робіт, використовуються щипці для транспортування шпал та інші численні інструменти. До речі, вони теж мають значну вагу – у буквальному розумінні слова. Наприклад, молотки можуть важити як до, так і понад п’ять кілограмів. Як правило, ними забивають костилі – це великі спеціальні залізничні цвяхи для прикріплення рейок до дерев’яних шпал у залізничному полотні. Дехто, як говорить Микола, любить вгатити по них найважчим молотком, щоб забити костиль за декілька ударів.

Дмитро Саврацький, Олександр Шуба, Микола Шевченко

«Робота монтера колії важка та складна, але вона дуже потрібна та відповідальна. Це я зрозумів ще під час навчання. Хибити у роботі нам не можна, адже від нас залежить безпека залізничних перевезень, які задіяні у технологічному процесі виробництва. Ніколи не забувати про це я раджу й тим, хто готовий приєднатися до нашої команди. Якщо ще не опанували цю професію, навчимо, все покажемо та розкажемо, допоможемо. Головне – це бажання працювати та націленість на позитивний результат», – акцентує Микола Шевченко.

Категорії
Наші люди

100 кілограмів на квадратний сантиметр

Колись був популярним анекдот, за якого можна було заторохтіти за ґрати. Онук питає у бабці: «Хто такий Карл Маркс?» «Це німецький економіст», – відповідає та. «Це як наш дідусь?» – не вгамовується малий. «Та що ти таке кажеш! Наш дідусь старший економіст!» Відверто кажучи, я не дуже знаю різницю між економістом та старшим економістом, а от нещодавно життя дало мені нагоду розібратися, чим старший машиніст котельного устаткування теплоелектроцентралі відрізняється від машиніста-обхідника.

Анатолій Бондаренко розповів, що почав свій трудовий шлях на ТЕЦ з машиніста-обхідника. До нашої з ним розмови випадково приєднався старший майстер з ремонту устаткування котельного цеху Сергій Сидорець.  «Йду на війну, – повідомив Сергій. – На три роки підписав контракт. Все буде добре, і я повернуся в цех після перемоги. А про Толю хочу сказати: я б з ним у розвідку пішов!»

Точніше і не скажеш, коли хочеш підкреслити відповідальність, порядність та професійність людини. Тож знайомимося зі старшим машиністом котельного устаткування Анатолієм Бондаренком.

«Колись я закінчив Одеський інститут харчового господарства, – говорить Анатолій. – Коли поступав, то була дуже перспективна освіта. Ходити морем, брати участь у приготуванні рибних консервів та обробці морепродуктів, щоб люди мали на своїх столах ці смаколики. Але поки вчився, харчовий флот десь подівся, і довелося шукати себе у бурхливому морі життя дев’яностих та початку двохтисячних. І от я – машиніст-обхідник на ТЕЦ-2. Цю професію можна порівняти з руками й ногами котельного цеху. Швидко прикрутити чи відкрутити засувку, додати того, прибрати щось. А головне – чітко знати, де те все знаходиться і як його регулювати».

В ТЕЦ-2 є чотири котли, потужнестю по 220 т/ч! А разом з котлами – безліч допоміжного устаткування. Котли виробляють пару, яка використовується для багатьох потреб – від виробництва електроенергії і різних функцій у технологічних процесах на коксохімічному виробництві, на прокатах та в інших підрозділах, до забезпечення опалення цехів. Пара також використовується для виробництва  дуття для доменних печей. А без цього неможливе виробництво чавуну, а відповідно і сталі на нашому підприємстві.

«Так, ми чітко усвідомлюємо важливість нашої роботи для металургії, – говорить Анатолій. – Нам треба виробити потрібну кількість пари. А вона має відповідати встановленим параметрам. Температура нашої пари сягає від 5100С до 5300С. В ній має бути мінімум солей, для чого ми використовуємо очищену воду. Також пара має бути сухою, бо вода в ній швидко згубить наше устаткування. Пара з чотирьох котлів  подається в єдиний колектор, і вже з нього надходить на різне обладнання (турбіни, редукційно-охолоджувальні установки). Наразі ми виробляємо близько трьохсот тонн пари на годину. Треба буде більше – зробимо. А тиск у котлах – 100 кілограмів на квадратний сантиметр. Уявіть собі малесенький квадратик, на який з середини тисне 100 кг!».

До речі, саме завдяки цій парі підприємство отримало необхідну кількість електроенергії під час блекаутів, що допомогло безпечно зупинити основне устаткування цехів і фактично врятувати його. Тобто машиністи котельного устаткування були серед тих, хто врятував завод.

«А ще я люблю свою роботу за чудових людей, які працюють поруч, – продовжив Анатолій Бондаренко. – Наш колектив невеличкий, нас троє. Я – старший машиніст. Якщо обхідник – це руки і ноги, то старший – це перш за все голова. Але коли людей не вистачає, то це ще й ті ж руки і ноги. Обхідником я став практично з нуля. На місці опановував професію. Скажу відверто – було б бажання. Тож якщо хтось забажає до нас прийти, то не бійтеся, навчимо. Зараз ми працюємо в парі з Віталієм Войтенко. Він має досвід роботи на ТЕЦ на Донбасі. З таким досвідом у нього є всі шанси стати старшим машиністом. Раніше він був машиністом-обхідником, а потім освоїв професію машиніста центрального теплового щита. І ще раз повторюю: головне – бажання. А третій наш – начальник зміни Дмитро Гусєв. Класний фахівець, хороша людина. Він координує роботі всієї ТЕЦ».

Робота старшого машиніста доволі складна. Устаткування складне, небезпечне, відповідальність зашкалює, і знову ж таки, робота з людьми. А перезавантажується Анатолій, відновлює ментальні сили, працюючи на землі.

«Взагалі то я не міський мешканець, – говорить він. – Виріс у власній хаті, на землі. Живу у Радушному під Кривим Рогом. Є у мене господарство невеличке, виноградник непоганий. А ще є олійниця. Дуже радісно усвідомлювати, що люди їдуть саме за твоє пахучою олією за сто і навіть більше кілометрів. Вважаю, що все у цім світі треба робити добре. А якщо ні, то годі й братися».

Категорії
Наші люди

Амбасадор Олексій Кравченко: свій серед своїх

Своїми знаннями про «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олексій Кравченко ділиться з молоддю, а професійним досвідом та навичками з охорони праці – з колегами по підприємству.

Амбасадорам підприємства до снаги те, що не вдається іншим. Вони краще за традиційну рекламу можуть розповісти про підприємство та його людей, зацікавити молодь робітничою справою та посприяти підвищенню культури охорони праці. Серед когорти амбасадорів і Олексій Кравченко. Працівники «АрселорМіттал Кривий Ріг» знають його як тренера проєкту з охорони праці «Бережи себе». Також він почав активно працювати зі студентами міста та робітничою молоддю підприємства. Люди відзначають, що там, де є Олексій, завжди цікаво, весело та корисно. І це дійсно так, одразу відчувається, що він – свій серед своїх – такий же співробітник підприємства, як і інші, і в житті стикається з такими самим проблемами та турботами.

На підприємстві Олексій Кравченко працює 18 років. Був машиністом вагоноперекидувача на коксохімічному виробництві, змінним майстром, заступником начальника вуглепідготовчого цеху з виробництва.

«Зараз у мене кардинально інша професія, – говорить Олексій Кравченко. – Так сталося, що у мене почав падати зір. Я звертався до лікарів, кажуть, що усе нормально. Як з’ясувалося потім – погіршення зору стало наслідком інших проблем зі здоров’ям. Тож порада (усміхається): уважніше слідкуйте за своїм здоров’ям, якщо лікарі радять обстежуватися та перевірятися, робіть це, не зволікайте. Тепер я на «легкій» роботі, працюю підсобним робітником управління складського господарства і підготовки виробництва. Втім, як небайдужа до підприємства людина, продовжую бути активним – став внутрішнім тренером «АрселорМіттал Кривий Ріг» та його амбасадором».

Як зазначає Олексій, головне у тренерській справі – це бажання нею займатися. Потім до цього «рецепту» треба додавати відповідне навчання, практику,  самовдосконалення. Та головне – знати, про що будеш розповідати людям, чого навчатимеш тих, хто думає, що і так все знає про виробництво, безпеку на ньому та стабільність роботи підприємства.

«Раніше я вважав, що про стабільність підприємства красномовно «говорять» дні авансу та зарплати – вони є, і це добре, – усміхаючись, продовжує Олексій Кравченко. – Зараз, коли в Україні триває війна, я зрозумів, яких зусиль треба щоденно додавати кожному з нас, щоб підприємство продовжувало підтримувати стабільність: працювати попри усі складнощі та ризики. Я зрозумів, як важко підтримувати економічну стабільність в умовах, коли не знаєш, чого чекати від наступного дня. Тому нам треба берегти та цінувати усе те, що у нас є, та продовжувати працювати, закладаючи фундамент майбутнього».

Про це Олексій говорить і з молодими працівниками, стажерами підприємства. Молоді люди тільки розпочинають свій робітничий шлях, вчаться професіям, тож їм цікаво поговорити з досвідченими колегами. І серед численних запитань – не лише про зарплату, а і про можливість навчання на підприємстві, самовдосконалення, кар’єру, підтримку від колег, соцзахист, медичне страхування тощо.

«Олексій, як у вас весело на зустрічі, дуже голосно і жваво!», – часто говорять йому колеги. Олексій відповідає, що саме так і має бути, адже відкритість, чесність та звичайне людське спілкування допомагають людям краще розумітися та відкриватися новому.

Проєкт «Амбасадори АрселорМіттал Кривий Ріг» запрошує бажаючих приєднуватися до своїх лав.

Подати заявку до проєкту можна тут: https://forms.office.com/e/BZMbsWAWAr

Категорії
Наші люди

Досвід двох сестер за професією

«У медсестер є можливість вилікувати розум, душу, серце, тіло пацієнтів та їхніх родин», – Майя Анджелоу.

12 травня відзначається Всесвітній та Міжнародний день медичної сестри. Вітаємо представників цієї професії – людей, які обрали за свою життєву мету  допомагати іншим.

Виконує призначення лікаря, допомагає в обстеженні та лікуванні, веде чіткий облік прийому, а також є психологом, майстром заспокоєння, віртуозом умовляння та завжди вміє заряджати оптимізмом. Все це про медичних сестер, які на першій лінії у профілактиці та лікуванні багатьох хвороб.

Всі медичні сестри, що  працюють у медичному центрі ПП «Стіл Сервіс» є фахівцями своєї справи. У кожної з них різної обов’язки та завдання. Про цікаву і таку важливу роботу в поліклініках медцентру нам розповіли дві медсестрички – дві Наталі.

Знає про людину все

Знайомтесь, медична сестра Наталя Захарова. У медслужбі нашого підприємства вона працює вже 35 років. Про фізичний стан людини Наталя фактично знає все. Свій робочий шлях вона розпочинала у пологовому будинку, який колись був у лікарні на третій дільниці, 30 років пропрацювала у хірургічному кабінеті медцентру,  а зараз Наталя є медсестрою у кабінеті антропометрії поліклініки ГД. Там вона вимірює тиск, визначає зріст, вагу та інші фізичні параметри у працівників наших підприємств. Ці дані необхідні лікарю в профілактичній та лікувальній роботі. Також Наталя допомагає оформлювати сертифікати різноманітних експертиз.

«Медицина ще з дитинства вабила мене, а остаточно з професією я визначилася після закінчення 10 класу, коли пройшла медичну комісію. Нас тоді повели до лабораторії здавати кров. Я як побачила її, так і погано стало. Мені допомогла медична сестра. Вона з такою увагою та турботою поставилася до мене, що мені і самій захотілося стати медсестрою. Мені дуже сподобалися білі халати, і загалом вся медична атмосфера, – розповідає Наталя Захарова. – Я вступила до криворізького медичного училища. Навчатися було важко, але цікаво. Ми вивчали фармакологію, латинь, анатомію. Саме при вивченні анатомії треба було багато малювати, зображувати кістки, зап’ястя, п’ястя тощо. Хоча художниця з мене була ще та (сміється), малювання допомагало краще вивчати матеріал, адже потім працювати нам треба було не з манекенами, а з живими людьми. Насправді медсестрам, лікарям та взагалі усім медикам вчитися треба постійно. Прогрес не стоїть на місці, тож нам треба опановувати нові ліки та методи лікування».

До хірургії у Наталі Захарової особливо уважне ставлення. Участь в операціях вона брала від самого початку медичної кар’єри. Багато так званих дрібних операцій, де не потрібний загальний наркоз, було зроблено в умовах хірургічного кабінету. Під час них, як розповідає Наталя, треба було не тільки все правильно робити, а й вміти заспокоювати пацієнта.

«Ой, я боюся, ой, не коліть». Чути подібне мені доводиться часто. Хоча я і сама не люблю внутрішньом’язові уколи, мені краще внутрішньовенні ін’єкції, в медицині без них не обійтися. Тож мені треба налаштувати пацієнта на це, запевнити, що всі ці маніпуляції потрібні для покращення його здоров’я. А в цілому, мені дуже подобається моя професія. Якби була можливість розпочати все знову, я не вагаючись обрала б знову цей же шлях. Мій професійний рецепт  – це любити людей та свою справу і щоденно приділяти цьому велику увагу», – сказала Наталя Захарова.

Перевіряє слух… через віконце

Медична сестра Наталя Полухіна працює в аудіометричному кабінеті поліклініки МВ. Саме там за допомогою спеціальних тестів та вимірювань Наталя перевіряє слух у людей, які мають «гучні» умови праці, а також у демобілізованих захисників-працівників нашого підприємства.

У медичній сфері Наталя також працює понад 30 років. З них 16 років була медсестрою у стаціонарі хірургічного відділення міськлікарні № 11. Переважно вона доглядала за пацієнтами, виконувала лікарські призначення, але їй хотілося бути саме операційною медсестрою. І Наталі це вдавалося, вона брала участь у видаленні апендициту, грижі, накладала гіпс, зашивала рани тощо.

«У медицину я пішла матусеними шляхами, адже вона працювала на станції переливання крові. Саме там я, як кажуть, і виросла та звикла до вигляду крові. Тож потім, після одинадцятої міськлікарні, я 11 років працювала на цій станції у баклабораторії, – розповідає Наталя Полухіна. – Але, як тільки відкрився новий корпус поліклініки МВ «АрселорМіттал», я вже була тут, бо дуже хотіла працювати у медслужбі підприємства. Щоб знову стати медсестрою я ще раз пройшла спеціальні курси та навчилася нового. Як сказала моя колега, навчання – це наш постійний процес та звична частина роботи».

Окремо навчатися довелося і на фахівчиню аудіометричного кабінету, де відбувається діагностика слуху. Зараз все частіше цю діагностику проходять наші захисники, які після демобілізації повертаються на підприємство.

Процедура проста, але ефективна. Пацієнти заходять до окремої кімнати, а медсестра спілкується з ними через спеціальне віконечко та проводить потрібні тести. Під час процедури з’ясовується, чи є проблеми зі слухом, якщо так, коли вони розпочалися, що спричинило це тощо. Таке обстеження особливо потрібне тим, хто зазнав контузії, має інші травми.

«За роки медичної діяльності я жодного разу не пожалкувала, що вирішила стати медичною сестрою. Це не просто професія, це стиль життя. Він складний, відповідальний, водночас дуже потрібний людям. Як медик, і як звичайна людина я хочу, щоб усі були здорові, щасливі, сповнені уваги та поваги одне до одного. А ще нехай здійсниться наша загальна найзаповітніша мрія – закінчиться війна. Щоб ми жили та працювали у мирі, а медичні сестри допомагали не лише при хворобах, а переважно займалися профілактикою та пропагували здоровий спосіб життя», – зазначила Наталя Полухіна.