Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Робота заряджає, а техніка надихає

Одноманітна праця – це не про нього. Машиніст колісного екскаватора-навантажувача ЗЦ № 3 Олександр Нікицький любить, коли все навколо змінюється, коли турбот багато, робота чекає і треба встигнути всюди. Це надає йому життєвих сил та наснаги. З нагоди 90-річчя нашого підприємства Олександр Нікицький отримав нагороду «Сталь».

«Новину про те, що мене будуть нагороджувати мої колеги довго у таємниці втримати не могли. Напередодні урочистостей я вже знав, що отримаю цю відзнаку. Звичайно, хвилювався, бо нагородження було дуже святковим, ще й проходило на оновленій набережній. Треба було роздивитися і свою нагороду, і чудові споруди, які підприємство подарувало місту. Мені було дуже приємно, але якось не звично, адже я краще почуваюся, коли працюю, ніж на «червоній доріжці»,  – сказав Олександр Нікицький.

Знайти вільну хвилину у робочому графіку Олександра – це задачка із зірочкою. Він постійно у роботі. Велика кількість завдань збігається з його характером – Олександр любить постійний рух, він не може довго сидіти на місці та здійснювати одноманітну роботу.

На підприємстві Олександр працює 35 років, і увесь цей час – у залізничному цеху № 3. Починав з водія тоді ще чехословацького навантажувача, родом з 60-х років. Олександр чомусь одразу назвав його «крокодильчиком». Керувати ним вчився у нашому тоді ще навчальному центрі (зараз Університет АрселорМіттал). Олександр згадує, що тоді  це був супер спецтранспорт. Завдяки різним насадкам він вмів робити багато корисних речей. Наприклад, вантажити щебінь для засипки колій, щоб можливі проливи гарячого металу з чавуновозних ковшів не зіпсували дерев’яні шпали. Також з технікою легше виконувати різноманітні земельні роботи при заміні старих колій на нові тощо.

Та прогрес постійно рухається, і у роботі з’являється нова техніка – розумніша, безпечніша, потужніша, надійна та багатофункціональна. Саме така, на якій зараз працює Олександр Нікицький – це новенький сучасний колісний екскаватор-навантажувач Komatsu WB 97 S. Олександр ним дуже пишається.

«Зараз я виконую майже ті самі роботи, як і колись. Але, стара техніка і нова – це, наче небо і земля. Якби у мене не було мого новенького помічника, я б, наприклад, не встиг би за день відпрацювати чотири наряди, – говорить Олександр. – Одним з моїх завдань нещодавно було очищення виходів для заміни шпал на території КХВ. Це коли колію підіймають і під нею одразу кладуть нові шпали. Роботи тривають без повного закриття залізничного руху. І подібних завдань на день у мене буває чимало. У роботі мені допомагають досвід, знання можливостей свого екскаватора-навантажувача, підприємства, залізничних шляхів, а також навички автокранівника, бо колись саме цю спеціальність я отримав у професійно-технічному училищі».

Зараз Олександр Нікицький працює не тільки за себе, а й за своїх колег, які стали на захист України. Початок війни застав його по дорозі на роботу. Він почув вибухи, та одразу й не зрозумів, що воно таке, адже для промислових вибухів ще було дуже зарано. А в інтернеті вже стрічкою «лилися» повідомлення, що в нашу країну повномасштабно зайшов ворог.

«Відчуття тоді були не з приємних, – згадує Олександр. – Але я продовжив роботу, вона завжди допомагає мені зосереджуватися, заспокоюватися. Відтоді багато чого змінилося. Виробництво працює не на повну потужність, чоловіки-спеціалісти пішли воювати, а тим, хто залишився у тилу додалося роботи. Майже три роки війни. Здавалося б, ми вже звикли жити та працювати в її умовах. Але кожен з нас, і я теж, дуже хочемо скорішої нашої перемоги і миру. Про це я постійно думаю вдома, коли піклуюся про квіти. Це моя відповідальність перед дружиною, яка зараз разом з дітьми за кордоном. Я їй обіцяв зберегти квітник, і дотримаю свого слова.

Я вірю, що все буде добре. Війна все одно скінчиться, а підприємство знову набере обертів і буде працювати на повну потужність, і навіть більше».

Категорії
Наші люди

Він скрізь на своєму місці

Вперше за кермо великовантажного самоскида  вагою понад 100 тонн Олександр Деркач сів менш ніж вісім років тому. І їх йому вистачило, щоб досконало опанувати цю складну та специфічну техніку й стати одним з найкращих водіїв гірничотранспортного цеху. Та ще й отримати найвищу нагороду «АрселорМіттал Кривий Ріг» за сумлінну працю.

«Олександра я знаю давно. За роки роботи в цеху він змінив кілька робочих місць, і скрізь працював добре, скрізь намагався бути максимально корисним, – розповідає начальник ГТЦ Руслан Новицький. – Я так впевнено про це кажу, бо кілька років працював разом з ним в автоколоні № 2. Він – цілеспрямована людина, чесна і працьовита. Тож безумовно вартий звання «Честь і гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Сашко виріс у селі, тож у тому, що він пішов вчитися до аграрного вишу, не було нічого дивного. А от напрямок обрав універсальний – інженер-механік. А механіки потрібні не лише для того, щоб ремонтувати сільськогосподарську техніку. Це дозволило йому швидко «в’їхати» у професію слюсаря з ремонту автомобілів у гірничотранспортному цеху.

«Так, важкі 40-тонні самоскиди, які мені доводилося ремонтувати, суттєво відрізняються від тракторів чи комбайнів, але принципи устрою та роботи вузлів скрізь схожі. Тож чогось дуже важкого та геть незрозумілого під час опанування професією не пам’ятаю. Добре вчили, показували, ну і я старався зразу все уловити й застосувати на практиці. Ремонтували коробки передач, мости та інші вузли. Виходило непогано. Важко було хіба що фізично, бо у великих автомобілів і деталі нелегкі», – говорить Олександр Деркач.

А от на наступній своїй роботі – старшого механіка автоколони № 2 ГТЦ – Олександр Деркач таких фізичних навантажень не мав. Зате він зізнається, що часто «закипала» саме голова. Скільки яких деталей замовити? Як не вибитися з графіка ремонтів? Що робити, щоб вся техніка колони працювала й не ламалася? І головне – як зробити кожен ремонт максимально безпечним? Ці та інші запитання постійно роїлися в голові, часто не давали спати. На керівній посаді Олександр показав себе не гірше, ніж слюсарем. Але обставини змусили його ще раз перекваліфікуватися.

«Сам я виріс у селі Інгулець біля Кривого Рогу, але у багатоповерхівці, тож особливого господарства у нас не було, – пояснює Олександр. – А от коли одружився і переїхав у село до дружини, і ми зажили у хаті, то з’явилася всіляка живність. А ще й дитинка народилася. Тож для мене дуже підходив графік «день-ніч-48». Спочатку я перевівся механіком з випуску машин на лінію. Дуже відповідальна робота, адже недогледіти якусь несправність під час огляду – це наразити водія та тих, хто працює поруч з авто, на смертельну небезпеку. Пізніше я вирішив перекваліфікуватися на водія наших найпотужніших самоскидів вантажністю 136 тонн».

Олександр зізнався, що це було непросто, перш за все, психологічно. Адже до цього крім власного легковика він ніяким транспортом не керував. Але ціль обрано, і наш герой більше не вагався. Для опанування кар’єрного велетня йому знадобилося кілька тижнів. Поступово тривога минула, і він впевнено відчув себе на новому місці.

«Мені подобається працювати у кар’єрі, – усміхається Олександр. – Я вже маю чималий досвід, тож знаю, що робити в різних ситуаціях і відчуваю задоволення від того, що така гігантська техніка мене слухається. Але від будь-якої, навіть улюбленої роботи треба відпочивати. Тому ми з родиною інколи беремо намет та їдемо у мальовничі місця. Раніше відпочивали на Каховці, але після підриву ГЕС водосховища більше не існує. Тож зараз наше улюблене місце – Білі Камені на Карачунах. Спілкування з природою допомагає скинути навантаження та з новими силами стати до роботи».         

Категорії
Наші люди

Майстер з “Нескорених”

Група виконувала бойове завдання у Кліщіївці біля Бахмуту . Працювали вночі. Наче йшло за планом. Але… Гучний вибух розірвав простір. Сергій відчув нестерпний біль. Так, він наступив на міну. Попри шалений вогонь, побратими кілька кілометрів виносили його до наших. А потім були довгі, немов роки, години очікування евакуації з “передка”. Через ворожі обстріли евакуаційні авто ніяк не могли прорватися. Стан бійця ставав загрозливим…

Цього літа майстер ремонтно-монтажного цеху № 3 Сергій Лаєвський повернувся на завод, на своє попереднє місце, майстром складально-ремонтної дільниці. Ця робота потребує рухової активності, і Сергій з нею добре справляється. За це він вдячний спорту, який віднедавна щільно увійшов до його життєвого розкладу.

“Після тієї жахливої ночі, на світанку я все ж таки дочекався евакуації. Мене вивезли бійці іншої бригади, які таки прорвалися за своїми, – згадує наш герой. – Але, на жаль, час було втрачено, і мені ампутували ногу набагато вище тієї ділянки, що була пошкоджена міною. Я повернувся додому на протезі. І зразу ж прийшов до басейну. Коли опинився у воді, то сокирою пішов на дно. Але тренер наново навчив мене плавати. Зараз я виступаю за команду “Нескорених” Кривого Рогу, та разом з родиною у “Veterans family games”. Я ніколи ще не відчував себе таким натренованим. Тож коли лікарка на ЛВК дізналася, що я щойно піднявся на третій поверх на протезі і навіть не захекався, вона була шокована. Можливо, я б взагалі не зміг повернутися на своє робоче місце, якби не спорт”.

Але то було вже потім. А спочатку – медсанчастини, потім лікарні, де Сергій проходив курси реабілітації. І він зізнався, що найважчими у психологічному сенсі були миттєвості не тоді, коли вибухнула міна, коли його з поля бою виносили побратими, і навіть не та страшна ніч очікування, а саме моменти вже у комфорті й безпеці, у медичних закладах. Сергій зізнався, що з важкого психологічного стану його витягли вони: дружина Марина, син Георгій, донечка Неоніла, бойові побратими, які найпершими примчали до нього, та колеги-цеховики.

Майстер пройшовся дільницею, поцікавився виробничими процесами, поспілкувався, порадився з колегами. Він згадав час, коли після технікуму ще зовсім юним слюсарем-ремонтником прийшов до РМЦ-3. Його тато й зараз ремонтує устаткування ковальської дільниці РМЦ-1. Безумовно, він мав вплив на вибір сина піти вчитися на механіка. Але більш вплинуло відчуття стабільності й впевненості у майбутньому, яке оселилося у родині тодішнього працівника “Криворіжсталі”.

“Так, я з дитинства відчував ту стабільність, – каже Сергій. – Тато мав соцпакет, міг придбати путівку, стабільно приносив зарплатню. Я не був фанатом техніки. Але пішов татовою стежкою впевненості у майбутньому. Свою роботу ремонтника я полюбив приблизно через рік, тож то не була любов з першого погляду. Але зараз я маю неабияке задоволення, коли з купи відпрацьованого металу — колишніх грейферу для крана, гуркоту для аглоцеху, роликів для металургійних цехів — ми з колегами отримуємо у підсумку працездатний вузол для устаткування, яке плавить чавун, сталь, чи виробляє агломерат або залізорудний концентрат. І все це завдяки нашому розуму та вправним рукам”.

Сьогодні він увесь у виробничому процесі, а завтра — змагання з кросфіту. Сергій зізнався, що спортом раніше займався дуже мало. Десь трішки пофутболить чи зіграє у волейбол, десь підтягнеться на турніку. Спорт хвилею увірвався у життя після повернення з війни. Він вже вигравав змагання з плавання у своїй категорії, був призером у паверліфтингу та ще кількох видах. А у волейболі сидячи грає за паролімпійську команду області. А ще Сергій дуже пишається досягненнями сина, якого бере з собою на всі змагання “Veterans family games”. Георгій, не зважаючи на свої 12, вже має чотири перших місця і ще багато призових. Він — таткова гордість. Сергій небезпідставно вважає, що спорт — найкращий спосіб психологічної і фізичної реабілітації для побратимів, які повертаються з війни.

“У місті створені для цього чудові умови. Є найкращі спортивні майданчики, задіяні найкваліфікованіші тренери, це все я відчув на собі, – ділиться досвідом Сергій Лаєвський. – У центрах підтримки “Я — ветеран”, “Ветеран” на соцмісті запропонують найкращі варіанти спортивної активності. Друзі, побратими! Тут не вимагатимуть від вас чогось недосяжного. Кожному запропонують свій вид, індивідуальну програму тренувань. Приходьте. І головне — не відкладайте. Повірте, якщо скажете собі: “Я місяць-другий відпочину”, то потім буде набагато важче. Повернулися в місто — поцікавтеся, прийдіть на спортмайданчик, і повірте — ваша реабілітація буде набагато швидшою, а спорт і спілкування з ветеранами, які як і ви пройшли найстрашніше, навчилися цінувати кожну мить цього життя, дадуть неймовірне задоволення та імпульс жити й надихати інших!”

Категорії
Наші люди Новини

Любов на все життя

Вона нервова та небезпечна. Але він любить її, і живе з нею вже 27 років. Бо це його… робота – рятувати людей. І звичайно ж після стресів і навантажень необхідно відновлювати сили – фізичні й ментальні. У старшого майстра газорятувальної служби Сергія Александровича є такий універсальний рецепт! І він ділиться ним у нашій щомісячній рубриці про подорожі та відпочинок.

«Мій тато родом з Білорусі, де багато лісів, – почав свою розповідь Сергій Александрович. – Раніше ми їздили в гості до родичів. Мені змалечку подобалися походи в ліс по гриби. З того часу ліс став для мене великою радістю та надійним засобом зняти стрес і не тільки. Ви коли-небудь були у вранішньому лісі? От що я називаю справжньою ароматерапією! Ці аромати надзвичайно різноманітні. Хвойний ліс пахне по-своєму, листяний має свої аромати. Перед дощем і в суху погоду запахи також різняться, і всі вони чудові! У лісу свій аромат на кожну пору року. А ще краплі роси тихенько скочуються листям та гілям, і чутно монотонний шум від мільйонів крапель, як у тропічному лісі. І ти наче розчиняєшся у цих ароматах та чаруючому шелесті».

Є кілька лісистих місць, які приваблюють затятого грибника Сергія Александровича. Це ліси на Кременчуцькому водосховищі, за Гурівкою недалеко від Кривого Рогу, поблизу Олешок на Херсонщині, на окупованій нині території, Черкаські ліси… А у 2011 році він відкрив для себе місце відпочинку, яке з того часу вважає найкращим. Це село Поляна на Закарпатті, де б’ють із надр джерела цілющої мінеральної води «Поляна Квасова». А разом з водою Сергій відкрив для себе гори, порослі мальовничими лісами, ну й, звичайно ж, з грибними місцями.

«Вперше я приїхав туди на відпочинок та оздоровлення за профспілковою путівкою, – згадує Сергій. – Поселився, записався на процедури та мерщій до лісу. Що там за гриби, які з них їстівні, а які отруйні, я не знав. Місцеві не дуже поспішали ділитися інформацією про грибні місця, та воно й зрозуміло. Хоча траплялися й відкриті люди. Почалося моє вивчення місцевості та всього, що пов’язано з грибами. Тут дуже важливо розписати процедури у санаторії так, щоб був час на улюблене хобі. Мені подобається ходити по гриби до сходу сонця. Очі не сліпить, світлових плям немає, а головне – ніхто ще не встиг пробігтися лісом перед тобою, бо є такий жарт: хто раніше встав, той і наївся».

Сергій поділився ще кількома «лайвгаками» щодо походів по гриби. Найперше – треба мати GPS-програму у смартфоні, яка працює без інтернету. А тим, хто любить заходити на багато кілометрів, бажано придбати спеціальний прилад – GPS-трекер, який коштує кілька тисяч, але набагато надійніший, ніж просто програма.  

«Тих, хто користується смартфоном, хочу застерегти. У лісі воно так: там шишечку побачив і сфотографував, тут грибочок, а ось  сосенка, жучок, павучок… Заряд сідає непомітно, тож треба економно його використовувати, або ж мати повербанк, – підказує Сергій. – Обов’язково треба мати пляшку з водою. Взувати треба чоботи, навіть, якщо немає дощу. Бо зранку в лісі така роса, що вмить намочить будь-які кросівки, та й можна неочікувано вийти на заболочену місцину. Повертатися бажано тією ж стежкою, щоб не заблукати. Зі мною був такий випадок. Забрався я далеко, і вирішив зрізати, та ще й відкрити нові місцини. З гори здавалося, що все легко вийде. Але спочатку довелося брести через болітце. Дуже боявся провалитися, аж ноги трусилися. Обійшлося. А потім вийшов на скельник…Завжди пам’ятатиму ту пригоду. Насилу вийшов. З лісом не жартують».

Сергій кілька разів був у Поляні. Зараз він вже непогано розбирається у місцевих грибах. За можливості приїздить сюди восени. З вересня по листопад збирає підберезники, підосичники, опеньки, лисички, білі гриби. Трапляються й оленячі ріжки, які схожі на корали, та гриби-парасольки. Парасольки – це чудернацькі гриби, які зовсім не схожі на їстівні, а скоріш на поганки з казок про бабу Ягу. Вони дуже смачні. За смаком вони схожі на куряче м’ясо. І це не єдині чудернацькі створіння у грибному царстві.

«Нещодавно за Гурівкою я знайшов дивні гриби. Ззовні вони нагадували шматки печінки. Я їх не чіпав, бо золоте правило є не лише на виробництві, а й у грибників. Воно просте: «Не знаєш, що за гриб, не чіпай!». У таких випадках я невідомі гриби фотографую і вже вдома за допомогою книжок, інтернету, знайомих розбираюся, що воно таке, і чи можна його їсти. Так от, моїм новим «знайомим» виявився печінковий гриб, що ще називають тещиним язиком. Він не лише їстівний, а ще й вважається альтернативою м’ясним стравам і має безліч корисних властивостей. До речі, я полюбляю не лише збирати, а й смакувати своїми трофеями. Готую сам. Кожний вид грибів підходить до тієї чи іншої страви. Наприклад, лугові печериці (набагато смачніші ніж магазинні) ідеальні для смажіння у сметані або просто на олії з цибулькою. Білі гриби також смачні, але я вважаю, що це розкручений бренд, як «Adidas» чи «Bosch». Сказати що вони найсмачніші я не можу. А грибна юшка, як на мене, найсмачніша з сушених підберезників та підосичників, але у кожного свій смак».

Є багато рецептів грибної юшки, і Сергій поділився своїм. На 2-літрову каструлю потрібна складена з двох долонь жменя сушених грибів, картоплина з кулак, середня цибулина, жменя дрібної вермішелі та 50 г вершкового масла. Гриби він замочує у воді на 30-60 хв, ріже їх дрібними шматочками та ставить на вогонь. Якщо гриби збирав сам, то використовує воду, в якій замочував. Якщо купляв, то про всяк випадок воду зливає і замінює свіжою. До грибів і середньо порізаної картоплі додає дрібно порізану цибулю. А коли картопля, цибуля й гриби майже зварилися, додає вермішель. Вона не повинна розваритися! Через кілька хвилин Сергій додає масло, солить за смаком, і юшка готова! Обіцяв і нас колись запросити й почастувати.

«За грибними рекордами я ніколи не ганявся, – продовжує Сергій. – Але колись знайшов білого десь до кілограма. Тобто майже кілограм, а не так як в одній кумедній ситуації. Колись поїхали ми з друзями на рибалку на Південний Буг. Зима. Крига. Кльову немає. Далеченько від нас далі від берега ще група, чорні цятки –люди. І тут вертається один з наших. Каже: «Саня судака зловив. Десь до кілограма». Ми ж знаємо, що судак ходить зграями. Тож підриваємося, хапаємо свої снасті, речі і чимдуж біжимо назустріч омріяним судакам. Прибігаємо захекані, мокрі. «Саня, покажи ж судака!» А в нього малесенький такий судачок. Яяяк!!! Нам же казали, що до кілограма! «А що ж він, більше кілограма, чи що?» До речі, гумор – це також дуже важлива складова нашого життя, особливо у важкі часи».

На жаль, далеко не всі цікаві історії та лайфгаки від Сергія Александровича ми змогли вмістити у цій статті. Але вже цього цілком достатньо, щоб зрозуміти, що природа, походи в ліс, у гори – це найкращі ліки проти стресів та поганого настрою. А збирати гриби – це не лише захоплює, а ще й смачно. Не вірите? Спробуйте грибну юшку або інші страви з грибів. Не пошкодуєте!

А всім, хто хоче поділитися історіями про свій відпочинок, нагадуємо, що ми раді допомогти вам створити ці історії і опублікувати на нашому сайті metalurg.online та в газеті «Металург».

Звертайтеся: т. 098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за  посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA або https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua  Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів та надихнемо тих, хто лише мріє про це, але ще не наважився. І не важливо, про що це буде – гірський похід, поїздку до Львова чи відпочинок в Одесі, оздоровлення в Моршині чи екскурсія на криворізькі відвали, мандрували ви вчора чи багато років тому. З часом цінність вражень не зменшується, скоріш навпаки. Тож подорожуймо разом.

Категорії
Наші люди

Любить техніку та допомагає людям

Коли дорогами підприємства з увімкненими маячками поспішає на виклик машина швидкої допомоги, інший транспорт поступається їй шляхом, – усі розуміють, медики їдуть на порятунок. Коли ж помічають, що медичним автомобілем керує дівчина, дивуються, бо звикли бачити за кермом «швидких» чоловіків. Це водійка – Поліна Іванова, вона працює на «швидкій» в «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Скоріше стажуйся та виходь на роботу, у Центральному здоровпункті на тебе вже чекають з нетерпінням». Таку фразу почула Поліна Іванова, коли влаштовувалася на підприємство, пізнавала його «проспекти та вулиці», специфіку роботи водійки «швидкої», адже вона стала частиною заводської бригади медиків.  

«Більшість людей, які не працюють на цьому підприємстві, знають його лише за фото, відео та за тими промисловими видами, які можна розгледіти через паркан, – ділиться враженнями Поліна Іванова. – А коли потрапляєш на територію, ти бачиш наскільки тут все велике та цікаве. З підприємством я познайомилася під час стажування. Досвідчені водії десятої автоколони АТУ мене всюди возили, показували, розповідали. Хочу подякувати їм за велику увагу та допомогу. Мене дуже вразило, коли я побачила ківш з рідким розпеченим чавуном. Ці технологічні процеси були для мене в новинку, хоча я сама родом теж з промислового міста – Кам’янського. У Кривому Розі я живу лише рік, тому паралельно вивчаю і місто, і підприємство – своєрідне місто у місті».

Водійка авомобіля швидкої допомоги Поліна Іванова

За освітою Поліна слюсар-механік, вона закінчила коледж за спеціальністю галузеве машинобудування. Коли перед нею постало питання де працювати, її батько Олег Нагурний, який колись був співробітником департаменту охорони праці, запропонував їй піти на наше підприємство. Поліна так і зробила. Спочатку на співбесіді їй запропонували бути газозварницею, а коли з’ясувалося, що Поліна має права і добре вміє водити авто, з вибором посади на підприємстві було вирішено – вона стане водійкою автомобіля швидкої допомоги.

«Напевне, як і у багатьох водіїв, перші уроки кермування у мене були неофіційними. Коли мені було 15 років, мені все показали, розповіли, дали можливість посидіти за кермом. Пам’ятаю, що це мені дуже сподобалося. Вже у 17 років я вивчилася та отримала водійське посвідчення. У 19 років, а мені зараз саме стільки, я вже працюю на підприємстві, керую «швидкою», опановую медичну справу на спеціальних курсах, адже паралельно стала ще й асистенткою фельдшера. Ситуації можуть бути різними, тож я добре маю знати, як надати людині долікарську допомогу, без зайвих питань, на пояснення яких піде дорогоцінний час, я маю принести фельдшеру потрібні інструменти, допомогти тощо», – сказала Поліна Іванова.

Поліна розповідає, що їй дуже подобаються автомобілі – вона любить ними кермувати та… ремонтувати. Дівчина непогано розуміється на їх технічних «душах», наприклад, неодноразово брала участь у ремонтах двигуна, коробки передач, редуктора. Зі своїми товаришами вона могла довго сидіти біля машин, вивчати її, шукати проблему та усувати її. Але це були старі автомобілі. З іномарками Поліна тільки знайомиться.   

«Ще раз дуже хочу подякувати своїм колегам-водіям за підтримку та допомогу. Я можу зателефонувати їм у будь-який час, навіть вночі, щоб щось термінове запитати, і завжди отримаю відповідь. Це дуже надихає, – говорить Поліна. – Втім, я бачу, що колеги хвилюються, що у перспективі я можу звільнитися. Зараз я продовжую навчатися, здобуваю вищу освіту у Міжрегіональній академії управління персоналом у Кам’янському. Нові знання допоможуть мені розвиватися у майбутньому.  А планів у мене дуже багато. Я люблю техніку і планую й надалі розвиватися у світи автомобілів. Зараз у мене є унікальна можливість попрактикуватися у водінні, працювати та спілкуватися з людьми різного віку – це надзвичайно цінний досвід. Одна із мрій мого дитинства – опанувати усі види автомобілів, вивчитися та відкрити усі категорії. Зараз у мене є реальний шанс це здійснити. Тож, будемо працювати!».

Категорії
Наші люди

«Мотайте все на вус»

Молодий моряк повертався додому. Серце калатало від радості. Три роки він служив, і от скоро побачить рідних та друзів! Спочатку відзначатимуть його приїзд. Потім з місяць він відпочине, відгуляє, як то кажуть. А далі знову повернеться до свого технікуму, де до служби навчався на шахтаря. Все лише починається!

Спочатку так воно й складалося. А за кілька днів після «дембелю» далекий родич Сергія, металург Іван, взявся провести екскурсію на «Криворіжсталь». «Іван працював у прокатному цеху № 3. Охорони на прохідних тоді не було, тож ми з родичем без проблем пройшли на підприємство і потрапили до цеху, – згадує вальцювальник Сергій Когут. – Атмосфера мені сподобалася. Потужна техніка, гарний вогняний метал, привітні й працьовиті люди. Іван познайомив мене із старшим майстром. Його звали Віталієм Щуром. «Ну то що, підеш до нас працювати?» – запитав Віталій. «Чом би й ні? – відповів я. – Але дайте мені відпустку догуляти та все добре обмізкувати».

Сорок років минуло з того часу. Наразі Сергій Когут – один з найкращих вальцювальників третього прокату. Нещодавно він отримав найвищу нагороду підприємства – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Майже 30 років поруч із Сергієм працює старший майстер зміни Сергій Герасимчук. «Коли я прийшов до цеху в дев’яносто шостім, Сергій Когут вже давно там працював, – розповідає  Сергій Герасимчук. – За роки сумлінної праці він, безумовно, заслужив звання «Честі та гордості…». Його величезний досвід нам дуже допомагає. Сергій небагато розмовляє, він більше робить. А ще він ніколи не поспішає, працює безпечно, роботу виконує якісно, за ним ніколи не треба переробляти».

Спочатку Сергій працював слюсарем провідкової майстерні. Вони з колегами ремонтували й виготовляли привалкову арматуру. Це важливий елемент прокатного стану, який утримує розігрітий метал (розкат) на стані під час прокатки. Вже тоді за Сергієм переробляти не треба було. Він прагнув стати вальцювальником. Вальцювальників ще називають робітничою елітою. Саме вони налаштовують прокатні стани і разом з операторами головних постів керування ведуть процес виготовлення прокатної продукції. Але пробитися до еліти не так вже й просто.

«Я уважно спостерігав за роботою вальцювальників, за їх діями в різних ситуаціях. Спостерігав та мотав на вус, – згадує Сергій Когут. – Потім звільнилося місце слюсаря з перевалки, і мене перевели. Це вже робота не в майстерні, а на стані. У мене було більше можливостей вчитися. Але конкуренція за місця вальцювальників була чималою, бо престижно, та й зарплатня вища ніж у слюсаря. Приходили хлопці з відповідною освітою. Тому особливих ілюзій на швидке просування у мене не було. Це стало несподіванкою. Мене покликав той же Віталій Щур, який потім став начальником цеху, і сказав: «Пиши заяву на вальцювальника, я вірю, що ти впораєшся». Я дуже зрадів!».

Сергій працює на чистовій групі клітей. Саме з його клітей виходить готова продукція. Робота надзвичайно відповідальна, а ще цікава та творча. «Точно! Нудьгувати нема коли, – усміхнувся досвідчений вальцювальник. – Буває, що все йде по накатаній, а буває така ситуація, що жодного разу за сорок років не траплялась. Тут треба увімкнути винахідливість на повну і шукати рішення. І приймати їх треба миттєво! Не забуду ту ніч, коли сім «штук» за зміну «поклали» (сім сталевих заготовок зіпсували, не отримавши готової продукції – примітка автора). Але все-таки знайшли причину! Техніка буває примхливою, і наша задача – миттєво на те реагувати».

Сергій Когут вважає, що у людини має бути мета. «Життя без мети порожнє. Треба завжди ставити перед собою цілі й досягати їх, – говорить Сергій. – На роботі то одні цілі – прокатати без збоїв, опанувати нову продукцію, зробити план тощо. А за прохідною вже інші. Наприклад, ми нещодавно придбали будинок. Я сам корінний мешканець Кривого Рогу, але коли був школярем, мене щоліта на три місяці відправляли до бабусі в село. Тож наробився роботи по господарству так, що довго не кортіло. І от захотілося мешкати у власній оселі. Невеличкий наче будиночок, а роботи – непочатий край. Я вже навіс зробив, ворота зварив і поставив, та ще багато чого треба зробити. Але є мета – облаштувати житло так, щоб було комфортно. І я йду до мети. А молоді, яка приходить на комбінат і хоче розвиватися, вивчитися на професію чи обійняти посаду, яка подобається, пораджу з власного досвіду. Ставте ціль, дослухайтеся до колег з досвідом, не бійтеся розпитувати і мотайте все на вус, і у вас все вийде!».